Четвертий період - період глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні

Четвертий період (1596—1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об’єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією 1569 р. в єдину державу — Річ Поспо-л иту, де панівні позиції належали Римо- Католицькій Церкві. Всупереч тому, що в країні законодавчо декларувалася свобода й рівність віросповідань, підтиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, Православна Церква почала швидко втрачати свої позиції.

Криза Української Православної Церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська Церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя була номінальною, крім того, в цей час Константинополь був столицею ісламської держави — Османської імперії, в якій патріарх як духовний наставник усіх православних християн перебував в жалюгідному становищі. З другого боку, в Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служі -ння завойовникам. У зв’язку з цим, можна згадати нащадків Рюри-ковичів і Гедеміновичів: князів Вишневеньких, Збаразьких, Корятовичів, Немировичів, Потоцьких, Ходкевичів, Чарторийських, Шсгггицьких, десятки інших.

У такій ситуації українське православне духівництво постало перед складним вибором: як врятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група в складі єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і митрополита Михайла Рогози. Вони вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав на це свою згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками і закликав до боротьби з ними.

Щоб офіційно впровадити унію і припинити багаторічні суперечки, було вирішено скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники Католицької Церкви, уніати й православні. Єдиного Собору не відбулося. Католики й уніати зібралися разом, а православні—окремо від них. Один Собор проголосив утворення Української Греко-Католицької Церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів.

За умовами унії, Українська Православна Церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське духівництво урі внювал ися в правах.

У таких драматичних умовах 6 жовтня 1596 р. виникла Українська Греко-Католицька Церква, що діє на українських земля дотепер.

Українська Православна Церква після Брестської унії залишилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швидко занепадати. На боці православ’я залишились єпископи Львівський і Перемиський, найбільші монастирі, втому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: