Вплив журналістики на формування української національної свідомості

Українська журналістика намагається йти шляхом демократичних принципів розвитку, випробуваних у багатьох країнах Європи, Америки. Ці принципи демократизму базуються на нижчезазначених уявленнях [19, с.4].

1. Журналісти мають бути незалежними в подачі інформації і самостійно вести інформаційну політику в інформаційному просторі країни ("четверта" влада). Журналіст має бути відповідальним перед людьми.

2. Журналісти повинні прагнути подавати інформацію на принципах збалансованості, точності й правдивості.

3. Об’єктивність інформування в суспільстві забезпечується існуванням плюралістичної системи ЗМІ.

4. Журналістика робить акцент не на ідеологічному впливу на суспільство, а на інформаційному, що дає людям змогу орієнтуватись у потоці інформації й самостійно приймати рішення.

5. Журналіст – не той, хто вміє закликати, переконувати, а насамперед, той, хто вміє збирати інформацію, аналізувати і в певній формі подавати її через ЗМК.

Зазначимо, що на наших теренах журналістика ніколи раніше не була "четвертою" владою, вона була засобом у руках інших гілок влади. Кращі ж моделі журналістики передбачають здатність виконувати нею контрольно-інформаційну функцію в суспільній системі. Втім, з’являються паростки і незалежної журналістики, як-то – український Інтернет-телеканал «Громадське телебачення» (Hromadske.TV).

Слід зазначити, що сьогодні ЗМІ є дещо більше, ніж тіньова влада або навіть ніж одна з гілок влади. Їх рівень впливу сприймається як влада, що дозволяє "поставити", у театральному сенсі слова, реальність [20]. І журналіст сьогодні – не просто автор, фахівець слова, а фахівець сфери масового спілкування. Спілкування як середовище, що опосередковує різні впливи, стає сферою впливу і перетворюється на інститут соціального управління (комунікаційну діяльність), де певні люди виконують владну роль, пов’язану з інформуванням у системі суспільної діяльності. Яскравими прикладами негативного впливу на масову свідомість є викривлення висвітлення подій, що відбуваються в Україні, російськими ЗМІ та повне сприйняття таких новин не тільки громадянами Росії, а й в Україні, у тому числі, і жителями не окупованих територій України.

Тому вирішення питання інформаційної політики, інформаційної безпеки, інформування суспільства, надання роз’яснень сьогодні є вкрай нагальними, бо від цього у великій мірі залежить цілісність, незалежність і могутність України як держави.

Відповідно до законодавства України система вітчизняних ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами мас-медіа, а саме: друковані, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду "периферичні утворення" журналістики. До друкованих ЗМІ належать періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені й разові видання з визначеним тиражем тощо; до аудіовізуальних – радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Інформаційні служби представляють телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро і компанії, прес-служби при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби й асоціації. Останнім часом до системи ЗМІ відносять також соціальні інститути й осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою кадрів.

Сьогодні в Україні офіційно зареєстровано близько 19 тис. ЗМІ.

Проте все активніше професіональна масова комунікація інтегрується у віртуальну: виникають Інтернет-газети, Інтернет-радіо, Інтернет-телебачення, з’являються журналісти-блогери і т. д.

Віртуальна реальність стає невід'ємною стороною технологічних, економічних, політичних, соціально-організаційних та інших суспільно значущих процесів. Застосування поняття віртуальної реальності поширюється на такі феномени як "віртуальний уряд", "віртуальний банк", "віртуальні гроші", "дистанційне навчання", "віртуальна політика", "віртуальна економіка", а також "віртуальне суспільство" як таке. Інтернет-комунікація, з одного боку знімає деякі бар'єри, що можуть виникнути в особистісній комунікації віч-на-віч, а отже, полегшує її, а з другого – знижує рівень відповідальності за зміст комунікації, а тому деіндивідуалізує її. Разом з тим, Інтернет-комунікація надає особам широкий спектр соціальної підтримки, якої вони потребують, включаючи, окрім іншого, Інтернет-дискусії та Інтернет-форуми з різноманітних соціальних та екзистенційних питань. Загалом же, віртуальна комунікація сприяє формуванню не лише загальнонаціональних, але й глобальних рухів за справедливість у різних сферах суспільного життя, призводить до позитивних змін у житті суспільства [21].

Більше того, зауважимо, що одну з провідних ролей у побудові інформаційної картини дня відіграють соціальні мережі. Всі медіа активно використовують журналістику скріншотів, цитуючи дописи з особистих сторінок користувачів Facebook, Twitter, ВКонтакте тощо. Ця ділянка інформаційного простору слугує не тільки джерелом новин, а й емоційним тлом сприйняття поточних подій для багатьох наших співвітчизників. Від осені 2013 року на ній вирують жорстокі інформаційні баталії за участю "диванних військ". Коли стало очевидно, що Україна програє в інформаційній війні з Росією, і це становить чи не найголовнішу причину решти поразок, користувачі мереж почали з ентузіазмом не тільки самостійно викривати сфабриковані російською стороною фейки, а й, без огляду на будь-яку етику, створювати фальшиві новини протилежного змісту, продукувати десятки й сотні так званих "мотиваторів", фотожаб, анекдотів тощо, аби подратувати проросійських тролів і повеселити один одного.

Професійні ЗМІ у своїй медіа-продукції, як і належить, були і залишаються стриманішими. Але іноді матеріали, які можна було б розцінити як звичайний тролінг, який не заслуговує на особливу увагу, як не дивно, потрапляють на сторінки серйозних Інтернет-видань, навіть на телебачення.

Так третього жовтня 2014 року телеканал "Інтер" у програмі "Чорне дзеркало" показав першу серію мультфільму "Ватнік обращонний" (за сценарієм письменниці Ірени Карпи, озвучений нею ж) про "унікальне створіння" – "ватника"; цей же твір був опублікований на сайті "Подробиці" (podrobnosti.ua) в рубриці "Відео". Його мета – розкрити духовну ницість тих прошарків населення Східної України, які підтримали сепаратистські настрої і вітали втручання Росії. Мультфільм показує бездуховну, неосвічену примітивну істоту – "чмо", яка несподівано відкриває для себе сенс життя, – слухатись Бабая-завойовника. На мультик негайно відреагували "диванні війська" ворожої сторони у дусі тих же "ватників", тобто коротким текстом із нецензурною лексикою, що був розтиражований на кількох десятках якихось невиразних веб-ресурсів, де дозволяють брудні коментарі.

Сам по собі цей факт мало примітний серед маси багатьох інших Інтернет-подій, але його неможливо пропустити, не прокоментувавши, з однієї причини: мультфільм надто образливий для того контингенту жителів зони АТО, який намагається дослідити, і при цьому запропонований у контексті журналістської роботи. Якби його створили звичайні інтернетники для того, щоб поділитися з друзями, справа мала б зовсім інший вигляд, а "з вуст" журналістики це пролунало образливо і посилювало ще більше розбрат і нерозуміння серед різних верст населення.

Англійський публіцист XVIII сторіччя Джозеф Аддісон висловив думку, яка актуальна й досі і стосується нас: "Немає гіршої напасті для країни, аніж страшний дух розбрату, що перетворює її на два особливих народи, набагато чужіших і ворожіших один одному, аніж різні нації. Наслідки таких чвар украй згубні не лише тому, що сприяють загальному ворогові, але й тому, що сіють зло майже в кожному серці. Дух цей виявляється фатальним і для засад, і для розуму; люди стають усе гіршими, мало того – усе безглуздішими".

То в чому ж вихід? Звичайно, потрібно мати більше високопрофесійної та суспільно-відповідальної журналістики, яка повинна бути толерантною по відношенню до кожної з протилежних точок зору у суспільстві, щоб сприяти об’єднанню суспільства в єдину націю, а не вбивати ще більший клин між ними (людьми з різними поглядами) у болючих питаннях. Бо в єдності сила України, і на журналістах лежить велика високоморальна і професійна відповідальність за формування цієї єдності.

Але в сьогоднішній ситуації лише цього недостатньо. Треба виходити із власним висвітленням новин на міжнародні щаблі. І вже є гарна сторінка в соцмережі Facebook президента Петра Порошенка, донедавна працював англомовний телеканал новин Ukraine Today, який припинив діяльність через брак коштів. Також необхідно регулярно спростовувати неправду, створену на замовлення російської пропаганди. І тут є доробок – чудовий інтернет-проект "StopFake" (stopfake.org), запущений у березні 2014 року за ініціативою студентів і випускників Школи журналістики Києво-Могилянської академії та програми Digital Future of Journalism. Та залишається відчуття, що чогось бракує. Ні, не організованої інформаційної агресії у відповідь ворогу і не перекручування подій. Агресія, злоба, бажання оббрехати – все це ознаки внутрішньої невпевненості у своїй правоті. В цьому суттєва слабина нашого інформаційного супротивника, якій можна було б протиставити моральну силу, оперту на тверде рішення прямувати обраним шляхом. Але те, що заявлено, має хитке підґрунтя, тому так тяжко керувати ситуацією: ще багато речей залишаються неусвідомленими, непродуманими, не досить чітко окресленими.

Якось на одному з вітчизняних телеканалів улітку 2014 року показали сюжет про російських туристів, здається, в Туреччині. Наші журналісти вивчали їхню реакцію на дражнилку "хто не скаче, той москаль". Підходили до людей і зненацька починали плигати перед ними і кричати, знімаючи на камеру їхні здивовані обличчя. Коли дивишся подібні сюжети, думаєш: стільки енергії останнім часом витрачено на перепрограмування символами – знищення пам’ятників Леніну, вивішування жовто-блакитних прапорів і проведення флешмобів у вишиванках. На якомусь етапі все це допомагало триматися, але вже настає момент, коли цій енергії патріотизму варто повернути у більш нормальне, конструктивне і ділове русло, і саме журналістиці випадає бути одним із головних провідників цього процесу.

Другого жовтня 2014 року сайт газети "Дзеркало тижня", посилаючись на думку директора Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової, повідомляв: "Соціологи помітили формування в Україні єдиної нації". Ця коротка замітка не містила серйозних доказів, та всі і так відчувають: щось дійсно відбувається. Можливо, потрібно більше добротної якісної аналітики в медіа, яка пояснила б нам самих себе?

Інтернет-видання, які подають багато аналітичних статей (переважно сайти суспільно-політичних журналів), розглядають насамперед значення актуальних подій, намагаються інтерпретувати поведінку політичних лідерів і цілих держав, зокрема Росії, словом, сконцентровані на поточному моменті, який, безумовно, того вартий. Навіть з’явився новий термін – "оперативна аналітика". При цьому виявився майже залишеним без уваги дискурс пошуків історичного призначення, напряму розвитку України. Ще кілька років тому, у мирний час, цей дискурс був набагато жвавішим. Зараз ніби не до того, але саме загострення політичного конфлікту вимагає чітких відповідей на деякі запитання.

Одне з них: чи знаємо ми достеменно, що робить Європу осердям сучасної цивілізації? Не високий рівень життя, якого ми так прагнемо, адже це наслідок, а не причина. "Існує базова цінність, що визначає собою приналежність до Європи: культ свободи як основоположна ідея, як мета, яку треба реалізувати, як основа соціо-політичних інституцій", – зауважив у 2009 році в інтерв’ю газеті "День" видатний італійський славіст Санте Ѓрачотті [22].

У сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна – спостереження за подіями і формування суспільної думки стосовно їх сутності; інформаційна – збирання, редагування, коментування та поширення інформації; ретрансляційна – відтворення певного способу життя з відповідним набором політичних, духовних, соціальних цінностей. Завдяки реалізації зазначених функцій ЗМІ справляють вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, на соціально-психологічний і духовно-культурний розвиток кожного члена суспільства, тому що кожна нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стерео типізована й несе в собі багаторазово повторювані ціннісні орієнтації й установки, що закріплюються у свідомості людей.

Водночас слід зазначити, що багатоаспектне проникнення ЗМІ в життя суспільства може відігравати як об’єднуючу роль і сприяти консолідації суспільства, так і дезінтеграційну, роз’єднуючу, упроваджуючи в суспільну свідомість негативні стереотипи, що, на думку Г.Блумера, особливо є відчутним в кризові періоди історичного розвитку суспільства, коли люди у стані соціальної невизначеності особливо підпадають під вплив, легко відкликаються на різні нові стимули, ідеї, а також більше піддаються пропаганді й різним маніпулюванням [23, с. 123].

Саме це ми спостерігали під час Революції Гідності й продовжуємо спостерігати і по сьогодення через події навколо російсько-українського політичного конфлікту, які сприяли тому, що у свідомості багатьох громадян слово "пропаганда" тепер поєднується радше зі словом "російська", аніж зі словом "радянська", викликаючи цілу низку асоціацій, пов’язаних, насамперед, із брехнею на російському телебаченні. Але відверто почали грішити пропагандою й українські медіа. Це явище набуває різних форм – від нищівної контрпропаганди за допомогою використання народної творчості до винятково позитивного висвітлення діяльності нової влади і не зовсім правдивої інформації із зони АТО.

Тому журналістиці все-таки слід змістити акцент від пропаганди в сторону патріотизму. Але патріотизм українських медіа повинен бути дуже обережним і поміркованим, окрім того, на часі інтелектуальний внесок журналістів-аналітиків у створення нової концепції українського життя. Не нав’язувати, не впливати, не зомбувати, а просто допомагати постійно знов і знов осмислювати себе в часових і просторових координатах.

При цьому необхідно не забувати, що складовою суспільної свідомості є національна свідомість, яку науковці визначають як систему колективних соціально-психологічних феноменів, сутністю котрих насамперед є уявлення про свою спільноту як національну, окрему від інших спільнот. І.Кресіна наголошує, що основними елементами національної свідомості, насамперед, є: етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер [24, с. 87]. На думку Ю.Куц, національна свідомість ґрунтується на уявленнях етноспільноти про соціальні вартості, норми, спільне походження, традиції, що своїми коренями сягають далекого минулого. Вона глибоко пов’язана з територією проживання, мовою, соціально-економічними набутками, які акумулюються в особливостях духовного розвитку, політичних інституціях, національних інтересах і традиціях, ідеях, національній мрії, національній ідеї, національній ментальності, національному характерові, національній психології [25, c. 45]. Ю.Бромлей до елементів національної свідомості відносить етнічну свідомість та уявлення про типові риси своєї спільноти, уявлення про рідну землю чи територію народу та про національний державний устрій [26, c. 176-183].

Світовий досвід переконує, що в процесі об’єднання націй в сильні держави важливу роль відігравали ЗМІ. Маючи всі можливості для швидкої трансляції єдиних символів і цінностей в національному масштабі, через створення суспільного діалогу ЗМІ сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості суспільства. Через мережу інформаційних комунікацій передається необхідна державно-політична, суспільно-економічна, ідеологічна, історична, етнічна та інша інформація. Завдяки розкриттю змісту і пропаганді в засобах масової інформації таких понять, як "демократія", "громадянське суспільство", "правова держава", "національна ідея", формується відповідна система духовних цінностей суспільства, які лежать в основі творення політичної нації й розбудови незалежної держави.

Водночас слід зазначити, що формування і зміцнення національної свідомості засобами ЗМІ значною мірою залежить від їх позиції у суспільстві. За умови, якщо засоби масової інформації є незалежними й здатні культивувати, збагачувати загальнодержавні й національні цінності в умовах глобалізованого світу, відтворювати і транслювати історико-культурні традиції, утверджувати національну мову, культуру, що є можливим у демократичному суспільстві, вони сприяють створенню єдиного інформаційно-культурного простору держави, формуванню духовних основ нації, виступають дієвим інструментом консолідації суспільства в єдину національну спільноту.

В ідеалі ЗМІ можуть консолідувати різні партії й рухи, організації й спільноти, відображаючи і ознайомлюючи суспільство з їх позицією, регулярно організовуючи проведення діалогу стосовно суспільних проблем. Мас-медіа можуть в неупереджених узагальнюючих коментарях виділяти із усіх дискусій ті пропозиції, що спрямовані насамперед на порозуміння і злагоду суспільства, а отже, виступати каталізатором об’єднання, інтеграції суспільства й зміцнення держави.

Але якщо в суспільстві ЗМІ є залежними від держави, контролюються певними фінансовими чи політичними групами, вони стають знаряддям маніпуляції суспільною свідомістю, провідниками певної ідеології і, що є найнебезпечнішим, часто сприяють упровадженню чужих, не властивих суспільству духовно-моральних і політичних цінностей, що руйнує духовний фундамент його існування.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що в умовах незалежної Української держави вітчизняні мас-медіа отримали на законодавчому рівні свободу слова і цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади. Однак посилення національного змісту та статусу державних українських ЗМІ не супроводжувалось адаптацією їх діяльності до ринкових умов, що не дало змоги витримати конкуренцію з потужними медіа-суперниками і, насамперед, комерційними телеканалами та газетами. Постійно відчуваючи нестачу бюджетного фінансування, державні телевізійні канали, центральні друковані видання змушені шукати додаткові кошти для здійснення своєї діяльності – від акціонування і до продажу рекламного часу. Це призвело до того, що серед ЗМІ майже не залишилося тих, акціями яких не володіли б великі фінансово-промислові групи. В результаті ситуація складається таким чином, що переважну більшість вітчизняних ЗМІ сьогодні утримують не держава й інститути громадянського суспільства, а окремі політичні партії та фінансово-промислові кола (Додаток 1), які закономірно використовують потенціал мас-медіа передусім у власних, а не загальносуспільних інтересах. По відношенню до багатьох мас-медіа сьогодні справедливий вираз: "Скажи мені головну новину, і я скажу, хто ти".

Проблемою залишається наявність великої кількості державних і комунальних ЗМІ, які мають обмежену спроможність здійснювати незалежну інформаційну політику і об’єктивно змушені орієнтуватись у своїй діяльності на позицію органів влади та політичних сил, представлених у ній. Відтак творчі колективи таких ЗМІ не можуть повною мірою дотримуватись об’єктивності та неупередженості у поданні інформації, бути вільними у відображенні різних точок зору щодо подій, готувати критичні матеріали, проводити незалежні журналістські розслідування.

Отже, в сучасних умовах "незалежні" ЗМІ, які покликані бути центрами громадського контролю і за діями влади, і за збереженням духовних цінностей нації, зростаючись фактично з владою, бізнесовими колами та політичними організаціями, переважно працюють не на повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду українського народу, а висвітлюють приватні чи корпоративні інтереси певних угруповань. Усе це свідчить про відсутність в Україні дієвої державної політики у сфері масової інформації.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене у роботі, можна зробити наступні висновки.

У процесах формування національної свідомості, яка є основою державотворчих процесів, велику роль відіграють засоби масової інформації і журналістика. Реалізовуючи свої функції, вони виступають потужним засобом повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду народу.

На жаль, сьогодні система українських національних ЗМІ об’єктивно поки що не орієнтована на формування розвиненої національної свідомості та державно-політичної ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності українського суспільства. Значна частина ЗМІ орієнтована не на задоволення комунікативно-інформаційних та просвітницько-виховних потреб суспільства, а насамперед, на обробку суспільної свідомості в інтересах різних політичних сил, висвітлює приватні чи корпоративні інтереси певних фінансово-промислових угруповань.

Не дивлячись на те, що інформаційно-культурний простір нашої держави й досі знаходиться під значним впливом могутніх інформаційних потоків інших країн, за цих умов українські засоби масової інформації неухильно нарощують свою міць й сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості. А цьому, в свою чергу, сприяють законодавства щодо регулювання діяльності засобів масової інформації з урахуванням важливої ролі ЗМІ для розвитку духовності та формування в суспільстві духовно-ціннісних орієнтацій, мовне законодавство, що сприяє утвердженню державної української мови і національних почуттів свідомої частини українців.

Основними напрямами державної інформаційної політики сьогодні є законодавчий і адміністративний захист національних ресурсів і національного інформаційного простору, організаційне поліпшення управління інформаційними ресурсами держави. А розробка дієвої системи контролю за дотриманням ЗМІ мовного та інформаційного законодавства України сприятиме забезпеченню інформаційної безпеки держави.

Для забезпечення державного статусу української мови, її повноцінного функціонування в інформаційно-комунікаційному просторі України держава має здійснювати активну протекціоністську політику щодо україномовних ЗМІ, у тому числі, наприклад, шляхом застосування механізмів пільгового оподаткування.

Важливим є завдання забезпечення й національно-державницької змістовності теле- та радіопростору на всій території України і, в першу чергу, запровадження системи суспільного мовлення, вдосконалення правової бази, що регулює його діяльність, і програм, які були б спрямовані на формування у громадян України державницького мислення, національної свідомості, почуття патріотизму, сприяли утвердженню громадянського порозуміння і злагоди, утвердженню української мови і культури. Держава має надати фінансову підтримку загальноукраїнським освітнім, виховним, культурним, науковим та іншим програмам у ЗМІ, спрямованим на зміцнення української національної свідомості.

Прискорення процесу роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, які складають велику частку на ринку мас-медіа, сприятиме зменшенню їх залежності від управлінських структур і представлених в них певних політичних сил. Розробка і впровадження ефективних протекціоністських механізмів, спрямованих на стимулювання виробництва вітчизняного медіа-продукту сприятимуть підвищенню його конкурентоспроможності, збільшенню присутності України у європейському та світовому інформаційному просторі.

Перспективи подальших розвідок.Виходячи із складності зазначеної проблематики подальшого дослідження потребують роль і місце регіональних ЗМІ у формуванні національної свідомості громадян України, проблема взаємодії регіональних ЗМІ у формуванні міжнаціонального миру і злагоди, функціонування ЗМІ як важливого механізму реалізації державної етнонаціональної політики в Україні.

Додаток 1

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: