Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






У 1972 була опублікована перша доповідь Римського клубу «Межі зростання». З цієї доповіді і бере початок глобалістики як науки.




2-ий етап розвитку глобалістики припадає на середину 1970-х рр.. в цей час провідні країни Заходу були уражені серією структурних криз, серед яких найбільш гострою стала енергетична. Дослідження природи криз та шляхів їх врегулювання стало основним змістом глобалістичних досліджень на цьому етапі.

Саме в цей період визначилися певні критерії, за якими проблема може розглядатись як глобальна. Критерії:

всезагальний характер глобальних проблем, що виключає можливість їх вирішення силами однієї держави

підвищений ступінь небезпеки, оскільки їх виникнення та наслідки є небезпечними для всієї цивілізації

високий ступінь змінності, оскільки ступінь їх гостроти може суттєво змінюватись в залежності від результатів сучасної людської діяльності

поступовий характер посилення негативного впливу на всі сфери людської життєдіяльності, ступінь якого є прямо пропорційним темпам розвитку НТП

має місце зміна пріоритетності в градації самих проблем, оскільки ймовірність негативних наслідків у випадку несвоєчасних і неадекватних мір може мати незворотний характер.

Таким чином, відповідно до цих критеріїв, глобальною можна вважати проблеми, які виникають в результаті об’єктивного розвитку суспільства, носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів і держав, загрожують всьому людству,потребують невідкладних рішень і вимагають зусиль всього світового співтовариства.

 

В науковій літературі існує великий перелік глобальних проблем, де їх кількість коливається від 6 до 45, це пояснюється тим, що поряд із глобальними проблемами існує ще велика кількість приватних (державних)

 

Існує також різноманітні класифікації глобальних проблем. Зазвичай серед них виділяють:

- Проблеми найбільш «універсального» характеру;

- Проблеми природно-економічного характеру;

- Проблеми соціального характеру;

- Проблеми змішаного характеру.

Класифікація глобальних проблем,запропонована МВФ

1. найбільш універсальні проблеми політ. і соц-економ. характеру (запобігання ядерної війни, забезпечення сталого розвитку світового співтовариства)

2. проблеми природно-економічного характеру (продовольча, екологічна)

3. проблеми соціального характеру (демографічна, дефіциту демократії)

4. проблеми змішаного характеру, що ведуть до загибелі людей (регіональні конфлікти, технологічні аварії, природні катастрофи)

5. проблеми суто наукового характеру (освоєння космосу)

6. малі проблеми синтетичного характеру (бюрократизація, і т.п.

 

В той же час існує шість базових типів глобальних проблем:

1 ) демографічні проблеми – триваюче зростання чисельності населення з протилежним вектором по різних цивілізаціях;

2) екологічні проблеми – неминуче наближення остаточного виснаження ряду видів мінеральних, водних, лісових ресурсів за умов зростання обсягів забруднення навколишнього середовища і невідворотності настання парникового ефекту, виникнення та розвиток світової екологічної загрози у вигляді неконтрольованої зміни клімату Землі. 3)технологічні проблеми – монопольне оволодіння постіндустріальним способом виробництва невеликою групою розвинутих цивілізацій за умов посилення технологічної відсталості і втрати конкурентоспроможності іншими державами.

4) економічні проблеми – надмірна поляризація багатства, рівня і якості життя цивілізацій

5) геополітичні проблеми – нав’язування атлантичної версії глобалізму зі сценарієм побудови одно полярного світу і всепланетарний диктату з боку Західної цивілізації за умов зростаючого опору інших цивілізацій.

6). Соціокультурні проб леми – протистояння ладу суспільних цінностей та мультикультурного ладу, що народжується за допомогою використання інформаційних потоків.

 

З середини 1980-х рр.. починається третій етап розвитку глобалістики. Його специфіку визначили історичні зміни на політичній карті світу. На новому етапі посилились дослідження прикладних проблем глобалістики. Військово-політичні дослідження що домінували в 1960-1970-х рр.. частково поступаються дослідженню ризику, упередженню катастроф, пом’якшенню їх наслідків. Все більше уваги приділяється до проблем регіонального характеру. Увага перемикається на соціально-політичну проблематику.

 

Варто зазначити, що в західній глобалістиці у загальному вигляді найбільш окреслено проявлялись два її крила: «технократичне» та «технопесимістичне». Представники першого у розв’язанні глобальних протиріч підкреслюють широкі можливості науки й техніки, надають важливе значення науково-технічному прогресу, наголошують на його вагомому значенні і впливі на життя суспільства. (А. Тоффлер, Д. Белл)

«Технопесимісти» переносять відповідальність за негативні наслідки глобалізації тка загострення глобальних проблем на науков-технічний прогрес, великий міжнародний капітал, ТНК (У.Бек, Робертс, зелені, антиглобалісти).

 

Варіант 6

Новий регіоналізм

Розвиток сучасної світової економіки визначається двома головними тенденціями: прискорений процес глобалізації економічної діяльності й ріст регіональної й субрегіональної інтеграції. І хоча ці два феномена не нові для міжнародної економіки, в останні десятиліття сфера й хід цих процесів придбали ряд нових змістовних елементів, найважливішим з яких є „новий регіоналізм”, що має ряд особливостей:

регіональні угоди охоплюють все зростаюче число країн;

важливу роль в інтеграційних угодах відіграють тепер світові економічні центри, які раніше взагалі не брали участь у них, віддаючи перевагу глобалізму;

сучасні регіональні об'єднання включають розвинені, країни, що розвиваються й країни з перехідною економікою. Новий регіоналізм відбиває зміну у відносинах між Північчю й Півднем, які раніше були конфронтаційними. Нова модель регіонального співробітництва відкриває можливість економічної інтеграції країн з великою диференціацією економік, з різними традиціями й моделями розвитку;

як і колись, однією із цілей регіональних угод є заохочення торгівлі між їхніми учасниками, однак тепер вони надають все більше значення зв'язкам з іншими регіонами. Причому характерно, що дотепер зміцнення зв’язків із зовнішнім світом не послабляло, а підсилювало регіональну солідарність;

регіоналізм ґрунтується переважно на відносинах між державами й охоплює всю економіку кожної країни-учасниці угоди. Останнім часом відбувається формування спільнот, які можна назвати „природними економічними зонами”. Прикладом може служити так званий Трикутник росту, що включає південь Малайзії, Сінгапур і індонезійську провінцію Ріау. Хоча природні економічні зони утворюються з територій суміжних країн, вони не розраховані на інтеграцію економік цілих держав; країни, що йдуть на створення таких зон, перебувають на різних рівнях економічного розвитку. Головною їх метою є забезпечення експорту за межі регіону; єдиний критерій для участі – ефективне сполучення факторів виробництва.

 

Однак самими головними атрибутами нового регіоналізму є розширений формат і відкритість для інших країн, а також прагнення до широких глобальних економічних взаємозв'язків. Регіоналізм не спонукає до автаркії, але концентрує й поєднує політичну й економічну могутність групи країн, які хочуть підвищити свою конкурентоздатність у глобальній економіці. Такий характер інтеграційних угруповань не загрожує світовій торгівлі й не ускладнює формування міжнародної системи вільної торгівлі.

Відкритий характер інтеграційних об'єднань різних країн покликаний гарантувати ріст торговельного обміну й припливу іноземних інвестицій як у рамках союзу, так і поза ними, а в результаті – у глобальному масштабі.

Головне завдання нового регіоналізму полягає в створенні сприятливих умов для трансформації технологічно відсталих країн і зміцнення їхньої конкурентоспроможності, а також відкривати їм можливість інтеграції у світову економіку.

Головні розбіжності між „старим регіоналізмом” та регіоналізмом нового типу представлені в таблиці 2.

На думку спеціалістів, регіоналізм на початку ХХ ст., а також відразу після Другої світової війни, представлений кількома блоками, був корисним у тому розумінні, що на тому етапі міжнародного поділу праці

саме блоки були здатні шукати компроміси та досягти скорочення чи усунення існуючих торгових перешкод шляхом переговорів, для того щоб прискорити створення світової системи вільної торгівлі.

Однак регіоналізація приховувала у собі чимало пасток. Одна з них полягала у тому, що регіоналізм виявив себе повільним та менш ефективним, ніж система багатосторонньої торгівлі.

Другим недоліком є те, що регіоналізація не в змозі дати більш позитивні результати, ніж система багатосторонньої торгівлі.

Варіант 7

Рушійні сили та фактори глобалізації

Загалом глобалізація як процес формується під впливом багатьох чинників, що іноді є суперечливими за природою. Але не можемо не погодитися з думкою Л. Клейна, професора Пенсільванського університету, лауреата Нобелівської премії з економіки (США), що до таких чинників належать:

· рух товарів між країнами і секторами економіки;

· рух послуг між країнами і секторами економіки;

· рух фінансового капіталу між країнами;

· переміщення людей між країнами, зумовлене потребами здійснення економічних функцій;

· валютні операції на міжнародних валютних ринках;

· рух інтелектуальної продукції та ідей між дослідницькими і навчальними центрами.

Разом із тим зазначимо, що вплив згаданих факторів є спорідненим, бо кожен із них діє в межах певної системи, тобто вони відображають схожий процес: свободу реального та віртуального переміщення об’єктів між країнами. Але свобода переміщення та її ступінь є лише однією, а не винятковою, ознакою глобалізації. Саме тому глобалізацію слід розглядати у різних площинах суспільних інтересів, адже, як зазначив С. Долгов, «не ліберальна економіка зумовила глобалізацію, а, навпаки, розвиток процесів глобалізації дедалі більше потребує ліберальної політики», тому як рушійні фактори глобалізації запропонував такі:

· економічний – значна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній та фінансових груп;

· політичний – державні кордони поступово втрачають значення, стають прозорішими;

· міжнародний – відбуваються великомасштабні світові події (наприклад, Уругвайський раунд);

· технічний – можливості швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів;

· суспільний – послаблення ролі традицій і звичаїв, мобільність людей у географічному, духовному, емоційному просторах;

· лібералізацію, регулювання ринку товарів і капіталу.

Таким чином, ліберальну економічну думку та ідеї (а точніше – неоліберальну модель, що переважає нині на практиці і предтечею якої вважають ліберальну модель, котру досліджували М. Фрідменен, Ф. Хайєк та ін.), покладені в основу теорії інтернаціоналізації та глобалізації, можна сформулювати так: форсування гомогенізації механізмів господарського регулювання країн, що належать до світового господарства; стійкість ринкового механізму, який визнано основним регулятором розвитку, обмеження ролі держави в управлінні міжнародними економічними процесами; внутрішній суверенітет, національне господарство є стримуючими та віджилими категоріями.

Проте тріумф ліберальної демократії можливий лише за умови не форсування глобальних явищ і процесів, а ведення зваженої та поступової тактики дій для досягнення єдиних стратегічних цілей економічного розвитку. Цілком слушно стверджує С. Перегудов, що в умовах виникнення та розвитку соціально-економічних і політичних протиріч між країнами неоліберальна глобалізація викривляє об’єктивний процес взаємозбагачення, формування «глобального громадянського суспільства», а національна і релігійна відмінності призводять до катастрофічних наслідків (наприклад, терористичний акт у США у 2001 р.). Разом із тим, єдиною силою, яка може пом’якшити негативний вплив глобалізації, схваливши програму псевдоальтернативної глобалізації або запропонувавши нову концепцію світового розвитку, є соціал-демократія.

Найхарактернішою ознакою глобалізації вважають знищення інформаційно-часових бар’єрів, тобто глобалізація є процесом стрімкого формування єдиного загальносвітового фінансово-інформаційного простору на базі нових, переважно комп’ютерних, технологій. В. Єфремов, досліджуючи циклічність індустріального розвитку, виокремив п’ять циклів, останній із яких розпочався у 1990-х рр., а його головними чинниками є інформація (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Цикли індустріального розвитку []

  Роки Головний чинник Пріоритетні галузі
Перший 1785–1845 Енергія води Текстильна, металургійна
Другий 1846–1900 Енергія пари Сталеварна, залізничний транспорт
Третій 1901–1950 Електрична та хімічна енергія Електротехнічна, хімічна, автотранспорт
Четвертий 1951–1990 Атомна енергія, мікроелектронні компоненти Авіакосмічна, атомно-енергетична, електронна, телекомунікаційна
П’ятий 1991–2020 Інформація Інформаційна

Якщо зіставити періодичність даних циклів із хвилями глобалізації, то стане очевидно, що другий створив передумови для першої хвилі, третій цикл частково припадає на першу хвилю глобалізації та створює її передумови, а четвертий–п’ятий за допомогою головних чинників забезпечили виникнення другої хвилі та її зростання. З огляду на це інформацію вважають одним із чинників глобалізації. Саме тому глобалізацію визнають черговим етапом інтернаціоналізації, базованої на розвитку інформаційних технологій.

Варіант 8

Роль ТНК та ТНБ у процесі глобалізації

Рушійною силою фінансової глобалізації виступають транснаціональні компанії (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ). В межах ТНК і ТНБ складається широка мережа виробничих, науково-технічних, торговельних і фінансових ділових зв'язків, що ґрунтуються на контрактній системі відносин. Потужна хвиля злитті в і поглинань, що прокотилась серед ТНК і ТНБ у 90-ті роки минулого століття та під час фінансово-економічної кризи 2007-2009 рр., ще більше посилила їх вплив у світі. Національним державам доводиться все більше рахуватися з ними як з потужними партнерами, а іноді і суперниками, при впливі на національну економіку.

Однім з основних джерел глобалізації є транснаціоналізація, у рамках якої значна частка виробництва, споживання, експорту, імпорту й доходу країни залежить від міжнародних центрів за межами даної держави. Як провідна сила тут виступають транснаціональні компанії (ТНК). Таким чином, поряд з державами, що залишаються основними діючими особами в сучасній глобальній економіці, велику роль у ній грають транснаціональні корпорації. Приставка „транс-„ у їхній назві означає, що ТНК виробляють і продають товари й послуги за національні границі; вони поширюють ідеї,

смаки, стандарти й технології по усьому світі; вони планують свої операції в глобальних масштабах, але при цьому зберігають свій національний характер. Під транснаціональними компаніями найчастіше розуміють фірми, які контролюють виробничі активи більш ніж в одній країні.

Компанії не є ТНК, якщо вони просто торгують за кордоном або виступають партнерами іноземних фірм. Існує кілька шляхів одержання компанією статусу ТНК. Наприклад, якщо:

1) компанія має багато філій закордоном;

2) вона діє у великій кількості країн світу;

3) частка прибутку або інших доходів, отриманих за рубежем, висока щодо всіх доходів;

4) її працівники, акціонери й менеджери з багатьох різних країн;

5) її закордонні операції – це не тільки продаж, але й виробництво, дослідження, розробки.

Однак статистика міжнародних компаній зіштовхується з більшими складностями. Як приватні фірми, вони неохоче подають інформацію про свою діяльність, до того ж частина інформації ховається. Існують також розходження в трактуваннях міжнародних корпорацій. Їх звичайно визначають як фірми, що мають право контролю над активами не менш ніж у двох країнах.

Але інші автори підкреслюють значення такого критерію, як обсяг закордонного виробництва. Комісія ООН по ТНК у свій час давала таке визначення транснаціональним корпораціям це компанія:

§ що включає одиниці у двох або більше країнах, незалежно від їхньої юридичної форми й поля діяльності;

§ що оперує в рамках системи прийняття рішень, що дозволяє проводити погоджену політику й здійснювати загальну стратегію через один або більше керівний центр;

§ у якій окремі одиниці зв'язані між собою за допомогою власності або яким-небудь іншим образом так, що одна або більше з них можуть мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси й відповідальність із іншими.

 

Виділяють два види міжнародних корпорацій.

1. Транснаціональні корпорації (ТНК) – національні по капіталу (тобто головна компанія належить одній країні) і міжнародні по сфері своєї діяльності (інвестиції здійснюються в багато країн світу).

2. Мультінаціональні корпорації (МНК) – міжнародні й по капіталу, і по сфері своєї діяльності (головна компанія належить капіталу декількох країн, інвестиції також здійснюються по усьому світі).

Переважна більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК, хоча в сучасних умовах ці розходження поступово стираються.

Можна визначити наступні особливості, що виділяють ТНК із загальної маси компаній, що оперують на зовнішніх ринках:

 

§ відрив від національного ґрунту, глобальний характер усередині фірмового планування, а також операцій по постачанню й збуту, під централізованим приватним контролем;

§ використання міжнародного одиничного поділу праці в рамках системи технологічно взаємозалежних підприємств у різних країнах світу, що обмінюються незавершеною продукцією по некомерційним, трансфертним цінам;

§ розділ ринків між філіями і їх централізоване технологічне забезпечення.

 

Аналіз діяльності ТНК дозволяє виділити три їх типи:

§ етноцентричні створюють філії за кордоном для забезпечення поставок сировини або ринків збуту, але закордонні ринки залишаються для них, насамперед, продовженням їхнього внутрішнього ринку;

§ для поліцентрчних характерно те, що зовнішній ринок – це не менш, а часто й більш важливий сектор їхньої діяльності порівняно із внутрішнім ринком. На їх закордонних філіях виробляється більша частина продукції, що випускається ними;

§ регіоцентричні особливо популярні в інтеграційних угрупованнях. Вони орієнтуються вже не на ринки окремих країн, а на цілі регіони, наприклад на всю Західну Європу, хоча закордонні філії й у цьому випадку розміщаються в окремих країнах;

§ геоцентричні – це найбільш зрілий тип ТНК, він характерний для тих ТНК, які є як би децентралізованою федерацією регіональних філій.

 

На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а з огляду на довгострокову політику материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що часто перевищує бюджет деяких країн. Зі 100 найбільших економік у світі 52 – транснаціональні корпорації, решта – держави. ТНК мають великий вплив у регіонах, оскільки володіють значними коштами, можуть впливати на громадськість, часто утворюють могутнє політичне лобі.

Стосовно поширення ТНК слід зазначити, що на цей час у світі налічується понад 64 тис. транснаціональних корпорацій, які мають близько 900 тис. зарубіжних філій, розташованих, у тому числі, і в країнах співдружності.

Транснаціональні корпорації відіграють важливу роль у глобалізації. Зокрема, ТНК посідають вагоме місце у світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках. ТНК – це не тільки виробничі компанії, а й транснаціональні банки, телекомунікаційні, страхові, аудиторські компанії, інвестиційні й пенсійні фундації.

ТНК стали двигуном зростаючої глобальної взаємозалежності. Проте більша частина з них залишається в рамках блоків „тріади” – Північної

Америки, ЄС і Японії. Якщо точніше, то 43% із 500 найважливіших ТНК походять з цих регіонів.

Сучасне покоління ТНК і МНК застосовують для зміцнення своєї могутності глобальні стратегії. Стратегія є глобальної, якщо фірма одночасно враховує ряд вимог поводження на світових ринках, зокрема, якщо вона має загальнопланетарне бачення ринків конкуренції, добре знає своїх суперників, контролює свої операції в загальносвітовому масштабі, оперує у високотехнологічних галузях промисловості, розміщає своє виробництво щонайкраще відповідно до принципу порівняльних витрат, координує свою діяльність за допомогою гнучкої інформаційної технології й інтегрованого внутріфірмового бухгалтерського обліку, інтегрує свої заводи й філії в єдину міжнародну мережу керування, включену в мережу угод з іншими країнами.

У сучасних умовах ТНК та МНК вдаються до наступних глобальних стратегій:

1. Злиття та поглинання.

 

Компанії, що приймають участь в злиттях і поглинаннях прагнуть таким способом знизити витрати, повисить прибуток, збільшити свою ринкову частку, скористатися новими технологічними й ринковими можливостями, захватить панування на глобальних ринках, що розвиваються. Злиття й поглинання інтенсивно йдуть у різних галузях промисловості – нафтовій і нафтохімічної, автомобільній, сталеливарній, харчовій, текстильній, виробництві комп’ютерів і фармацевтичної продукції й ін., а також в області управлінського консультування, страховій і банківській справі, інших галузях сфери послуг. Транскордонні злиття й поглинання є найбільш економічним способом проникнення на закордонні ринки, особливо коли об'єктом угоди стає місцева фірма зі стійкою торговельною маркою. Тим самим заощаджуються значні засоби на будівництві виробничих потужностей, організації науково-дослідних робіт, навчанні персоналу, пристосуванні продукції до специфічних вимог даного ринку, налагодженні збуту. Злиття й поглинання найчастіше спричиняють раціоналізацію й реорганізацію діяльності. Вона виражається в скороченні управлінських функцій і чисельності адміністрації, об’єднанні дослідницьких центрів, зменшенні витрат на науково-дослідницькі роботи й виробничий персонал, переміщенні науково-дослідних підрозділів з однієї країни в іншу. Але нерідко за поглинанням йде негайне закриття виробництва з метою знищення конкурента.

2. Створення стратегічних альянсів.

 

Альянси створюються й у сфері послуг, наприклад в авіатранспорті, і в найбільш передових галузях промисловості (мікроелектроніка, телекомунікації, біотехнологія, автомобілебудування, аерокосмічна промисловість), де конкуренція носить вкрай жорсткий характер, однак витрати зі створення нових технологій настільки високі, що їх не можуть дозволити собі навіть компанії-лідери. За допомогою стратегічних альянсів

фірми швидко пристосовуються до змін у технологіях, заощаджують на витратах на науково-дослідні роботи, освоюють закордонні ринки, обходять обмеження на злиття й поглинання. Такі альянси дозволяють учасникам вирішувати стратегічні завдання й зміцнювати свої конкурентні позиції, зберігаючи при цьому господарську і юридичну самостійність, координувати й оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати. У сфері промисловості стратегічні альянси між фірмами полягають звичайно на ранніх етапах життєвого циклу продукції, насамперед на дослідницькій стадії, у той час як на ринках готової продукції об’єднуючи свої зусилля компанії виступають непримиренними конкурентами.

Основними технологічними й інноваційними мотивами вступу компаній в альянси є наступні:

§ партнерства дозволяють створювати стійкі канали передачі передових знань і спрощують їхнє освоєння; сучасні технології часто виникають на стиках наук або галузей. Альянси розширюють обрії компаній і спрощують доступ до невідомих раніше технологій;

§ технологічне лідерство сполучене з високої невизначеністю й ризиком. Спільні розробки й інноваційні проекти дозволяють знижувати витрати інноваційного процесу;

§ спільні зусилля дають можливість ефективніше вводити нові стандарти там, де вони не одержали ще відповідного оформлення.

3. Інші міжфірмові коопераційні угоди, які допомагають їм використовувати конкурентні переваги всіх учасників таких союзів без дорогих витрат на покупку їхніх активів.

4. Стратегії взаємодії із приймаючими країнами та країнами базування.

 

Відносини між приймаючими країнами й ТНК складні й суперечливі. Це пов’язано із частою розбіжністю інтересів і розходженнями в їхній силі. Ці розходження відчуваються одразу ж, як тільки обидві сторони здійснюють спробу максимізувати свої вигоди. Економічно ТНК, як правило, сильніше більшості приймаючих їх країн. Тому ТНК нерідко прагнуть використовувати свою міць для тиску на місцеві уряди, змушуючи їх знижувати податкові вимоги, або домагаючись одержання особливих пільг у фінансовій сфері, інфраструктурі, захисту ринку й т.ін. Політика приймаючих держав стосовно ТНК варіює від націоналізації іноземної власності до використання системи пільг для залучення іноземного капіталу. Багато урядів заохочують ПІІ в ряді секторів економіки, обмежуючи або закриваючи доступ в інші (наприклад, у галузях, пов'язаних з національною обороною). Більше того, деякі центральні уряди проводять рестріктивну політику відносно іноземних інвестицій, у той час як регіональні уряди (штатів, провінцій) конкурують один з одним у залученні іноземних інвесторів.

Транснаціональний банк (ТНБ) - це великий універсальний банк, що виконує посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу. ТНБ Спирається зазвичай на мережу закордонних підприємств, контролює за підтримки держави валютні і кредитні операції на світовому ринку.
Під транснаціональними банками розуміються також великі банківські та фінансові групи з мільярдними оборотами і активами, що грають домінуючу роль у міжнародних валютно-кредитних відносинах.
У радянській економічній науці в діяльності ТНБ особливо виділялася перерозподільна функція, тобто перерозподіл грошових ресурсів суспільства на користь ТНБ і їх головних клієнтів великих промислових торгових корпорацій, на користь фінансової олігархії.
Інші важливі функції та операції провідних банків,
забезпечення швидкості оборотності капіталу
концентрація капіталу в найбільш передових галузях економіки визначають науково-технічний прогрес
надання величезної кількості банківських і фінансових послуг, різноманітних видів кредитів.
Ознаки ТНБ:
панівне становище на світовому ринку позикових капіталів
величезний розмах зовнішньої активності, наявність великої мережі зарубіжних підрозділів, які оперативно і гнучко акумулюють і перерозподіляють позичковий капітал, ресурси не тільки окремих країн, а й усього світового господарства.
Обслуговування переважно капіталообмена, а не зовнішньої торгівлі.
Стійка і підвищується частка прибутку від операцій безпосередньо за кордоном у сукупному доході, істотний вплив таких доходів на результативність діяльності банку в цілому.
Головна мета діяльності транснаціональних банків - мобілізувати будь-які засоби там, де це найбільш зручно івигодно, і перекидати їх туди, де їхнє використання обіцяє найбільшу прибуток.

Однією зі сфер інтересів комерційних банків стає проектне фінансування і пов'язані з ним операції по страхуванню, надання різних гарантій. ТНБ фінансують практично всі великі проекти у світі.
Зазвичай в проектному фінансуванні бере участь кілька банків, часом до кількох десятків. Це дозволяє поряд з скороченням ризику залучати величезні фінансові ресурси. Тому міжнародні проекти все частіше мають грандіозний характер, наприклад будівництво Євротунелю під Ла-Маншем.
Банки фінансують проекти шляхом купівлі цінних паперів створюваних об'єктів.
Будучи породженням і проявом процесу інтернаціоналізації, транснаціональні банки вплинули на розвиток процесу глобалізації, причому фінансова глобалізація і відповідно діяльність ТНБ мають пріоритетне значення.
Транснаціональні банки пов'язують своє майбутнє зі здатністю створити надійні основи на всіх ринках світу і пропонувати досить повний асортимент фінансових послуг, концентруючи свою увагу в першу чергу на операціях з цінними паперами, плануванні інвестицій, кредитуванні промисловості, лізингу, факторинг, вдосконаленні функціонування кореспондентських мереж, маркетингу, створенні конкурентних стратегій.
При пошуку недорогих джерел капіталів ТНБ використовує різноманіття організаційних структур для обслуговування міжнародної діяльності. До основних організаційних форм в транснаціональному банківському секторі належать банківські відділення, філії, спільні та іноземні компанії.
Найбільш поширеною структурною одиницею для більшої частини ТНБ є банківські відділення. Як правило, іноземні відділення орієнтуються переважно на комерційних споживачів. Закордонні відділення не являють собою самостійних юридичних одиниць, це підрозділи однієї банківської транснаціональної корпорації. Зазвичай вони мають такі ж повноваження і можливості обслуговування, як і національні відділення ТНБ.

Багато ТНБ засновують або набувають дочірні компанії за кордоном. У правовому відношенні це самостійні корпорації, тому якщо головний банк виявляється банкрутом, це необов'язково тягне за собою закриття дочірніх компаній. Дочірню компанію також можна закрити, не надавши негативного впливу на головний банк
Діяльність ТНБ строго регулюється як на батьківщині цих банків, так і в країнах, на території яких функціонують ТНБ. Водночас проявляється тенденція і до дерегулювання міжнародної банківської справи. Але в даний час більше число країн визнає необхідність координації всіх заходів з регулювання, щоб все ТНБ, діючі в масштабах світового господарства підпорядковувалися єдиними правилами.

а класичним визначенням, ТНБ – це великі кредитно-фінансові комп­лекси, які за підтримки держави, маючи у своїй структурі широку мережу за­рубіжних представництв, контролюють валютні та кредитні операції на світо­вому ринку, виступаючи головними посередниками у міжнародному русі по­зичкового капіталу [11].

За методикою ООН, транснаціональними вважаються банки з обсягом активів не меншим 2 млрд. дол. США і власною мережею філій (не менш ніж у 5 іноземних державах). Їхня діяльність характеризується високою питомою вагою міжнародних операцій (більше 50%), глобалізацією у географічному плані, універсальністю послуг [5].

На сьогодні ТНБ як міжнародні банківські монополії досягли такого рів­ня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який завдяки зрощу­ванню з промисловими монополіями дає змогу їм брати реальну участь в еко­номічному розподілі світового ринку позичкових капіталів і кредитно-фінан­сових послуг. Вони утворились на базі найпотужніших комерційних банків промислово-розвинутих країн, які займають провідні позиції на національних ринках позичкових капіталів. Це банківські монополії США – «Бенк оф Аме­рика», «Сітібанк», «Чейз Манхеттен»; Великої Британії – «АБН Амро Хол-дингс», «Барклей Банк Нешнл», «Вестмінстер Банк», «Мідленд Банк», «Ллойдс»; Франції – «Банк Насьональ де Парі», «Сосьєте Женераль», «Креді Ліонне»; Німеччини – «Дойче Банк», «Комерц Банк», «Дрезднер Банк»; Япо­нії – «Банк оф Токіо-Міцубісі», «Сумітомо Банк», «Дайіті Кангіо», «Фудзі Банк», «Сакура Банк» тощо [5].

Процеси глобалізації фінансових ринків та лібералізації руху капіталу тіс­но пов'язані з прагненням ТНБ до глобальної присутності на світовому ринку, зокрема на таких його основних сегментах, як валютний, кредитний і ринок капіталів. Зазначені процеси супроводжуються конвергенцією та зростанням обсягів активів ТНБ (табл. 1).

о стосується взаємовідносин ТНБ з менш розвинутими країнами, до яких відноситься й Україна, то тут існують суперечності між інтересами між­народних корпорацій і національного капіталу та державними інтересами в ці­лому. За таких обставин прояви негативного впливу транснаціонального капі­талу полягають у тому, що:

- ТНБ створюють потужну конкуренцію національним компаніям, витіс­няють їх з внутрішнього ринку, не даючи можливості розвиватись;

- вільне переміщення транснаціонального капіталу може підривати ста­більність національних валют та створювати загрозу для національної безпеки приймаючої країни;

- ТНБ проникають у галузі, пов'язані з національною безпекою, і можуть негативно впливати на їхній розвиток;

- космополітизм, притаманний транснаціональному капіталу, може при­гнічувати незміцнілу державність країн, що розвиваються, та нав'язувати ідео­логію, яка суперечить інтересам розвитку національного бізнесу;

- транснаціональний капітал, захищаючи свої інтереси, може здійснюва­ти значний політичний тиск на приймаючі країни в напрямку, який іноді не збігається з національними інтересами.

Варіант 9

Етапи розвитку глобалізації

У окремих дослідників часові межі історичного розвитку глобалізації розглянуті через процес інтеграції ринків, особливо з кінця ХІХ ст., де наявна статистична база про виробництво та рух товарів і капіталу, міграцію населення.

В. Рюмін визначив глобалізацію як продукт кінця ХХ–початку ХХІ ст., що є результатом науково-технічної революції та інформаційних технологій. Дослідник виділив такі хвилі глобалізації:

– перша (кінець ХV ст.–початок ХVІ ст.) – географічна, оскільки формуються колоніальні імперії;

– друга – зумовлена промисловою революцією;

– третя – зароджується нині, для неї характерний розвиток транснаціональних корпорацій, інформаційних технологій.

Наявність суттєвих розбіжностей у часових межах глобалізації в наукових доробках зарубіжних економістів із питань глобалізації кінця ХХ ст. можна обґрунтувати наявністю суттєвих відмінностей в уявленнях про глобалізацію як соціально-історичний процес. Н. Крафт (The London School of Economics and Political Science) у 2000 р. опублікував наукове дослідження «Globalization and Growth in the Twentieth Century», що служило основою більшості сучасних наукових праць для визначення хронології глобалізації, насамперед, економічних процесів. Першу хвилю глобалізації вчений датував 1870–1913 рр., другу – окреслив від початку 1950-х рр. Міжвоєнний період за основними параметрами свідчить про спадання процесів інтеграції. Так, сповільнення пояснюють світовими кризами в усіх індустріально розвинених країнах, наслідками періоду Великої депресії та протекціоністською торговою й обмеженою валютною політиками. У даний період національні економіки стали менш відкриті у відтворювальному розумінні й менш взаємопов’язані одна з одною, ніж у 1913 р. чи 1900 р..

У доповіді Світового банку «Глобалізація, зростання і бідність. Побудова загальної світової економіки» («Globalization, Growth, and Poverty: Building and Inclusive World Economy») виокремлено три хвилі глобалізації: І – 1870–1914 рр., ІІ – 1950–1980 рр., ІІІ – 1980–2000 рр. Третя хвиля обмежена 2000 р.. Ця доповідь базована на дослідженнях історичних хвиль глобалізації. Дж. Наваретті в праці «Тенденції торгівлі і захисних заходів» стверджує про наявність чотирьох хвиль глобалізації, серед яких три характеризують тенденцію до її зростання, а глобалізацію ототожнює з процесом міжнародної інтеграції економічної діяльності.

У звіті СОТ «World trade report 2008 Trade in Globalizing Word» періоди глобалізації сформовані з урахуванням інтеграції ринків та розвитку торгівлі:

1) 1850–1913;

2) 1950–1973;

3) 1974–2007,

при цьому розділені зміни у трьох сферах: економіці, політиці, технологіях.

Разом із тим, за іншими дослідженнями, процеси глобалізації мають ще недавнє історичне минуле та довгий родовід, і оскільки процес глобалізації втілює ті перетворення, що відбуваються в просторовій організації соціальних відносин, то й розглядати його доцільно крізь призму історії.

Дослідник процесів глобалізації в історичному вимірі В. Пантін під хвилями історичного розвитку розуміє не замкнуті цикли відтворювальних процесів, а еволюційні цикли, що є фрагментом траєкторії руху соціальної або іншої систем, у початковій та кінцевій точках якої система має схожі, але не тотожні, параметри. Циклічність глобалізації як еволюції Мегасоціуму вчений подав наступним чином:

І. Античний цикл (VIII ст. до н. е.–II ст. н. е.): хвиля диференціації (VIII–IV ст. до н. е.); хвиля інтеграції (III ст. до н. е.–II ст. н. е.);

ІІ. Середньовічний цикл (III–XIII ст.): хвиля диференціації (III–VII ст.), хвиля інтеграції (VIII–XIII ст.);

ІІІ. Цикл “Нова епоха” (XIV–XXI (XXII) ст.): хвиля диференціації (XIV–XVIII ст.), хвиля інтеграції (XIX–XXI (XXII) ст.).

Варіант 10

Регіоналізація у глобальній економіці

Інтегративну тенденцію глобалізації деякі дослідники визначають як позитивний процес зростаючої взаємопов'язаності та цілісності людства [1]. Формула цього бачення проста: світ стає єдиним: єдність через поділ, чи регіоналізацію - це нова єдність, нова реальність, яка об'єднує всіх, взаємопов'язаним, цілим і постає як система зв'язків між людьми і народами або ж, у більш загальній версії, - як глобальна система. Це домінуюче уявлення про сутність глобалізації не виключає інших, більш конкретних його варіантів. До таких належать трактування сутності глобалізації як всесвітньо-історичного процесу, як єдності світу на базі світових фінансів і різних інститутів, як процесу злиття національних економік у єдину світову економіку і т.д.

У зв'язку з цим, глобалізація системоутворюючих цивілізаційних чинників – економічних, технологічних, інформаційних, екологічних та ін. – призводить до усвідомлення взаємозалежності світу. Проте до недавнього часу для більшості територіальних спільнот така взаємодія з іншими спільнотами була вторинним, похідним від основних, внутрішніх процесів розвитку.

З настанням етапу глобалізації, як зазначають автори книги «Сучасний глобальний капіталізм» [2] ситуація стала не такою однозначною. У глобальній економіці зміцнюються процеси транснаціоналізації виробництва, посилюється взаємозалежність між країнами, що, на думку багатьох дослідників, призводить до руйнування традиційних форм самостійності держави. Іншими словами, глобалізація - це процес заміни (або часткового витіснення з традиційних позицій) колишніх світових суб'єктів господарської та соціальної діяльності на нові: ТНК, регіональні, Інтернет, освітні та інші спільноти.

Отже, у найзагальнішому вигляді глобалізацію можна визначити наступним чином. Це не тільки корінна трансформація процесів інтернаціоналізації господарського, культурного і політичного життя людства, їхнє різке прискорення і глибоке якісне перетворення, але й перехід людства до нових, ніж держава, системоутворюючих громадським «одиницям-конструкціям», або глобального, або регіонального масштабу. Результат цього переходу багато в чому залежить від форм і методів, якими він буде здійснюватися.

Західні вчені, розглядають регіони як гомогенні території з відокремленими фізичними та культурними ознаками, які відрізняються від територій, з якими межують; є невід'ємною частиною національної території, з якою вони тісно пов'язані; усвідомлюють свої традиції і систему цінностей, а також власну індівідуальность. [3] В Європейської хартії територіального самоврядування, що є додатком до прийнятої Європейським парламентом Резолюції про регіональну політику Співтовариства та про роль регіонів, в ст. 1 є наступне визначення регіону: «Регіоном називається територія, яка з географічної точки зору являє собою чітке ціле, або ж є однорідним комплексом територій, які створюють замкнуте ціле, для населення яких характерні загальні елементи, причому деякі її ознаки воно хотіло б закріпити і розширити, для того щоб стимулювати культурний, соціальний та економічний прогрес». [4]

Важливо відзначити, що регіоналізація здійснюється в різних формах: шляхом виділення адміністративних регіонів всередині країни (регіоналізація зверху); організації самокерованої громади або поява нового регіону всередині існуючої адміністративної схематизації, відмінного від оточуючих (регіоналізація знизу); формування транскордонних регіонів і блоків країн або асоціацій регіонів (контрактно - горизонтальна регіоналізація). Таким чином, проблема регіоналізації - це проблема виявлення загальних тенденцій в процесах регіонообразованіі в умовах багатофакторної глобалізації.

Глобалізація вносить істотні зміни в положенні внутрішніх регіонів країни їх потенційну готовність до взаємозацікавлених інтеграції і взаємодії. Це проявляється в тому, що регіони стають більш залежними від глобальних процесів і впливів; не тільки в аспекті макроекономічної політики країн, але від власної активності; нові можливості глобалізації дозволяють регіонам не тільки впливати на своє становище, а й «обганяти» розвиток своєї країни.

Втягування регіонів у глобалізацію відбувається також шляхом формування просторово розділеної мережної системи виробництва та обмінів. Регіони стають учасниками глобальної конкуренції за капітали (матеріальні, фінансові, соціальні, психологічні тощо), оскільки при прийнятті рішень про інтенсивні капіталовкладеннях, вирішальною обставиною є знаходження відповідних умов, а не географічне розташування території [5]. З цього можна зробити висновок, що глобалізація ставить виклик перед регіонами і зумовлює необхідність активізації їх позиції як учасника глобальних процесів виробництва і обміну.

Зараз світ рухається в напрямі багатополярного світу. Питання в тому, чи буде ця багатополярна система формальною по відношенню одна до одної або країни дійсно зможуть скооперуватися та намагатимуться розв’язати глобальні проблеми (фінансова нестабільність, зміни клімату, екологічних питань, епідемій та ін.) спільно. Паралельно з цим є й внутрішні інтереси, які об’єднують країни одна з одною, бо на сьогодні для кожної країни важливо бути сильною не лише у своїй внутрішній політиці, але й здатною до співпраці навколо спільних глобальних проблем. Ми стаємо свідками нового глобального процесу у світі – істернізації, тобто посилення впливу сходу.

Вона формується в найширшому розумінні, бо Індія, Китай і Росія – зрілі держави з розвиненою економікою, в перспективі до них може приєднатися Корея та Індонезія. Це призведе до того, що центр тяжіння в глобальній економіці зсунеться від Європи та США на схід. Та не це головне. Головне те, що глобальні економічні центри існуватимуть одночасно.

Глобалізація у своєму розвитку переходить на більш високу стадію – стадію глобальної регіоналізації, стаючи однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного світу. При цьому вона виступає як інтеграція локальних спільнот і проявляється в локалізації, формуванні кордонів між територіально-соціальними комплексами, виникненні самодостатніх економічних і політичних утворень, у збереженні культурних відмінностей етносів і соціальних груп, посиленні почуття їх винятковості.

Процеси глобальної регіоналізації активізувалися одразу на декількох рівнях: макрорівні, мезорівні та мікрорівні. На макрорівні регіоналізація проявляється, з одного боку, в прагненні локальних цивілізацій захистити себе від експансії ззовні. Це призводить до так званого «зіткнення цивілізацій», що може стати головною проблемою нового світового порядку. У сучасному світі головним стає конфлікт між різними типами цивілізацій, бо міжцивілізаційні відмінності фундаментальні за своєю природою.

Регіоналізація на цьому рівні супроводжується тим, що декілька цивілізацій, увібравши в себе відносно нейтральний соціальний простір, поступово окреслюють обриси перманентних конфліктогенних зон – лінії «тектонічних» розломів у місцях дотику цивілізаційних «плит». Лінії розлому між цивілізаціями – це лінії майбутніх фронтів. Судячи з усього, центральною проблемою світової політики в майбутньому стане економічний конфлікт між Заходом і рештою світу. Це пов’язано з тим, що Захід намагається нав’язати свої цінності як загальнолюдські, зберегти військову перевагу й затвердити свої економічні інтереси, це й наштовхується на опір. З іншого боку, регіоналізація на макрорівні проявляється в тому, що постіндустріальні країни як ініціатори глобалізму самі стають на шлях регіоналізації, все більш відкрито утворюючи замкнені та самодостатні системи. Про це, зокрема, свідчить замикання торгових та інвестиційних потоків в межах постіндустріальної системи, жорсткі межі імміграційної політики на Заході та ін. Тому західні країни, забезпечивши собі абсолютну перевагу над аграрними державами, зацікавлені в збереженні та підтриманні власної стабільності та незалежності.

На мезорівні глобальна регіоналізація, яка носить наддержавний характер, проявляється в прагненні інтеграції окремих територій, що входять до складу різних держав. Наприклад, утворення Європейского Союзу. Інший приклад – Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР), до якого входять понад 40 країн. Тут складається новий центр світової економіки та політики.

На мікрорівні процеси глобальної регіоналізації розгорнулися всередині національних держав. Тут регіоналізація пов’язана з посиленням своєрідності економічного або політичного розвитку тих чи інших територіальних спільнот всередині країни, їхнім прагненням до культурної незалежності, іноді й до сепаратизму. В цьому сенсі регіоналізація, що супроводжується економічною та етнокультурною диференціацією, часто призводить до політичного дроблення, конфліктів і нестабільності всередині раніше цілісних державних утворень.

Процес формування нових регіонів супроводжується перебудовою їхніх відносин з державою, всередині якої вони виникли, й одночасно – зміною відносин з сусідніми територіями як всередині держави, так і за її межами. Отже, глобальна регіоналізація змінює і геополітичну, й геоекономічну структуру світу.

Таким чином, сучасний глобальний регіоналізм, в першу чергу, можна кваліфікувати як початок історично нової, вищої фази розвитку глобальної економіки. У зв’язку з цим найважливішою складовою парадигми регіонального пізнання стає вивчення регіону як елемента багаторівневої системи конкурентної взаємодії в мережі регіонів. Проблема глобальної регіоналізації – це проблема виявлення загальних тенденцій у процесах регіоноутворення в умовах багатофакторної глобалізації. Глобалізація вносить суттєві зміни у стан внутрішніх регіонів країни, їх потенційну готовність до взаємозацікавленої інтеграції та взаємодії. Це проявляється в тому, що регіони починають більше залежати від глобальних процесів і впливів; не лише в аспекті макроекономічної політики країн, але й від власної активності; нові можливості глобалізації дозволяють регіонам не тільки впливати на свій стан, але й «випереджати» розвиток своєї країни.

Втягування регіонів у глобалізацію відбувається шляхом формування просторово розподіленої мережевої системи виробництва й обміну. Регіони стають учасниками глобальної конкуренції за ресурси (матеріальні, фінансові, соціальні, інтелектуальні та ін.), оскільки для прийняття рішень про інтенсивні капіталовкладення вирішальною обставиною стає знаходження відповідних умов, а не географічне положення території. З цього випливає, що глобалізація кидає виклик регіонам й обумовлює необхідність активізації їх позиції як учасника глобальних процесів виробництва й обміну.

В умовах глобальних економічних трансформацій ані Китай, ані Росія, ані США та інші країни не домінуватимуть повністю. Скоріше за все, це буде вплив декількох міцних держав. До них можуть приєднатися й інші країни, такі, наприклад, як Об’єднані Арабські Емірати.

У постбіполярному світі посилення регіоналізму супроводжується зростанням ролі межових держав, розташованих «на околиці» економічного простору. Виділяється група країн, що ефективно використовує межові функції між пострадянськими країнами та Західною Європою (Фінляндія, Туреччина, Кіпр тощо). Фінляндія – єдиний член Європейського Союзу, який є безпосереднім сусідом великої пострадянської держави – Росії. Туреччина та Кіпр, що розташовані на європейській периферії, виявилися особливо привабливими, відповідно, для туризму та в якості податкової «гавані».

Посилюється поляризація світового економічного простору. Окрім світових економічних наддержав (США та Японії) виокремлюється «Велика сімка Півночі» (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Італія та Канада) й «Велика сімка півдня» (Китай, Індія, Бразилія, Індонезія, Мексика, Південна Корея, Таїланд). Цей поділ умовний. Так, наприклад, Китай може повноправно претендувати на приєднання до «Сімки Півдня», тоді як Росія вже приймає участь у цьому політичному інституті. Ці структури формально об’єднані в «двадцятку», але фактичний розподіл зі сприйняття нових країн-лідерів у глобальному уявленні залишається на старому рівні.

Одночасно на всіх континентах з’являються або зміцнюються інтегровані регіональні об’єднання. Серед них виділяють Європейський Союз (ЄС) та Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), на які припадає майже 40 % світового ВВП. Створено організації Азіатсько-Тихоокеанської економічної співпраці (АТЕС), Асоціацію держав Південно-Східної Азії, Організацію країн – експортерів нафти (ОПЕК) та багато інших регіональних об’єднань. У структурі світового експорту серед регіональних угруповань лідирують ЄС й організація АТЕС, що трохи відстає.

У другій половині ХХ століття питома вага Азії серед населення планети збільшилася з 55 до 60 %, тоді як частка Європи та Північної Америки скоротилася з 31 до 22 %. За цей період питома вага Азії у світовому ВВП зросла з 17 до 35 %, А в Європі та Північній Америці – скоротилася з 72 до 52 %. Змінилася вага світових лідерів. Частка США скоротилася серед населення з 6 до 5 %, а в світовому ВВП – з 31 до 21 %. Частка Китаю серед світового населення збереглася на рівні 21 %, тоді як питома вага країни у світовому ВВП зросла більш ніж у 3 рази.

Початок XXI століття ознаменувався суттєвим посиленням позицій у світовій економіці регіональних інтеграційних блоків, таких як ЄС, НАФТА, АТЕС, МЕРКОСУР, АСЕАН тощо. Вони представлені міцними коаліціями країн, які реалізують свої національні економічні інтереси через забезпечення, перш за все, сприятливих умов для реалізації міжнародної співпраці в регіональному масштабі. Практика створення великих інтеграційних регіональних об’єднань дає підстави спиратися на концепцію зовнішньої та внутрішньої єдності. В Євросоюзі таким прикладом стала регіональна та структурна політика, яка змінила уявлення про інтеграційну єдність.

Зростання тенденцій зі зміцнення позицій у світовій економіці регіональних об’єднань країн, поглиблення міждержавної регіональної співпраці та виникнення регіональної форми нерівномірності світогосподарського розвитку зумовило те, що зміцнення фінансової стабільності та конкурентних позицій на світовому ринку стало відбуватися зі створенням ширшого економічного простору. За таких умов регіональна інтеграція, будучи якісно новим рівнем взаємодії національних економік, характеризується не тільки подоланням внутрішніх перешкод у розвитку міжнародної співпраці країн-членів, але й динамічною інтернаціоналізацією процесів суспільного відтворення та формуванням регіональної моделі міжнародного поділу праці.

Висновки. Регіональні інтеграційні процеси сприяють об’єднанню ресурсів країн-учасниць, формуючи міцні наднаціональні структури, загальний фінансово-економічний потенціал яких здатний протистояти глобальним фінансовим загрозам. А необхідність узгодження єдиної позиції у внутрішній та зовнішній політиці зумовлюють увагу до держави як до головного захисника національних інтересів. Провідні держави-лідери регіональних інтеграційних об’єднань використовують процес об’єднання для вирішення, перш за все, власних задач, в тому числі за рахунок інших учасників. Тому є вірогідність не виправдати очікування щодо протидії фінансовим загрозам через небезпечну залежність від лідерів у тому випадку, коли взаємовідносини між учасниками здійснюються на непаритетних засадах.

Під час кризи ми побачили, наскільки ефективно керує глобальними фінансовими процесами держава, а значить, для покращення цього процесу необхідно, щоб держави, а також нові гравці в процесі цього регулювання домовилися між собою. Це стане можливим як на глобальному, так и на регіональному рівні. Причому останній варіант в умовах процесу глобальної регіоналізації найбільш перспективний. Зараз на перший план висуваються сильні регіональні організації, між ними може відбуватися процес інтеграції.

Для багатьох регіонів цей процес йде надзвичайно повільно, але регіони зараз набирають все більшої ваги у світовій економіці – це не просто консолідація великих і дрібних сил, це, перш за все, наявність сильного позитивного ефекту, який буде неможливий при сепаратному господарюванні. Проте в цьому випадку важливою залишається загальна координація зусиль усієї спільноти.

 

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных