Миша жовтогорла, або мишак жовтогорлий

Мишак жовтогрудий, або "миша" жовтогорла (Sylvaemus flavicollis) — тварина з родини Мишеві, підряду Мишовидих надряду гризунів.

Зовнішній вигляд[ред. • ред. код]

Жовтогорла миша більша за лісову. Довжина тіла 11-13,5 см, хвоста 10-13 см, ступні 23-28 мм. Тіло покрите густим підпушком і більш рідкими остьовими волосками. Хутро зверху рудувато-сіре, знизу зовсім біле. У самки вісім сосочків. Майже голий хвіст, довжина якого сягає довжини тіла або трохи більша за неї. Біля основи волоски сірі. На грудях між передніми лапами є широка вохриста пляма різної величини і форми, за яку цей мишак одержав свою назву.

Розмноження[ред. • ред. код]

Рано навесні, жовтогорла миша приступає до розмноження. Розмножуються миші до 5 разів на рік, вагітність триває 20-25 днів, зазвичай кожна самка приносить по 5-6 мишенят. Наприкінці літа починають приносити потомство миші, народжені в той же рік.

Поширення та спосіб життя[ред. • ред. код]

Лісові миші відмінно лазять по деревах і чагарниках, особливо жовтогорла миша. Активні зазвичай вночі, взимку всього годину-три в добу. Дуже рухливі тварини, можуть проходити до півтора кілометрів за добу, йти за сотні метрів від нори, проробляючи ходи і натоптуючи стежки в листі і лісовій підстилці. Іноді, втім, годуються на відстані всього декількох метрів. Також риє прості нори під колодами, серед коріння дерев або під купами хмизу, інколи поселяється в дуплах.

Ареал цього виду повністю збігається з ареалом лісової миші, але менший за територією. Жовтогорла миша населяє велику частину Західної Європи і значну частину європейської території Росії. У середній і північній частинах ареалу жовтогорлі і лісові миші розрізняються дуже легко як за розмірами, так і за охристою плямою на грудях. Складніше положення з лісовими мишами Кавказу і Закавказзі. Там є особини як з плямами на грудях, так і без плям. Населяє висостовбурні діброви і букові ліси, віддає перевагу захаращеним ділянкам з густим підліском. Найчастіше жовтогорла миша селиться в дуплах, іноді риє нескладні нори, з багатьма виходами та гніздовою камерою наприкінці, що встеляє.

У деяких місцях жовтогорлі і лісові миші живуть разом: у яру, саду, парку. Але чисельність їх одинаковою не буває. Де багато жовтогорлих мишей, лісових мало або зовсім немає, і навпаки. Місця, чомусь не вподобані жовтогорлим мишам, густо заселяються лісовими. Якщо в клітку до жовтогорлої миші підсадити лісову мишу (будь-якої статі і віку), перша загризе другу. Чисельність дрібного виду залежить від чисельності більшого.

Раніше деякі зоологи вважали, що всі особини з охристою плямою на грудях — жовтогорлі миші, а всі без плями — лісові. Але таке рішення неправильне. Охриста пляма на грудях — це лише специфічна фенотипічна ознака. Її не можна робити основоположним при визначенні видів, між якими неодмінно повинні бути якісні відмінності, зокрема генетична (фізіологічна, репродуктивна) несумісність.

Господарське значення[ред. • ред. код]

Розтягуючи і закопуючи насіння деревних порід, миші часто сприяють відновленню лісу. Іноді пошкоджують зернові і технічні культури. Можуть бути носіями геморагічної лихоманки (гострого інфекційного захворювання, що передається від гризунів людині з пилом, брудною водою або їжею) і лептоспірозу.

Свиня дика

Свиня дика, або кабан дикий, дик, вепр (Sus scrofa) — один з 10 видів роду свиня (Sus) родини свиневих (Suidae) ряду Оленеподібних (Cerviformes). Є предком більшості (але не всіх) стародавніх і сучасних порід свиней, і є підстави вважати, що відбувалося незалежне одомашнення в різних частинах ареалу, в тому числі у Південно-Східній Азії, на Далекому Сході і в Малій Азії.

Тіло кремезне, довжиною до 2 м, висота в холці до 1,1 м, вага до 450 кг, самці більші за самиць. Тіло вкрите жорсткою щетиною і зазвичай дещо тоншим хутром, але часто хутро дуже мізерне, лише хвіст злегка вкритий короткими волосками. Забарвлення від темно-сірого до чорного чи коричневого. Багато особин мають бакенбарди і гриву на потилиці. Молодь смугаста. Морда видовжена, у самців виступаючі ікла.

Особливості біології

Дика свиня — переважно нічна і загалом усеїдна тварина. Переважну частину раціону цієї тварини становлять фрукти, насіння, коріння і бульби.

І в диких, і в здичавілих представників виду основною соціальною одиницею є самиця і її виводок. Після того, як молодь перестає годуватись молоком дві або більше сім'ї можуть зібратися разом. Зазвичай групи складаються з 6—20 особин, хоча великі стада до близько 100 особин були також помічені. Цей зв'язок залишається стабільним до початку наступного сезону парування, коли раніше поодинокі дорослі самці вступають у боротьбу за самиць. Самці зазвичай виборюють контроль над 1-3 самицями, але іноді це число може сягати 8. Після сезону спарювання самці йдуть геть. Самиця зазвичай народжує від 4 до 8 поросят, хоча відомі випадки народження до 13 поросят.

Свиня дика — одних з найвідоміших мисливських звірів, цінний задля м'яса, шкіри, щетини та ікол.

Молоді особини свині дикої (Sus scrofa) у мисливському господарстві коло Добротвора, Кам'янка-Бузький район Львівської області

Назви

Запит «Кабан» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Запит «Кнур» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Для цього виду створено величезну кількість власних назв (перелічено за абеткою):

Боров — раніше для диких форм (порівняйте: Борея, бореальний, бір)

Вепр — переважно для крупних самців диких кабанів

Дик — будь-яка особина дикої форми (в літописах і в Польщі — актуальна назва виду; як назва дикої форми свині наведена у словнику Б. Грінченка).

Кабан — самець свині (варіації за Грінченком: "кабан,... кабанець, кабанча, кабанчик, кабанюга")

Кнур — некастрований свійський кабан

Порося — для молодих особин свійських і диких форм

Свиня — найчастіше для самиць свійської форми (див. Свиня свійська)

Хряк — те саме, що і «кнур»

Інші назви для «свині», за національною словниковою базою «Словники України» (версія 1.4): «Льо́ха, свиню́ка [свиня́ка] — розмовне, безро́га — жартівливе, ро́ха — розмовне, чечу́га — діалектне, ри́нда — діалектне; свинома́тка (свиня, що дає приплід); па́ця».

Олень благородний

Благоро́дний, або рудий о́лень (Cervus elaphus) — найпоширеніший вид оленів у світі. Благородний олень з давніх-давен мешкав в лісостеповій зоні і вздовж всієї південної смуги лісів — європейських і сибірських, а також у вологих частинах Середньої Азії. Переслідування людьми, освоєння людиною цілинних земель, вирубування лісу — все це привело до того, що більш-менш суцільний ареал олені мають лише в Сибіру.

Харчування[ред. • ред. код]

Олені їдять не менше, ніж 300 видів рослин, головним чином траву, листя і пагони, гриби, лишайники, тростину і солянки з болотної рослинності. Можуть їсти такі отруйні рослини, як беладона та аконіт. Хвою олені їсти не можуть, тому коли голод заставляє їх це робити, нерідко гинуть від запалення шлунково-кишкового тракту.

Спосіб життя[ред. • ред. код]

Олені живуть в лісах, лісостепах, степах, напівпустелях та пустелях, тримаючись прирічкової рослинності. Вони можуть жити і без прісної води, як на острові Бірючому в Азово-Сиваському заповіднику. Але все ж рідними місцями оленів служать світлі ліси, в основному широколистяні, лісисті острови, і навіть темнохвойні ліси, але серед просторих лугів, густі зарості кущів. В гірських місцевостях для оленів важливою є можливість відійти в період глибоких снігів на малозасніжені схили.

На рівнинах олені живуть осіло, тримаючись стадами по 10 і більше голів на порівняно невеликих ділянках (300—400 га літом і 200 га зимою), проходячи по глибокому снігу не більше 1-2 км за добу. В горах здійснюють великі сезонні переходи, проходячи по 50 км за день, інколи навіть по 150 км. Перехід в місця, де менше снігу, відбувається поступово і займає півтора — два місяці. В квітні-травні, коли в горах тане сніг, олені повертаються.

В сильну спеку олені лізуть в воду. Пасуться вони не безперервно, а чергують харчування з відпочинком, влаштовуючи лежанки в траві, часто на узліссях. Зимою вони трохи розгрібають сніг і притоптують, підминають — виходить тепла ямка.

Змішане стадо оленів (не в період гону) найчастіше очолює стара самиця, біля якої збираються її діти різного віку. Звичайно розмір такого стада — 3-6 голів. Навесні такі стада розпадаються.

Наприкінці серпня — на початку вересня можна почути їхній рев, який чути, особливо в горах, на декілька кілометрів. Важкі зітхання змінюються протяжним муканням, яке в молодих самців переходить в рик.

В неволі олені живуть 25-27 років, інколи навіть 30. В природних умовах, як правило, — 12-14 років [1]. Самки живуть довше, ніж самці.

Розмноження[ред. • ред. код]

Восени самець збирає гарем. Після періоду гону до такої групи дорослих самиць приєднуються телята. Це другий тип змішаного стада. Вони можуть бути великими — по 10, і навіть по 30 голів.

На початку «ревучого періоду» одинокі самиці займають визначені ділянки, інколи одні і ті ж протягом багатьох років. Збуджені, вони б'ють рогами в молоді деревця, ламають гілки, здирають кору. Тварини часто катаються по землі, мало їдять і під час гону і втрачають 30-40 кг ваги з своїх звичайних 160—300 кг.

Поступово до самців приєднуються самки. Їм подобається голос самців. Чим більший стає гарем, тим слабше стає чути рев самця. І самки, і самиці визначають силу суперника по тону реву — в розквіті сил олень має низький і захриплий голос. Але коли суперники все ж зійшлись, — починається поєдинок. Він може бути і без нападу, а обмежитись лише демонстрацією сили, але може бути і з смертельним боєм — тріск зламаних рогів і смерть обох самців.

Олені в Джарилгацькому національному парку, Україна

В гаремі буває 2-3, іноді до 15 самок. Народження потомства припадає на другу половину травня — першу половину червня. До того часу самиці відділяються від змішаного стада і йдуть в зарості в долинах річок. Як правило, народжується одне теля, рідко два.

Перші 2-3 дні теля слабе і стає на ноги тільки для того, щоб посмоктати маму. Самка в цей час тримається в стороні, через 100—200 м, відволікаючи хижаків, і годує теля. На 5-7 день оленя ходить за мамою, хоча ще нетвердо тримається на ногах. Двотижневі оленята вже добре бігають, а місячні не відстають від дорослих. Траву вони починають їсти в місячному віці, але смокчуть материнське молоко до осені. Молоді тримаються біля матері 1,5-2,5 роки, інколи самки-дочки, котрі також вже мають малих, приєднуються до матері.

Новонароджене оленя вкрите кількома рядами світлих плям. Восени, після першого линяння, вони щезають. Новонароджене теля важить 8-11 кг. Воно дуже швидко росте до піврічного віку, потім ріст сповільнюється.

В маралів — найбільших оленів — тримісячна самиця має масу 50-65 кг, річні — 120—140 кг, дворічні — 190 кг, шестирічні та старші — 280—300 кг [2]. Після 6-7 років ріст оленів припиняється.

Самиця благородного оленя (асканійська форма) на острові Джарилгач

З року в самців починають розвиватися роги. До осені другого року їх ріст закінчується, і молодий самець може бути прикрашенай закостенілими «сірничками», або «шпильками» — рогами без відростків. В квітні перші роги скидаються і розвиваються нові, з 3-4 відростками. В наступні роки збільшується розмір рогів, збільшується також число відростків, але не у всіх оленів. Найбільш розвинуті і важкі роги бувають в оленів в віці 10-12 років, після 14 років вони зменшуються. В кавказьких оленів роги мають масу 7-8, інколи 10-12 кг, і зовсім рідко 14-18 кг. Олені скидають роги в другій половині березня — першій половині квітня, інколи в кінці лютого, особливо в Криму, Карпатах та на Кавказі. Старі олені скидають роги пізніше, ніж молоді. Молоді, оброслі шерстю роги остаточно формуються наприкінці червня — на початку липня. До середини серпня вони костеніють і очищуються від шкіри. В сибірських оленів костеніння закінчується пізніше, ніж у їхніх західних родичів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: