Роль спадковості у формуванні психічного за Т. Рібо

Теодюль Рібо (1839-1916 рр.) - видатний психолог та філософ, здійснив спробу побудувати досвідну психологію як природничу науку, як таку, що спирається на біологію.

В поясненні психічних явищ Рібо застосовував асоціацію як активний принцип, надавав великого

значення розкриттю фізіологічних, зокрема рефлекторних механізмів психічної діяльності. Будь-який психічний стан незмінно пов’язано з станом фізіологічним, простіший тип якого – рефлекторний акт.

Вважав, що нова досвідна психологія, на відміну від метафізичної, вивчає лише психічні явища, запозичуючи при цьому методи біологічних наук, насамперед експеримент.

На цій основі психологія з описової стає пояснювальною, прагне стати природничою наукою.

Рібо написав велику кількість психологічних монографій: „Сучасна англійська психологія” (1881 р.), „Хвороби пам’яті” (1881 р.), „Воля в її нормальному і хворобливому станах” (1884 р.), „Спадковість душевних властивостей (Психологічна спадковість)” (1884 р.), „Хвороби особистості” (1886 р.), „Психологія уваги”(1897

р.), „Психологія почуття” (1898 р.), „Творча уява” (1901 р.).

У праці „Спадковість душевних властивостей” зазначає, що визначальним у поведінці людини є психічна спадковість, а середовищу у формуванні психічних властивостей відводить мізерну роль.

Спадковість та індивідуальний досвід виступають у Рібо як два фактори поведінки і розривають на дві нерівні частини психічне: „... спадковість має більше влади над нашою будовою тіла і нашим характером, ніж усі фізичні або моральні зовнішні впливи”.

Рібо уявляє людську індивідуальність у вигляді двох нерівних частин:

Ø Одна частина – більша, найміцніша. Вона найменше усвідомлюється нами, містить у собі ті напівфізіологічні інстинкти, які сприяють збереженню особистості і виду, моральні інстинкти, які керують нашими вчинками, і ті форми думки, без яких неможлива розумова діяльність.

Ø Друга частина – менша – є свідомою і відображає індивідуальні особливості нашого тіла і численні впливи зовнішнього середовища.

Перша частина становить вид, расу, друга – особистість, найчастіше сімейство.

Рібо виходить з того, що свідомість у всіх її формах пов’язується з життям і що будь-яке психічне явище залежить від певного органу або тканини. Тому психічні властивості передаються спадково як життєві явища, „психічна спадковість є окремим випадком біологічної спадковості”.

Рібо розкриває психологію волі з погляду вчення про дисоціації (розклад), тобто бере аномалії волі як вихідні позиції для вивчення її нормальних станів. Досліджує волю лише в межах внутрішнього і зовнішнього досвіду, тобто вивчає бажання як факти з їхніми безпосередніми причинами – мотивами.

Головний наголос у проблемі волі робить на виборі, наданні переваги після більш або менш тривалого порівняння мотивів. Цей вибір становить індивідуальні реакцію. Вибір між кількома станами свідомості відбувається на основі відповідності дії моральним та іншим настановам особистості.

Остаточну причину вольової дії Рібо вбачає в характері „Я”, особистості як складному продукті спадковості, фізіологічних особливостях, що були до народження, існують після народження, а також у вихованні і досвіді. При цьому характер пов’язується більше з афективними сторонами особистості, ніж з інтелектуальними. Первинною та справжньою причиною вибору є емоційний стан, або „тон” організму. Цей тон визначає бажання, умовою якого є ієрархічна координація прагнень з супідрядністю, яка веде до мети. Патологія волі характеризується відсутністю такої координації. Воля не виступає самостійною сутністю, вона є остаточним вираженням ієрархічної координації.

Найвища форма бажання – довільна увага – з’являється рідко і на короткий час. Неможливість зосередити увагу є одним із симптомів розумової слабкості. Найвища форма координації є водночас і найнепостійнішою у сфері психологічних явищ. У зв’язку з цим Рібо формулює важливий біологічний закон: „Функції, що утворилися останніми, зникають першими”.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: