У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ

(КІНЕЦЬ ХV - ПОЧАТОК ХVІІІ ст.)

Соціокультурні передумови виникнення гуманістичних та реформаційних поглядів. Проблема людини у філософії українського Відродження. Філософія держави та права. Розвиток гуманістичних та реформаційних ідей в Острозькому культурно-освітньому центрі та братських школах.

Спочатку проаналізуємо соціокультурні передумови виникнення філософських ідей цієї епохи, яку ще визначають як епоху українського Відродження, маючи на увазі аналогію із західноєвропейським Відродженням. До того ж, Україна входила до складу Польщі, яку традиційно відносять до країн Північного Відродження.

В ХV - першій половині ХVІст. більша частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського і Королівства Польського. У 1569р. сталося об'єднання Польщі та Литви в Річ Посполиту (за Люблинською унією). Після утворення Речі Посполитої майже вся Україна опинилася під безпосередньою владою Польщі. Почалося активне окатоличення та полонізація українського народу. Важливу роль у цьому зіграла Брестська церковна унія 1596р., в результаті якої виникла греко-католицька церква.

У ХVІ - першій половині ХVІІст. укріпилася панщина. З другої половини ХVІст. головною формою організації селянсько-господарського виробництва Речі Посполитої став поміщицький фільварок (тобто господарство феодала, яке було основане на відробітковій ренті та орієнтоване на ринок). Одночасно із зростанням фільварків йшло обезземелення селянства та їхнє остаточне закріпачення. Найбільш інтенсивно процес закріпачення відбувався в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні селяни були особисто вільними, жили в слободах, сплачували натуральну і грошову ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зразок землеволодіння буржуазного типу. Процес закріпачення сприяв посиленню національно-визвольної боротьби українського народу.

Розвивалося міське та сільське ремесло. Серед найпоширеніших ремесел були кравецтво, ткацтво, ковальство, ювелірна справа, гончарство, теслярство. У першій половині ХVІІст. у містах України було зафіксовано більш ніж 270 ремісничих спеціальностей. Поглиблювалася спеціалізація, поділ праці. Як приклад, у той час існувало 34 спеціальності у сфері обробки деревини, 22 спеціальності у будівництві. У ХVІ - першій половині ХVІІст. збільшилася кількість цехів, розвивалося просте товарне виробництво. Продовжувався процес формування національного ринку. Цехи з їхньою корпоративною замкненістю стали гальмувати розвиток виробництва. Тому у першій половині ХVІст. на ґрунті цехового і позацехового ремесла починають виникати підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові, соляні. Технічною умовою для зародження мануфактур було широке використання водяного колеса. Зауважимо, що в Україні у мануфактурах використовувалась праця як кріпосних, так і найманих робітників. Розвиток ремесла, промислів, торгівлі сприяв диференціації міського населення. Виділилися такі групи: найбагатша купецько-лихварська верхівка; середні та дрібні торговці, цехові майстри, заможні міщани; міська біднота. Формувався торговий та лихварський капітал. Розвивалася не тільки внутрішня, але й зовнішня торгівля.

Розвиток ремесла сприяв швидкому розвитку міст. Провідну роль у господарстві та суспільно-політичному, культурному житті відігравав західний регіон. Міста намагалися одержати магдебурзьке право, яке сприяло розвитку самоврядування. На відміну від міст Західної Європи українські міста багато в чому зберігали феодально-аграрний характер, однак ремесло і торгівля все ж таки були головними заняттями населення міст. Виникнення мануфактур, накопичення капіталу та інші факти свідчать про те, що у ХVІ - ХVІІст. на українських землях починається зародження нового, капіталістичного способу виробництва.

Треба зазначити, що Реформація (ХVІст.), яка призвела до виникнення протестантизму, поширилася і на Польщу. В Україні сформувалися три основні релігійні сили: І)протестантизм; 2) православ'я; З) католицтво. Брестська унія призвела до виникнення греко-католицької

церкви. Дехто з української православної шляхти перейшов у католицтво, дехто - в протестантизм, дехто приєднався до греко-католиків.

У розвитку українського гуманізму можна виділити три основні етапи [див.: Історія філософії України: Підручник. - К., 1994. - С.88]. Перший етап (приблизно з кінця ХV до середини ХVІст.) мав багато спільного з періодом раннього італійського гуманізму, тобто етико-філологічного гуманізму, пов'язаного з вивченням риторики, граматики, поезії, історії, етики на ґрунті класичної античної освіти. Другий етап (приблизно з другої половини ХVІ до початку ХVІІст.) був здебільшого пов'язаний із ранньо- та пізньогуманістичними ідеями, а також з реформаційними ідеями. До того ж посилення національного та релігійного гніту призвело до посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, національної самосвідомості. На третьому етапі (від другої третини ХVІІст. до початку ХVІІІст.) набули поширення гуманістичні ідеї, а реформаційні відійшли на другий план. У зв'язку із зародженням буржуазних економічних відносин, активним розвитком виробництва зросла потреба у розвитку освіти та науки, збільшився попит на освічених людей (вчителів, юристів, лікарів, дипломатів, перекладачів, фахівців з природничих наук). Оскільки вищих навчальних закладів в Україні ще не було, українська молодь часто виряджалася вчитися за кордон: до Італії, Франції, Германії, у Чехію, Голландію та ін. Так, у Падуанському університеті вчився та працював Василь Русянович, у Віттенберзі вчився Мелетій Смотрицький, у Сорбонні - Іван Ужевич. З Краківським університетом пов'язані імена Павла Русина, Юрія Котермака (Дрогобича). До речі, останній після Кракова вчився ще у Болоньї та став доктором Болонського університету. Підручник з логіки львів'янина Мартина Шмиглецького (професора Віденської академії у 1585 - 1599 рр.) вважався одним з кращих у Західній Європі. Докладніше про цих та інших видатних мислителів, про їхні біографії та наукові погляди розповідається у рекомендованій літературі.

Взагалі, українське Відродження спиралося на античний та давньоруський спадок, східну патристику, західноєвропейську схоластику, західноєвропейський гуманізм та ідеї Реформації. Відомо, що Павло Русин, Лукаш з Нового Міста, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович прекрасно знали твори античних мислителів та зверталися до них у власних творах.

Гуманізм українського Відродження мав антропоцентричний характер. Людина уявлялася як істота, що займає серединне положення між цариною духа і цариною матерії та водночас належить до обох царин.

Християнська традиція (зокрема реформатори) віддавала перевагу духовній натурі людини. Гуманізм “реабілітував” земне, природне, тілесне начало, хоча давньослов'янська традиція на абсолютно негативному відношенні до тілесного й не наполягала. Мали місце спроби показати, що душа залежить від тіла, що її неможливо створити від нього окремо.

Вважалося, що людина є найдосконалішим витвором природи, найвищою самодостатньою цінністю. Людину розуміли як мікрокосм, маючи на увазі аналогію з макрокосмом. Так, К.Транквіліон-Ставровецький вважав, що мікрокосм, або внутрішній світ людини, повторює в собі всі особливості макрокосму. К.Сакович уявляв мікрокосм як відтворення макрокосму. Зокрема, він вважав, що тіло людини складається з тих елементів, з яких побудована нежива природа.

Від самої людини залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи стане твариною (Ст.Оріховський). Своє майбутнє людина готує власноруч. Ідеал - сильна, яскрава особистість, сповнена почуття власної гідності, яка є господарем, активним творцем власного життя, яка вміє насолоджуватися земним життям, красою землі та уникає аскези, яка здатна на шляхетні героїчні вчинки. П.Русин вважав, що людину треба шанувати не за багатство й титул, а за розум та інші чесноти. Високо цінуючи розум, П.Русин підкреслював, що розвиток науки та освіти э головною силою історичного розвитку. На необхідності пізнання приро­ди та її законів наполягав Ю.Дрогобич.

Була поширена думка, що людина є не тільки “вінцем” природи, але ще є подібною Богові як творець себе та світу речей. Раніше істинним сенсом життя людини вважалося досягнення блаженства у потойбічному житті, але з ХVІст. до цього високого призначення додалася ще й повна самореалізація людини у цьому, земному світі, тобто повна реалізація закладених у людині можливостей шляхом неповторної творчої індивідуальної діяльності, яка націлена на служіння своєму народові та здобуття особистої слави. Так, К.Транквіліон-Ставровецький вважав, що сенс життя - у повсякденній трудовій діяльності на благо народу.

Слід звернути увагу на те, що у ХVІст. мала місце зміна орієнтації філософської думки від богопізнання на самопізнання, якому починає віддаватися перевага у порівнянні з побожністю (К.Транквіліон-Ставровецький, Віталій з Дубна та інші). Самопізнання допомагає людині досягти внутрішнього поновлення, морального самовдосконалення. Касіян Сакович, наприклад, писав, що самопізнання допомагає володіти почуттями, розумом, волею, вчинками. Дуже погано, коли людина не знає законів власної природи. Станіслав Оріховський стверджував, що людина може стати подібною Богові завдяки удосконаленню розуму, пізнав земні та небесні речі і себе саму. Дуже цікавим є погляд на самопізнання у Ісайї Копинського. Він писав: “Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі<...>” [Історія філософії України. Хрестоматія. - К.,1993. - С.72]. Концепція самопізнання у І.Копинського переросла в теорію “умного делания”, яка передбачала самозаглиблення, моральне самовдосконалення, очищення й просвітлення розуму, працю, що стає потребою і несе радість. І.Копинський дуже високо цінував розум. Він писав, що зовнішнє в людині - це тіло, минуще, а внутрішнє - розум, безсмертна душа.

Філософські роздуми гуманістів щодо держави, права, особистості короля є цілком відповідними до тематики Північного Відродження. Найдетальніше проблеми виникнення держави, її сутності, ролі монарха були проаналізовані Станіславом Оріховським. Він одним з перших у Європі почав заперечувати божественне походження держави, виступати проти підкорення світської влади духовній та за невтручання церкви у справи держави.

Держава виникає внаслідок суспільного договору, який укладається між людьми через їхнє вроджене прагнення до взаємної допомоги, через природний інстинкт до суспільного життя. Ст.Оріховський розвивав ідеї теорії природнього права, вважаючи, що справедливою є така держава, яка забезпечує життя громадян згідно з їхніми природними правами, насамперед, правом на власність, свободу совісті, слова, спокій, правом жити за власним розумом.

Першоосновою права є мораль. В людині повинні цінуватися такі якості як гідність, талант, розум, доброчесність, звитяга. Аскеза не потрібна, бо вона є протиприродною. Головним принципом життя громадян повинен стати принцип спільного блага, основними ідеями якого є патріотизм, суспільна активність, підпорядкування особистого інтереса спільному.

Ст.Оріховський наголошував, що не держава утворюється заради короля, а король обирається заради держави. Король повинен захищати своїх підданих від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Він повинен бути таким, щоб люди слухалися його добровільно, а не з примусу. Мислитель писав: “Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра” [див.: Історія філософії України. Хрестоматія. - К.,1993. - С.111]. Король повинен бути мудрим, мужнім, справедливим, гуманним, справжнім “філософом на троні”. Королю треба обирати собі в спільники найкращих, найталановитіших з-поміж громадян та застерігатися жадібних, здатних на хабарництво, на чвари. До державної служби слід допускати “мужів знатних”, але не слід забувати про те, що авторитет є нагородою за славу, доблесть, а не за породу [Там само. - С.113]. Король, вважає мислитель, це вуста, очі та вуха закону. Закон “навіть кращий і далеко знатніший за короля” [Там само. - С.111].

Ст.Оріховський, як і інші мислителі-гуманісти, скажімо, Павло Русин, вважав, що саме люди є реальними творцями історії. І як творці, вони є рівними з Богом; тільки в співдружності з розумними людьми Бог може встановити справедливість на землі. Ст.Оріховський виступав проти соціальної несправедливості та стверджував, що всі громадяни повинні буть рівними перед законом.

Специфікою розвитку гуманістичних ідей на Україні починаючи з другої половини ХVІст. є цікавий та складний взаємозв'язок цих ідей з реформаційними ідеями. В.С.Горський цілком слушно вказує на те, що за відмінності гуманістичної та реформаційної течій обидві готували ґрунт до секуляризації духовної культури. Реформація вела до секуляризації через релігійні форми. Реформаційний рух в Україні в цілому був доволі складним явищем. Мав місце вплив західноєвропейської Реформації, розвивалися місцеві реформаційні рухи, спрямовані проти православної церкви. До того ж реформаційний рух викликав рух контрреформаційний. Однак з'ясувати загальні риси реформаційного руху в Україні є завданням не дуже складним. Це, насамперед, критика всієї церковної обрядності, чернечого життя з його аскезою, церковної ієрархії. За цим стояли уявлення про самоцінність людини, яка не потребує посередників задля встановлення діалогу з Богом. У сучасній літературі має місце думка, що виникненню реформаційних ідей серед православних українців сприяла відсутність великої дистанції між кліром та віруючими, дозвіл майже всьому духівництву (крім, наприклад, ченців) на одруження, дозвіл вести службу на національній мові, спільна спрямованість на особисті переживання, внутрішнє осмислення Біблії.

Приблизно з другої половини ХVІст. полонізація та тиск з боку католицької церкви на українських теренах посилюються. Політичні, економічні причини (бажання зберегти владу, власність тощо) обумовили те, що українське панство значною мірою перейшло у католицьку віру. Однак ті українці, хто не втратив національної гідності та православної віри, вели боротьбу проти соціального, національного та релігійного гніту (хоча слід зазначити, що не всі католики та уніати були ворогами української культури).

Острозький культурно-освітній центр (академія) був заснований кн.К.Острозьким у 1576р. та проіснував до 1636р. В центрі шанувалися традиції Київської Русі, візантійської, болгарської культури, а також відчувався вплив західноєвропейського гуманізму та Реформації. К.Острозький вважав, що для успішного протистояння полонізації українського народу необхідним є розвиток освіти. В Острозі викладали граматику, риторику, арифметику, геометрію, музику, астрономію, слов'янську, грецьку, латинську мови. Філософські ідеї були вплетені в тканину художніх, публіцистичних, історичних, богословських творів як їхнє теоретичне підґрунтя. Читався курс логіки, яка називалася діалектикою. В академії працювали діячі різних політичних орієнтацій, різних віросповідань. Це обумовлювало активний обмін ідеями, пошуки нового, синтетичного, шляху розвитку української культури, який поєднав би українські культурні цінності з деякими західноєвропейськими культурними надбаннями.

В творчості острозьких мислителів знайшли своє відбиття реформаційні та гуманістичні ідеї. Острозькі книжники виступали за демократизацію церкви, проти церковної ієрархії, звернулися до ідеї спасіння особистою вірою, до проблеми свободи совісті. Христофор Філалет стверджував, що світські люди мають право на суд над священниками, на вільне віросповідання. Люди мають однакові можливості щодо розуміння суті Біблії. Проте церква має право втручатися у дії влади, якщо вони не відповідають закону Божому. Так, церква і народ можуть боротися проти несправедливої національної політики. Такими думками закладаються основи для формування у майбутньому філософії національної ідеї.

Певний час з Острогом було пов'язане життя видатного українського мислителя Івана Вишенського, у працях якого можна знайти гостру критику католицтва, уніатської віри, феодально-кріпосницьких порядків у тогочасній Польщі. Критикував він й тих православних священників, які погрузнули у мирських справах, у розпусті та жадобі. І.Вишенський писав: “Замість смирення, простоти й убогості панують гордість, хитрість, махлярство і лиходійство. Замість суду й правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове. Замість віри, й надії, і любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота.” [див.: Давня українська література: Хрестоматія /Упорядник М.М.Сулима. - К., 1991. - С.245]. Архімандрити й ігумени привели монастирі в запустіння, поробили із святих місць собі фільварки, скрізь зловживання... І.Вишенський наполягав на перебудові церкви на ранньохристиянських засадах. Люди є рівними від природи та перед Богом, вони повинні дбати про своє спасіння за допомогою особистої віри. У своїй творчості І.Вишенський спирався на Біблію та східну патристику. Він вимагав, щоб освіта мала переважно богословський характер, тому й зустрічаємо в нього висловлювання на зразок “поганський красномовний Арістотель”, якого І.Вишенський зарахував (разом з Платоном та іншими антиками) в “машкарники” та “комедійники”. Певною мірою це було обумовлено тією обставиною, що деякі досягнення антиків використовували католицькі богослови. Тому й представляє він Арістотеля та Платона як “філософів латинських”. Якщо гуманісти, як правило, робили наголос на гармонії душі й тіла, намагалися реабілітувати земне, тілесне начало, діячі Реформації підносили духовне начало. І.Вишенський вважав, що людина - це єдність двох протилежностей, що ведуть боротьбу: душі і тіла. Справжня сутність людини полягає у духовності. Щоб здолати зло, знайти вічне блаженство, треба жити за законом Божим, творити добро, пізнавати себе, самовдосконалюватися у духовному плані, вивчати Святе Письмо, жити “в істині”.

В творах острозьких мислителів знайшли своє специфічне відображення й гуманістичні ідеї. Так, наголос робився на духовну красу людини, на розвиток духовності, на особисту доброчесність. Зустрічаємо ідеал творчої особистості, яка намагається максимально себе розвинути та проявити. Потойбічне спасіння пов'язане із земним самоствердженням та самовдосконаленням. Мала місце ідея спільного блага. Історія розглядалася як результат дій, вчинків видатних особистостей.

Наприкінці ХVІст. в Україні почали виникати братства - організації православного населення міст. Вони намагалися захистити духовні традиції українського народу, його політичні права, вирішувати певні юридичні та соціальні питання. Найвідомішими були Львівське, Київське та Луцьке братства. Діячі братств сприяли поширенню реформаційних та гуманістичних ідей, їхнім творам притаманна критика католицької церкви, унії, тогочасного стану православної церкви, а також прагнення перебудувати останню на ранньохристиянських засадах, відновити простоту та чистоту віри. Підкреслювалася необхідність індивідуального спілкування з Богом. Демократизм рааньохристиянських громад певним чином вплинув на демократизм життя братчиків. Цікаво, що богослужіння могли вести також і миряни. Дуже важливою була освітня діяльність братств, які могли мати при собі школи, друкарні. У братських школах вивчали слов'янську, грецьку мови, граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а також латину та польську мови. У бібліотеках можна було знайти видання Арістотеля, Платона, Цицерона та інших видатних антиків. Усвідомлення християнських ідей поєднувалося з вивченням творів античних та західноєвропейських вчених (хоча твори останніх повинні були аналізуватися з православної точки зору). Через це можна стверджувати, що братські школи сприяли поширенню гуманістичних ідей та секуляризації освіти та науки.

На відміну від західноєвропейських гуманістів, українські гуманісти другої половини ХVІ - ХVІІст. підкреслювали вже не стільки гармонію душі і тіла, скільки духовну красу людини, робили наголос на духовному самоствердженні. Поширювалися ідеї служіння суспільному благу, розвитку української культури. Вважалося, що цінність людини визначається не її походженням або багатством, а особистою порядністю, шляхетністю поведінки, фізичною та моральною вдосконалістю, максимальною реалізацією творчих можливостей у земному житті. Доброчесність людини визначалася життям згідно з християнськими моральними принципами, підкоренням почуттів розуму, активною діяльністю заради досягнення високих суспільних цілей та особистої слави. Історія не є результатом Божого провидіння, а є слідством діяльності, насамперед, видатних яскравих особистостей. У творах братчиків осмислювалися проблеми самопізнання, самовдосконалення людини.

Якщо спочатку соціальною базою братств був переважно “третій стан”, то пізніше до братств почали вступати люди з вищих прошарків суспільства, що певною мірою відновлювало ієрархію серед духівництва. Реформаційні ідеї починають відходити на другий план. Тому у другій половині ХVІІст. у братствах розвивалися переважно гуманістичні ідеї. Цьому сприяло й вивчення античної спадщини та творів діячів західноєвропейського Відродження. Братчики почали розуміти, що у дискусіях з католиками та уніатами недостатньо спиратися тільки на Біблію та східну патристику, вважаючи все інше “чужим”, “поганським”. Ігнорування світової філософської спадщини не могло сприяти розвитку абстрактного мислення, вивченню логіки, метафізики, натурфілософії. Починаючи з другої половини ХVІІст. інтерес до духовного начала став поступатися місцем інтересу до природи, тілесного світу, почуттів. Знову панує ідея гармонії душі і тіла. Людину розглядають як мікрокосм, який є відтворенням макрокосму. Має місце думка про те, що людське тіло складається з тих стихій, з яких складається природа. Сенс життя вбачали в активній творчій діяльності, яка пов'язана з повною реалізацією всіх можливостей людини. Розум стає навіть вищим за побожність.

Острозький центр та братські школи сприяли створенню умов для виникнення професійної філософії, що стало можливим завдяки утворенню Києво-Могилянської академії.

Рекомендована та використана література

1. Історія філософії України: Підручник /М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. - К.: Либідь, 1994. - 416с.

2. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій; Навч. посібн. – К.: Вища шк.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 543с.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: Наук. думка, 1996. - 287с.

4. Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій /Підготував Ю.М.Вільчинський. - К.:ВІПОЛ, 1994. - 272с.

5. Історія філософії України: Хрестоматія; Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. - К.: Либідь, 1993. - 559с.

6. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія у 2-х ч. /НАН України. Ін-т філософії. - К.: Наук.думка, 1995. –

Кн.1. - 1995. - 431с.

Кн.2. - 1995. - 431с.

7. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник /За ред. М.Ф.Тарасенка. - К.: Либідь, 1997. - 328с.

8. Від Вишенського до Сковороди (з історії філософської думки на Україні ХІV - ХVІІІ ст.). - К.: Наук.думка, 1972. - 144с.

9. Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (ист.-фил. очерки). - К.: Наук.думка, 1988. - 324с.

10. Философская мысль в Киеве: Ист.-филос. очерк. - К.: Наук.думка, 1982. - 357с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: