5 страница. Раїса замовкла. Денис почервонів, плечима знизав: — Це просто якесь дитяче порно

Раїса замовкла. Денис почервонів, плечима знизав: — Це просто якесь дитяче порно! — каже. — Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте? Раїса Катерининої руки не випускає: — Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться. Мамка з тривогою на неї: — Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба… — Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. І як затягне:
Оженився у петрівку
Та взяв дівку-семилітку.
Узяв дівку-семилітку,
Не вимете хати влітку.

Треба няньку, треба мамку,
Ще й до печі куховарку.
Поки діжку замісила,
Свиня двері розносила.

Свиня двері розносила,
Дівку в діжі утопила.
Прийшлось волів нанімати,
Дівку з діжі рятувати.

Зупинилася, Катерині у вічі: — Ну що, доню? Гарно я співаю? Катерина — німа од страху. Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси: — Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш? Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені. — Будеш мені парою… — мамці, і як зарегоче! Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася: — Курво малолітнє… Я тебе розіпну… — ридає. Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: — Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх. — Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою Катрусю. — І до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя? Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого! — Ні… — Катя прохрипіла.
Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися. — Та йдіть уже! — татко гримнув. — Таж теє… — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те… Мамка зметнулася: — Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених глянула. Сидять, як дві миші. Тільки очима лупають. — Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому: — Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять? — Та ні. Ледь повкладалися. Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить. — Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре: — Болить… — Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було. — Добре… Трохи заспокоїлися, мамка й питає: — Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель… — Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила. Хай краще мамка думає, що спить донька. Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».
Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі, — всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося. — А як Катеринка? — спитав Денис. — Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх до себе. — Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! — шепоче. — От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками… — Що сталося? — Ігор питає. — Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна. — У чому? — Денис їй. — У смерті Сашка. — Що вона зробила? — не повірив Ігор. — Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років? — Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, — Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало! Учені почервоніли. — Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, — Ігор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма. — Пліток не розпускали, — Денис докинув. Ничипориха губи підібрала: — А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати — вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти. — Ми подумаємо, — відповів Ігор.
До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали. — Територія без законів, — урешті вимовив Денис. — Свої закони, — відповів Ігор. — Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати. — Боюся, що можуть, — відповів Ігор. — І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається… — Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере. — Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні. — Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, — відповів Ігор. Біля кургану вчених уже чекав Роман. — Допомагати буду, — сказав, як відрубав. — Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Ігор йому. — А чого? — Справи… Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув. — Чуєте, Романе… Учора ваша дружина… — Що? — спитав Роман байдужим голосом. — На дівчину накинулася… — На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться. — На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося… — Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку Ігор. — Он воно як, — тихо вимовив Роман. — Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… — сказав Денис. Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.
Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину. — Ти щось розумієш? — спитав Денис Ігора. — Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Ігор. — А що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький. — Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. І раптом: — Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися? У мене якесь недобре передчуття…
Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали. Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього: — Що тут у вас, Льоня? — От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося: — Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається! Хай правду скаже… Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже: — Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає: — А де Катя? — Лежить… — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде… — Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір. — Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, — відповів татко.
Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників. Мамка підкладає: — Їжте, їжте, гості дорогі. Ігор гикнув. — Як ви тепер… — А що? — мамка сміється, а очі плачуть. — Не бійтеся. Ніхто нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили. Минеться… Минеться. — А Катя як? — Ігор їй. — Лежить… — мамка відказує. — Горло болить… Перелякалася. Оце й не відходжу… — Ми завтра ранком їдемо, — сказав Денис. — Справи… Татко криво всміхнувся: — Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися…
Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці — ну їх до себе гукати. — Чого ви у паскуд лишилися? Ідіть до нас. — Давай підійдемо, бо якось незручно, — Ігор Денисові шепоче. Підійшли. — Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, — пояснив Ігор. — Завтра їдемо додому. — Ех, я й не поспівала, — зітхнула Ничипориха. — А я б і хвилини у збоченців не лишилася, — сказала Тамарка. Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже: — Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла… — Могла! — прошипіла Тамарка. — Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… — Денис завівся. — Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя… — Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з себе янголятка! — Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь! — А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого захищаєш?! — Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки розпускаєте?! — А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! — ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий…
До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї — знахідки розглядали, курили. — Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно? — То село, громада, — сказав Ігор. — Тут — або так, як усі, або ніяк. — Що з дівкою буде? — Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати. Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала: — Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося? — Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка шукає. Мамка вскочила: — Ти що робиш?! — Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного. — А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш! — А я й сама хотіла. — Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна. Дівка не косу ріже — долю собі. — І що то вона за доля, якщо від коси залежить? — Катерина їй. — А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш. Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. — Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…» Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована. — Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою: — Добре… Татка гукнула. — А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи. Татко потилицю почухав. — Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо… — А нічого не будемо говорити, — сміється мамка. До сараю зайшли. — Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся. — А це, значить, і є ваша «дача»?.. Мамка зітхнула. — Вона… Грошей треба. — То, може, ми тут… — Голос в Ігора геть захрип — розхвилювався Ігор, сам не знав від чого. Тут і татко розсміявся. — Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї…
Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти? Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна. — Дядьку Романе?… — і заплакала. А він стоїть під вікном і благає: — Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько. Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла: — Дядьку Романе… І — до нього в обійми. — Змерзнеш, змерзнеш… — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака на тебе накину. — Дядьку Романе… — Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому. — Ходім, ходім… Усілися за хатою, а тут — мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує — голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують. — Дядьку Романе, — Катерина шию Романову обійняла, схлипує. — Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе — неправда. Ви мені вірите? Мамка й дихати забула, завмерла. — Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе. Куди не гляну — ти перед очима. — Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є. — Е, ні! — Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. — Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя. — Та ви ж на копі, а я тут… Страшно… І сказати боюся, що люблю вас. Навіть матусі, а вона ж у мене найкраща… — Не бійся. І з дому більш нікуди не йди. Хай у селі перестануть дурню нести. І на копу до мене не приходь. Я сам до тебе приходитиму. — Дядьку Романе! Я хоч усе життя у хаті просиджу, тільки приходьте… — Не мину, не бійся. І все життя у хаті не сидітимеш. — Правда? — Поїдемо. Дев'ять днів по Сашкові справлю, і поїдемо. Далеко-далеко… — А не брешете? Роман засміявся — полином повіяло. — Люблю тебе, Русалонько. Жити без тебе не можу. — І я без вас… І я без вас… — торохтіла. — Це ж щастя яке… Роман поцілував дівча у щоки, пішов геть. За парканами згинався, аби не побачив ніхто. Катерина — до віконця. А за хатою мамка — мов кам'яна. Долонями рота затулила, бо кричати хтілося на весь світ.
Ранком із гостями прощалися. Мамка пишний сніданок затіяла, всі за стіл повсідалися: мамка, татко, Катерина й Денис із Ігорем. Денис стопку підняв: — Дякуємо вам за все. Прекрасні ви люди! Будемо вас згадувати. Татко не знає, куди очі подіти. Коли б оце його отак вихваляли… І- за що? — Та пийте вже, — сказав, стопку перекинув. Ігор теж хильнув. Поставив стопку на стіл і до мамки: — Може, давайте ми у райцентрі в міліцію зайдемо? — Навіщо? — мамка — брови колесом. — Погрожують Катрусі… тут, — Ігор їй. — Розберемося, — мамка каже. І — сама не своя. Навіть татко помітив: — А чого ти, Дарина, крутишся, як дзиґа… — От ти скажеш, Льончику! — відмахується мамка. — Ні, я серйозно, — наполягає Ігор. — Погоджуйтеся. Ми зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують фізичною розправою… Що вона з хати не може вийти. Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють. — Не треба міліції. Усе добре… Денис вухам не повірив. — Катя, у тебе все добре?! — Добре, — каже і сміється. — Я щаслива… Татко насупився. — Із чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?! — А хай плетуть! До мене не прилипає, — Катерина йому. Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає. — Досить уже про це, — каже. — Розберемося… Після сніданку — перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не ступила. Ігор обернувся, зітхнув. — Я зараз, — і до Катерини. Візитку простягнув. — Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається: — Ну, тоді прощавайте навіки. — Чому? — Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле. — Твої б слова та до Бога, — відповів Ігор Крупка і пішов із двору.
Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче, криконула: — Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у чотирьох стінах довіку! А вийдеш — пошкодуєш. До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший — Тарасик-першокласник. Заверещав голосно: — Катька — бля! Катька — бля! Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: — Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам! — Це я курва? — Ничипориха — руки у боки і по вулиці. — Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить — той курвище! А хто хлопців губить — той ляля та янгол. Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла. Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї: — Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину — за руку: — Ану, сядь… Донька вмостилася, мамку обійняла. — Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже: — А я вчора вночі із сараю вийшла… Катерина так і заклякла. Мамка їй: — Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю… Катерина обличчя долонями закрила: — Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу… — То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається — кістки переламає. — Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику. Катерина — мамці в ноги: — Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш. Мамка Катерину з підлоги підняла: — Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася. — Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все. — Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося? — Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися… — Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?! — Святу правду, мамо! — І коли ж устигла його полюбити?! — мамка все не могла до тями дійти. — І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий. А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?! Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю! — Утекти, чула, хочеш? Мене покинути… — Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу! Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь! — А ти, я бачу, вже все й придумала… — Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її обхопила — і собі плакати: — Доню, що ти накоїла? — Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу. — Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов. — Як не знаю? Знаю, знаю… — Дитино… — Би бігти до нього! І все. — Боже… Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть: — Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш? Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає: — Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш? Мамка сльози втерла. — Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо… — Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш? — Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре? — Добре. — І… з Романом поговорю. — Навіщо? — А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш. — Таткові не кажи поки. — Не скажу. І ти… нікому не кажи поки. — Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде. — Добре. Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?! Катерина зачіпки не розчула: — У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину. — Що тут за революція? — спитав, а баби хором: — Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята! Залусківський здивувався. — Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать. — Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився. — У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно? — А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами. — Куди? — Залусківський зміряв бабу оком. — До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав: — Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці? — Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. — Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені… — Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до свого дому. Відпочити хтілося. Втомився. Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав: — Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш. — Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий. Залусківський — невблаганний: — Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що… — Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати… — Прати руками, — додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла. — Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому місті? — Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис. — А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався татко. — Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті… — Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у глухий кут. — М-да, щось ми заплуталися, — визнав Ігор. Денис не здавався: — Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я. — Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції — так погані. — Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати — від чого згинув… Не повірять! Бо — дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку. — Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро. — А як буде? — сіпнув його Денис. — Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко. — Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять. Татко голову опустив: — Хай тільки спробують. Пошкодують… — Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не розумієте! — Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото… Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів. — Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас усіх болить! Татко кинув валізи на землю: — Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг? Учені заніміли. — Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, — забелькотіли обидва. — Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! — всміхнувся татко. — Я — з повагою… А ви… гроші… — Льоню, ви все неправильно зрозуміли! — Денис йому. І — по кишенях. Татко потилицю почухав, але гроші взяв. — От йо… з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав. — Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути — тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися! Зітхнув. — Прощавайте, чи що… Пішов геть. Ігор із Денисом — не отямляться. — Господи! Скільки ж сили у ньому… Працює, мов раб, світу не знає, газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже… Аж волосся дибки! — Денис мовив. — Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, — відповів Ігор. — Ми з тобою — листя… Повитріщалися — і все? А повинні ж щось і корінню віддати. Чи не так? — У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі… — Ми з тобою поки нічого не віддали. — Ніхто не віддає. Тільки беруть… — Ігор раптом засміявся. — Отак іще трохи — і зі звичайного дерева ми перетворимося на… ананас. — На ананас? — Денис ніяк не міг відстежити логіку друга. — Так, на ананас. Без коріння — і не живе, і не всихає. Чубчик із листя іржавий їжачить… А смаку й нема! — А я про страшний парадокс тут подумав, — Денис сів просто на валізи, закурив. — Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого… Коріння все одно… Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі! Без повітря, без світла! Без надії. — Чому ж без повітря? Чому — без надії? Коріння стане сильним. Повітря, світ і надію — листочки з гілками подарують. А коріння… Коріння ще більше із землі візьме. — Але ж — у землі й лишиться! — Чого це тебе так жахає? Кожному — своє місце. Нам, листочкам, летіти за вітром, корінню — землі триматися. Мене інше лякає… — Що? — Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева! — Не розумію… — Чого ти не розумієш?! — Ігор сів поряд із другом. — Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно! — Може, тому що це вже не земля… Не коріння… — А що? — глянув на Дениса Ігор. — Початок географії без історії… Початок дикого поля. А вони… Як останні з могікан. Помруть — і ніхто вже не прийде на їхнє місце… — Тоді й листю гаплик, — сказав Ігор. — Гаплик, — погодився Денис. — Не буде дерева. Згадав щось — та Ігорові. — То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у багнюці тоне? — Тепер і не знаю… — А я знаю, — вихопилося в Дениса. Відкриття зробив! — Я довго народні пісні збираю, — сказав. — І дійшов висновку… Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про козаків. — Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок традицій не зіпсують? — спитав Ігор. — Переконаний, — відповів Денис. — От і домовилися, — Ігор устав, узяв валізу. — І що нам із цими висновками робити? — Як кажуть в американських бойовиках — запхнути собі у жопу. — А ти песиміст, друже! — Я реаліст, — відповів Денис. — Прозріння двох для цілої держави — ніщо. Засміявся. — А мені подобається ця аналогія з деревом! — Ігорові каже. — Ми… Два дурні листочки… Нявкнемо — а на нас гора листя! Засипле! До землі притисне. І будемо гнити, братику… Будемо гнити… — Мо', коріння пустимо. Проростемо, — зітхнув Ігор. — Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна. «Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота». Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі. — Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?! А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає. — Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки. Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася: — Мамо, мені страшно… Із двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах — метал. — Знаєш що, доню… — каже, а сама від вікна очей не відводить, — а йди звідси… — Куди? — Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто. Катерина мамку обхопила: — Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди! А мамка ж — і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. — Іди… — прошепотіла затято. — Щоб до ранку не верталася. Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла. Під копу. Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка. — Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати. — Добрий вечір добрим людям! — вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла. — Чого це ти з іконою, Дарко? — вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела. — Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців. — Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… — кричить. — Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу — руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм… — А Льонька де? — крикнув Федір. — Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете — і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину — або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви — такі самі… Такі самі! Мамка зупинилася. Як загорланить: — Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш? Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена. — Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила… — Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій присягаюся! — То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі подивиться… І мамка — до Раїси: — Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене! — Сергій признався… — Раїса кричить і далі до мамки. — Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія… — Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали — одна перед одною. А шанівці — в стороні. Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить. — Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя… Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла: — Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає: — Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере. — Синочок мій… Синочок… Мамка на шанівців зиркнула. — Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо. Шанівці загомоніли. — Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки: — Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали! — Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде. — От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?! Тамарка на юрбу плюнула — і геть. — Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам… А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв. За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала: — Не плач, голубонько. Не рви серця… — Прости, — прошепотіла Раїса. Мамка сльозу змахнула. — Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було… Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була… Раїса піднялася, пішла за мамкою. — А Катерина де? — Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози: — А я свого, бач, не вберегла…
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту. — Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки. Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин — із іншого: — Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається: — А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати! — А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала? — Тримала! — б'ється Ничипориха. Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс: — Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув. Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде: — Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах! Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь: — Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося: — Копа горить! Копа… Копа… — Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі! Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти — не могли.
Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти, мамцю… Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула. Підвелася Катерина — й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі. Щойно таке подумала — аж до копи темна постать суне. Катерина очі витріщила й ступити не може. «Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!» — в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.
Роман шурхіт почув, руками розвів: — І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою — Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже. Обернувся Роман. І — лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється: — Е-е-е, та то курви чужі! Тільки того й устиг. Іззаду — вже не шурхіт. По голові сивій — каменюкою щосили загатив хтось. Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила. Раптом — іще удар. Тоді тільки впав. Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати — ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде — навколо копи бігає, ллє рясно бензином. — Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? — прошепотів — і сльози з очей кров змили. Бачить Роман — сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно — копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові: — Повзи геть, кугутяро! Згориш! Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася. Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово «кугутяра», був уже далеко. З кущів виповзла. — Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила. Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать. Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи. — Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить! Катерина підхопилася, до копи кинулася: — Дядьку Романе! Рідненький! — бігала навкруги, верещала від жаху. — Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе! А він — геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає. Та — все тихіше, тихіше голос: — Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне: — Дядьку Романе! — ридає. — Сонце ви моє! Що ж ви наробили?! Відтягла. Упала коло нього. А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема — згоріло, одежина дотліває. І — чи дихає? Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа — за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися — не може. — Та хіба?.. — шепоче як божевільна. — Та хіба?.. Ще раз спробувала — ніяк. У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.
Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла: — Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить. Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся. Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти. У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала: — Не жилець… Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє: — Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний… З-за ікони малу пляшечку дістала: — Заповідне, — прошепотіла — і Романові в рота: — Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково — в путь. Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила: — Скоро повернуся… І — з мазанки. Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо — як у біду. Не моргне. Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою: — Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся… Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку. Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці — голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач! Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали. — Піду я, Дарка, — прошепотіла Раїса. — Де б не була — всюди мені погано. І не злікуюся. — І-ди, голубонько, — ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було. — Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? — сама до себе. Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: «Доброго дня, Дарина!» А мамка їм: «А що у нас за свято таке чудесне?» А шанівці сміються: «Так весілля у нас!» — «А хто кого взяв?» — мамка цікавиться. «Таж Катерина твоя — наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!» — «Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке», — мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… «Доню?» — Мамка шанівців розштовхує, аж бачить — на постаменті Катерина стоїть. І — така страшна! Замість плаття — геть уся сіном обвішана. Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє. «Та це і є опудало! — кричить. — Поставлю його біля контори. Хай круків відганяє!» Мамка — до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються. «Та ж гарне плаття! Аж горить!» Мамка дивиться — а на Катерині сіно зайнялося. «Доню!» — як крикнула… І прокинулася. Очі витріщила. — Божечку… А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася: — Ні, ні… — Ходімо, — мовила баба Килина. — Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш… Небо посіріло. Ще трохи — і ранок. Як доньку рятувати, так мамці у ногах — вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить: — Ходіть швидше! Баба зупинилася: — Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені. — А що? — Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому. Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини — по голові: — Божечку, божечку… — затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали. — Донечко, — мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається. — Матусю… — дівча шепоче. — Доню, доню… — і сказати нічого не може. — Він живий, мамо? — Катерина їй. — Живий, живий, — мамці слова у горлянці стали. — А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино? Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає. — Звісно, що можу. А де ми? — Ходімо, рідна. Дома поговоримо. Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами. У хату ступили — нема татка на підлозі. — От горе, — мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся? Уклала доньку. — Я зараз… — та до двору. У сараї татко дудлив самогонку з пляшки. — Льоня! Татко й не обернувся. Рукою махнув — мовляв, не заважай мені! Допив. — Чого тобі? — помовчав. — Пішла геть! — Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, — прошепотіла мамка — і до Катерини. Дівча не спало. Як у лісочку — лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд — і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові. — Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу. — Не болить, — Катерина їй. — А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла. — Як це? — мамка питає, а між бровами гірка складка — ніби навіки вже вирубана. Дівча на ліжку сіло: — Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця… — Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, — мамка шепоче. — А що сталося, доню? Як то — копа загорілася? — Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою — і запалив. А дядько Роман гасити кинувся. — А ти ж де… — Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу. Катерина бровки насупила. — І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо? — Відпочинь, — мамка Катерину гладить. — І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять… — Шанівці? — Звісно, що… — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.
Розділ 4

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: