1 страница. 1.Прості та складні методи забарвлення

РАЗДЕЛ 1

1. Прості та складні методи забарвлення. Мікроскопія нативних і забарвлених препаратів

Забарвлення мікроорганізмів, один з широко вживаних методівмікробіологічної техніки, що полягає в забарвленні фіксованих кліток мікроорганізмів спеціальними фарбниками. Спочатку в краплю води, що знаходиться на наочному або покривному склі, наносять петлею клітки мікроорганізмів. Після висушування суспензії кліток препарат фіксують такими, що спеціальними фіксують рідинами. Для з'ясування морфології кліток їх забарвлюють спиртними розчинами основних (метиленовий синій, генциановий фіолетовий, фуксин) або кислих (еритрозин, еозин) фарбників. Існують спеціальні методи забарвлення спор або джгутиків у бактерій, а також слизистих капсул у деяких мікроорганізмів. Дуже поширено забарвлення по Граму, що має діагностичне значення (див.Грама метод). Кокові і спороносні форми бактерій, а також дріжджів — грамположітельни і забарвлюються в синій колір, багато неспороносних бактерій — грамотріцательни і забарвлюються в червоний колір.

Деякі фарбники або хімічні реактиви застосовують для мікроскопічного хімічного аналізу, тобто виявлення в клітках певних органічних речовин. Так, що містяться в клітках ліпіди забарвлюються осмієвою кислотою в чорний, а суданом в червоний колір; метахроматін випадає у вакуолях у вигляді червоних зерен при забарвленні нейтральним червоним; розчин Люголя забарвлює крохмаль в коричневий, а гранулезу в синій колір. Кислототривкі бактерії (наприклад, мікобактерії, що зокрема викликають туберкульоз у людини і тварин, а також збудник прокази) після забарвлення їх фуксином в червоний колір не обезбарвлюються розчином сірчаної кислоти. Вельми поширене вітальне, тобто прижиттєве фарбування нефіксованих кліток мікроорганізмів. Вживання флюоресцентних фарбників (наприклад, акридінового помаранчевого) у поєднанні з люмінесцентною мікроскопією дозволяє розрізняти живі і мертві клітини мікроорганізмів: перші забарвлюються в зелений, другі — в червоний колір.

Широке поширення набули флюоресцентні фарбники, сполучені з сироваткою, що містить антитіла проти мікроба певного вигляду. При люмінесцентній мікроскопії свіченням володіють лише клітки цього вигляду. Таким чином можна без посівів на живильному середовищі швидко встановити вигляд хвороботворного мікроба, що міститься в кишечнику, крові або мокроті хворого, а також види мікроорганізмів, присутніх в грунті. Методы окраски. Окраску мазка производят простыми или сложными методами. Простые заключаются в окраске препарата одним красителем; сложные методы (по Граму, Цилю — Нильсену и др.) включают последовательное использование нескольких красителей и имеют дифференциально-диагностическое значение. Отношение микроорганизмов к красителям расценивают как тинкториальные свойства. Существуют специальные методы окраски, которые используют для выявления жгутиков, клеточной стенки, нуклеоида и разных цитоплазматических включений. При простых методах мазок окрашивают каким-либо одним красителем, используя красители анилинового ряда (основные или кислые). Если красящий ион (хромофор) — катион, то краситель обладает основными свойствами, если хромофор - анион, то краситель имеет кислые свойства. Кислые красители — эритрозин, кислый фуксин, эозин. Основные красители — генциановый фиолетовый, кристаллический фиолетовый, метиленовый синий, основной фуксин. Преимущественно для окраски микроорганизмов используют основные красители, которые более интенсивно связываются кислыми компонентами клетки. Из сухих красителей, продающихся в виде порошков, готовят насыщенные спиртовые растворы, а из них — водно-спиртовые, которые и служат для окрашивания микробных клеток. Микроорганизмы окрашивают, наливая краситель на поверхность мазка на определенное время. Окраску основным фуксином ведут в течение 2 мин, метиленовым синим — 5—7 мин. Затем мазок промывают водой до тех пор, пока стекающие струи воды не станут бесцветными, высушивают осторожным промоканием фильтровальной бумагой и микроскопируют в иммерсионной системе. Если мазок правильно окрашен и промыт, то поле зрения совершенно прозрачно, а клетки интенсивно окрашены. Сложные методы окраски применяют для изучения структуры клетки и дифференциации микроорганизмов. Окрашенные мазки микроскопируют в иммерсионной системе. Последовательно нанести на препарат определенные красители, различающиеся по химическому составу и цвету, протравы, спирты, кислоту и др. Существуют несколько основных окрасок: по Граму, по Цилю-Нельсону, по Ауески, Нейссера, Бури-Гинса.

2. Систематика мікроорганізмів – наука, завданням якої є опис і упорядкування різноманітних мікроорганізмів, їх розподіл (класифікація) на певні систематичні групи (таксони)

Застосовують 2 принципи класифікації мікроорганізмів

• Філогенетичний (природний) принцип, згідно якому належність мікроорганізмів до певної групи визначають, виходячи із будови геному

• Фенотиповий принцип – полягає у об’єднанні мікроорганізмів за подібними властивостями (патогенність, морфологія, фізіологія,ферментативні ознаки,антигенна будова). Цей принцип більш поширений, дозволяє розробити так звані робочі класифікації, які широко використовуються для встановлення збудника.

Принципи класифікації вивчає особливий розділ систематики – таксономія

Таксономія (гр. taxis-розташування, nomos-закон) –теоретична дисципліна, яка досліджує принципи, методи та правила класифікації і номенклатури організмі

Для мікроорганізмів прийняті наступні категорії таксономічної ієрархії (таксони):

Вид (Species) Рід (Genus)

Триба (Tribus)

Родина (Familia)

Порядок (Ordo)

Клас (Classis

Відділ (Divisio)

Царство (Regnum)

Основна таксономічна одиниця в мікробіології – вид

Вид – еволюційно встановлена сукупність особин, які мають єдиний тип організації і які в стандартних умовах виявляють подібні фенотипові ознаки (морфологічні, фізіологічні, біохімічні, антигенну будову і інше), мають свій генофонд і можуть схрещуватись

Види об’єднуються в роди, до яких відносять близько споріднені, пов’язані спільним походженням мікрооргнізми

Для назви мікроорганізмів використовують бінарну (біномінальну) номенклатуру К.Ліннея, згідно якої перше слово вказує на рід і пишеться з великої літери, а друге слово – видова назва (з маленької літери)

Наприклад: Staphylococcus aureus

В межах виду мікроорганізми можуть незначно відрізнятись за певними фенотиповими ознаками або екологічними нішами

Для визначення відмінних за певними ознаками мікроорганізмів використовують термін “варіант” або різновид

Відрізняють морфологічні, біохімічні, серологічні, біологічні варіанти, які називають відповідно морфовари, хемовари, серовари, біовари

В мікробіології використовують також такі нетаксономічні поняття, як «штам», «клон» та «культура»

Штам (нім. Stammen-походити) – це мікроорганізми певного виду, варіанту, виділені із певного джерела (організму людини, тварини чи об'єкту оточуючого середовища) в певний час

Клон (гр. klon-відводок) – сукупність особин, яка утворилась із однієї материнської клітини

Культура – це сукупність особин одного виду або варіанту, що знаходяться в фазі поділу чи спокою, в певному об΄ємі поживного середовища

Біотип, група організмів, що входять до складу місцевої популяції, що мають однаковий генотип і схожих практично по всіх ознаках.

3. Бактериальная клетка состоит из клеточной стенки, цитоплазматической мембраны, цитоплазмы с включениями и ядра, называемого нуклеоидом. Имеются дополнительные структуры: капсула, микрокапсула, слизь, жгутики, пили. Некоторые бактерии в неблагоприятных условиях способны образовывать споры. Клеточная стенка. В клеточной стенке грамположительных бактерий содержится небольшое количество полисахаридов, липидов, белков. Основным компонентом толстой клеточной стенки этих бактерий является многослойный пептидогликан (муреин, мукопептид), составляющий 40-90 % массы клеточной стенки. С пептидогликаном клеточной стенки грамположительных бактерий ковалентно связаны тейхоевые кислоты (от греч. teichos— стенка). В состав клеточной стенки грамотрицательных бактерий входит наружная мембрана, связанная посредством липопротеина с подлежащим слоем пептидогликана. На ультратонких срезах бактерий наружная мембрана имеет вид волнообразной трехслойной структуры, сходной с внутренней мембраной, которую называют цитоплазматической. Основным компонентом этих мембран является бимолекулярный (двойной) слой липидов. Внутренний слой наружной мембраны представлен фосфолипидами, а в наружном слое расположен липополисахарид. Функции клеточной стенки: 1. Обусловливает форму клетки. 2. Защищает клетку от механических повреждений извне и выдерживает значительное внутреннее давление. 3. Обладает свойством полупроницаемости, поэтому через нее избирательно проникают из среды питательные вещества. 4. Несет на своей поверхности рецепторы для бактериофагов и различных химических веществ. Метод выявления клеточной стенки - электронная микроскопия, плазмолиз. L-формы бактерий, их медицинское значение L-формы - это бактерии, полностью или частично лишенные клеточной стенки (протопласт +/- остаток клеточной стенки), поэтому имеют своеобразную морфологию в виде крупных и мелких сферических клеток. Способны к размножению. Цитоплазматическая мембрана располагается под клеточной стенкой (между ними - периплазматическое пространство). По строению является сложным липидобелковым комплексом, таким же, как у клеток эукариот (универсальная мембрана). Функции цитоплазматической мембраны: 1. Является основным осмотическим и онкотическим барьером. 2. Участвует в энергетическом метаболизме и в активном транспорте питательных веществ в клетку, так как является местом локализации пермеаз и ферментов окислительного фосфорилирования. 3. Участвует в процессах дыхания и деления. 4. Участвует в синтезе компонентов клеточной клетки (пептидогликана). 5. Участвует в выделении из клетки токсинов и ферментов. Цитоплазматическая мембрана выявляется только при электронной микроскопии.

4. Мінливість основних ознак мікробів. Форми мінливості. Поліморфізм та його значення в лабораторній діагностиці

2 типи мінливості:

-фенотипова(модифікаційна)-виникає під впливом факторів зовнішнього середовища і не супроводжується змінами у генетичному апараті

-генотипова(мутаційна)-зумовлена змінами у генетичному апараті

А)мутації-змінив в первинній структурі ДНК клітини,які супроводжуються стійкою зміною певної біологічної ознаки і стабільно успадковуються наступними поколіннями

Б)генетичні рекомбінації-зміни в генотипі бактерії,які зумовлені передачею фрагменту геному одної клітини(донор) до іншої клітини(реципієнт) і супроводжуються появою нових ознак у рекомбінанта

Види рекомбінацій:

Трансформація(процес вкл. У геном клітини реципієнта поглинутих фрагментів донорської ДНК)

,кон’югація(процес обміну генетичним матеріалом при безпосередньому контакті клітини донора і реципієнта)

і трансдукція

Поліморфізм – здатність змінювати форму під дією рі­зних факторів (антибіотиків, дезінфекційних розчинів, умов культивування та ін). Найбільш властивий паличкам. Це слід ураховувати при ідентифікації.

5. Капсула

Капсула. Зовні бактеріальна клітина може бути вкрита речовиною слизового характеру. Вона не має для мікроба життєзабезпечуючого значення, однак захищає його від дії несприятливих факторів зовнішнього середовища, надає стійкості до фагоцитозу, захищає від проникненя бактеріофагів, забезпечує вірулентні властивості збудників (рис. 2.27). За своєю хімічною будовою капсула належить до полісахаридних субстанцій, а у B. anthracis - до білкових. Характерним для капсули є наявність великої кількості води.

У деяких мікроорганізмів капсула утворюється тільки в організмі тварин або людини (пневмококи, збудники сибірки, чуми та ін.), у інших (клебсієли) вона присутня постійно, навіть коли збудник росте на живильному середовищі. Інколи капсула оточує разом декілька клітин (сибіркова бацила), тоді такі утворення називають зооглеями.

Стафілококи, збудники дифтерії, деякі стрептококи та інші бактерії здатні утворювати мікрокапсули, особливо при культивуванні на середовищах, багатих на вуглеводи.

Капсулу можна розглядати у звичайному світловому мікроскопі, якщо забарвлювати нативні препарати простим методом. Однак для виявлення капсул частіше використовують метод Буррі-Гінса, при якому фон препарата створюють тушшю, а мікроорганізм додатково забарвлюється фуксином. У таких випадках на темному фоні видно червону паличку, яка оточена світлим ободком - капсулою.

6. Капсула – зовнішній шар, розташований поверх клітинної стінки, який не фарбується аніліновими барвниками

За хімічним складом виділяють:

· Полісахаридні капсули

· Поліпептидні капсули

· Змішані капсули

За здатністю утворювати капсулу виділяють:

· Безкапсульні мікроорганізми

· Капсульні мікроорганізми, які утворюють капсулу

- тільки в макроорганізмі

- в макроорганізмі і на спеціальних поживних середовищах

- постійно

Джгутики. Поверхня тіла мікроорганізмів може бути вкрита особливими виростами, що називаються джгутиками, які забезпечують локомоторну функцію. Їх число, спосіб розміщення, довжина є постійними ознаками для певного виду бактерій, що враховується при проведенні систематики прокаріотичних організмів Довжина джгутиків досягає 20 мкмДжгутики бактерій складаються із спірально закручених ниток особливого білка флагеліну, який утворює спіраль навколо внутрішнього порожнистого простору (рис. 2.29). У них виділяють три основні частини: спіральну нитку, гак та базальне тіло за допомогою яких джгутик закріплюється у цитоплазматичній мембрані та клітинній стінці).

Джгутики асоціюють з білковим Н-антигеном мікробної клітини, визначення якого має певне значення в лабораторній діагностиці інфекційних хвороб.

За способом розташування джгутиків мікроорганізми поділяються на ряд груп (рис. 2.30). Монотрихи - бактерії, що містять джгутик на одному з полюсів клітини (холерний вібріон). Такі мікроорганізми найрухоміші серед інших: за 1 с вони здатні переміщуватись на віддаль, яка у 20 разів перевищує довжину їх тіла. Лофотрихи мають пучок джгутиків на одному з полюсів (псевдомонади, Bacillus megaterium). У амфітрихів джгутики або їх пучки розташовані на обох полюсах (спірили). Перитрихи мають джгутики, розміщені по всій поверхні тіла мікроба (протей, ешерихії, сальмонели), число їх може досягати 1000.

Виявити джгутики можна за допомогою прямих та непрямих методів. При непрямих методах спостерігають за рухом мікроорганізмів у темному полі мікроскопа, у “висячій” чи “роздавленій” краплях, за допомогою фазово-контрастної, аноптральної мікроскопії. За допомогою прямих методів джгутики забарвлюють барвниками, або солями металів, попередньо наносячи на них протраву для збільшення у розмірах, або досліджують на ультратонких зрізах під електронним мікроскопом.

Рух джгутиків забезпечується енергією трансмембранного потенціалу, яка генерується на цитоплазматичній мембрані. У більшості мікробів з полярним розташуванням джгутиків вони обертаються зі швидкістю 3000 обертів за 1 хв.

Джгутики мають пристосувальне значення. Вони надають клітині змогу переміщуватись у рідкому середовищі в пошуках більш сприятливих умов існування. У відповідь на зовнішні подразнення (хімічні речовини, температура тощо) або спонтанно здатні змінювати характер свого обертання і напрям руху. Це називають таксисом. Відповідно до факторів, що його викликають, розрізняють хемотаксис, фототаксис, аеротаксис.

До поверхневих структур бактерійної клітини належать різноманітні придатки, які позначають терміном пілі (pilus - волос): стебельця, шипики тощо. Особливим типом таких утворень є ворсинки, фімбрії (fimbria - торочка). Їх число може перевищувати 10000, довжина сягає до 2 мкм, а товщина - 3-25 нм. Як і джгутики, вони складаються з білкових субодиниць. Описані ворсинки двох класів. Загальні ворсинки (1-го класу) забезпечують адгезію (прикріплення) мікроба до субстрату, через них всередину клітини можуть проникати деякі метаболіти і навіть бактеріофаги. Ворсинки 2-го класу (статеві) беруть участь у передачі генетичної інформації від клітини до клітини при кон’югації (рис. 9).

7. Спороутворення. На певній стадії свого розвитку, коли запаси поживних речовин вичерпуються, бактерії всередині формують спору (ендоспору) округлої форми (рис. 2.31). Від вегетативних форм вони відрізняються пригніченням функціонування генетичного апарата, майже повною відсутністю обміну речовин, малою кількістю вільної води, підвищеною концентрацією іонів кальцію, появою у складі дипіколінової кислоти, з якою пов’язують термостійкість спор. Для них характерна поява додаткових оболонок, які запобігають дифузії і проникненню речовин іззовні, більш висока стійкість до пошкоджуючих факторів зовнішнього середовища і здатність тривалий час зберігати свою життєздатність. Спори утворюють два роди грампозитивних паличок - Bacillus (спора за діаметром менше поперечника палички) i Clostridium (спора перевищує розміри палички) і один рід грампозитивних коків (Sporosarcina).Спори утворюються тільки в зовнішньому середовищі, в організмі тварин та людини процесу споруляції не відбувається. Вони мають еволюційне значення, забезпечуючи збереження виду, а не виконуючи функцію розмноження

Спороутворення починається, коли в оточуючому клітину середовищі зникають джерела азоту та вуглецю.

Індукція спороутворення відбувається протягом декількох годин. Розрізняють декілька стадій: підготовчу, передспори, утворення оболонок і дозрівання.

Залежно від локалізації спор виділяють такі типи їх розміщення: центральне (сибіркова бацила), субтермінальне, коли спора розташовується ближче до одного з кінців, тоді паличка нагадує тенісну ракетку (збудники ботулізму), i термінальне, коли спора знаходиться на кінці мікроба, надаючи йому вигляду барабанної палички (збудники правця).

Спори тривалий час зберігаються в стані анабіозу. У грунті вони можуть перебувати понад 200 років. Знайдено спорові мікроорганізми у льодовиках Антарктиди, вік яких оцінюється в 12 тис років.

Ендоспори бактерій характеризуються високою термостійкістю. Наприклад, спори cінної палички витримують кип’ятіння протягом 3 год. Саме резистентність спор примусила мікробіологів винайти автоклав, розробити надійні способи стерилізації. При автоклавуванні під тиском 1,5-2 атмосфери і температурі 127-132 °С спори гинуть.

Наявність спор у бактерій може мати діагностичне значення, а також спричиняє вибір тактики при знезаражуванні хірургічного інструментарію та перев’язного матеріалу.

У зв’язку з тим, що вони стійкі до дії несприятливих факторів зовнішнього середовища, забарвлювати їх досить важко. Найчастіше використовується метод Ожешко, при якому спори попередньо протравлюють соляною кислотою, а потім забарвлюють за методом Ціля-Нільсена. Спори при цьому набувають червоного, а вегетативна клітина - голубого забарвлення.

8. Це особлива група грамнегативних звивистих мікроорганізмів, які мають вигляд довгих, спірально закручених, тонких ниток. Довжина їх коливається в межах 7-50, а товщина - 0,3-0,5 мкм. Вони належать до порядку Spirochaetales, який об’єднує три патогенних для людини роди: Treponema, Borrelia і Leptospira, які відрізняються між собою за рядом ознак.

Спільним для всіх спірохет є наявність цитоплазматичного циліндра, відмежованого ЦПМ і вкритого тришаровою клітинною стінкою (рис. 2.37),(рис. 2.38). Він намотаний навколо фібрилярного апарата, що складається з білка флагеліну, і розташований всередині клітини. Фібрили прикріплюються до дисковидних утворень на кінцях збудників, які називаються блефаропластами. У цитоплазмі знаходиться нуклеоїд, рибосоми, мезосоми, включення. Спор і капсул мікроби не утворюють, однак при несприятливих умовах здатні формувати цисти. Спірохети мають різні типи рухів: згинальний, поступальний, обертальний, маятникоподібний.

Число і форма завитків характерні для кожного виду спірохет. Вони формують завитки І порядку. У трепонем є 8-14 завитків І порядку, однакових за формою та величиною. У борелій нараховується 4-8 великих завитків неправильної форми, неоднакових за величиною. Ці мікроорганізми найбільші серед патогенних спірохет. Лептоспіри мають 12-18 завитків І порядку, але вони дрібні й тісно прилягають один до одного, під звичайним світловим мікроскопом практично не диференціюються. На кінцях мікроби мають вторинні завитки, що надає їм S-, С-подібної форми, робить схожими на гачок (рис. 2.39).

За методом Романовського-Гімзи лептоспіри забарвлюються в блідо-рожевий колір, трепонеми - в рожевий, борелії - в синьо-фіолетовий.

Патогенними для людини є Treponema pallidum, яка викликає сифіліс, Borrelia recurrentis - збудник епідемічного поворотного тифу, B. duttoni, B. сaucasica - збудники ендемічного поворотного тифу, а також Leptospira interrogans, що спричиняє у людини лептоспіроз.

9. Це прокаріотичні мікроорганізми з родини Rickettsiaceae, що одержали свою назву від прізвища американського дослідника Г. Рікетса, який загинув від лабораторного зараження висипним тифом.

Рикетсії - дрібні плеоморфні бактерії розміром 0,3-0,6 х 0,4-2 мкм Їх поділяють на чотири морфологічних типи: кокоподібні, паличкоподібні, бацилярні та ниткоподібні

Вони мають типову структуру бактеріальної клітини. У них є оболонка, цитоплазма, нуклеоїд. Будова їх клітинної стінки ідентична грамнегативним бактеріям. Рикетсії нерухомі, не утворюють спор і капсул. Вони містять велику кількість ліпідів (до 46 %), тому використання методу Грама для їх фарбування обмежене. Найчастіше для цього слугують методи Романовського-Гімзи (мікроби фарбуються в голубий колір, а ядерна субстанція - в червоний), Здродовського (рикетсії рубіново-червоні, а клітинні елементи - блідо-голубі), негативне контрастування Айзенберга (незафарбовані рикетсії чітко виявляються на голубому фоні).

На поживних середовищах рикетсії не ростуть, їх можна культивувати в організмі лабораторних тварин, у жовтковому мішку курячого зародка, у легенях білих мишей, у кишечнику вошей.

У них поєднуються біологічні властивості прокаріотичних живих систем і вірусів. З першими їх єднає типова будова клітини, а з вірусами - те, що вони є облігатними внутрішньоклітинними паразитами, а також високий вміст ліпідів у цитоплазмі та клітинній стінці.

Більшість рикетсій непатогенні для людини. Вони паразитують на членистоногих. Однак деякі види здатні викликати важкі захворювання у людей, які називаються рикетсіозами. Серед них висипний тиф, марсельська лихоманка, гарячка Цуцугамуші, Ку-гарячка та інші. Збудниками цих та інших рикетсіозів є Rickettsia provazekii, R. typhi, R. tsutsugamushi, Coxiella burnetii.

Велику роль у передачі та розповсюдженні рикетсіозів відіграють воші, блохи та кліщі

10. ХЛАМІДІЇ

· родина Сhlamydiacea

· рід Сhlamydia

· види: C. trachomatis, C. psittaci

C. pneumonia, C. pecorum

· Морфологія – це Гр- поліморфні мікроорганізми, нерухомі, спор та капсул не утворюють

· Облігатний внутрішньоклітинний паразитизм (розмножуються у цитоплазмі клітини, використовуючи АТФ клітини хазяїна – “енергетичні паразити”

· Будова клітини– прокаріотичні організми із власними рибосомами, нуклеоїдом, трьохшаровою КС, типовою для Гр- бактерій.

Імунітет

· естійкий, короткочасний

· гуморальний (IgA,M,G)

· клітинний (сенсибілізовані Т-лімфоцити)

· при захворюванні розвивається ГЧУТ

Лабораторна діагностика

· Матеріал для дослідження

харкотиння, змиви із носоглотки, біоптат кон’юнктиви, виділення з уретри, вміст бубонів, сеча, кров

· Експрес-діагностика

РІФ

· Бактеріоскопічний метод

вивлення збудника в мазках-препаратах, забарвлених за Романовським-Гімзою

· Біологічний

зараження білих мишей та морських свинок – виявлення збудника в матеріалі за допомогою РІФ

Бактеріологічний метод

· зараження культур клітин або курячих ембріонів

· виявлення збудника – РІФ

· ідентифікація – РЗК

Серологічний метод

· РЗК (виявляють комплементзв’язуючі антитіла з першого тижня захворювання)

· РНГА

· ІФА (IgMіG– діагностика гострої та хронічної інфекції)

Профілактика та лікування

· Профілактика

Неспецифічна

виявлення і санація джерел інфекції

розрив механізмів передачі

· Лікування

тетрацикліни, макроліди, фторхінолони, сульфаніламіди

12. Грибы относятся к царству Fungi (Mycetes, Mycota). Это многоклеточные или одноклеточные нефотосинтезирующие (бесхлорофильные) эукариотические микроорганизмы с клеточной стенкой. Грибы имеют ядро с ядерной оболочкой, цитоплазму с органеллами, цитоплазматическую мембрану и многослойную, ригидную клеточную стенку, состоящую из нескольких типов полисахаридов, а также белка, липидов и др. Некоторые грибы образуют капсулу. Цитоплазматическая мембрана содержит гликопротеины, фосфолипиды и эргостеролы. Грибы являются грамположительными микробами, вегетативные клетки — некислотоустойчивые. Грибы состоят из длинных тонких нитей (гиф), сплетающихся в грибницу, или мицелий. Гифы низших грибов — фикомицетов — не имеют перегородок. У высших грибов — эуми-цетов — гифы разделены перегородками; их мицелий многоклеточный. 6 Различают гифальные и дрожжевые формы грибов. Гифальные (плесневые) грибы образуют ветвящиеся тонкие нити (гифы), сплетающиеся в грибницу, или мицелий (плесень). Гифы, врастающие в питательный субстрат, называются вегетативными гифами (отвечают за питание гриба), а растущие над поверхностью субстрата — воздушными или репродуктивными гифами (отвечают за бесполое размножение). Гифы низших грибов не имеют перегородок. Они представлены многоядерными клетками и называются ценоцитными. Гифы высших грибов разделены перегородками, или септами с отверстиями. Дрожжевые грибы (дрожжи), в основном, имеют вид отдельных овальных клеток (одноклеточные грибы). По типу полового размножения они распределены среди высших грибов — аскомицет и базидиомицет. При бесполом размножении дрожжи образуют почки или делятся, что приводит к одноклеточному росту. Могут образовывать псевдогифы и ложный мицелий (псевдомицелий) в виде цепочек удлиненных клеток — «сарделек». Грибы, аналогичные дрожжам, но не имеющие полового способа размножения, называют дрожжеподобными. Они размножаются только бесполым способом — почкованием или делением. Грибы размножаются спорами половым и бесполым способами, а также вегетативным путем (почкование или фрагментация гиф). Грибы, размножающиеся половым и бесполым путем, относятся к совершенным. Несовершенными называют грибы, у которых отсутствует или еще не описан половой путь размножения. Бесполое размножение осуществляется у грибов с помо- щью эндогенных спор, созревающих внутри круглой структуры — спорангия, и экзогенных спор — конидий, формирующихся на кончиках плодоносящих гиф. Типы грибов. Выделяют 3 типа грибов, имеющих половой способ размножения (так называемые совершенные грибы): зигомицеты (Zygomycota), аскомицеты (Ascomycota) и базидиомицеты (Basidiomycota). Отдельно выделяют условный, формальный тип/группу грибов — дейтеромицеты (Deiteromycota), у которых имеется только бесполый способ размножения (так называемые несовершенные грибы). Гриби представляють собою нефотосинтезуючі організми, які ростуть у вигляді ниток, що переплітаються та галузяться. Їх унікальність полягає в тому, що вони подібні за деякими ознаками як до тваринних, так і до рослинних організмів. Із тваринним світом їх зближує наявність особливої полісахаридної субстанції - хітину, участь в обміні азоту сечовини, а в обміні вуглеводів - глікогену. Однак за способом живлення - шляхом всмоктування, а не заковтування їжі, а також необмеженим ростом, вони нагадують рослини.

Ультраструктура: Клітини більшості грибів вкриті твердою оболонкою, основу якої складають азотисті та безазотисті полісахарди та целюлоза. Цитоплазматична мембрана щільно прилягає до внутрішньої поверхні клітинної оболонки В цитоплазмі міститься чітко диференційоване одне або декілька ядер з ядерцями, центральна вакуоль, мітохондрії, мікросоми, лізосоми, рибосоми, комплекс Гольджі, пластиди, секреторні гранули, різноманітні включення - волютин, солі органічних кислот, фосфатів, солей калію, натрію, заліза, глікоген, пігменти різнобарвних відтінків.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: