Методика викладання історії у 70-80 роки

У 70-80 роки розробка методики викладання історії в школі отримала свій подальший розвиток. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати, систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю – керувати учбовою діяльністю школярів.

Таким чином тепер підручники з історії не лише містили знання, а й сприяли розвиткові школярів, вчили їх самостійно працювати з різними джерелами історичних знань, оперативно застосовувати свої знання в учбовій діяльності. Педагогічна ідея розвиваючого навчання знайшла своє втілення в підручниках Ф.П.Коровкіна “Історія стародавнього світу”; Е.В.Агібалова і Г.М.Донського “Історія середніх віків” та інші.

Важливим досягненням стало розпочате в Україні викладання історії України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень.

Важливий внесок у досягнення методичної думки зазначеного періоду належить І.Я.Лернеру. В ході експериментальних наукових досліджень він переконливо довів тісний зв`язок і взаємозалежність між стимулюванням самостійності учнів на уроці і формуванням у них системи історичних знань. Дослідження інших науковців дозволили скласти приблизну програму формування умінь і навичок, які учні можуть здобути в процесі вивчення історії.

Надзвичайно важливою є проблема стимуляції інтересу школярів до вивчення історії та організація самостійної роботи учнів на всіх етапах учбового процесу.

Роблячи спробу наукового осмислення зазначеної проблеми О.О.Вагін помістив в одній з своїх праць дві порівняльні таблиці: “Методи вивчення історії в школі” і “Самостійна робота учнів з історії”. Використовуючи їх методист довів взаємозв’язок цих двох сторін процесу навчання, обґрунтував їхню діалектичну взаємозалежність.

Підвищення теоретичного рівня викладання історії, істотні досягнення в розвитку теорії підвищення активності і самостійності учнів на уроках акцентувала увагу методистів до розробки науковообгрунтованої системи методів, прийомів і засобів, що відповідають меті навчання та змісту шкільних курсів історії. Результати цієї роботи отримали своє відображення в книгах О.О.Вагіна “Методика преподавания истории в средней школе” і “Методика обучения истории в средней школе”.

У розробці методики наочності особливо великим є внесок К.Д.Нікіфорова. У своїх працях він переконливо показав роль і значення наочності в активізації пізнавальної діяльності учнів.

Бурхливе зростання кількості способів і прийомів взаємозв`язаної діяльності вчителя і учнів виявило потребу у їхній систематизації. Проте незважаючи на багато численні дискусії єдиної їхньої класифікації так і не вдалося створити. Проте досягнення методистів 70-80 років викликають пошану.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: