Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Ідеальна держава Платона 4 страница




Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.


64 .. Стихійна діалектика (Геракліт)

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. На його думку світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

 

65. Етика Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення(дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію[2]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції(наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.


66. Філософські погляди софістів

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви-значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Головним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Ідеальна держава Платона

Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях(ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів(стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди.

68. Арістотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Арістотель - др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець А. Макидонського.Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Форма за Арістотелем, є активною,тоді як матерїя - пасивною. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Арістотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив - систематизував класичну філософську спадщину. Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявших на той час державних об'єднань- грецьких полісів. Узагальнення науковоприродничих знань дано Арістотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

69.. Етика стоїків.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних принципах і обмежений певними рамками. Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.Періодизація стоїцизму

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона. Найвідомішими його учнями були Клеанф та Хрісіпп.

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні представники цього періоду - Панетій і Посідоній. Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму.

Пізня Стоя: I—II століття н.е. Основні представники періоду - Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як первоначало усього живого на світі. Вони вважали,що якщо їх увага не буде спрямована на богів то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить.

Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство).

Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).

 

 


70. Епікуреїзм в античній філософії

Головні моменти епікуреїзму:Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися відпрямолінійних траєкторій.Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів ізадоволення.Боги байдужі до людських справ.Світ відчуттів не ілюзорний, він – головний зміст людського життя, всеиінше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається" на плотському житті.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне 1) Відсутність тілесного страждання; 2) Незворушність душі; 3) Дружба;Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

71 Скептицизм в античній філософії

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

72. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської.думки.

Середньовічна філософія включає три етапи:

- апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика (грецька та римська)/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика (рання, зріла і пізня) / 9-15 ст. н.е./

Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.

Особливості р-ку:

· Теоцентризм

· Креаціонізм

· Есхатлогія

· Провіденціалізм

· Теодіцея

· Особистісність

· Ревеляціонізм

73. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального глухого кута, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “ надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “ отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.

74. Патристика: віра для розуміння.

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана, Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

75. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.


76. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський,який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно неможе бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. Усе, що існує в світі, має сенс існування, а отже існує найвища доцільність, яка надає сенс всьому сущому. Цією найвищою доцільністю є Бог.

77. Основні риси філософії Відродження.

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных