3 страница. За село вийшла — змерзла

За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле — подалі від копи. Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини. Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться. — Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає. — Проходь, проходь, сердешна, — каже. Катерині від тих слів — сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», — сердилася. Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:
— Ой летіли дикі гуси…
А за ними і Катруся…
Ой летіли, ґелґотали,
Милій Катрі щастя дали…

Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють. — Я живий, — сміється. — А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш. — Якого такого важливого? — Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє. — Що батька мого любиш! — Сашко каже — і змарнів на лиці вмить. — Звідки ти знаєш? — дивується Катерина. — А я тепер усе чисто знаю, — Сашко відповідає. — Таж то добре, — Катерина каже. — Та ні, то сумно, — Сашко їй. — Та не сумуй, ти ж живий, — Катерина підбадьорює. — А ви — ніби мертві, — Сашко відповідає. І — нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке… — От дурний! От дурни-и-й! — Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. — І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться. — Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! — Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця — з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко. Бачить Катерина — від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це — Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже: — Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать. — Та, звичайно, що постій, — каже. — Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш… Сашко розреготався. Відлуння — аж до кургану. — Яка шана селу, така і Шанівка! — сказав і впав із постаменту.
Катерина на ліжку підскочила: — Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть. Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться. — Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел. — Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, — Катерина просить. — А сама чого? — Людка сльози втирає, на подругу дивується. — Іди! Сашку побачиш… — Не піду, боюся, — Катерина їй. — Поклич мені мамку. Мамка вибігла. — Отакої! І що це ти, доню? — Мамо… Не можу сама в хаті. І тут — боюся. — А я тобі діло знайду, — мамка каже. — Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти. — Яз тобою піду, — Людка каже. — Мамо, немає на вулиці квітів, — Катерина озивається. — До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, — мамка повчає. — І ніхто лаятися не буде? — Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, — і мамка пішла.
Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати. До поминального столу позносили, хто що мав. Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде: — А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки — то на Сашка, то на Раїсу — уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде. Мужики — все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили — на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку. — Ой, це таке гарне діло! — із шаною кивала головою стара Ничипориха. — Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.
На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася. — Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку… Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть — мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік. Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували. — Треба Залусківського дочекатися! — шипіла Ничипориха. — Хай би батюшку привіз. Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном. — Святий чоловік! — сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба! Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою — Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує: — Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш. Степан тихцем чарку хильнув, потім другу… — Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню. — Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж — просто у рай!
Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли. На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. «І нині, і прісно»… «Амінь»… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували. Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму. — От йо… — татко перелякався. — Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь. Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику! А Раїса на татка глянула: — А й то! — прошепотіла. — Що ж це я?.. І знепритомніла.
Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити… Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою головою: мовляв, відчепіться. Край села татко зупинився, з подивом глянув у кінець вулиці Імені Леніна. — Дивіться… Онде люди! — і показує мужикам на двох незнайомих чоловіків. А ті на місці тупцюються, між собою про щось говорять, а поряд — валізи стоять. — Може, жити до Шанівки приїхали, — каже Тамарчин чоловік Федір. — Я ще такої глупоти, йо…, не чув! — каже йому татко. А Степан із плеча акордеона зняв та аж захлинувся з радощів: — Приїхали… Приїхали! Ну, Маруся! Тепер ти мене не зачепиш! Мужики йому: — Та хто такі? Що їм тут треба? Степан аж підскакує: — Учені люди! Мо', зі столиці… Я й сам точно не знаю. Мужики, чуєте? Зустрілися на автостанції в райцентрі, а вони кажуть: шукаємо справжню Україну. Щоб усе по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю… Шукаємо традицій, обрядів… Я їх у Килимівку хтів затягнути, та вони як узнали про ваш курган… Уперлися! Кажуть, поїдемо туди, де курган… — Археологи, — припустив Тамарчин Федір. — Копати будуть. — Щось я лопат не бачу, — татко каже, а Степан із місця зірвався, та до людей. — Ет, як би знати, що приїдуть! — кинув. — Могли б обряд того… поховання показати. А так — тільки поминки. Татко на мужиків дивиться. — Ходімо… — каже. — У нас на сьогодні плани помінятися не можуть. Баби в Раїсиній хаті вже тарілками дзеленчали.
Розділ 3

Кандидат історичних наук Ігор Богданович Крупка вважав, що йому в житті пощастило. Батько — відомий український історик, хоча півжиття і провів у Москві, на Батьківщину повернувся на початку дев'яностих старим і вшанованим, усе бився, щоби виростити на дачі манго, і, хоч склерозив, сина не забув. Допоміг. Дозволив поритися у своїх чернетках. І у двадцять вісім Ігор Крупка захистив кандидатську. На зламі тисячоліть захистив — у двотисячному. — Зв'язок між культурою та побутом на Придніпров'ї у до-гетьманські часи, — відповідав зі значенням худорлявий, як малозначущість, Ігор, коли хтось цікавився. Від батька Ігорові дісталися не самі чернетки, але й засвоєна з дитинства аксіома: шануй свою землю, і вона тобі щастя родить. Малий Ігор пам'ятав, як під час московського періоду їхнього родинного життя батько-професор повертався зі вченої ради, кидав чорний портфель у коридорі, наливав на кухні «Московську», випивав, плювався і кричав: — Кляті москалі! Навіть горілку доводиться москальську пити! Вижити мене звідси хочуть! І виживуть колись. Бо нема в мене під ногами опори. Нема землі рідної. От і знай, Ігоре! Шануй свою землю, і вона… — Щастя родить, — декламувало професорське дитя, а потім наївно пропонувало: — Папа, давай поедем на родную землю. Професор теж переходив на вживану. — Поедем, сын! Обязательно поедем… — Когда? — Вот на ноги встанем и поедем… — Так ноги только на родине крепко стоят, — нагадував малий. Професор дратувався, зачинявся в кабінеті, а Ігор біг на вулицю. Потім — до школи, ще пізніше — на історичний, звичайно, факультет університету. І все не міг розгледіти серед друзів і знайомих «клятих москалів». Уперше Ігор відчув себе «хохлом» після розвалу Радянського Союзу. Батька випхнули на пенсію, а завідувач кафедри порадив: — Ехали бы вы, Крупки, в Украину. Студент Крупка перевівся до Київського університету, півроку винаймав квартиру на Подолі, а потім викупив її за батькові гроші. А скоро батько-професор із мамою-домогосподаркою й самі до Києва перебралися. Купили квартиру на Великій Житомирській, дачу у Вишеньках. Здихалися «клятих москалів». Батько-професор вечорами гуляв київськими вулицями, повертався і звірявся дружині: — Да, Тася! Киеву до Москвы далеко… Размах не тот! Эх, если бы не Горбачев… Мы б с тобой сейчас в Большом театре «Аиду» слушали. — А мне тут нравится, Богдан, — втихомирювала професорську гординю дружина-росіянка. — А как тебя уважают! Разве этого можно было ожидать в Москве? Знала жінка чоловікову слабину. — Это точно! А знаешь, почему меня уважают? Потому что я преподавал в Москве! Понимаешь? Чувствуешь парадокс, Тася? На відміну від батька, Ігорові московське минуле ні допомагало, ні заважало. Для докторської професорських чернеток було замало, тож Крупка-молодший викладав у приватному інституті, підпрацьовував експертом ув антикварному салоні, звідки потроху стягав «усілякий непотріб», як пояснював хазяїнові. Отой «непотріб» і став основою колекції старожитностей Крупки-молодшого. А коли професора, крім манго на дачі, вже не цікавило ніщо, Ігор спокійно перетяг до своєї оселі раритети, накопичені батьком. І зрозумів: любов до історії може зробити його багатим. Відтоді пошуки нових екземплярів для колекції стали метою, захопленням, збоченням і суттю життя худого й довгого, як голобля, Крупки-молодшого. Окуляри та виразка шлунка логічно доповнювали образ звихнутого колекціонера. Про курган під Шанівкою Ігор Богданович Крупка почув випадково. Від розхристаного дядька на автостанції у далекому райцентрі, куди занесла Крупку ностальгія за студентською юністю. А всьому виною — Денис Актубов. Разом Київський університет закінчували. Приліз у столицю зі свого Полісся, як вовкулака. І до Крупки… — Ігорьоха! Сурми чуєш? — Які сурми? — Пригод, пошуків, відкриттів! Наче й не було десяти років після альма матер. Волосся в Актубова не порідшало, сало не висить, м'язи грають, очі блищать. — У мене робота, потім іще одна робота, а потім… найголовніша робота, — Ігор пальці загинає. — А в мене — джип! Місяць вільного часу, два ящики коньяку, диктофон і… -…і зуд у жопі! — Ігор йому. — Точно! Сверблячка в жопі, — Денис сміється. — Поїхали, брате! Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо. — Докторську захищати готуєшся? — здогадався Ігор. — Воно, воно… Селами поблукаємо, пісень назбираємо, емоцій позитивних нахапаємося, у землі пориємося… Слово вилетіло. «Поритися — не зайве», — подумав Крупка. Перед антикварами вибачився, в інституті собі підміну знайшов і — гайда! Того разу тільки до райцентру й доїхали. Джип зламався, Ігор застудився й засумнівався: може, дурне вигадали? Денис три дні поїв друга горілкою з перцем, на четвертий сказав: — Ти здоровий, не придурюйся! Поїхали! Дуже мене заінтригував той мужик, що на автостанції про курган розказував.
Джип Дениса Актубова закляк у багнюці між райцентром та Килимівкою. Чисте поле. Півдня історики виглядали живу душу. Змерзли. Напилися. Знову змерзли, і коли Ігор забіг під деревце, щоби не сідати посеред болота з туалетним папером у руці, на дорозі з'явилася вантажівка. Літній чолов'яга підозріло обдивився джип і запитав: — По зерно? Нема зерна! Із півгодини Ігор просив чолов'ягу дотягнути джип до райцентру. — Тільки соляру палити, — пручався чолов'яга. Зійшлися на пляшці, двадцяти гривнях і каністрі солярки. Чолов'яга повеселішав: — Можете вашого джипа на моєму дворі лишити. Жінка весь час удома. Під охороною буде. Якщо заплатите… Денис мовчки поліз по гаманець. — Нормально? — запитав, простягаючи п'ятдесят доларів. — Овва! — сказав чолов'яга і знову підозріло подивився на вчених. — Грішми розкидаєтеся. Може, по зерно приїхали? Денис розсміявся і запитав: — Як вас… по батькові? Іванович? Петрович? — Та якесь жидівське, — зітхнув чолов'яга. — Мануїлович. — Чому ж жидівське, — втрутився Ігор. — Мануйло… Дуже розповсюджене колись українське ім'я. — Е-е-е, ви не плутайте, люди добрі. Мануйло — то одне, а Мануїл інше, — розсудив чолов'яга… — А в мене у паспорті записано Мануїлович. А все та дівчина у конторі. Їй писати треба уважно, а вона хлопцям бісиків розкидає. Денис витяг блокнот, почав записувати.
У райцентрі джип дотягли до дому Мануїловича, чолов'яга показав жінці краєчок купюри і наказав: — Гості у нас. Люди вчені… Їдуть курган вивчати. Тож давай на стіл. Жінка крутнулася, грюк-стук каструлями. Ігор і рук помити не встиг у мисці з холодною, як лід, водою. Мануїлович гостей усадовив, пляшку витяг, наливає і примовляє: — У місті — їсти нема чого. Одна хімія… А ми вас зараз нагодуємо. Ковбаса домашня, курка ще вранці бігала, яйця домашні, огірки малосольні — сам солив, картопля клята — не вродила. Та нічо'… До весни вистачить. А самогонку жінка робила. Ох, вона у мене самогонку добру жене… Учені вже по третій прийняли під курку і домашню ковбасу, коли знадвору чують: — Мануїлович! Мануїлович! Чолов'яга у вікно висунувся. — Мануїлович! Дам соляри, тільки звози мене на поле за током. Кукурудзу треба перевезти, а мій «газик» зламався. — Не можу. — Мануїлович… — Люди в мене! — похвалився Мануїлович, почухав потилицю. — Добре, бери вантажівку і сам їдь. Та гляди мені! Під вечір «учені люди» могли тільки кліпати очима та слухати оповіді Мануїловича про одну доярку, яка колись на рекорд пішла, добу доїла, вже корови від неї сахалися, а вона засинала і все руками коров'ячі дійки шукала. — Треба їхати, — сказав Денис і захропів. Ігор притулився до нього і за мить уже теж спав. — Не вміють городські пити, хоч і вчені, — констатувала жінка Мануїловича, прибираючи зі столу недоїдки. — Нічо'… Зранку — розсіл! Умиються… І буде діло, — відповів Мануїлович. — Ти, жінко, постели гостям. Хай виспляться.
Мануїлович розбудив істориків, коли надворі ще темно було. — Ану! Ось вода. Вмивайтеся. Ось розсіл! І — до столу, — скомандував. — Я пити не буду, — гикнув Ігор. — А який же дурень ізранку п'є? — здивувався Мануїлович. — Ізранку — яєчня зі шкварками, ковбаска, салатик. Учені подивилися на тарелі, великі, мов тазики. — Може, із собою? — спитав Денис. — Із собою… А як же ж! — запевнив Мануїлович. — Їжте вже скоріш. До Килимівки я вас довезу, а далі — самі.
У вантажівці Мануїловича тряслися мовчки. Перед Килимівкою вчені вийшли, валізи витягли. — Мануїлович, ми вас не забудемо, — сказав Денис так душевно, що чолов'яга засіпався, потилицю почухав: — Ану, давайте в кабіну! Біс із ним! Довезу вас до Шанівки! — Ні, не треба, — Денис знітився. — Ви й так… Дякуємо за все. Стійте! Денис поліз у кишеню, простягнув Мануїловичу візитку. — Це що? — спитав чолов'яга. — Мої телефони. Приїжджайте. Зустріну вас так, як і ви мене. Мануїлович зовсім розім'як, візитку сховав, усміхається. — А джипа ви мені подаруєте? — Що? — Так прощаєтеся, ніби більше не побачимося. А джип ваш у мене стоїть. Чи вже й забули? — Тьху ти, чорт! — засміявся Денис. — А все ваша самогонка… — Ото ж… — Мануїлович витер долонею носа. — Може, візьмеш свої телефони назад? — Ні, — Денис потис Мануїловичу руку. Ігор за ним. — Бувайте. За джипа не хвилюйтеся, — Мануїлович газонув, і вантажівка заплигала на нерівній дорозі.
Денис із Ігорем тягли до Килимівки валізи мовчки. Нарешті Денис зупинився, валізу кинув, закурив. Сів на камінь. — Отака вона, історія… Щоразу переконуюсь: історія — це філософія. Філософія нації. Цей мужик, Мануїлович… У чому суть? У чому раціональне зерно його вчинків? У повній відсутності раціонального? Тільки тоді нам — добре? — Про що ти? — Ігор сів поруч. — І кому «нам»? — Все ти розумієш, не вдавай! — роздратовано кинув Денис. — П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив? — Я не сліпий… — І я не сліпий, — Денис кинув недопалок. — Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що — геть усе!.. Ти розумієш? — Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… — сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його. — Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія. — Треба йти, — Ігор підвівся. — До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.
У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності. — Чорт! Нові черевики! — лаявся Денис. — Тепер уже не нові, — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне. — Що пропаде? — Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться. — Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис. — Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації. — Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги. — Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти… — А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила. Раптом зупинився, повів носом. — Звідки тхне? — запитав. — Ти у коров'яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор. — Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть. — Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор. — А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався. — Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність. — Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики… — Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай. — Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації? — Тебе ж дратує коров'яче лайно… — І де тут ірраціональність? — Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..
До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь. Стали край села, валізи важкі покидали — втомилися. — Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики: — Я б умився, поїв… — Оце так сюрприз! — не слухав його Денис. — Таж це наш старий знайомий… До вчених біг завідувач килимівського клубу Степан.
Степан Леопольдович добіг до вчених, розкинув руки, серйозно так каже: — Оце діло! Слово — як камінь! Сказали — зробили. — Добрий день, — Ігор потис Степанові руку. — Допоможете нам? — Які можуть бути сумніви? Допоможу, — кивнув Степан. — Нам треба кімнату зняти для початку, — сказав Ігор. — Буде! — У вашому селі свято? — запитав Денис. — Яке там свято! Похорон, — кинув Степан. — Хлопця поховали. — Невчасно ми… — знітився Ігор. — Ні, ні! Усі образяться… — заметушився Степан. — Ходімте. — Куди? — Пом'янемо хлопця, а потім знайдемо вам кімнату. — Ні, так не можна! — розгубився Денис. — Не можна похорону зневажати, — сказав Степан. — Що подумають батьки хлопця? А сусіди? Приїхали в село люди, а на похорон не прийшли. — Ви не хвилюйтеся, ми підемо, — сказав Ігор. — Тільки трохи незручно… З валізами. — Десь прилаштуємо, — вирішив Степан. — Ходімте вже. А то всі, мабуть, і до столу без нас не сідають… Завідувач клубу легко підхопив важкі валізи вчених, побіг попереду. — А ви за мною! — крикнув. — Ігоре, це нонсенс. Куди ми йдемо? Ми не знаємо ні хлопця, ні його батьків… Узагалі нікого, — не міг прийти до тями Денис. — Здається, ти хотів «улитися»… — Передумав. Краще спостерігати. — Ясно, що краще, тільки своїх життєвих уявлень ми тут теж нікому не нав'яжемо. Яке в нас на це право? Тим паче що це уявлення… — …звихнутої урбанізації. Ти це хотів сказати?.. — запитав Денис.
Поминальні столи гнулися у дворі під вишнями. Шанівці товклися поруч. Не сідали. Баби винесли й поставили трохи збоку ще один маленький стіл — для каструль та посуду. Мамка з половником орудувала біля каструль. Наливала борщ у тарілки, а дівчата носили на столи. І Катерина між них. Тарілку на стіл поставила, обернулася: дядько Степан незнайомих людей веде. І Людка вже під боком шепоче: — Катька! Дядько Степан міліцію привів! Точно кажу! Ой, що буде? Катерина Людку від столу відвела. — Чуєш… А давай покаємося… — Здуріла?! — Людка відсахнулася, очі — мов тарілки. — Скажемо: «Простіть, люди добрі! Ми все тієї ночі бачили»… — Здуріла! Чисто здуріла! І кажи, коли хочеш… Усе село на тебе плюватиме і шльондрою зватиме. А я не признаюся! Так і знай! Скажу, що не було мене там, а ти все брешеш! — Як це — не було?.. — Не було! Не було! І скажу, що ти під комбайн до мене прибігла і казала, що… — Людка надулася. — …що з хлопцями тим… сексом займалася! Ось! — Та це ти здуріла, підлото, — прошепотіла Катерина, а сльози вже до очей підступають. — Хай здуріла, тільки не кажи нічого. Хіба зовсім сорому не боїшся?! Та на тебе після цього жоден хлопець не подивиться. Або навпаки… Будуть тягати по кущах, поки не здохнеш! Катерина схлипнула. — Не скажу. Людка озирнулася: шанівці біля столу топчуться, перемовляються пошепки, мужики з незнайомими людьми про щось балакають, баба Ничипориха до них прилаштувалася… Ні, ніби ніхто дівчат не почув. Людка очі звузила. — Поклянися! — Клянуся… — Ні, неправильно клянешся! — капризує Людка. — Треба поклястися найбажанішим і найдорожчим! — Клянуся синіми очима, — прошепотіла Катерина. Людка рота роззявила. — Ка-а-атька! То ти Сашку любила?! А чого не казала? Оце лихо! Оце лихо… Катерина на неї: — Не твоє діло… І тут усі замовкли: Роман із хати вийшов. — Не може жінка встати, — каже. — Сідайте так… Мамка головою хитає, сльози втирає: — Ну, як не може… А Ничипориха сіла біля вишні, руками розвела: — Та ні! Не можна так! Щоб мати не пом'янула сина! Не будемо ми за стіл сідати… Треба, щоб Раїса була. Ми ж не напитися й наїстися зібралися… душу світлу пом'янути. Підвелася й пішла до хати.
Із заплющеними очима Раїса лежала на ліжку, на якому ще зранку спочивав вічним сном її єдиний синочок Сашко. Ничипориха сіла поряд, забубоніла тихо та смиренно: — 'Би я не знала смерті, я би не зуділа тобі… А я знаю. І чоловік, царство йому небесне, помер, і дочка вдавилася, двох сиріток лишила. Оце сьогодні на цвинтарі й до них на могилки зайшла. Як чоловіка ховала — захиталася, як дочки не стало — думала: жити не зможу. А найстрашніше… воно пізніше приходить. Спати ляжу — донечка перед очима. Сльозами вмивається і каже мені гірко: «Мамо, чого ж ви мені хрестика на шию не повісили, отця-священика не покликали, душу мою не врятували…» Я їй: «Ти ж сама занапастила душу, доню. Вдавилася… Діточок кинула…» — а вона мені: «Як ховали мене, я все чисто згори бачила. Не повісили хрестика. Не покликали отця-священика». От і ти… Раїса розплющила очі. Ничипориха перехрестилася. — От і ти… Не про душу Сашкову думаєш — про себе, про серце своє зболіле… А то — гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала… Добре, Льонька за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер… Пом'янути хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш… А хлопець усе бачить… Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову… Раїса сіла на ліжку — крізь бабу дивиться. — Ходімо.. Ничипориха головою захитала. — Зараз підемо. Голова не крутиться? — Не крутиться… — Ти ще молода, — Ничипориха їй. — Будуть у вас іще з Ромкою діти. — Не будуть. — А ти не зарікайся, — Ничипориха Раїсі. — У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… — і завила. — Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали… — Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося. — Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову… Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.
Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв: — Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра. Випив, перехрестився, за борщ узявся. — Упокой… Упокой… — зашелестіло над столом. Мамка Катерину гукнула: — Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко. — Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй. — Та не барися, — мамка каже. Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І — на стіл. Чарки підняли вдруге: — Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом. Після картоплі з м'ясом третю налили. — Упокой… Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою. — Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… — І з двору. Катерина — серед них, очі долу. — Вічна пам'ять… — І тікати. Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною. Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила: — Посидь, голубонько. Ми все зробимо… Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла: — Не хочу жити… А та їй: — От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити… Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених. — Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. — Ігор, Денис, — відрекомендувалися вчені. Татко гикнув: — Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст. Степан розцвів. — Аби не похорон, я б заспівав… Тамарчин Федько втрутився: — А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив: — Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми… — Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав. — Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис. — А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір. — Може, в неї запитаємо? — запропонував Ігор. — А що її питати? — здивувався татко. — Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис. — Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних недоїдків. — Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день похорон… Аби їсти. — Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй. — Куди це ти так поспішаєш? — Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка каже. — Ще нап'ється, зараза. Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом. — Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
***