Коротка історія розвитку психології

Перші уявлення про психіку були пов’язані з анімізмом (від латинського “аніма” – дух, душа) – найдавніша теорія, згідно з якою у всього, що існує на світі, є душа. Душа розумілася як незалежна від тіла суть, що керує всіма живими і неживими предметами. Згідно з давньогрецьким філософом Платоном (427-347 рр. до н.е.), душа людини існує раніше, ніж вона вступає в з’єднання з тілом. Вона є образом і закінченням світової душі. Душевні явища поділяються Платоном на розум, мужність (в сучасному розумінні – воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність – у грудях, жадання – в черевній порожнині. Гармонічна єдність розумного початку, благородних прагнень і жадань додає цілісності душевному життю людини. Платон дає такий перелік почуттів: гнів, страх, бажання, смуток, любов, ревнощі, заздрість. Вершиною античної психології є вчення про душу Аристотеля (384-322 рр.). Душа, за Аристотелем, безтілесна, вона є формою живого тіла, причиною і метою всіх його життєвих функцій. Рушійною силою поведінки людини є прагнення (внутрішня активність організму), що пов’язане з почуттям задоволення або незадоволення. Почуттєві сприйняття складають початок пізнання. Збереження і відтворення відчуттів забезпечує пам’ять. Мислення характеризується складанням загальних понять, думок і умовиводів. Особливою формою інтелектуальної активності є нус (розум), що привноситься ззовні у вигляді божественного розуму.

Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа (1679—1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).

Коло психічних явищ, які почала вивчати психологія, охоплювало найрізноманітніші вияви психіки. До нього ввійшли відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, звуку та ін.), що відображали властивості подразників, які діяли на органи чуття. Предметом дослідження стало і сприймання цілісних об'єктів у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали й образи предметів, що діяли на органи чуття, запам'ятовувалися, зберігалися і відтворювалися в разі потреби за допомогою пам'яті, створюючи особистий досвід людини. І досі залишається без відповідей багато питань, що стосуються закономірностей мислення, за допомогою якого людина виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює уяву, що пов'язана з людською творчістю. Відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява — психічні процеси. До психічних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього середовища та інших індивідів, які називають емоціями й почуттями, а також здатність людини регулювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети — воля. У своїй практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються психічні стани (спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т. ін.). Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв'язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.

Будь-яка наука не обмежується лише збиранням і описуванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними фактами психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної діяльності.

Психіка властива і тваринам. Ось чому психологія — це наука про психіку людини і тварини.

Психологія(гр. psyche — душа і logos — слово, вчення) — наука про факти, закономірності та механізми психічного життя людей і тварин.

За допомогою спеціальних методів вона виявляє особливості та закономірності розвитку психіки, функціонування її механізмів. Її завданнями є розкриття закономірностей і законів виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності людини, становлення її психічних властивостей. Психологія з'ясовує життєве значення психіки і сприяє підвищенню психологічної культури індивідів та суспільства. Здобуті нею знання спрямовуються на підвищення якості життя, рівня навчальної та професійної підготовки, поліпшення психічного здоров'я людей та гармонізацію їх взаємовідносин.

Початкові уявлення про психіку були пов'язані з анімістичними поглядами первісних народів, які вважали, що все на світі має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма живими і неживими істотами.

Перші спроби пояснити психічні явища без опори на надприродні сили були зроблені вже у давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньоєгипетському папірусі «Пам'ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і китайці органом психіки вважали серце.

З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з'ясувати сутність психічного в давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624—548 до н. е.) вбачав ці основи у воді, Анаксімен (588—524 до н. е.) — у повітрі, а Геракліт із Ефеса (540—484 до н. е.) — у вогні. «Світ єдиний з усього, — стверджував він, — не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погляди грецьких мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії.

Демокрит із Абдери (460—370 до н. е.) вслід за своїм учителем Левкіппом (500—440 до н. е.), Епікур (341 — 270 до н. е.), римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н. е.) та ін. уявляли душу як сукупність маленьких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху. Демокрит першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань.

Більше двох тисяч років тому видатний грецький мислитель Сократ (470—399 до н. е.) на фронтоні дельфійського храму написав «Пізнай самого себе». Цей заклик залишається актуальним і понині, спрямовуючи пошуки вчених на розкриття секретів людської психіки.

У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди на сутність психіки. Так, засновник філософського ідеалізму Платон (427—347 до н. е.) вчив, що основу буття становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до свого земного існування перебуває у світі ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий світ. Згадування душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в психології, що розглядає тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.

Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аристотель (384—322 до н. е.) у своїй праці «Про душу». Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу до вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу. Поступово поняття «душа» дослідники стали застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про свідомість.

У III ст. до н. е. олександрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н. е.) та Еразистрат (прибл. 300—240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов'язані з психікою.

Римський лікар Клавдій Гален (129—199) при тлумаченні душі використовував термін «плевма». На його думку, периферична плевма поєднується з центральною, внаслідок чого душа отримує здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як головного феномена психіки.

В епоху Середньовіччя церква, підпорядкувавши собі всі форми ідеології, поставила знання на службу вірі. Завдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205— 270) та християнського теолога Августина Аврелія (354— 430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачення. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції (самоспостереження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму. Вагомий внесок у розвиток науки зробили арабські вчені Авіценна (Ібн-Сіна) (980—1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126—1198). Авіценна на основі досягнень східної медицини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так, афекти він пов'язував із тілесними змінами. Його дослідами було закладено основи майбутнього асоціативного експерименту. Аверроес, видатний знавець надбань Аристотеля, доводив, що той не визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямовував тлумачення психічних процесів у матеріалістичне русло, пов'язуючи їх із процесами фізіологічними.

З XVII ст. розпочинається нова епоха в розвитку психологічного знання. Для неї є характерною спроба осмислити духовний світ людини із загально-філософських позицій без експериментальної основи.

У вченні видатного французького мислителя Рене Декарта (1596—1650) зародилося поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив. Людину він розглядав як «живу машину», в якій всі життєві процеси, в тому числі й психічні, зумовлені зовнішніми впливами, як робота годинникового механізму спричинена вагою годинникових гир. Декарт дійшов висновку про повну відмінність між тілом і душею: «тіло за своєю природою завжди подільне, а душа неподільна». Проте душа здатна породжувати в тілі рух. Він наголошував на провідній ролі свідомості й мислення, акцентуючи їх своєрідність. Це суперечливе дуалістичне вчення породило складну психофізичну проблему: як пов'язані в тілі людини фізіологічні і психічні процеси. Однак із її вирішенням мислитель не справився. Його ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології загалом та її методів зокрема.

Дуалізм Декарта подолали у своїх роботах англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) та голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).

Внаслідок розвитку наукових знань про людську психіку по-новому стали розглядати предмет вивчення психології. В XVII ст. вона перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.

Під впливом математики німецький мислитель Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) уперше в історії науки вжив поняття «несвідома психіка». Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає увагу і пам'ять), водночас пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у безперервному розвитку.

На зміну раціоналізму XVII ст., згідно з яким тільки розум дає істинне знання, у XVIII ст. приходять емпіризм і сенсуалізм. Емпіризм — напрям у теорії пізнання, що на противагу раціоналізмові проголошує єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, недооцінюючи значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Сенсуалізм — напрям у теорії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Основоположником емпіричної психології, що спирається на знання, здобуті у якості досвіду, був англійський філософ Джон Локк (1632—1704). На його думку, досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Людина народжується на світ без будь-яких ідей. Її душа нагадує чисту дошку (tabula rasa), на якій досвід виводить свої письмена. Двоякість учення Локка про зовнішній і внутрішній досвід стимулювала розвиток як матеріалістичних, так і ідеалістичних концепцій учіння — цілеспрямованого засвоєння знань, умінь, навичок соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.

У XVIII ст. у зв'язку з новими відкриттями особливостей нервової системи, які здійснили швейцарський лікар Альбрехт фон Галлер (1708—1777) і чеський анатом Іржі Прохаска (1749—1820), визріло вчення про психіку як функцію мозку. Його започаткували французькі матеріалісти, які вважали, що мислення починається із зовнішніх вражень, а закінчується думкою, вираженою словами. Між мисленням і думкою ж відбуваються невідомі процеси у мозку.

На початку XIX ст. англійський невролог Чарльз Белл (1774—1842) та французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855), вивчаючи відмінності між чуттєвими і руховими нервами, запровадили в науковий обіг поняття «рефлекторна дуга», за допомогою якого пояснювали найпростіші рухові реакції.

Видатний російський учений Іван Сєченов (1829— 1905) у своїй праці «Рефлекси головного мозку» поширив декартівський принцип рефлексу на діяльність головного мозку, показавши, що всі акти свідомого і несвідомого життя людини мають рефлекторне походження. Він розробив також програму створення об'єктивної психології.

У XX ст. ідеї Сечєнова продовжував розробляти його співвітчизник Іван Павлов (1849—1936), створивши вчення про дві сигнальні системи. Рефлекторне вчення І. Сечєнова та І. Павлова справило значний вплив на розвиток психологічних поглядів і сприяло на початку XX ст. виникненню багатьох нових наукових течій у психології.

Становлення психології як самостійної науки розпочалося у другій половині XIX ст.. Воно було пов’язане зі створенням спеціальних науково-дослідницьких установ – психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В області 13 свідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об’єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта Е. Тітченер (1867-1927), американський психолог, був фундатором і лідером структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин. Структура, за Тітченером, є інтроспекцією – спостереженням суб’єкта за актами власної свідомості.; Саме тоді з'являються перші психологічні лабораторії. Їх засновниками стали психолог, фізіолог Микола Ланге (1858—1921) в Одесі; психолог Іван Сікорський (1842—1919) у Києві; психолог, фізіолог Володимир Бехтерев (1857—1927) у Казані. Виникають нові галузі психологічної науки — експериментальна психологія, диференціальна психологія, вікова психологія, соціальна психологія та ін. Формуються нові психологічні школи і течії — вюрцбурзька школа німецького психолога Освальда Кюльпе (1862—1915), структурна школа американського психолога Едуарда Тітченера (1867—1927), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фройдизм та ін. Поступово акцент у психологічних дослідженнях переноситься на вивчення поведінки.

Виділення психології в самостійну науку сталося в 60-х роках

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: