Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Транснаціоналізація




Варіант 1

Сутність та перспективи альтерглобалізму

Альтерглобалізм являє собою не менш органічне породження глобалізації, ніж світове чи телекомунікаційне суспіль­ство. Його без перебільшення можна назвати «оберненою сто-
роною» процесу глобалізації. Більш того, ця ідеологія і рухи, що її представляють, є свого роду вбудованим стабілізатором технологічного і соціального розвитку світової системи. Подібно тому, як лівацький терор 1970-х рр. XX ст. в Європі привернув увагу суспіль­ства до проблеми денаціоналізації і сприяв не тільки її постановці, а і вирішенню, а рух зелених при всьому екстремізмі своїх проявів сприяв усвідомленню значущості проблем екології, антиглобалісти вже змусили уряди розвинутих країн звернути увагу на зростання нерівномірності багатства і, найголовніше, загроз, що провокуються глобалізацією. Суттєвим є також і той факт, що парадоксальне зародження альтерглобалізму саме в розвинутих країнах сприяло якщо не усвідомленню, то, принаймні, відчуттю владними структурами цих країн наявності аналогічних проблем не тільки на екстернальному ринку, але і на інтернальному.

Отже, альтерглобалізм є новим типом базової демократії, метою якої є презентація і втілення нових принципів функціонування світової системи, які ґрунтуються на засадах соціального партнерства, соціального захисту і інституті соціальної держави та реальних демократичних цінностях.

Початок ХХІ століття підтвердив існуючі в сучасному світі тенденції до розгортання глобалізації планетарного простору, а самі терміни „глобалізм” і „глобалізація” посіли чільне місце в інформаційних потоках більшості країн сучасного світу. Проте чомусь не всі сприйняли глобалізацію з ейфорією. Частина населення нашої планети розпочала активний протест проти глобалізму – так на політичну сцену вийшла нова, незнана досі сила, – „антиглобалісти”. Чому вони з’явилися? Які їхні вимоги? Чи є перспектива в цього руху? – саме ці запитання будуть розглянуті у цій роботі. Однак перш ніж взятися до розгляду явища антиглобалізму, необхідно розібратися з тим, проти чого антиглобалісти протестують, – визначити, що ж таке глобалізація, що вона в собі несе і чому викликає опір. Загалом, узвичаєним є погляд на глобалізацію як на інтенсифікацію зв’язків взаємозалежності між державами. А. Вебер визначає її наступним чином: „глобалізація – втягування більшої частини людства в єдину систему фінансово-економічних, громадсько- політичних та культурних зв’язків на основі найновіших засобів інформатики та телекомунікацій” [1, с. 27]. З цієї точки зору глобалізація стала наслідком трансформації індустріального суспільства у нове – інформаційне, що і підкреслюється у наведеному вище визначенні. Техніка, яка в часи індустріального суспільства виступала гарантом його збереження, призвела до значних руйнувань у природному середовищі. Цей процес викликав потребу трансформації такого суспільства і його перебудови з допомогою знань та інформації взагалі. Однак така інформатизація не могла відбутися миттєво і безболісно для розвинутих індустріальних країн, що першими вступили на шлях змін. Відповідно, старі виробництва не могли бути згорнуті одночасно – потрібно було гарантувати нормальне функціонування економіки на період грандіозних перетворень, пов’язаних із введенням нових технологій. Однак обидві світові війни відсунули це питання на задній план, паралельно давши економіці потужні поштовхи, пов’язані з асигнуваннями на військові потреби. Однак це лише відтермінувало майбутню кризу. Кінець 60-х – 70-ті рр. розглядаються багатьма вченими як чи не найважливіші для майбутнього людства. Автор світ-системного аналізу І. Валлерстайн саме до цього періоду відносить зміну трендів світ-системи [див., зокрема, 2], економісти акцентують увагу на „нафтовій кризі”. До цих же часів, на думку А. Галкіна, можна віднести і появу перших антиглобалістських рухів, які беруть свій початок від Іранської революції кінця 70-х [3, с. 15]. Що ж саме відбувалося в цей період? Саме тоді уряди країн Заходу почали усвідомлювати необхідність розвитку сфери знань та високих технологій і надали їм широку практику. Однак постала проблема старих виробництв, ресурсного забезпечення досягнень наукового прогресу, згортання шкідливих для довкілля технологій. Всі ці питання були вирішені Заходом шляхом „експорту” проблемних галузей за кордон. Так з’явилася глобалізація – як вирішення проблем, що постали перед Заходом, шляхом перенесення їх на загальносвітовий рівень. Однак поруч з економічними, екологічними та технічними аспектами постали і численні політичні питання. Криза середини 70-х, арабо-ізраїльські війни довели, що інші держави залишаються відносно самостійними агентами міжнародної гри, що в підсумку може завдавати ударів економічному добробуту країн Заходу, а в першу чергу – США. Тому „експорт” відбувався і в політичній площині як експорт „демократії” та „демократичних цінностей”. Так з’явилося ідеологічне підґрунтя глобалізації – розповсюдження демократії. І першим опором йому дійсно стала Іранська революція, коли влада прозахідно орієнтованого шаха була повалена. Отже, на світовій арені і глобалізм, і антиглобалізм з’явилися в 70-ті роки. Однак у 80-ті та 90-ті роки процес глобалізації, інсценований американською адміністрацією, вийшов з-під контролю своїх батьків. На міжнародній арені розвиваються нові потужні утворення – транснаціональні корпорації (ТНК), які стали продуктом того самого „експорту” в економічній сфері. Поява таких „монстрів” змінила акцент глобалізації. Тепер вона все більше нагадує ідею заперечення існування національної держави [4, с. 39]. З’являються теорії, які проголошують кінець історії (особливої популярності тут набула робота Ф. Фукуями „Кінець історії?”) та створення єдиної „всесвітньої держави”, об’єднання людства тощо. Однак за всіма цими нібито гуманістичними підходами лежить достатньо прозорий економічний фактор – національна держава є головним (і єдиним) суб’єктом протекціонізму в сучасному світі. Такий протекціонізм завдає неабияких збитків ТНК, проти яких він переважно і спрямований. Відповідно, ТНК, володіючи колосальними фінансовими коштами, забезпечують через уряди західних країн та міжнародні організації лобіювання власних інтересів – тобто відміну протекціонізму у всьому світі. Таким чином, „експорт демократії” зараз повністю перетворився на „експорт” вільної ринкової економіки. Особливо необхідно підкреслити, що самі США (як головний ініціатор такого експорту) протекціонізм у своїй політиці зберігають. Проте викладений вище погляд на глобалізацію не є єдиним. Прихильники циклічних теорій розвитку суспільства (серед яких вже згадуваний І. Валлерштайн) вказують на те, що глобалізація була об’єктивно обумовлена вже давно. З точки зору цього підходу вона розглядається як співпадіння у часі піків різних хвиль, уздовж яких відбувається розвиток людства (зокрема, „довгих хвиль” Кондратьєва, хвиль розвитку світ-системи тощо). Відповідно, з цих позицій глобалізація втрачає свою унікальність. З точки зору циклічної побудови буття людської цивілізації глобалізація може відбуватися у будь-якій світ-системі (міжнародній системі) і є наслідком накладання піків окремих хвиль їх розвитку. Такий підхід дозволяє стверджувати, наприклад, про глобалізаційні процеси у Римській імперії. Остаточно заперечити ці міркування не видається можливим, однак суттєвим контраргументом тут може слугувати саме фактор використання знань та їх важливість для збереження і відтворення даного суспільства. Відповідно, є сенс зосередитися на першому підході до глобалізації. Однак тут постає ще одне важливе запитання: що саме дозволяє нам вести мову про рівень, ступінь, розвиток глобалізаційних процесів, іншими словами – як визначити „індекс глобалізації” (мова не йде про градацію, що її застосовують міжнародні організації, яким загалом властивий високий рівень заангажованості). Оригінальним тут видається проект використання для цього підручників з історії. Мова йде про кількість згадувань у розділах, присвячених окремим країнам, назв інших країн, ТНК та міжнародних організацій. Подібний метод дослідження перехресних посилань є досить дієвим у описі наукових публікацій, а тому його перенесення в площину міжнародних відносин могло б бути досить продуктивним. Зрозуміло, що підручник не є оптимальним об’єктом для такого аналізу (однак він є найдоступнішим) – кращим видається варіант використання урядових угод та офіційних документів. Проте незалежно від ступеня залученості до глобалізаційних процесів більшість країн „третього світу” відчули на собі схожі наслідки глобалізації. Хоча їх дія сильно залежала від місцевої специфіки, проте можна виділити декілька загальних сфер їх дії. Саме тут з’являється можливість зрозуміти витоки антиглобалізму. Першою з них є технічна. Вона невипадково поставлена тут на чільне місце. Разом з „експортом” небажаного виробництва Захід передав країнам „третього світу” численні технології (цей процес переважно відбувався в часи „холодної війни” і мав місце як з боку США, так і з боку СРСР), які хоч і вважалися застарілими, проте виявилися цілком достатніми для завдання відчутних ударів по Заходу (події 11 вересня 2001 року яскраво засвідчили цей факт). Таким чином, опоненти глобалізації отримали в свої руки засоби боротьби з опонентами. Інформаційні наслідки глобалізації теж виявилися для Заходу несприятливими. Якщо ще у Кореї або В’єтнамі американські війська боролися лише проти ворожих армій, то вже в Іраку на боці супротивника виявилася ще одна армія – армія журналістів. США програли інформаційну війну тоді, коли почали вести бойові дії, оскільки зупинити інформаційний потік з того боку фронту не мали фізичної змоги. Економічна сфера – за своєю роллю наслідки глобалізації у ній були також надзвичайно важливі, оскільки розвинені країни „експортували” й економічні кризи. Перелік фактів, коли країни економічно постраждали від глобалізації (іншими словами, від занадто втягнутості власної економіки у загальносвітову), міг би скласти окрему роботу. Обмежимося лише деякими прикладами: криза 1981-85 рр. зруйнувала економіку Південної Америки; економічна криза в Азії 1997 рр.; розвал економіки країн СНД, які користувалися порадами Міжнародного валютного фонду та Банку реконструкції; Аргентинська криза 2002 року [4, с. 109]. Всі перелічені кризи в першу чергу давалися взнаки найменш розвинутим та найменш стабільним частинам світової економічної системи. Економічні системи США та Європи виходили з криз із найменш відчутними втратами – „велика депресія” та „велика інфляція” відійшли в минуле. Чому? Існуюча ситуація дозволяє зробити припущення, що провідні країни долають кризові ситуації за рахунок менш розвинених та бідніших держав. У цьому сенсі слід звернути увагу і на демографічні наслідки глобалізації. ”Золотий мільярд” населення нашої планети споживає набагато більше, ніж решта людства. Остання ж розглядається тепер у поєднанні з територією, яку населяє, як ресурс, що може бути використаний для збереження і покращення добробуту золотого мільярда. Однак „населення-ресурс” все одно має свою власну культуру та релігію, що суттєво заважає розповсюдженню західних цінностей. Для останніх характерний ідеал суспільства – „суспільство споживачів”. Тут знову необхідно згадати про ТНК, які виробляють певну продукцію і мають знаходити для неї ринок. Диверсифікація такої продукції створює постійні проблеми – необхідність пристосовувати її до вимог споживачів, які суттєво різняться у різних країнах. Звідси виникає ідея уніфікації населення за західним стандартом, який до того ж є відносно невисоким. Опір цій тенденції С. Хантінгтон високопарно назвав „зіткненням цивілізацій”, хоча вдаліше його можна описати в термінології О. Шпенглера: це зіткнення „цивілізації” та „культури”. І, нарешті, сфера політична. Як виявилося ще на прикладі Іранської революції, прозахідні режими вимагають постійної зовнішньої підтримки. Крім того, як свого часу не відбулася всесвітня соціалістична революція, так і всесвітня ліберально-ринкова революція не бажала розгортатися сама. Тому США та їх союзники змушені були втрутитися в цей процес, нав’язуючи свою політику і стандарти країнам світу (особливо це стало проявлятися на прикладах молодих держав). Як можна побачити, у всіх перелічених сферах існує підґрунтя для опору глобалізації з боку країн (і окремих їх громадян), які розглядаються Заходом суто як сировинні придатки або військові плацдарми. Стисло цю ситуацію можна описати наступним чином. Існують суб’єкти інтересу, які вже постраждали від глобалізації, зазнають від неї збитків зараз або прогнозують таку ситуацію у майбутньому. Ці суб’єкти внаслідок тієї ж глобалізації отримали в свої руки засоби боротьби проти своїх опонентів, у тому числі засоби ведення як традиційних, так і інформаційних війн. У сприйнятті тих, кого вище було названо “суб’єктами інтересу”, світ розділився. Принаймні, існують два цілком протилежних погляди на “антиглобалістів”. Представники першого підходу розглядають їх як маргінальні групи, які сповідують ідеології неонацизму, реваншизму та анархізму. При цьому весь антиглобалістський рух не розглядається як цілісне явище, а членується на окремі елементи, що мають місце у різних країнах та відповідають їх конкретній специфіці. Так, антиглобалісти Італії і Німеччини згідно з цим підходом є представниками ідеологій анархізму та неонацизму. У Сполучених Штатах до лав антиглобалістів увійшли противники створення “світового уряду” та ті, хто вважає, що США мають зменшити свої витрати в інших країнах і зосередитися на власних проблемах (утилітаристський погляд на міжнародні відносини). В Російській же Федерації антиглобалізм уособлюють прихильники ідеології “євразійства” та агресивні ісламісти. Слід також зауважити, що “євразійці” не лише протистоять Заходу, але й активно конкурують між собою. Зараз провідною є група О. Дугіна. Загалом у цьому підході практично ототожнюються явища “антиглобалізму” та “ізоляціонізму” [5, с. 28]. У другому підході антиглобалізм розглядається як рух за зміну вектора глобалізації. Сам процес глобалізації визнається невідворотним, однак ті форми, в яких відбувається його протікання на сучасному етапі, визнаються неприйнятними. В цьому сенсі показовим є приклад “Форуму тисячоліття”, який відбувся у травні 2000 року, учасники якого висловилися не проти глобалізації взагалі, але за таку глобалізацію, “яка б здійснювалася самими людьми та у їх власних інтересах” [1, с. 27]. Хоча реалістичність таких прагнень викликає великі сумніви, вони дозволяють оформити новий погляд на рух антиглобалістів – це рух за альтернативу, а не екстремістські акції окремих груп неонацистського спрямування. Саме на цьому ґрунті і відбувається основне зіткнення глобалізації і антиглобалізму. Перша зможе перемогти лише тоді, коли світ буде повністю уніфіковано, чому, власне, активно й опирається другий. Прогнозувати перемогу одного та поразку іншого з цих явищ було б надто ризиковано, однак один важливий аспект дозволяє передбачити можливий розвиток подій. Мова йде про ідеологію. Глобалізм свою сформулював чітко і активно оперує нею в сучасному світі, а от ідеології антиглобалізму не існує. Це пояснюється тим, що не можна забезпечити тривалу у часі єдність індивідів (для чого і використовується ідеологія) суто шляхом заперечення якогось явища чи події. Таке об’єднання можливе на нетривалий період, однак у довготерміновій перспективі воно виявляється нестійким, прикладом чого може слугувати доля руху луддитів. Це пояснюється нездатністю “ідеології”, заснованої на образі ворога, до самовідтворення, її неконструктивністю та залежністю від дій цього ж “ворога”. Виходячи з перелічених міркувань, можна прогнозувати появу в сучасному світі нової ідеологічної течії, яка за суттю буде відповідати духові антиглобалізму, однак носитиме іншу назву. Враховуючи той факт, що ідеологія ринкової демократії, яка лягла в основу глобалізації, спирається переважно на раціональні міркування, можна припустити, що нова антиглобалістська ідеологія може бути розташована у сфері ірраціонального – тобто в релігії. Здійснення ж більш детального прогнозу на даний момент можливим не видається.

Варіант 2

Форми прояву глобалізації

Незважаючи на початок Глобального диспуту ще в 1970–1980 рр., і термінологія, і хронологія глобалізації, як і види глобалізації, донині є суперечливими питаннями, про що й свідчить наше дослідження. Для підтвердження визначимо основні підходи до структурування глобалізації. Так, учений М. Іванов вважає, що глобалізація охоплює всі сфери суспільного буття: економічну, соціальні відносини, культуру, ідеологію, сферу відносин людства з навколишнім світом. Дослідник О. Ігнатов запропонував наступну структуру глобалізації: 1) ментальна або культурно-ідеологічна глобалізація; 2) територіальна; 3) економічна (охоплює глобалізацію ринків); 4) інформаційно-комунікаційна; 5) етнічна. Однак такий підхід, на наш погляд, не відображає чітких критеріїв структурування, тому незрозуміло, якими критеріями керувався автор при одночасному розмежуванні, наприклад, територіальної та економічної глобалізації, адже остання може бути і територіальною, залежно від місць концентрації ринків (із чим ми не можемо погодитися, бо економічна сфера є набагато ширшим поняттям, аніж ринок). А у випадку територіальної глобалізації варто було би вести мову про регіональні осередки її прояву.

Із огляду на викладене, нам більше імпонує модель глобалізації Ю. Яковця, що охоплює наступні сфери:

1) демографічно-екологічну (автор зазначив, що катастрофа в даній сфері можлива, якщо людство не обмежить демографічного зростання, наука не відкриє нових ресурсозберігаючих технологій та енергетичних джерел, не перетворить їх на екологічно орієнтований постіндустріальний технологічний спосіб виробництва);

2) техносферу;

3) економічну (глобальна економіка стає пріоритетним феноменом, що має власні закономірності, тенденції, механізми функціонування і розвитку);

4) геополітичну (політична карта світу нагадує яскраву ковдру, в якій світові гіганти є сусідами карликових держав);

5) соціокультурну, що є найсуперечливішою.

Разом із тим, у більшості наукових праць подані лише елементи економічної глобалізації. А. Філіпенко до таких елементів зарахував: міжнародно-технічну сферу, систему міжнародного виробництва, світовий ринок та міжнародну торгівлю, міжнародну валютно-фінансову систему. Аналізуючи проблеми глобалізації, В. Ушаков теж висловив власне бачення її структури і подав власну секторну модель глобалізаційної економіки, яка містить такі елементи:

1) міжнародну торгівлю;

2) глобальну інфраструктуру;

3) технології;

4) сировинні ресурси;

5) світові фінанси;

6) регіональну відокремленість господарського устрою.

Досліджуючи економічні аспекти глобалізації, науковець С. Долгов визначив такі напрямки глобалізації економічної діяльності, які не є постійними і зазнають змін під впливом зовнішніх факторів:

І. Міжнародна торгівля.

ІІ. Міжнародний рух факторів виробництва: капіталу і робочої сили.

ІІІ. Міжнародні фінансові операції: кредити; цінні папери; похідні фінансові інструменти; валютні операції.

Таким чином, науковець, обґрунтовуючи свою позицію, розглянув економічну глобалізацію як таку, що не обмежена лише внутрішньою структурою, а органічно взаємопов’язана з її проявами в інших сферах планетарного життя.

Варіант 3

Транснаціоналізація в глобальній економіці

Транснаціоналізація

В результаті міжнародної кооперації виробництва, торгівлі, трудових ресурсів, капіталів та міжнародних економічних відносин в цілому, відбувається посилення зв’язків між національними економіками, які супроводжуються виходом виробництва за їх межі. Транснаціоналізація веде до високого рівня взаємо залежності між країнами. Виступаючи двигунами світового виробництва та обміну, ТНК формують усередині своїх комплексів і між собою мережу відносин, які виходять за межі національних держав. Деякі вчені вважають транснаціоналізацію якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію вужче – як лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя. На нашу думку, цей процес відкриває країни одна одній, але не повинен робити їх однаковими. Транснаціоналізація економіки – один з найбільш впливових процесів сьогодення, що забезпечує збільшення масштабів і ефективності виробництва, розширення географічних меж коопераційних зв’язків, удосконалення механізмів акумуляції капіталу і ресурсів розвитку, уніфікацію економічного простору у вигляді зближення “правил гри” і одноманітності в споживчих перевагах через домінування світових брендів і стандартів. У зв’язку з цим активна участь в процесі транснаціоналізації дозволить сформувати додаткові джерела розвитку, забезпечити продуктивність галузей та підвищити конкурентоспроможність національної економіки. Найбільш узагальнюючу та сучасну дефініцію ТНК як групі компаній, які не тільки: а) знаходяться і функціонують у різних країнах; б) контролюються штаб-квартирою, яка розташована в одній конкретній країні; в) керуються загальною стратегією і скоординованою політикою; г) мають певні масштаби міжнародної діяльності, але й д) реалізують єдину бізнес-ідеологію із синтезом філософії волюнтаризму, прагматизму і лібералізму; е) втручаються у міжнародні політичні процеси, являючи собою їх нові суб’єкти; ж) мають уніфіковану корпоративну систему бухгалтерського обліку і звітності, надає професор Л. Руденко-Сударєва [1, с. 9]. На нашу думку, розкриваючи суть ТНК, слід зазначити, що по-перше ТНК – це лідери міжнародного бізнесу, що виникли в результаті значної концентрації капіталу в межах національних економік та по мірі зростання науково-технічного прогресу впроваджують нові методи у виробничий процес, покращуючи якість продукції з метою захоплення нових ринків, отримання значних прибутків від ефекту масштабу. По-друге, ТНК – це компанії, які здатні нести ризики витрат, зменшуючи виробництво там, де воно збиткове та збільшувати на тих ринках, де воно прибуткове і шляхом злиття та поглинання здатні диверсифікувати свою діяльність задля зміцнення своїх позицій як на національному, так і на світовому ринках. Чим складніша система, тим вищий ризик збою у її роботі, але тим вищий і її потенціал.

Складність і багатогранність феномена ТНК, динамічність і модифікація багатьох сторін їхньої діяльності зумовили різні теоретичні підходи до аналізу суті транснаціональної корпорації. Наявність різних теоретичних шкіл вивчення міжнародних інвестицій (табл. 1), викликана низкою причин. По-перше, це пов’язано з різноманітністю типів самого міжнародного виробництва ТНК (ресурсно-базовий, імпортозаміщувальний, експортозорієнтований або глобально зорієнтований). По-друге, це обумовлено тим, що концепції ТНК торкаються різних розділів економічної теорії (теорії міжнародного руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, промислової організації, зростання фірми, інновації і т. д.). По-третє, діяльність ТНК може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному (найзагальніші національні, міжнародні, глобальні тенденції), мезоекономічному (тенденції взаємодії між фірмами на галузевому рівні), мікроекономічному (тенденції зростання окремої фірми). Різні рівні дослідження ТНК визначають і різні підходи до цього процесу.

Дослідивши теорії іноземного інвестування та ТНК, нами виявлено, що під транснаціоналізацією найчастіше розуміють: - нові явища, якісні зміни, що відбуваються у світовій економіці, а саме: зростання числа і активності ТНК і транснаціональних банків (ТНБ); - новий етап процесу інтернаціоналізації світового господарства, що відрізняється від попередніх: зміна самого характеру залучення країн і підприємств у міжнародний поділ праці, що знаходять прояв в інтернаціоналізації науково-технічного прогресу і процесу виробництва, коли світовий ринок фактично диктує стандарти якості і техніко-економічні показники продукції, що випускається як материнською компанією, так і її філіями і дочірніми компаніями; - форму інтернаціоналізації господарського життя, результатом якої є розвиток міжнародного виробництва в рамках ТНК, що включає на підприємствах материнської компанії її філій виробництво тих видів продукції, які беруть участь у міжнародному внутрішньо фірмовому кооперуванні; - новий більш високий рівень інтернаціоналізації виробництва і капіталу, коли відбувається його перехід у нову якість; - процес, нерозривно пов’язаний з розширенням масштабів діяльності ТНК, з перетворенням ТНК у реальних суб’єктів міжнародних ринкових відносин; - нові форми організації господарського життя, які сприяють її інтернаціоналізації. Отже, транснаціоналізація розглядається як процес розширення міжнародної діяльності промислових фірм, банків, компаній сфери послуг, їх виходу за національні межі окремих країн, що приводить до переростання національних компаній у транснаціональні. Для нього характерне переплетення капіталів за рахунок поглинання фірм інших країн, створення спільних компаній, залучення фінансових коштів іноземних банків, встановлення міцних довготривалих зв’язків за кордоном промислових компаній і банків однієї і тієї ж країни.

Варіант 4

Суперечності глобалізації

З одного боку, глобалізація − це просторова характеристика інтернаціоналізації господарського життя на тому історичному етапі, коли вона прийняла всесвітні масштаби, тобто в другій половині ХХ ст. і особливо в останні десятиріччя. Таке кількісне розширення ареалу інтернаціоналізації до гранично можливих масштабів додало їй нову якість. Великі суб’єкти господарського життя перетворилися на гравців глобального масштабу, принципово змінилося співвідношення ендогенних і екзогенних чинників розвитку національних суспільних організмів, змінилася роль держав як організаційно-політичних інструментів, що забезпечують функціонування таких організмів. Таким чином, якщо глобалізація – це стадія гранично можливого розвитку інтернаціоналізації вшир, то інтеграція – найвищий ступінь розвитку її углиб. Отже, в одному випадку мова йде про кількісні процеси, а в іншому – про якісні. Хоча поняття “глобалізація” є таким, що останнім часом найчастіше зустрічається в економічній літературі, до повної ясності цього терміну як в концептуальному плані, так і в практичному, ще дуже далеко. Глобалізаційні процеси оцінюються неоднозначно. Наведемо різні точки зору. На думку вітчизняного науковця А. Гальчинського, потрібно бути методологічно коректними насамперед при використанні поняття “глоболізація”, яке увійшло в науковий обіг відносно недавно – лише в 70-ті рр. минулого століття і кореспондує з новим етапом цивілізаційного розвитку, насамперед з особливостями постіндустріалізму. Нинішній етап глобалізації пов’язаний лише з початком становлення постіндустріальної системи глобальних економічних відносин. У цьому плані він є перехідним, містить у собі різнопорядкові визначення [3, с. 5]. Професор соціології Каліфорнійського університету (США) М. Кастельс визначив глобалізацію як “нову капіталістичну економіку”, перерахувавши як основні її характеристики такі: інформація, знання й інформаційні технології, що є головними джерелами зростання продуктивності та конкурентоспроможності; ця нова економіка організовується переважно через мережеву структуру менеджменту, виробництва і поділу, а не окремих фірм, як раніше, і вона є глобальною [4, с. 51]. Автори (П. Мазурок, Б. Одягайло, В. Кулішов) пропонують також декілька підходів щодо визначення глобалізації [5, с. 114]. З позиції першого підходу, глобалізацію світової економіки можна охарактеризувати як посилення взаємозалежності та взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, що виражається в поступовому перетворенні світового господарства на єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили, інформації і знань. Процес глобалізації охоплює різні сфери світової економіки, а саме: – зовнішню, міжнародну, світову торгівлю товарами, послугами, технологіями, об’єктами інтелектуальної власності; – міжнародний рух чинників виробництва (робочої сили, капіталу, інформації); – міжнародні фінансово-кредитні й валютні операції (безвідплатне фінансування і допомога, кредити і позики суб’єктів міжнародних економічних відносин, операції з цінними паперами, спеціальні фінансові механізми й інструменти, операції з валютою); – виробнича, науково-технічна, технологічна, інжинірингова й інформаційна співпраця. Сучасна глобалізація світової економіки виражається в таких процесах:

– поглибленні, перш за все, інтернаціоналізації виробництва, а не обміну, як це було раніше. Інтернаціоналізація виробництва виявляється в тому, що у створенні кінцевого продукту в різних формах і на різних стадіях беруть участь виробники багатьох країн світу. Проміжні товари і напівфабрикати займають все більшу частку у світовій торгівлі і в міжкорпоративних трансферах. Інституційною формою інтернаціоналізації виробництва виступають ТНК;

– поглибленні інтернаціоналізації капіталу, що полягає у зростанні міжнародного руху капіталу між країнами, перш за все, у вигляді прямих інвестицій (причому обсяги прямих іноземних інвестицій зростають швидше, ніж зовнішня торгівля і виробництво), інтернаціоналізації фондового ринку;

– глобалізації продуктивних сил через обмін засобами виробництва і науково-технічними, технологічними знаннями, а також у формі міжнародної спеціалізації і кооперації, що зв’язують господарські одиниці в цілісні виробничо-споживчі системи; через виробничу співпрацю, міжнародне переміщення виробничих ресурсів;

- формуванні глобальної матеріальної, інформаційної, організаційно-економічної інфраструктури, що забезпечує здійснення міжнародної співпраці;

- посиленні інтернаціоналізації обміну на основі поглиблення міжнародного поділу праці, зростання масштабів і якісної зміни характеру традиційної міжнародної торгівлі упредметненими товарами. Все більш важливим напрямом міжнародної співпраці стає сфера послуг, яка розвивається швидше за сферу матеріального виробництва;

– збільшенні масштабів міжнародної міграції робочої сили. Вихідці з бідних країн знаходять застосування як некваліфікована або малокваліфікована робоча сила в розвинутих країнах. При цьому країни, що використовують іноземну працю для заповнення певних ніш на ринку праці, пов’язаних з низько кваліфікованою роботою, намагаються утримувати імміграцію в певних межах. Водночас сучасні телекомунікаційні технології відкривають нові можливості у цій сфері і дають змогу безболісно обмежити імміграційні процеси. Будь-яка компанія в Європі, Північній Америці або Японії може з легкістю доручити виконання, наприклад, комп’ютерних робіт виконавцеві, що знаходиться в іншій країні, і негайно отримати готову роботу у своєму офісі; – інтернаціоналізації дії виробництва і споживання на навколишнє середовище, що викликає зростання потреби в міжнародній співпраці, спрямованій на вирішення глобальних проблем сучасності. На макроекономічному рівні глобалізація виявляється в прагненні держав та інтеграційних об’єднань до економічної активності поза своїми межами за рахунок лібералізації торгівлі, усування торговельних та інвестиційних бар’єрів, створення зон вільної торгівлі тощо. Крім того, процеси глобалізації й інтеграції охоплюють міждержавні узгоджені заходи з цілеспрямованого формування світогосподарського ринкового (економічного, правового, інформаційного, політичного) простору у великих регіонах світу. На мікроекономічному рівні глобалізація виявляється в розширенні діяльності компаній за межі внутрішнього ринку. Більшості транснаціональних корпорацій доводиться діяти в глобальних масштабах: їх ринком стає будь-який регіон з високим рівнем споживання, вони мають бути здатні задовільняти попит споживачів скрізь, незалежно від меж і національної належності. Компанії мислять у глобальних категоріях покупців, технологій, витрат, постачань, стратегічних альянсів і конкурентів. Різні ланки і стадії проектування, виробництва та збуту продукції розміщуються в різних країнах, уніфікуючись у міжнародному масштабі. Створення та розвиток транснаціональних фірм дає

змогу обійти безліч бар’єрів (за рахунок використання трансфертних постачань, цін, сприятливих умов відтворення, кращого врахування ринкової ситуації, додаткового прибутку тощо).






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных