ТЕМА 2. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ

РУСІ

Соціокультурні передумови виникнення та розвитку філософської думки Київської Русі. Поняття філософії у давньослов'янській культурі. Онтологічні, натурфілософські та гносеологічні погляди. Уявлення про людину та її сутність. Сенс людського буття. Моральні та естетичні погляди, їхній взаємозв'язок. Уявлення про історію та суспільство.

Аналізуючи соціокультурні передумови виникнення філософської думки Київської Русі, перш за все треба звернути увагу на суспільно-політичні та економічні умови. До VІст. на давньослов'янській території панували родоплемінні відносини. У VІст. виникла майнова нерівність. Утворюються союзи племен (князівства). У кінці IXст. закінчилося об'єднання східних слов'ян. На початку XIст. межі Русі розширюються, остаточно формується ранньофеодальна держава Київська Русь, яка незабаром стане однією з наймогутніших європейських держав.

Важливо підкреслити, що духовному життю Київської Русі була притаманна демократична традиція (існувало народне віче, митрополита Русі обирали не тільки церковні діячі, але й миряни). Русичі високо цінували свободу та людську гідність.

Далі слід зупинитися на істотному значенні, яке мало хрещення Русі. Нова релігія була необхідна, насамперед, щоб звільнити Київську Русь від родоплемінних традицій, зміцнити централізм великокняжої влади. Християнська релігія стимулювала розвиток писемності, архітектури, живопису, а також відкриття учбових закладів. Дуже цікавою є тема протистояння та взаємозв'язку християнської та язичницької культур. Взаємозв'язок можна простежити, наприклад, на рівні заміщення язичницьких богів християнськими святими та ангелами, “об'єднання” свят, будівництва храмів на місцях капищ тощо. Зазначимо, що об'єктивною основою для сильного впливу язичництва, насамперед, був низький рівень розвитку виробництва, значний вплив аграрних культів, існуюча ідея універсальної гармонії природи та суспільства.

Розвиток вітчизняної філософської думки починається з першої половини XIст. Перша література була перекладною: Біблія, візантійська та західноєвропейська патристика, твори античних авторів (Гомер, Арістотель, Платон, Демокріт) та ін. Цікавими є збірки афоризмів, настанов, приказок під загальною назвою “Бджола”, що були складені у Візантії та перекладені на території Київської Русі у ХII – ХIIIст. Серед авторів збірок, яких, до речі, цитують дуже вільно, були не тільки “отці церкви”, але й античні філософи (Сократ, Арістотель, Піфагор, Демокріт та ін.); біблійні тексти чергуються з висловлюваннями різних відомих історичних та релігійних діячів та невідомих авторів, давньогрецьких мислителів. Це відображає наявність впливу на становлення філософської думки Київської Русі з боку як християнської релігії, так і античної філософії. Також виникає оригінальна філософська література: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, “Моління” Даниїла Заточника, твори Климента Смолятича, Кирила Туровського, Володимира Мономаха та ін.

Осмислюючи поняття “філософія”, слід уяснити, що філософська думка Київської Русі являла собою релігіозно-філософсько-етичний комплекс знань. Набула поширення точка зору Іоанна Дамаскіна, який під філософією розумів пізнання сущого, речей божественних і людських; це також помисли про смерть, уподібнення Богу, це мистецтво мистецтв, це наука наук. Врешті-решт, філософія - це любов до мудрості. Істинна мудрість - Бог, тому любов до Бога - це істинна філософія. До речі, мудрість розуміли не тільки як інтелектуальну діяльність, як уявлення про єдине, узагальнене, упорядковане знання щодо всього комплексу відомостей про світ. Мудрість розумілася ще як пошуки сенсу життя, як “мудростьное житие”, тобто “життя в істині”. Таким чином, сформувався “діяльнісний” підхід до розуміння філософії. Філософія уявлялася як єдність знань про світ і про те, як людині жити в ньому (взаємозв'язок розуму та моральних принципів). Людина намагалася не тільки пізнати істину, але й втілити її в своє життя. Тому можна стверджувати, що філософська думка в Київській Русі розвивалася, здебільшого, в лоні духовно-практичного освоєння світу. На відміну від західноєвропейської схоластики, філософська думка Київської Русі мало цікавилася відірваними від життя формально-абстрактними побудовами, схемами в межах християнської думки.

Головна онтологічна теза цілком відповідала християнському мисленню: Бог створив світ з нічого, своєю доброю волею. Він є джерелом доцільності та впорядкованості природи. Натурфілософські уявлення базувалися переважно на християнській картині світу та на античних філософських поглядах (див. такі твори як “Шестиднев” Іоанна, екзарха Болгарського, “Християнська топографія”, “Фізіолог”, “Палея Толкова”, “Ізборник 1073р.”, “Повість временних літ” та ін.). Поряд з поширеним християнським світобаченням існували запозичені мислителями античні погляди. Так, в якості першооснови згадувалися 4 стихії: земля, вода, вогонь, повітря; виникнення світу могло трактуватися як пов'язане з взаємодією пар протилежностей (“тепло – холод”, “волога – сухість”). Деякі києворуські книжники (наприклад, Климент Смолятич) були знавцями античної філософії, яку намагалися використати для осмислення релігійної віри. Дуже цікавим видом літератури були “Фізіологі” - збірники оповідань про тварин (реальних та фантастичних), в яких теж багато чого було запозичене в антиків.

Віра ставилася вище за розум, що цілком відповідало світобаченню християнського середньовіччя. Все, що йде від Бога, є абсолютною істиною, найвищою духовною цінністю. Однак раціональне осмислення буття, раціональне пізнання світу теж мали велике значення. Так, Климент Смолятич чільне місце в процесі пізнання відводив розуму, який спирається на почуття. Даниїл Заточник вважав розум головним багатством людини. Пізнання було націлене на розкриття закладеного в світ божественного сенсу. Вважалося, що пізнати світ та Бога можна. Мала місце думка, що Бога можна пізнати також і через вивчення створеного ним світу, а не тільки через вивчення Біблії, додержування релігійних заповідей, через молитви та спілкування з розумними людьми. Віра розумілася як відповідність дійсності (як “правда”, “істина”, “справедливість”).

Значне місце у пізнанні відводилося серцю. В ньому корінилися всі сутнісні сили людини: думки, віра, воля, любов. Вважалося, що Бог звертається насамперед до серця людини, а вже потім - до її розуму. Такий пріоритет “серця” над “головою” має назву кордоцентризму (від лат.соrdis – “серце”).

Філософія Київської Русі була не тільки теоцентричною (як і належить середньовічній філософії). Вивчаючи твори мислителів, можна дійти висновку, що києворуській філософії був притаманний також християнський антропоцентризм (майже в тій само мірі, як і теоцентризм). Людина уявлялася як мікрокосм, як модель Всесвіту. “Чоловіколюбець” Бог створив людину за власним образом та подобою, наділив її розумною душею та свободою волі. Вважалося, що людина має тілесну та духовну природи. Душа - безсмертна, розумна, нематеріальна; тіло - матеріальне, смертне. Душа має три частини: розум, почуття, волю. Саме розум та мова відрізняють людину від тварин та рослин. Тіло людини вважалося створеним з 4-х стихій: земля, вода, повітря, вогонь. З цих стихій створено макрокосм. Тіло функціонує завдяки його єдності з душею. Однак слід зазначити, що в деяких творах (“Ізборник” 1076р., “Шестиднев” та ін.) опозицією душі є плоть, а не тіло. Тобто, розрізняються поняття “тіло” і “плоть”. “Тіло” “комплектують” “плоть” і “душа”. Опозицією “тіла” є “дух”. Зло - не в тілесному, як такому, а в плоті. Саме з нею пов'язане гріхопадіння. Поряд з дуже поширеним твердженням про те, що богоподібність людини визначається тим, що вона має розумну душу та свободу волі, у творах києворуських мислителів можна було зустріти думку, яка прийшла з Болгарії, про те, що людина подібна Богові ще через власну здатність до творчості (хоча людська творчість принципово відрізняється від Божої: люди як творці обмежені).

У творах києворуських мислителів підкреслюється самоцінність людини, але філософській думці Київської Русі в цілому була притаманна така принципова риса як соборність (поєднання свободи та єдності багатьох людей на ґрунті їхньої спільної любові до Бога та абсолютних цінностей). Індивідуально-особистісне начало у самосвідомості людини сприймалося малозначущим по відношенню до соборного, колективного. У збірках афоризмів “Бджола” наголошувалося: “Перше молись за спільне спасіння, а згодом за своє”[Історія філософії України: Хрестоматія. – К.,1993. - С.55]. Кінцевою метою окремої людини та людства в цілому є подолання зла, спокута першородного гріха, спасіння, постійне моральне вдосконалення, намагання наблизитися до Бога.

Етичні питання були в центрі уваги києворуських мислителів. Космос в цілому розглядався як арена боротьби сил Добра та Зла, якими пронизані всі матеріальні та духовні явища. Благо полягало у постійному моральному самовдосконаленні, піклуванні про ближнього. Християнська ідея милосердя - запорука спасіння - у творах філософів перетворилася на принцип моралі, який був універсальною умовою впорядкування суспільних відносин, засобом гармонізації суспільних суперечностей. Мислителі закликали до людяності та взаємодопомоги, до щирості та правди у стосунках; офіційно засуджувалися гордість, злоба, лицемірство, пияцтво, хабарництво, заздрість тощо. Взагалі, основою моральних норм був Новий Заповіт. Практично ці норми втілювалися в допомозі бідним, вдовам, сиротам, у послабленні податкової системи, створенні притулків для бездомних, обмеженні свавілля княжої влади.

В літописах опис якоїсь події дуже часто включав її моральну оцінку. Така оцінка майже завжди мала місце в епітафіях. Навіть оповідання в “Фізіологах” супроводжувалися моральними сентенціями. Наприклад, в оповіданні про оленя підкреслюється, що він прагне дійти до водних джерел (інакше помре). Після цього зауважується, що так само й людина повинна прагнути живого книжного джерела, прагнути святого причастя.

Одним з найбільш цікавих творів даного періоду було “Повчання” Володимира Мономаха. У цьому творі він осмислював питання державної влади, сутності людини, проблему світобудови, а також моральні проблеми. Володимир Мономах вважав, що Бог не вимагає від людини подвигів аскези, поста, чернецтва. Необхідні лише милосердя, терпіння, лагідність. Є три “малих справи”, які є найважливішими: покаяння, сльози та милостиня.

“Повчання” надає прекрасний приклад “практичної філософії”, вказує моральні орієнтири життя в цьому світі.

Аналізуючи естетичні погляди, слід звернути увагу на те, що у дохристиянський період головним естетичним критерієм була краса рідної природи, досконалого людського тіла, обличчя, бойових подвигів дружини, витвору ремісника, взагалі краса праці. Християнство принесло нові естетичні орієнтири: краса духовна є вищою за красу земну, тілесну. На перший план вийшла краса покори, співчуття та боголюбства, християнського подвижництва, аскези, пізнання. Захоплювалися красою ікон, церковної архітектури, обрядів. Художні образи можна було зустріти в літопису, в агіографії, в “Ізборниках”. Специфічною рисою естетичних поглядів давніх мислителів було те, що вони не відмовилися від теми краси рідної землі, краси природи, тіла (хоча в природі вбачали насамперед мудрість Божу). Так, навіть на іконах та в церковній архітектурі можна було зустріти зображення рослин, сонця, тварин... Краса сприймалась як вираз істинного та сутнісного. Мудрість та краса були майже синонімами. В творах мислителів мала місце єдність критеріїв етичних та естетичних. Так, про аморальні вчинки говорили, що вони “некрасиві”, що в них немає істини. І навпаки: мислителі захоплювалися красою високоморальної поведінки. У збірках “Бджола” зауважувалося: “Красою вважай благий розум”, “Даремна мужність, яка без правди”[див. Історія філософії України. Хрестоматія. – К.,1993. - С.60, 54 відповідно].

Дохристиянська історична свідомість фіксувала переважно війни, родовід, переселення роду, природні явища, епідемії тощо. Час був пов'язаний зі зміною пір року, тобто починався зі створення світу та йшов по колу. З прийняттям християнства стали вважати, що історію спрямовує Бог. Час “випрямився”, став лінійним. Він розподілявся на час від створення світу Богом до народження Ісуса Христа та після цього до Другого Пришестя, Страшного Суду, Небесного Царства. Ці погляди викладено у “Слові про Закон і Благодать” митрополита Русі Іларіона. “Закон” - це світ Старого Заповіту, світ рабства, гріха, багатобожності, темряви та невігластва, чаклунства. Іларіон протиставляє йому світ Благодаті - світ Нового Заповіту, новий світ свободи та істини, спасіння, світ єдиного Бога та оновленої людини. Історія Русі у “Слові...” була органічно вписана Іларіоном у загальноісторичний процес. Зазначимо також, що у християнській свідомості зосталося й циклічне сприйняття часу: колообіг свят, днів тижня.

Завершуючи вивчення теми, звернемо увагу на те, що києворуська філософія проповідувала мир, гуманізм, патріотизм, рівноправ'я людей, закликала до активної життєвої позиції, до об'єднання племен навколо Києва. Вона несла людям ідеал мудрості, добра та краси, який повинен був втілюватися в життя.

Рекомендована та використана література

1. Історія філософії України: Підручник /М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. - К.: Либідь, 1994. - 416с.

2. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій; Навч. посібн. – К.: Вища шк.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 543с.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: Наук.думка, 1996. - 287с.

4. Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій /Підготував Ю.М.Вільчинський. - К.:ВІПОЛ, 1994. - 272с.

5. Історія філософії України: Хрестоматія; Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. - К.: Либідь, 1993. - 559с.

6. Златоструй: Древняя Русь Х - XIII веков. - М.: Мол.гвардия, 1990. – 303с.

7. Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – начала XII в. - К.: Наук.думка, 1988. - 215с.

8. Поляков Л.В. Философские идеи в культуре Древней Руси. Ист.-фил. очерк. - М.: 3нание, 1988. - 64с.

9. Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (ист.-фил. очерки). - К.: Наук.думка, 1988. - 324с.

10. Философская мысль в Киеве: Ист.-фил. очерк. - К.: Наук.думка, 1982. - 357с.

11. Огородник I.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник /За ред. М.Ф.Тарасенка. - К.: Либідь, 1997. - 328с.

12. Бычков В.В. Эстетическое сознание Древней Руси. - М.: 3нание, 1988. - 64с.

13. Шохин К.В. Очерк истории развития эстетической мысли в России (Древнерусская эстетика XI - ХVІІ веков). - М.: Высш.шк., 1963. - 116с.

14. Отечественная философская мысль XI - ХVІІвв. и греческая культура. - К.: Наук.думка, 1991. - 340с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: