Індустріалізація України

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Промислова гонка

Шляхи і методи індустріалізації були хибними, вони суперечили об'єктивним економічним законам.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами запровадження ринкових відносин в економіку.

Наслідки індустріалізації

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

З індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви" і "провали". Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

- у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;

- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

- за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь" "Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

Звичайно, ці результати мали історичне значення. Але українському народу довелося заплатити за них надто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

5.Реалізація першого та другого п’ятирічних планів. Колективізація на селі.

Перший п'ятирічний план:

Ø був орієнтований перш за все на розвиток важкої індустрії: паливної, металургійної, хімічної промисловості, електроенергетики, а також машинобудування (тих секторів економіки, які були покликані зробити СРСР технічно незалежною державою);

Ø створення гігантських будівельних майданчиків, нових підприємств (Сталінградський, Челябінський, Харківський тракторні заводи, заводи важкого машинобудування в Свердловську і Краматорську, автомобільні заводи в Нижньому Новгороді і Москві; металургійні комбінати Магнітогорський - на Уралі і Коваль - в Західному Сибіру);

Ø поповнення робочої сили переважно за рахунок вихідців із сіл;

Ø нерідкими були випадки самовідданої праці, мужності людей при будівництві та роботі на нових підприємствах;

Ø наприкінці 1932 р. перша п'ятирічка була оголошена завершеною в 4 роки і 3 місяці; аналіз основних показників в промисловості свідчив про те, що до кінця п'ятирічки досягти запланованих цифр не вдалося (замість 17 млн. т чавуну було виплавлено тільки близько 6 млн. т; вироблення електроенергії склало 13,5 млрд квт–год замість 22 млрд за планом);

Друга п'ятирічка (1933–1937 рр.):

Ø створювалася мережа фабрично-заводського навчання (ФЗО), фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), бригадного навчання;

Ø стахановський рух 1935 р. (Олексій Стаханов в ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. на донецькій шахті "Центральная-ірміно", змінивши організацію праці, добув за зміну (5 годин 45 хвилин) 102 т вугілля замість 7 т за планом; також М. Ізотов, А. Бусигін та ін.); за офіційними даними, у вересні 1936 р. в країні налічувалося 992,6 тис. стахановців, а в січні 1938 р. їх було вже 1593,1 тис. чоловік. У першій п'ятирічці за рахунок зростання продуктивності праці був отриманий 51% прирісту промислової продукції, а в другій - 79%;

Ø виробництво чорної металургії у 1933–1937 рр. зросло в 3 рази, а середньорічний приріст складав 40–60%;

Ø СРСР припинив ввезення сільськогосподарських машин і тракторів;

Ø загальна чисельність робітників в країні зросла з 9 млн. чоловік у 1928 р. до 23 млн у 1940 р., зокрема в промисловості – з 4 до 10 млн., кількість фахівців народного господарства збільшилася з 0,5 до 2,5 млн.;

Рівень життя населення залишався дуже низьким: до початку 1929 р. у всіх містах СРСР була введена карткова система (хліб, потім цукор, м'ясо, масло, промислові товари, картопля); отоварювання по так званих "огорожних документах" і ордерах через закриті розподільники, робочі кооперативи і відділи робочого постачання; в цих умовах великих розмірів набула крадіжка; з 1 січня 1935 р. скасовувалися картки на хліб, з 1 жовтня 1935 р. –на м'ясо, цукор, жири, картоплю; ситуація з продовольством та промтоварами після цього продовжувала залишатися складною.

Численні перекоси в економіці, проблеми підштовхували до пошуку винних у технічних дефектах, аваріях на шахтах та в інших галузях народного господарства.

Офіційним завданням індустріалізації було перетворення СРСР з переважно аграрної країни в провідну індустріальну державу. Хоча основний промисловий потенціал країни був створений пізніше, в роки семирічок, під індустріалізацією розуміють саме перші п'ятирічки. Нарощування індустріальної потужності в 1930-і рр. вважалося в рамках радянської ідеології одним з найважливіших досягнень СРСР. З кінця 1980-х, проте, питання про дійсні масштаби та історичне значення індустріалізації стало предметом дискусій, що стосуються справжніх цілей індустріалізації, вибору засобів для її здійснення, взаємозв'язку індустріалізації з колективізацією і масовими репресіями, а також її результатів і довгострокових наслідків для радянської економіки і суспільства.

У роки радянської влади комуністи стверджували, що в основі індустріалізації був раціональний і здійснимий план. Якщо спочатку закладені в плані темпи прирісту промислового виробництва складали 18–20 %, то до кінця року вони були подвоєні. Не дивлячись на звіт про успішне виконання першої п'ятирічки, насправді, статистика була сфальсифікована, і жодна з цілей не була досягнута навіть близько. Більш того, у сільському господарстві та промислових галузях, залежних від сільського господарства, був різкий спад.

Навпаки, на думку критиків індустріалізації, вона була погано продуманою, що виявилося в серії оголошених «переломів» (квітень-травень 1929 р., січень-лютий 1930 р., червень 1931 р.). Виникла політизована система, характерними рисами якої були господарська «гігантоманія», хронічний товарний голод, організаційні проблеми, марнотратство і збитковість підприємств. Мета визначала засоби для її реалізації. Зневага матеріальним забезпеченням і розвитком інфраструктури з часом стала завдавати значного економічного збитку. Деякі з починів індустріалізації виявилися погано продуманими із самого початку.

Не дивлячись на освоєння випуску нової продукції, індустріалізація велася переважно екстенсивними методами, оскільки внаслідок колективізації та різкого зниження рівня життя сільського населення людська праця сильно знецінилася. Прагнення виконати план призводило до обстановки перенапруження сил та перманентного пошуку причин, щоб виправдати невиконання завищених завдань. Через це, індустріалізація не могла харчуватися одним тільки ентузіазмом і зажадала ряду заходів примусового характеру. Починаючи з 1930 р. вільне пересування робочої сили було заборонено, були введені кримінальні покарання за порушення трудової дисципліни та халатність. З 1931 р. робітники стали нести відповідальність за збиток, нанесений устаткуванню. У 1932 р. стало можливим примусове переведення робочої сили між підприємствами, за крадіжку держмайна була введена страта. 27 грудня 1932 р. було відновлено внутрішній паспорт, який Ленін свого часу засуджував як «царистську відсталість та деспотизм». Семиденний тиждень було замінено на суцільний робочий тиждень, дні якого, не маючи назв, нумерувалися цифрами від 1 до 5. На кожен шостий день доводився вихідний, встановлюваний для робочих змін, так що заводи могли працювати без перерви. Активно використовувалася праця ув’язнених. Прикладом є Біломорсько-балтійський канал, побудований в 1933 р. за допомогою праці більше 200 тис. ув’язнених, який виявився практично даремним. Все це стало предметом гострої критики у демократичних країнах, причому не лише з боку лібералів, а й соціал-демократів.

Індустріалізація в значній мірі проводилася за рахунок сільського господарства (колективізація). Перш за все, сільське господарство стало джерелом первинного накопичення, за рахунок низьких закупівельних цін на зерно та реекспорту за вищими цінами, а також за рахунок т. зв. «надподатка у вигляді переплат на промтовари». Надалі селянство також забезпечувало зростання важкої промисловості робочою силою. Короткостроковим результатом цієї політики було падіння сільськогосподарського виробництва: так, тваринництво скоротилося майже в два рази і повернулося на рівень 1928 р. тільки в 1938 р. Наслідком цього стало погіршення економічного стану селянства. Довготривалим наслідком стала деградація сільського господарства. Внаслідок колективізації, голоду і репресій між 1926 і 1939 рр. країна втратила за різними оцінками від 7 до 13 млн. і навіть до 20 млн. чол., причому ці оцінки включають тільки прямі демографічні втрати.

Деякі критики також стверджують, що, не дивлячись на оголошене підвищення продуктивності праці, на практиці середня продуктивність праці в 1932 р. в порівнянні з 1928 р. впала на 8%. Ці підрахунки, проте, не відображають повної картини: спад був обумовлений напливом мільйонів ненавчених робочих, які жили у поганих умовах. До 1940 р. середня продуктивність праці зросла на 69 % у порівнянні з 1928 р. Крім того, продуктивність сильно варіювалася по галузях.

Що стосується рекордів стахановців, то наголошується, що по-перше, їх методи були наново відкритим потоковим способом збільшення продуктивності, раніше популяризованим Ф. Тейлором і М. Фордом. По-друге, рекорди були в значній мірі інсценовані і були результатом зусиль їх помічників, а на практиці обернулися гонитвою за кількістю в збиток якості продукції. Внаслідок того, що оплата праці була пропорційна продуктивності, зарплати стахановців стали в кілька разів вище середніх заробітків по індустрії, що викликало вороже до них відношення з боку «відсталих» робочих.

Відповіддю на негативне відношення, що росте, до індустріалізації і політику керівництва ВКП(б) з боку частини суспільства, і особливо частини комуністів, стали політичні репресії. Радянська пропаганда також стверджувала, що економічне зростання мало безпрецедентний характер. Дослідження показують, що темпи зростання ВВП в СРСР (згадані вище 4,6%) були у порівнянні з аналогічними показниками у Німеччині в 1930–38 рр. (4,4%) і поступалися зростанню в Японії (6,3 %), проте значно перевершували показники таких країн, як Англія, Франція і США, що переживали в той період «Велику депресію».

Як для СРСР, так і для Німеччини того періоду були характерні авторитаризм та центральне планування в економіці. На перший погляд, це надає ваги поширеній думці, що високими темпами нарощування промислового випуску СРСР був зобов'язаний саме авторитарному режиму і плановій економіці. Проте ряд економістів вважає, що зростання радянської (як і німецької) економіки було цілком завдяки її екстенсивному характеру і забезпечувалося збільшенням норми валового накопичення в основний капітал, норми заощаджень (за рахунок падіння норми споживання), рівня зайнятості та експлуатації природних ресурсів. Висувалися аргументи, що при збереженні непу також були б можливі індустріалізація і швидке економічне зростання.

Предметом дискусій є також взаємозв'язок між індустріалізацією та перемогою СРСР над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні. За радянських часів була прийнята точка зору, що індустріалізація і довоєнне переозброєння відіграли вирішальну роль у перемозі. Критики звертають увагу на те, що до початку зими 1941 р. була окупована територія, на якій до війни проживало 42% населення СРСР, добувалося 63% вугілля, виплавлялося 68% чавуну тощо. Як пише В. Лельчук, «перемогу довелося кувати не за допомогою того могутнього потенціалу, який був створений в роки прискореної індустріалізації». Прихильники традиційної точки зору заперечують, що індустріалізація найбільш торкнулася Уралу та Сибіру, тоді як на окупованих територіях опинилася переважно дореволюційна промисловість. Вони також указують, що чималу роль відіграла евакуація промисловості в райони Уралу, Поволжжя, Сибіру та Середньої Азії. Тільки протягом перших трьох місяців війни було переміщено 1360 крупних (в основному, військових) підприємств.

Колективізація в СРСР:

Ø у грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б): йшлося про розвиток всіх форм кооперації, про те, що перспективне завдання "поступового переходу" до колективної обробки землі здійснюватиметься "на основі нової техніки (електрифікація)"; перехід до політики наступу на куркульство (послідовне обмеження експлуататорських можливостей та устремлінь куркульських господарств, їх активне витіснення економічними методами, а не методами розорення або примусової ліквідації).

Ø хлібозаготівельна криза зимою 1927/1928 р. (для Сталіна вона пояснювалася "куркульським страйком" – виступом куркульства, що виросло і зміцніло в умовах непу, проти радянської влади; насправді криза хлібозаготівель виникла як результат ринкових коливань. Скорочення державних заготівель хліба створювало загрозу планам промислового будівництва, ускладнювало економічний стан, загострювало соціальні конфлікти в місті та селі; практикувалося застосування надзвичайних заходів насильства по відношенню до селянських мас, директиви з погрозами на адресу партійних керівників;

Ø стаття Сталіна "Рік великого перелому" (7 листопада 1929 р.): стверджувалося, що в колгоспи нібито пішли основні, середняцькі маси селянства, що в соціалістичному перетворенні сільського господарства вже отримана "вирішальна перемога" (насправді в колгоспах тоді було 6–7% селянських господарств, при тому, що понад 1/3 частини села складала біднота);

Ø порушення законності, свавілля, насильство в ході проведення колективізації викликали відкриті протести селян аж до озброєних повстань (у 1929 р. було зареєстровано до 1300 "куркульських" заколотів);

Ø листопадовий пленум ЦК ВКП(б) 1929 р.: завдання "суцільної колективізації" ставилося вже перед цілими областями;

Ø 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву";

Ø форсована колективізація проводилася одночасно з розкуркуленням (у 1927 р. в країні налічувалося 3,9% куркульських господарств (близько 900 тис. господарств в абсолютному численні); 62,7% припадало на частку середняцьких; 22,1% – бідняцьких і 11,3% – пролетарських господарств; у ході насильницької колективізації розкуркулювали і середняків, які не хотіли вступати до колгоспів. Число "розкуркулених" в багатьох районах досягала 10–15% селянських господарств.

Ø 30 січня 1930 р. постанова "Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації": наказ конфіскації майна куркулів, поділ їх на три категорії - "контрреволюційний актив", "великі куркулі та колишні напівпоміщики", "решта частини"; залежно від категорії вони повинні були заарештовуватися, висилатися разом із сім'ями у віддалені райони або розселятися спеціальними селищами в межах території свого колишнього мешкання (за 1930–1931 рр. на Північ, Урал, до Сибіру і Казахстану було вислано 381 тис. селянських сімей; близько 200–250 тис. сімей встигли розпродати або кинути своє майно, піти в міста і на будівництва; 400–500 тис. сімей повинні були бути розселені окремими селищами; в ході розкуркулення було ліквідовано понад 1 млн. селянських господарств, що склало 4–6 млн. чоловік); з початку 1930 р. за 2,5 місяця (до середини березня) було зареєстровано більше 2 тис. селянських виступів;

Ø 2 березня 1930 р. в "Правді" з'явилася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів": уся відповідальність за "перегини", "викривлення", "чиновницьке декретування" перекладалася на місцевих працівників; досягнутий 50% рівень колективізації оголошувався успіхом і його потрібно було закріплювати;

Ø 1932 р. був оголошений "роком завершення суцільної колективізації": восени в колгоспах значилося 62,4% селянських господарств;

Ø найтрагічнішою сторінкою в історії колективізації став голод 1932–1933 рр.: до літа 1932 р. село зернової смуги Росії та України після напівголодної зими виявилося ослабленим і знесиленим; 7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності – вводився за розкрадання колгоспного і кооперативного майна розстріл з конфіскацією всього майна (до початку 1933 р. в РРФСР по цьому закону було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 – до вищої міри покарання); Особливе місце в трагедії 1932–1933 рр. займала Україна, а також з 1934 р. – Казахстан (померло з голоду близько 1,5 млн. чоловік після м’ясозаготівель держави, ще більша кількість казахів відкочовувала);

Ø завершення колективізації відбулося в роки другої п'ятирічки (у 1937 р. в країні налічувалося 243,7 тис. колгоспів, що об'єднували 93% селянських господарств).

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від "воєнного комунізму". У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату НЕП забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Розвиток промисловості України в умовах НЕПу

У серпні 1921 р. Ленін підписав "Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики".* Це означало початок нового курсу в розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава.

Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості). На підприємствах, які відносили до "командних висот", парт керівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна "ринкова економіка", більшовики застосували термін "комерційний розрахунок". Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву "господарський розрахунок".

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості ("главнізму") і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи. Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам). Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету. На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрали назву "трест" (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок. Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. Так, величезний трест "Донвугілля" об'єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. осіб.

Услід за трестами почали виникати синдикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва. На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість.

Велика промисловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925-26 господарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% довоєнного рівня). Із середини 20-х років почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України. У 1925—1926 pp. вперше було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

*Дерев'янкін Т. За часів непу: від "воєнного комунізму" до ринкових відносин. 1991. – 88 с.

Наука і техніка в 20-30-ті роки

Розвиток цивільної авіації 20-30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як головні напрями: дослідження будови речовини, дослідження проблеми енергії та створення нової фізичної картини світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про нову модель атома. Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко пройшовши шлях від створення моделі атома (Н.Бор), відкриття радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона (Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил, що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, медицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визначальними й для інших наук. У 20-30-ті роки виникли такі галузі наукових знань, як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. Розвиток природознавства відкривав нові можливості для розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя мешканців міст входить електрика, виробництво електроенергії стає важливою галуззю економіки. В Україні в цей час плідно працював академік В. Вернадський. Політичні здобутки у галузі теорії диференційних та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчитель майбутнього генерального конструктора космічних кораблів С. Корольова.* Значним був внесок українських інженерів, винахідників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної, аерокосмічної, авіаційної науки та техніки. Найбільш відомими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк (О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люлька, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Після закінчення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіалінію Москва-Харків. У травні 1924 р. започатковано Державні авіа майстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський відділ яких створив перший серійний літак "Коник-Горбунець". Для координації зусиль щодо створення пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство авіації та повітроплавання України та Криму. У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство "Укрповітрошлях". У квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса загальною протяжністю 1090 км. У 1928-1929 pp. на повітряних лініях України та СРСР іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К. Калініна.

* Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України: події, факти, дати. – К., 1993.– 276 с.

Сільськогосподарське виробництво в роки НЕПу

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади. Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. НЕП ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозкладки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець. У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм земель поміщиків збільшили свої наділи в півтора рази. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім'я без наймитів. У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства пере оподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством. Радянське керівництво розуміло, що переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції сільського господарства. Водночас в основі оподаткування були не економічні, а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування незаможних селян, партія створювала свою соціальну базу на селі для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів. У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетворення у сільському господарстві. У статті "Про кооперацію" він фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення про комунізм. Так, в перші роки НЕПу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-оператор є власником і може працювати самостійно. Спираючись на півторарічний досвід НЕПу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію. Водночас з моменту публікації статті Леніна "Про кооперацію" про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Проте на кожному партз'їзді, на конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому успішно розвивалися усі види кооперації і особливо сільськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тваринницькі, цукрово-бурякові, хмільницькі, бджолярські тощо). До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половини селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85% господарств. Загалом розвиток сільського господарства на принципах НЕПу мав помітні успіхи. За офіційними даними обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925-1926 pp. досягнув довоєнного рівня.* Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн. т. у 1922-1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926-1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство вже у 1927-1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Із середини 20-х років внаслідок того, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а отже, могла визначати рівень заготівельних цін, виникли так звані "ножиці цін" — ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, якщо товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923-1924 pp. становила 26,2%, то в 1925-1926 pp. — 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах НЕПу, хоча на початку його запровадження вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

*Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І., Даниленко В. М., Євтух В. Б. Історія України. – К., 1997. – 416 с.

Згортання НЕПу

Головною причиною відмови від НЕПу слід вважати перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення держави товарним хлібом. Центральний і республіканський апарати не прагнули будувати незнаний їм кооперативний соціалізм. У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося до цього часу. Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, висловлені в останніх його працях про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Те, що в даному випадку ігнорувалося якісну відмінність колгоспів як ланки нетоварної комуністичної економіки і кооперативів, які не могли існувати поза ринковою економікою, ніхто із сучасників не брав до уваги. Навіть з'явилося нове словосполучення "колгоспно-кооперативна форма власності", що об'єднувало в собі несумісні форми власності. У розвиток ідеї колективізації з ініціативи Сталіна в 1926 р. в ЦК ВКП(б) було створено комісію для вивчення стану існуючих колгоспів і радгоспів. Вона рекомендувала посилити сприяння держави розвитку соціалістичного землеробства. Пропонувалися податкові пільги і пряма матеріальна допомога їм. Такі заходи мали успіх і стимулювали створення нових колгоспів. Якщо в Україні у жовтні 1925 р. було 5 454 колгоспи, то в 1928 р. їх кількість становила 12 042. Проте більшість селян не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Такий стан не гарантував державі необхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ринок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрішнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і закупити техніку для індустріалізації. Не маючи змоги змусити селян економічними методами продавати хліб, Сталін і його оточення стали на шлях примусу під загрозою штрафу аж до конфіскації майна. Водночас у грудні 1927 р. було проголошено курс на колективізацію селянських господарств.

Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх республіках СРСР.

Однак не всі керівні діячі партії цілком підтримували це рішення. Сталін і його прибічники розуміли, що репресивними методами неможливо з року в рік змушувати селян-власників вирощувати товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх вирощувати і продавати стільки, скільки потрібно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати. Така агресивна щодо селянства політика зумовлювалася глибокими соціально-економічними причинами. Той комплекс заходів радянської держави, що характеризувався поняттям "нова економічна політика", не мав механізмів, які б давали змогу підтримувати господарську рівновагу між містом і селом. Навіть розвиток НЕПу, хоча і міг позитивно впливати на сільське господарство, але не забезпечував матеріальної бази для індустріалізації СРСР. Націоналізована і відірвана від ринку промисловість була малоефективною. Для позитивного вирішення проблеми необхідно було змінювати економічну політику.*

Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва поза ринкової економіки, а це означало згортання НЕПу.

Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на "розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту".

*Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993. – 230 с.

Висновок

Незважаючи на труднощі відбудовного періоду 1925 - 1926 рр., у більшості галузей промисловості Україна вийшла на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої і харчової промисловості). Успіхи відновлення дозволили реалізувати план ДЕЕЛРО (рос. ГОЕЛРО) (електрифікація країни), який був затверджений в 1920 р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. У цілому в Україні було побудовано 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, що перевищило план в 2 рази Однак політика непу не тягнула за собою політичні зміни. Республіка як і мало формальний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія України залишалася одним із загонів РКП(б) Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об'єднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчилися розпуском УКП. Неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєнного комунізму й необхідність стимулювання "більшовицького натиску". Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного виробництва дрібними підприємцями або непманами призвели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвердженню в Україні. Особливості НЕПу в Україні:

"Зовнішнє" походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців;

здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося придушенням національно-демократичних сил;

реалізація НЕПу почалася значно пізніше, ніж в інших республіках.

Отже, виходячи з вищесказаного можемо зробити відповідний підсумок НЕПу і заключити, що ця економічна політика була вимушеним кроком радянської влади по виходу з кризового становища, яке залишила по собі війна, революції, епідемії та голод. І лише явне небажання більшовицького уряду уподоблятися капіталістичній системі ведення економічних справ, дало можливість «блукати в соціалізмі» понад семидесяти років… І все ж таки повернутися до, на мою думку, того моменту, коли помилятися так сильно, глибоко і на довго більше не можна. Тому все ж таки соціалізм не виправдав

себе так, як пророкували т.зв. «вожді» і залишився в історії, як в чомусь славетне, а в чомусь відверто не зрозуміле явище життя і управління цілими народами, націями, державами.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: