Зародження методичних знань і розвиток методики навчання історії до середини 19 ст.

Зародження історико-методичної науки відноситься до періоду появи в Росії перших збірок, що містять історичні відомості. Це «Азбуковники» XV - XVII ст. і «Синопсис» («Огляд») - навчальний посібник, що з'явився в Києві в 1674 р. У ньому описуються військові події, даються переліки імен руських князів, українських гетьманів. «Синопсис» видавався понад 30 разів. У збірках матеріал подавався з урахуванням інтересів читачів, але підручниками вони не були. «Синопсис», швидше, був своєрідним навчальним посібником, друкованим джерелом відомостей з російської історії.

Викладання історії вперше почалося в московській гімназії пастора Глюка (1705 р.), а потім у школі Феофана Прокоповича в Петербурзі (1721 р.). У московській гімназії Глюка діти бояр, служилого і купецького люду займалися історією за бажанням в кінці навчального дня. У школі Прокоповича історію вивчали діти «всякого звання».

Державне навчання історії ведеться з 1726 р. Саме тоді при Петербурзькому університеті була утворена перша урядова академічна гімназія. Вона складалася з підготовчої німецької (3 роки) і латинської шкіл (2 роки). Починали з 5 класу і закінчували навчання першим, а історію вивчали з 3 класу. У 3-2 класах три години на тиждень вивчали стародавню історію, починаючи від створення світу і закінчуючи правлінням першого християнського імператора Костянтина Великого. У 1 класі на історію відводили дві години на тиждень, а вивчення її хронологічно доводили до 40-х рр. XVIII ст. Хтось із гімназистів вибирав історію, а хтось відвідував уроки хронології та геральдики, введені в якості спеціальних дисциплін з 1747 р. Не існувало обов'язкового повного систематичного курсу історії. Не було і класного викладання: кожен вчитель вів 3-4 предмета, і гімназист, в залежності від індивідуальних успіхів, переходив від одного предмета до іншого. Учні, які готувалися до вступу в університет, повинні були вивчати історію, географію, латинську і грецьку мови.

У першій половині XVIII ст. вивчалася тільки загальна історія, і викладання через відсутність вчителів і підручників велося на іноземних мовах. Перший переклад підручника з загальної історії на російську мову відноситься до 1747 Це було «Введення в генеральну історію Гільом (Гільмара) Кураса». Щоправда, книги для читання з загальної історії з'явилися раніше.

У підручниках із загальної історії 40-х - початку 60-х рр. події викладалися або монографічно, по середньовічній схемі чотирьох монархій (ассиро-вавилонської, перської, македонської (грецької) і римської), або синхронізовано,але дуже короткими періодами. Хронологічний виклад починався від створення світу. Перераховувалися правителі і війни, проводилися численні анекдоти. Часто легенди видавалися за дійсні факти, наприклад міф про Едіпа. Інформація з вітчизняної історії давалися у вигляді короткого «додатка» до підручників загальної історії або ж включалися в різні книги.

У привілейованих українських школах XVIII ст. як окремі предмети вивчалися також хронологія, міфологія, нумізматика, генеалогія, геральдика, стародавня географія. Матеріал в підручниках викладався в питально-відповідній формі і повинен був заучуватися учнями, а роль вчителя зводилася до керівництва «витверджування напам'ять». Про це, зокрема, сказано у Проекті духовної комісії 1722 р. про заснування «нижніх» шкіл у містах:«І задавати читання історії універсальної... і, скільки можливо, вибираючи найголовніші епохи, запитаннями та відповідями витвержівать напам'ять».

У 60-ті рр. історію викладали і в духовних навчальних закладах, комерційному і художньому училищах. Серед навчальних дисциплін вона займала другорядне місце і була в гімназіях доповненням до філологічному курсом. У другій половині XVIII ст. в «Листі про порядок навчання наук» вказувалося, що історія належала до числа тих предметів, які служили для «прохлажденія і приємного отдохновленія» після серйозних занять мовами, математикою, філософією. Так, в Смольному інституті повідомлялися лише початкові відомості з історії «настільки, щоб дівчина не нудьгувала під час розмови».

Панівна у навчальній історичній літературі XVIII ст. думка про історію недалеко відійшла від погляду Плутарха на цей предмет, як на склад матеріалів, з якого треба черпати приклади та зразки чесноти чи вади.

В кінці XVIII ст. комісія для установи народних училищ запропонувала цікавий спосіб повторення пройденого за тиждень, введений спочатку в Смольному інституті. Повторення проходило по суботах, коли всі вчителі збиралися разом і вели бесіду з вихованцями зі свого предмету. Учитель релігії питав вихованку: «Яку істоту називаємо ми Богом?», «Хто створив світ?». Вчитель географії продовжував: «Як розділяється цей світ на глобусі?»Учитель геометрії пропонував досліджувати«фігуру світу», знайти центр і обчислити поверхні. Потім черга доходила до вчителя історії, який з'ясовував хто описав створення світу. Коли жив святий історик Мойсей? Які писав він книги? Які народи і держави в його вік були? Проте один з інспекторів Смольного інституту відкинув цей спосіб повторення, сказавши, що «мистецтва і розсудливість учительського ніяким навчальним способом замінити не можна».

Одним з найбільших істориків XVIII ст., сучасником Петра був В.М. Татіщев. За його порадою історія як навчальний предмет вперше була введена в школу. Творами В.М. Татіщева, зокрема «Історією Російської з найдавніших часів», користувався М.В. Ломоносов.

В середині 19 століття найбільш поширеним прийомом навчання на уроках було коротке коментування вчителем тексту, що задається на домашнє опрацювання. Вчителі не приділяли уваги розкриттю внутрішнього зв'язку між викладеними фактами, не залучали документальний матеріал. Опитування школярів виконувало функцію контролю знань. Засоби наочності не використовувалися, а підручники видавались без ілюстрацій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: