ЛАБОРАТОРНО - ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № З

Тема: Вивчити план клінічного дослідження тварини; набути навичок реєстрації та збору анамнезу, визначенню габітусу; оволодіти методами дослідження волосяного покриву, шкіри, слизових оболонок, лімфатичних вузлів.

Матеріальне забезпечення. Корови, кози, вівці, коні, собаки. Рушники, мило. Дезинфікуючий розчин для обробки рук. Журнали, бланки.

В процесі клінічного дослідження тварини важливо дотримуватися певної схеми, що забезпечує найбільш вірогідну діагностику захворювань тварин.

Схема клінічного дослідження

1. Попереднє знайомство з хворою твариною:
а) реєстрація тварини; б) збір анамнезу.

2. Власне дослідження (стан хворої тварини на початку спостереження за нею – status praesens).

2.1. Дослідження загального стану

2.1.1. Визначення габітусу тварини

2.1.2. Дослідження волосяного покриву, шкіри, її похідних та підшкірної клітковини

2.1.3. Дослідження видимих слизових оболонок

2.1.4. Дослідження поверхневих лімфатичних вузлів

2.1.5. Вимірювання температури тіла

2.2. Дослідження окремих органів і систем

2.2.1. Дослідження серцево-судинної системи

2.2.2. Дослідження системи дихання

2.2.3. Дослідження системи травлення

2.2.4. Дослідження печінки

2.2.5. Дослідження сечової системи

2.2.6. Дослідження нервової системи

2.2.7. Дослідження системи крові

2.2.8. Дослідження імунної системи

2.2.9. Діагностика порушень обміну речовин

2.2.10. Дослідження залоз внутрішньої секреції

3. Додаткові дослідження (електрокардіографія, рентгенологічне,
біохімічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне та ін.).

Попереднє знайомство з хворою твариною починається з її реєстрації та збору анамнезу. Здійснюється реєстрація шляхом опитування власника чи обслуговуючого персоналу, даних документів та огляду тварини. Відомості вносять до амбулаторного журналу, історії хвороби або індивідуальної диспансерної карти. У них відмічають наступне: дату надходження тварини, прізвище та адресу власника, вид, стать, породу, кличку або інвентарний номер тварини, вік, масу тіла, масть і відмітини.

Дата надходження тварини необхідна для обліку роботи ветеринарного спеціаліста та при необхідності надання довідки.

Вид тварини необхідно враховувати своєрідність деяких захворювань, власних певному виду тварини (сап і мит - у коней, бешиха - у свиней, брадзот - у овець та ін.). Також мати на увазі, що деякі тварини мають особливу чутливість до окремих препаратів.

Стать тварини. Існують хвороби, властиві лише одній статі. Самки частіше хворіють і тяжче переносять окремі хвороби; вагітність тварин викликає зміни фізіологічних показників, вагітність треба враховувати і при обстеженні та лікуванні тварин.

Порода. Чистопородні тварини більш сприйнятливі до хвороб, ніж безпородні (помісні собаки легше переносять чуму); паралітична міоглобінурія найчастіше зустрічається у породистих скакових коней.

Кличка або інвентарний номер необхідні при груповому утриманні тварин і масових діагностичних дослідженнях тварин чи щепленні проти окремих інфекційних хвороб.

Вік. Деякі хвороби реєструють тільки в певний віковий період. Наприклад, диспепсія в перші дні життя; рахіт - в ранньому віці, остеодистрофія - у дорослих. Вік враховують при призначенні лікарських препаратів, прогнозуванні висліду хвороби.

Масу тіла тварини потрібно знати для правильного дозування лікарських препаратів із розрахунку на 1 кг маси тіла; для оцінки ступеня розвитку тварини відповідно її віку чи ефективності лікувальних заходів.

Масть і відмітини мають значення для розпізнавання тварин, схильності до захворювань тварин певної масті (фотодинамічний ефект кормів - «гречишна», «конюшинна» хвороба коней).

Збір анамнезу

Анамнез (anamnesis - пригадування) - попередні дані про хворобу тварини зі слів власника або обслуговуючого персоналу. Питання задають в простій, зрозумілій, ввічливій формі. Слухати уважно і терпляче. При цьому необхідно пам'ятати, що відповідь має суб'єктивний характер. Особливо, коли ці особи винні у захворюванні чи гибелі тварини.

Анамнез складається з 2-х частин:

Anamnesis vitae - анамнез про життя тварини, включає дані про життя тварини і охоплює наступні питання: походження тварини, умови утримання та годівлі, використання тварини в господарстві, епізоотична ситуація, профілактичні обробки.

Anamnesis morbi- анамнез про хворобу тварини, відображає дані про розвиток хвороби від її початку до часу дослідження тварини.

При цьому з'ясовують, коли захворіла тварина, при яких обставинах, які були початкові ознаки: втома, втрата апетиту, лизуха, салівація, кашель, носове витікання, набряки, діарея, запор, дизурія, странгурія та ін.

З цих та інших даних можна в деякій мірі скласти уявлення про стан різних систем організму.

Так, втрата апетиту, спрага, блювання, пронос, запор, здуття, відрижка - дозволять скласти певне уявлення про стан системи травлення; кашель, хрипи, задишка, носові витікання - дозволять скласти певне уявлення про стан системи дихання; набряки, кровотеча з носа, незвичне забарвлення шкіри, видимих слизових оболонок, часте сечовиділення, кількість сечі, колір, витікання зі статевих органів - дозволять скласти певне уявлення про стан сечостатевої системи; незвична поведінка, пригнічення, збудження, атаксія, паралічі, судоми - дозволять скласти певне уявлення про стан нервової системи; з'ясувати чи надавалася допомога тварині раніше, ким, коли, яка, її ефективність (невміле втручання могло призвести до тяжких наслідків).

На цьому завершується попереднє знайомство з хворою твариною і починається власне дослідження

Дослідження загального стану тварини

Після реєстрації та збору анамнестичних даних лікар ветеринарної медицини досліджує стан тварини, визначаючи габітус, стан волосяного покриву, шкіри, підшкірної клітковини, видимих слизових оболонок та поверхневих лімфатичних вузлів, вимірює температуру тіла.

Дослідження габітусу.

Габітус (habitus)- це зовнішній вигляд тварини, який включає поведінку (загальний стан) положення тварини в просторі, вгодованість, конституцію, будову тіла, темперамент тварини. Він дає змогу відрізнити хвору тварину від здорової.

Загальний стан тварин може бути - задовільним, пригніченим, збудженим.

Пригнічення - одна з форм розладу поведінки тварини. Частіше вона характеризується зниженням або відсутністю рухової активності, реакції на подразнення. Проявляється апатією, сонливістю, глибокого сну (сопор), коматозним станом (з втратою свідомості і рефлексів).

У коней - тварина відступає від ясел, головою опирається об стіну або голова опущена. Очі напівзакриті, миготіння практично відсутнє, погляд непорушний, вухами майже не грає, на довкілля не реагує.

ВРХ - більше лежить, тварину дуже тяжко примусити встати або ж це зовсім не можливо. Голова відкинута на бік, лежать на боку з відкинутими кінцівками. На пасовищі відстають від стада, майже не пасуться, більше лежать.

Вівці - відстають від стада, не пасуться, раптово зупиняються з опущеною головою і поглядом.

У свиней - звисають голова, вуха, хвіст, зариваються в підстилку.

Собаки в стані пригнічення звичайно ховаються, не реагують на оклик, не слухаються.

У котів припиняється мурчання, в'яла сонна поведінка.

Проте пригнічення хоч і вказує на розлад функції кори головного мозку, але не дозволяє саме по собі визначати органічне ураження головного мозку.

Збудження - характеризується посиленою руховою активністю.

Коні - шалено несуться, мчаться по дорозі, перескакуючи через перепони; б'ються, кусаються, рухаються по колу, інколи падають.

ВРХ - при збудженні метушаться, кидаються туди-сюди, трясуть головою, ударяються рогами, мичать.

У овець та кіз збудження проявляється рідко, дике сопіння та погляд, метушливе бігання туди-сюди.

Собаки - часто гавкають, виють, риють підстилку, землю, інколи кусають залізні прути клітки. Збудження у них інколи переростає в буйство, агресію навіть до знайомих людей, тварин. В цьому разі особливе значення набуває діагностування сказу, що вже вказує на органічне ураження головного мозку. Проявляється намагання втекти, уявне ловіння мух при їх відсутності, напружений вираз обличчя, засмучений погляд, відвисання нижньої щелепи, параліч глотки, що обумовлює слинотечу. Часта зміна та втрата голосу (афонія).

Положення тварини в просторі може бути природним (лежачим або стоячим) і вимушеним (лежачим або стоячим).

При деяких хворобах тварини приймають неприродні пози або роблять вимушені рухи.

Тварини можуть стояти, сидіти, лежати, рухатись. Всі ці пози досить характерні і відповідають виду, а інколи і віку тварини. Лікар повинен знати всі особливості добровільних і вимушених поз.

ВРХ частіше лежить, особливо після приймання корму. Звичайно на череві з підігнутими кінцівками. Піднімаються поволі.

Коні більше стоять, лежать на боку, витягши кінцівки, швидко встають.

Свині після годівлі більше лежать і зазвичай не реагують на людей.

При патології положення тіла тварини може суттєво змінюватись.

Тварина приймає ту позу, котра обумовлена характером хвороби.

Такі пози називають вимушеними.

Вимушене стояче положення спостерігають в основному у коней при виснаженні, правці, плевриті, захворюваннях мозку, тяжкій задишці; у ВРХ - при травматичному перикардиті.

Вимушене лежаче у ВРХ при післяродовому парезі, тяжкій формі кетозу, перед отеленням і після. У коней при паралітичній міоглобінурії, енцефаломіеліті, травматичному ураженні мозку. При інших захворюваннях лежача поза вказує на тяжкий стан хвороби і в поєднанні з іншими клінічними ознаками є поганою прогностичною ознакою.

Неприродні пози можуть бути цінними симптомами при деяких захворюваннях (травматичний перикардит, післяродовий парез та кетоз у корів, при фарингіті, лярингіті, в коматозному стані).

Особливо при захворюваннях із симптомокомплексом колік. Це повернення голови в бік черева (поза «спостерігача»); поза «сидячої собаки» або «лежачої» - при гострому розширенні шлунка або метеоризмі кишечнику; поза «сфінкса», «астронома», «кобри» і ін.

Вимушені рухи проявляються безцільним блуканням, манежними, валикоподібними та обертальними рухами, рухами вперед і назад. Такі зміни спостерігаються при ураженні головного мозку.

Досліджуючи габітус тварини визначають також її вгодованість.

У ВРХ розрізняють вищу, середню, нижчу за середню, виснаження.

У свиней жирну, добру, задовільну і незадовільну.

Конституція тварин визначається за розвитком мускулатури, кістяка, шкіри та підшкірної клітковини. Розрізняють: ніжну, щільну, грубу, рихлу конституцію.

Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка і мускулатури. Вона буває міцна, середня, слабка.

Темперамент - це ступінь реакції тварини на різні зовнішні подразники. Визначають спостереженням за поведінкою тварини, виразом очей, рухами вух, швидкістю реакції. Він буває жвавий і флегматичний.

Дослідження волосяного покриву, шкіри.

Волосяний покрив. Дослідження волосяного покриву проводять методами огляду, ощупування, мікроскопії. При дослідженні звертають увагу на блиск, прилягання, густоту, еластичність, силу утримання, колір, вологість.

В нормі у здорових тварин волосяний покрив блискучий, гладкий, еластичний, густий, прилягає до шкіри, добре утримується у волосяних цибулинах. При захворюваннях відмічаються втрата блиску, скуйовдженість, випадання, зміна кольору. Випадання волосся, шерсті, пуха, пера може бути фізіологічне - линька і зумовлене різними хворобами (порушення обміну речовин, інфекційні та інвазійні хвороби - алопеції (облисіння), аптероіз (втрата пера) - короста, стригучий лишай, саркоптоз, псороптоз, недостатність І, Со, Сu, каротину.

Діагностичне значення має зміна кольору волосся (посивіння) - у старих тварин, чумі собак.

Гіпертрихоз - надмірно густе, довге волосся, гіпотрихоз (атрихія)-повна відсутність.

При дослідженні шкіри визначають: температуру, вологість, еластичність, запах, колір, наявність сверблячки, ектопаразитів, порушення цілісності, збільшення об'єму (у вигляді набряків, емфіземи, товстоногості, флегмон, гематом, лімфоекстравазатів, новоутворень).

Температура шкіри. Визначається пальпацією або тепловізором, електротермометром. У коней визначають температуру шкіри на спинці носа, бокових поверхнях шиї, грудей, нижній частині кінцівок; у ВРХ - на основі рогів, носовому дзеркалі і кінцівках; у свиней - на п'ятачку, вухах і кінцівках; у собак - на кінчику носа і кінцівках; у птиці - на гребені, сережках, лапках.

Температура шкіри на різних ділянках різна і коливається від 35 до 11⁰ (на путі).

Із змін температури спостерігається: загальне підвищення, місцеве підвищення, загальне пониження, місцеве пониження, нерівномірний розподіл температури.

Вологість шкіри обумовлюється функціональною діяльністю потових залоз. У різних видів тварин виражена неоднаково. Найбільше вони розвинені у коней, менше - у овець, кіз, ВРХ, свиней. У собак і кішок утворення поту можна відмітити лише на лапах. У птиці потові залози відсутні.

Вологість шкіри у коней визначають під гривою, біля вух, очей, ніздрів, на внутрішній поверхні стегна, проміжності. У інших тварин - на внутрішній поверхні стегна на носовому дзеркалі, п'ятачку, кінчику носа. У птиці - під крилами.

На стан вологості шкіри впливають такі чинники, як фізичне навантаження, температура і вологість повітря.

Загальне потіння (гіпергідроз) спостерігають під час критичного падіння температури тіла при гарячці і при хворобах з сильними болями («коліки»), при тяжкій задишці, серцевій слабості. Виділення холодного і липкого поту — симптом безнадійного стану при розривах шлунка, матки, розвитку колапса.

Сухість шкіри (гіпогідроз), відмічається у старих і виснажених тварин, при великій втраті води з організму під час проносів, тривалій блювоті, поліурії, тяжких гарячкових захворюваннях. Носове дзеркало у ВРХ, п'ятачок у свиней, кінчик носа у собак в таких випадках стають сухими і гарячими.

Еластичність шкіри або її упругість, напруженість, тургор - стан постійного напруження шкіри, що залежить від вмісту в ній вологи - крові в судинах, лімфи в міжтканинних щілинах, ступеню розвитку підшкірної, клітковини, тонусу.

Еластичність шкіри визначають пальпацією: захоплюють пальцями рук шкірну складку на боковій поверхні шиї, лопатці чи грудній клітці, відтягують шкіру, а далі швидко відпускають. По швидкості розправлення шкірної складки судять про її еластичність.

Шкіра здорових тварин відрізняється доброю упругістю, складка швидко розправляється. При знижені еластичності складка повністю не розходиться і деякий час залишається у вигляді невеликого валика. Це добре відмічається у старих тварин, погано вгодованих, при тяжких розладах живлення (при гастроентеритах, tbc, остеомаляції, корості, екземі).

Повна втрата еластичності шкіри наступає при хронічних її запаленнях, склерозі, гіперкератозі.

Запах шкіри визначають обнюхуванням. Він специфічний для кожного виду тварин. У здорових тварин при правильному догляді за шкірою запах помірний, але відчувається.

Різко посилюється запах шкіри при забрудненні калом, сечею.

При патологічному стані спостерігається запах ацетону, аміаку, гангренозний (трупний) запах (гангрена легень, некробактеріоз, гіподерматоз), солодкувато - приторний при диспепсії, сальмонельозі.

Колір шкіри залежить від наявності в ній пігмента та його кількості, товщини шкіри і кровонаповнення її судин. Визначають колір оглядом при доброму освітленні.

Шкіра овець, білих свиней, білих собак і котів, а також птиці не має пігмента і тому має блідо-рожевий колір. У більшості коней, ВРХ, кіз шкіра пігментована і має темно-грифельний колір, хоч є і ділянки шкіри безпігментні (на голові, кінцівках, сосках, вимені). У птиці гребінь і корали забарвлені в червоний колір.

При досліджені шкіри про зміну її забарвлення судять по результатам дослідження слизових оболонок. Звертають увагу на блідість (анемічність), почервоніння, синюшність (ціаноз), жовтявість (істеричність).

Блідість (анемічність) - короткочасно при спазмі кров’яних судин при охолоджені, під час гарячки при недостані температури. Швидко -внаслідок сильних крововтрат при поранені, порожниних кровотечах, при розриві органів (шлунка, матки). Різко - при серцевій недостатності під час непритомності, колапсі, агонії. Постійне побліднення шкіри - при хронічних анеміях, лейкозі.

Почервоніння- спостерігається в основному обмежене на певних ділянках шкіри. Загальне почервоніння шкіри буває при високій гарячці.

По походженню почервоніння поділяють на гіперемічні і геморагічні.

Гіперемічне почервоніння виникає внаслідок накопичення великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто бувають розмитими, займаючи велику поверхню шкіри тіла. Запальні процеси шкіри супроводжуються звичайно гіперемічним почервонінням (гречишна та конюшина хвороби, еритема, екзема, гангрена шкіри). Плямисте гіперемічне почервоніння шкіри яскраво проявляється при бешисі свиней (нижня частина черева, внутрішня поверхня стегна, на шиї та вухах). Може бути також при тепловому ударі та гострих інфекційних хворобах.

Геморагічне почервоніння з'являється при захворюваннях з геморагічним діатезом внаслідок крововиливів в шкіру і підшкірну клітковину. Геморагії бувають точечними, смугастими або у вигляді плям різної величини. Інколи вони зливаються до великих розмірів. На початку спостерігається червоне або вишневе забарвлення, потім темночервоними з жовтуватим або зеленим відтінком. Таке почервоніння частіше зустрічається при чумі та септицемії свиней, чумі собак. Проба тиском пальця на шкіру.

Синюшність (ціаноз) шкіри обумовлений гіпоксією, ще виникає внаслідок ослаблення серцевої діяльності і розладу газообміну в легенях, та при розширені дрібних вен шкіри при порушені кровообігу.

В крові підвищується уміст відновленого гемоглобіну, що має більш темний колір ніж оксигемоглобін. Такий стан шкіри виникає при набряку легень, при задусі від стискування легень, при здутті шлунка І мішечника. Найбільш чітко синюшність проявляється на ділянках тіла з тонкою шкірою на носовому дзеркальці у ВРХ, на п'ятачці, губах, вухах, грудиній та черевній стінці у свиней.

Поява синюшності тільки на шкірі голови свідчить про порушення кровообігу в передній полій вені. Ціаноз шкіри однієї з кінцівок вказує на здавлювання або закупорки вен цього органу.

Жовтявість шкіри спостерігається при підвищенні вмісту в крові жовчного пігменту - білірубіна, що призводить до його відкладення в тканинах шкіри.

Шкіряна сверблячка виникає при подразнені нервових закінчень в шкірі або ж чутливих нервових шляхів.

Клінічно проявляється чуханням, розтиранням, розгризанням, лизанням сверблячих місць. При сверблячці у вусі тварина трясе головою. При наявності сверблячки у собаки в області ануса вона здійснює ковзаючі рухи задом. Тварини можуть витягувати голову, смикати верхньою губою, клацати зубами, махають хвостом.

Сильний зуд визивають ектопаразити: воші, власоїди, шкіроїди, пухоїди, блохи, кліщі, личинки овода. Інколи сверблячка пов'язана з деякими захворюваннями внутрішніх органів (печінки, хронічному нефриті і діабеті).

Збільшення об'єму шкіри може бути місцевим чи розлитим. Це можливо в результаті накопичення в підшкірній клітковині транссудата, ексудата, крові, повітря або газів, зростання сполучної тканини, утворенням пухлин. До збільшення об'єму шкіри відносять набряки, підшкірну емфізему, слоновість, товстоногість, абсцеси, арлегмони, новоутворення, гематоми, лімфорагії.

Набряки - накопичення транссудату (лімфи) в позаклітинному тканинному просторі шкіри і підшкірній клітковині. Виникають внаслідок надлишкового утворення лімфи і порушення її відтоку. Більш всього набряки локалізуються в ділянці мошонки, проміжності, вимені, нижній частині черева, підгрудка, міжщелепового простору; у м'ясоїдних — на кінцівках, на статевих органах та голові.

Клінічно набряки поділяють на: застійні, ниркові, кахектичні, ангіноневротичні, токсичні, запальні.

Основна ознака набряку — тістувата консистенція, коли при натискуванні пальцем залишається ямка, яка поволі вирівнюється. Шкіра в області набряку гладка, блискуча.

Застійні — виникають внаслідок застою крові у великому колі кровообігу при затрудненому відтоку її з вен. Причиною їх є більш всього хвороби серця - перикардит, міокардит, міокардіодистрофія, некомпенсовані пороки серця. Приклад: набряк підгрудка при травматичному перикардиті у корів.

Ниркові - виникають при функціональній недостатності нирок внаслідок запалення клубочків та дистрофічних процесів у канальцах. Перші клінічні ознаки це припухання повік, губів, рота, потім тазові кінцівки, нижня частина черева.

Кахектичні - при хронічних виснажливих захворюваннях (лейкоз, tbc - у ВРХ; ІНАН - у коней; фасціольоз, диктіокаульоз - у овець), а також при різкому зменшенні в раціоні протеїну.

Токсичні - при дії токсинів

Ангіоневротичні - внаслідок судинних та трофічних розладів при порушенні нервової регуляції при паралічах кінцівок.

Запальні - при запаленні шкіри та підшкірної клітковини, що призводить до накопичення ексудату в пошкоджених тканинах (травми, а також інфекційні хвороби: злоякісний набряк, сибірка - у ВРХ, сап, сибірка -у коней).

Підшкірна емфізема - припухання шкіри внаслідок накопичення газів в підшкірній клітковині. По походженню розрізняють аспіраційну і септичну підшкірну емфізему.

Слоновість або елефантіаз - різке потовщення якоїсь частини тіла внаслідок розростання підшкірної сполучної тканини внаслідок хронічної дії подразника (мікрофлора при мокрицях у коней, засічка вінчика).

Висипи на шкірі (екзантеми) з'являються при багатьох інфекціях та паразитарних хворобах чи інтоксикаціях. Вони різноманітні по формі, величині, кольору, стійкості і розповсюдженню.

Первинні висипи (плями, вузолки, розеоли, папули, везикули, пустули). Вторинні висипи утворюються з первинних (виразки, рубці, кірки).

Спостерігаються подряпини, садно, тріщини, рани, пролежні, гангрена.

Дослідження видимих слизових оболонок

При дослідженні кон'юнктиви видимих слизових оболонок носової, ротової порожнини, піхви, прямої кишки використовується метод огляду.

Звертають увагу на колір, ступінь напруження, вологість, наявність витікань.

По зміні слизових оболонок можна судити про порушення газообміну в легенях, розладі кровообігу, кількісних та якісних змінах складу крові, порушені пігментного обміну при хворобах печінки і розвитку гемолітичних процесів.

Перш за все досліджують кон'юнктиву оскільки у всіх випадках діагностики захворювань по її кольору можна судити про функціональний стан С.С.С., насичення крові киснем, кількісних змінах еритроцитів, гемоглобіну та стану пігментного обміну в організмі.

Досліджують оглядом при доброму освітленні. Звертають увагу на витікання з внутрішніх кутів очей. У здорових тварин витікань практично немає. При наявності відмічають кількість (помірне, невелике, сильне) і якість (колір, консистенція, характер витікань). Все це відображає силу і характер запальних змін тканин очей.

Так, при катаральному кон'юнктивіті відмічається незначне прозоре, водянисте витікання. При гнійному - рясне, сіро-біле, слизисте. Потім визначають колір кон'юнктиви. У здорових тварин вона блідо-рожева, у ВРХ з матовим відтінком; у овець, кіз, свиней - здається більш світлою. У коней ясно-рожевою.

При патології можуть спостерігатись блідість, почервоніння, жовтявість, синюшність.

Блідість кон'юнктиви може бути наслідком перерозподілу крові або ж якісних змін крові. Це при крововтратах або різкому переходу крові до внутрішніх органів при гарячкових захворюваннях.

Або ж зі зменшенням кількості еритроцитів або гемоглобіну. Такі анемії реєструються при тривалому голодуванні (аліментарна), ІНАН коней, анемії поросят та багатьох інших.

Почервоніння кон'юнктиви може статись у здорових тварин при збудженні, напруженій роботі, високій зовнішній температурі. Патологічне почервоніння може бути гіперемічним і геморагічним. Перше - внаслідок розширення периферичних артерій при коліках, тимпанії ВРХ хворобах з високою гарячкою (крупозна пневмонія, чума, бешиха, інш.) Друге - як результат крововиливу в кон'юнктиву. Може бути точечним, плямистим, смугастим. Відмічалось при сибірці, септицемії, кровоплямистій хворобі тощо.

Жовтявість кон'юнктиви вказує на підвищений вміст в крові жовчних пігментів. Відмічалась при ураженнях печінки (гепатит, токсична дистрофія, цироз, жовчнокам’яна хвороба, інфекційний енцефаломієліт, лептоспіроз, отруєння хвощем), при патології крові (гемолітична жовтяниця, піроплазмідози), хвороби шлунка і 12- палої кишки

Синюшність кон'юнктиви свідчить про надмірне накопичення редукованого Нb в крові. Крім кон'юнктиви ціаноз добре помітний на носовому дзеркалі у ВРХ, п'ятачку у свиней, сережках і коралах у птиці, на всій шкірі якщо вона не пігментована. Відмічається при ослабленій функції серця (перевтома, міокардит, міокардоз, ексудативний перикардит, деяких пороках серця), при зниженні газообміну в легенях (гострій і хронічній емфіземах, здавлюванні легень при ексудативному плевриті та пневмотораксі, різкому розширенні шлунка та кишечнику).

Припухання слизових оболонок кон'юнктиви відмічається внаслідок запальної інфільтрації, при застої крові, алергічному стані (ЗКГ, сибірка, чума собак і птиці ін.).

Нашарування на слизових оболонках кон’юнктиви відмічалося при серозно-фіброзному запаленні при чумі собак, виснаженні у овець, ЗКГ ВРХ, кровоплям. Хворобі коней, дифтерії птиці.

Вологість слизових оболонок в нормі помірна. При запаленні може знижуватись, особливо при гарячці. Підвищена секреція характеризується виділенням ексудату (серозного, серозно-слизового, слизово-гнійного). Особливо велике виділення з кон'юнктивального мішка спостерігалось при чумі собак та ВРХ, ЗКГВРХ, ІНАН, контагіозній плевропневмонії коней.

Порушення цілісності слизової оболонки може бути у вигляді ран, ерозій, тріщин, виразок, рубців, везикул, папул, афт (ящур, ЗКГ, стахіботріотоксикоз, стоматит, ін).

Дослідження лімфатичних вузлів має суттєве діагностичне значення оскільки при багатьох інфекційних хворобах, при різних патологічних процесах в організмі спостерігається запалення та інші зміни в лімфосистемі, до якої з ближніх вогнищ попадає інфекція і токсичні продукти запалення.

При місцевих процесах реагують регіонарні лімфатичні вузли, зміни в яких можуть стати ведучими ознаками діагнозу. Так, наприклад, гнійна інфільтрація з утворенням абсцесу підщелепових лімфатичних вузлів при миті коней.

Збільшення всіх поверхневих лімфатичних вузлів свідчить про лейкоз або гостру інфекцію і вказує на необхідність детального дослідження.

У коней з поверхневорозміщених лімфатичних вузлів найкраще досліджуються - підщелепні й колінної складки;

у корів - підщелепні, передлопаткові, колінної складки, надвим'янні.

У собак, свиней, котів досліджуються в нормі пахові лімфовузли. При патології - в тих же місцях, що і в інших тварин.

Основними методами дослідження є огляд і пальпація.

У здорових тварин дослідження більшості лімфатичних вузлів викликає складнощі, оскільки вони невеликі і губляться в товщі клітковини.

При дослідженні звертають увагу на величину, будову, форму, рельєф поверхні, консистенцію, чутливість, рухливість лімфатичних вузлів, температуру.

Лімфаденіт - запалення лімфатичного вузла. Може бути гострим і хронічним. Лімфаденоз - вказує на гіперпластичні процеси в лімфатичних вузлах. Лімфогрануломатоз - злоякісне запалення з пухлинним розростанням лімфатичних вузлів.

ЛАБОРАТОРНО - ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №4

Тема: Термометрія. Аналіз температурних графіків. Гарячка.

Матеріальне забезпечення. Корови, кози, вівці, собаки. Термометри, дезінфікуючий розчин, вазелін, вата, температурні листи, графіки.

1. Термометрія - вимірювання температури тіла. Обов'язковий метод дослідження, який дозволяє виявити хворих тварин ще до появи інших, специфічних клінічних симптомів, і відокремити їх від здорових. За змінами температури тіла можна контролювати перебіг хвороби, виявити ускладнення, слідкувати за ефективністю лікування, зробити прогноз хвороби. У зв'язку з цим термометрія є обов'язковим методом дослідження. Вимірюють температуру тіла як у хворих, так і клінічно здорових тварин при проведенні диспансеризації, перед транспортуванням, перед забоєм, при виникненні інфекційних захворювань.

Температуру тіла вимірюють за допомогою ртутних максимальних термометрів та електротермометрів. Ветеринарний термометр-округлий, виготовлений із щільного скла і має шкалу з поділками від 34 до 42,5 (44)°С. Ртутний стовпчик, завдяки звуженню капіляра на його початку, утримується на тій висоті, яка є максимальною при вимірюванні температури, не опускаючись вниз.

У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій кишці, у птахів - у клоаці або під крилом. Перед уведенням ртутний стовпчик струшують, фіксуючи термометр знизу вказівним пальцем, обробляють його вазеліном і обережними легкими рухами вводять глибоко у порожнину прямої кишки. Протилежний кінець термометра фіксують на волосяному покриві тварини. Вимірюють температуру тіла протягом 5-7 хв., після чого термометр виймають і витирають ватою, дивляться температуру на шкалі. Після цього ртутний стовпчик обов'язково слід струшувати, а термометр помістити в посудину з дезінфікуючим розчином або обробити його цим розчином і помістити у футляр.

Температуру тіла в амбулаторно хворих тварин вимірюють один раз, а у тварин, які перебувають на стаціонарному лікуванні - не менше як два рази на день: вранці між 7-ою і 9-ою, а ввечері - між 17-ою і 19-ою год. У хворих тварин, які перебувають у тяжкому стані, а також при проведенні підшкірної малеїнізації температуру вимірюють через кожні 2 год. Дані термометрії фіксують у журналі реєстрації хворих тварин, історії хвороби, на температурних листках або графіках. Для складання графіка ранкова і вечірня температура позначаються на температурному листку крапками. Після їх з'єднання викреслюють температурну криву, яка може мати характерний вигляд при деяких захворюваннях.

2. Аналіз результатів термометрії. У здорових тварин механізми терморегуляції забезпечують постійність температури тіла з незначними її добовими коливаннями (табл. 1), які залежать від фізіологічних і зовнішніх факторів. Так, у самок температура дещо вища, ніж у самців, особливо в останні дні вагітності і в день родів (за винятком собак, у яких в день родів температура не підвищується); у чистопородних тварин із більш жвавим темпераментом температура тіла теж дещо вища, порівняно з непородистими. Фізичне навантаження викликає тимчасове підвищення температури тіла, потім нормалізується протягом 10-60 хв.

1. Фізіологічні коливання температури тіла тварин

Температура тіла залежить від ряду чинників: часу доби, віку, статі, породи, величини, вгодованості, стану вагітності, фізичного напруження, збудження, умов утримання та годівлі.

Термометр може показувати дещо підвищену температуру при запаленні прямої кишки або підвищенні тонусу сфінктера м'язів і понижену - при неповному закриванні сфінктера ануса (зіяння), частому відходжені газів з прямої кишки та переповненні прямої кишки каловими масами.

Всякі зміни температури тіла, що не мають фізіологічних пояснень, вважаються патологічними.

Якщо температура тіла виходить за межі максимальної норми, говорять про гіпертермію, або гарячку, а якщо показники температури нижчі за мінімальну норму, то таку зміну називають гіпотермією.

Контрольні питання:

1. Чим вимірюється температура тіла у тварин?

2. Що значить «максимальний» термометр?

3. Як підготувати термометр перед вимірюванням температури тіла?

4. Де вимірюється температура тіла у тварин?

5. Які є протипоказання до вимірювання температури тіла в прямій кишці?

6. Скільки часу витримують термометр в прямій кишці при вимірюванні температури тіла?

7. Яка температура тіла у здорових тварин різних видів?

8. Які фізіологічні фактори впливають на температуру тіла?

9. Які фактори зовнішнього середовища впливають на температуру тіла?

10. Які зміни температури тіла відмічаються у тварин?

11. Що таке гарячка, три стадії розвитку гарячки?

12. Яким буває зниження температури тіла до норми?

13. Які є форми гарячки за ступенем підвищення температури тіла?

14.Коли спостерігаються субфебрильна, фебрильна, піретична та гіперпіретична гарячки?

15.Назвіть п'ять основних типів гарячки.

16.Які є типи гарячок за тривалістю перебігу?

17.Що таке помірний та альгідний колапс, при яких захворюваннях відмічається?

18.Яке клінічне значення термометрії?

ЛАБОРАТОРНО-ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №5 Тема: Історія хвороби

Історія хвороби - це офіційний документ, який складають на кожну хвору тварину, що перебуває на стаціонарному лікуванні, на хворих високоцінних племінних тварин. Вона містить усі дані, отримані лікарем у процесі обстеження хворої тварини. Ці дані необхідно записувати послідовно, у певному порядку, відповідно до схеми дослідження. Результати досліджень треба викладати чітко, зрозуміло, щоб будь-який лікар після ознайомлення з історією хвороби міг скласти уявлення про стан пацієнта та перебіг його хвороби.

В історії хвороби мають бути відображені клінічна картина захворювання, динаміка його розвитку і перебіг, методи лікування тощо.

Історія хвороби має наступні розділи:

а) реєстрація хворої тварини;

б) анамнез;

в) стан хворої тварини на початку спостереження за нею - status
praesens.

На основі результатів дослідження хворої тварини в бланк записують попередній діагноз, а пізніше - заключний;

г) перебіг хвороби і лікування, де послідовно записують дані
клінічних досліджень, результати аналізів, методи лікування, дієту, режим
утримання, різні консультації, закінчення хвороби;

д) епікриз (від грец. Epicrisis - лікування), або короткий кінцевий
висновок лікаря про особливості хвороби й результати проведеного
лікування.

В епікризі треба розкрити

- індивідуальний діагноз і його обґрунтування;

- етіологія та особливості патогенезу захворювання у хворої тварини;

- особливості перебігу хвороби;

- ефективність проведеного лікування;

- стан хворої тварини на момент її виписування;

- подальший режим утримання та експлуатації, а також лікування, якщо в цьому є необхідність;

- рекомендації власнику щодо запобігання цьому захворюванню серед інших тварин.

За летального висліду хвороби порівнюють дані клінічного та патолого-анатомічного досліджень.

Закінчується історія хвороби підписом лікаря або куратора і датою оформлення.

Історія хвороби - це не лише медичний, а й важливий юридичний документ. Вона може бути використана органами правопорядку та в судовій ветеринарній медицині. Це вказує на те, що написання є ведення історії хвороби — дуже важливий і відповідальний обов'язок кожного лікаря ветеринарної медицини, який активно займається лікарською практикою. Тому до написання історії хвороби не можна ставитись формально, її не можна писати нашвидкуруч і поверхово. Уміння написати змістовну і стислу історію хвороби залежить від фахового рівня і досвіду лікаря.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ БІОТЕХНОЛОГІЇ ТА ЗДОРОВ'Я ТВАРИН

ФАКУЛЬТЕТ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ

Кафедра клінічної діагностики та внутрішніх хвороб тварин

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ

Куратор,студент

Курс_____ група_

Керівник курації

Дніпропетровськ – 200_

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет ветеринарної медицини

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ

Амбулаторний № _______________ Стаціонарний№___________

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: