ТЕМА 11. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА

ФІЛОСОФІЯ

Соціокультурна ситуація в Україні у ХХ столітті. Філософські ідеї в творчості Б.О.Кістяківського, М.С.Грушевського, В.К.Винниченка, В.І.Вернадського, Д.І.Чижевського, В.К.Липинського. Розвиток філософії на Україні у 60 – 90-ті роки.

Про соціокультурні умови розвитку філософії в Україні у першій чверті ХХст. вже йшлося у попередній темі, тому не будемо до цього повертатися.

Наприкінці 1920р. Червона Армія встановила контроль над українськими землями, за винятком Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини, але протягом 1939 – 1945 років вони долучилися до складу України. Так відбувалося поступове об’єднання етнічних українських земель. Слід зазначити, що впродовж ХХст. за межами України виникла численна українська діаспора, яка теж зробила свій внесок у розвиток української духовної культури взагалі та філософської думки зокрема. У 1922р. Україна як УСРР (з 1937р. – УРСР) увійшла до складу СРСР.

Вища школа у 20–ті роки була проголошена полем “ідеологічної боротьби”. Впровадження ідеологічної одностайності передбачало критику (“підрив авторитету”) немарксистських вчень як буржуазних теорій. Філософія починає поступово зводитися до коментування рішень партійних з’їздів. На початку 20-х років партійне керівництво (мабуть, у зв’язку з утворенням багатонаціонального СРСР) проголосило курс на “українізацію”, що допомогло активізувати розвиток української культури, повернутися до рідної мови та історії. З’явилися навіть так звані “національні комуністи”, які ставили за мету поєднати національне визволення з ідеєю комунізму (поєднати національне та соціальне). Деякі з них (наприклад, М.Волобуєв) піддавали критиці економічну політику СРСР відносно України. Взагалі у цей період відбувалося певне українське відродження, пробудження національної самосвідомості.

В грудні 1931р. Й.Сталін проголосив “поворот на філософському фронті”. До керівництва розвитком філософії прийшли випускники Інститутів червоної професури на чолі з М.Мітіним. Встановлення ідеологічного контролю над філософією (з точки зору марксизма - ленінізма – сталінізма) мало трагічне завершення. У 30-ті роки розпочався наступ (репресії, чистки) на українську інтелігенцію, як партійну, так і безпартійну. Філософам були висунуті обвинувачення в “ідеалізмі”, контрреволюції, націоналізмі, троцькізмі, навіть у фашизмі. В 1934р. “українізація” закінчилася. До кінця 1937р. були заарештовані майже всі українські філософи. Українське відродження отримало назву “розстріляного”.

Штучний масовий голодомор 1932 – 1933рр. підірвав українське село.

Далі народи СРСР пройшли випробування Великою Вітчизняною війною та знову сталінськими репресіями, придушенням інакомислячих.

Хрущовська “відлига” в деякій мірі розширила права республік, у тому числі України, що мало певний позитивний вплив на розвиток української культури.

У так звану “застойну” епоху Л.І.Брежнєва КПРС намагалася максимально ідеологізувати всі сфери суспільного життя. Посилюються тоталітарні тенденції, боротьба з інакомисленням, уніфікація національного життя. Було декларовано виникнення нової історичної спільноти людей – радянського народу.

Опозиція тоталітаризму адміністративно-бюрократичної системи в СРСР виникла ще у 20-ті роки, здебільшого з боку діаспори, зрозуміло. Але у середині 60-х років внутрішній опозиційний рух активізувався, що знов призвело до арештів. Розвивається українське дисидентство.

Горбачовська “перестройка” із обмеженою гласністю призвела до заглиблення економічної, соціальної, політичної кризи у суспільстві, до того ж КДБ пильнувало за свідомістю радянських громадян.

Дуже важливим для України стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет. Але головною подією стало прийняття Верховною Радою Акта про державну незалежність України.

Як бачимо, розвиток філософської думки на Україні відбувався у дуже несприятливих умовах, інколи взагалі припиняючись та продовжуючись лише зусиллями філософів діаспори. Перешкод було багато, і головна з них – постійний контроль з боку тоталітарної системи. Як відзначає В.С.Горський у підручнику “Історія української філософії”, радянський тоталітаризм – “це страх системи перед народом і страх народу перед системою”[С.252]. І далі: “Щодо філософії ситуація погіршувалась однозначним ствердженням лише однієї філософської доктрини – філософії діалектичного та історичного матеріалізму як єдино можливого типу філософської рефлексії. Жорстке пов’язування філософії з політикою, де відступ від ортодоксальних філософських позицій розцінювався як політично ворожа акція, а сенс будь-якого конструктивного філософського вирішення проблеми визначався лише з огляду на придатність його для обґрунтування генеральної лінії партії, вели до перетворення філософії на ідеологію взагалі”[Там само]. Навіть марксизм викладався в перекрученому (далекому від першоджерел) вигляді. Але, попри всі несприятливі обставини, філософія на Україні, а також українська філософія за межами України у ХХ столітті мала подальший розвиток. Особливо це стосується розвитку філософії національної ідеї, філософії держави та права. Спробуємо довести це на конкретних прикладах.

Видатний правознавець, соціолог, теоретик правової держави та філософії права, громадський діяч Б.О.Кістяківський вважав, що втілення соціалістичного ладу можливе тільки за умов, коли будуть вироблені специфічні соціалістичні права особи, закріплені законодавством та гарантовані владою. Закон повинен панувати над приватними інтересами, бути вищим за політичну і державну владу. Його завданням є підпорядкування економіки й політики ліберальним цінностям, які виходять із значущості життя конкретної людини. Б.Кістяківський вважав справедливою концепцію природного права, у якій стверджуються невідчужені довічні права людини. Держава повинна бути правовою організацією народу та сприяти росту солідарності між людьми, розвитку кращих сторін людської природи. Права людини – свобода совісті, слова, спілкування тощо – становлять зміст політичних свобод. Визнання непорушних і недоторканних прав людини обмежує владу. Разом з тим, Б.Кістяківський не поділяв ідеї необмеженого народовладдя, вважаючи, що деспотизм народу є страшнішим за деспотизм особи. Однак народ повинен брати участь в організації державної влади, в першу чергу, через вибори на основі всезагального і рівного виборчого права. Тільки при підтримці народу влада може зберегти саму себе.

Б.Кістяківський відрізняв філософію від природознавства. Останнє пов’язане із дослідженням законів природи, сферою філософії є теоретичне мислення, практична діяльність, мистецька творчість людини.

Видатний український історик, публіцист, мислитель, громадянський діяч, перший Президент УНР М.С.Грушевський дійсним творцем історії вважав народ. Сенс історії народу полягає в національному самовизначенні, у створенні передумов для вільного національного розвитку. Народ для М.Грушевського – це українське селянство, яке єдине не зрадило національним інтересам. У відродженні України слід спиратися, насамперед, на село як на джерело національної культури. М.Грушевський приходить до висновку про можливість федеративного союзу України з Росією, у якій сталися б демократичні перетворення (подолано бюрократизм, однопартійність, політичний централізм тощо). Вчений впевнений, що в основі міжнаціональних відносин має лежати принцип узгодження дій та взаємоповаги. Жодна нація не має права претендувати на особливі привілеї для себе.

Володимир Винниченко був різнобічно обдарованою людиною, яка встигла проявити себе як прозаїк, як драматург, як філософ, як політик. Він очолював виконавчий орган Центральної Ради. У своєму “Заповіті борцям за визволення” він стверджував: “Нація без державності є покалічений людський колективний організм” [див.: Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – С.8]. Однак в праці “Відродження нації” В.Винниченко підкреслював, що справжньою метою для нього та його однодумців була не сама державність. Їхня мета була – відродження, розвинення української нації, пробудження в українському народі своєї національної гідності, почуття необхідності рідних форм свого розвитку, здобуття цих форм та їхнє забезпечення. А державність – це тільки засіб для цієї істотної мети [Винниченко В. Відродження нації. Ч.1. – С.257]. З болем писав В.Винниченко про помилки в діяльності Центральної Ради. Ідея державної самостійності потонула в словах. Були помилки в галузі військового будівництва, зовнішньої політики, помилки в тих справах, до яких В.Винниченко був причетний безпосередньо сам... Він не уникав відповідальності за свої вчинки і був вибагливим до себе та до інших, бо вважав, що треба жити відчуваючи цінність кожної хвилини, жити так, ніби ця хвилина - остання у твоєму житті. Це був мужній романтик, який спробував зазирнути у безодню людської душі та побачив там найпотаємніші, найінтимніші куточки... В.Винниченка цікавило як світ людської душі стикається з брутальним зовнішнім світом, у якому немає поваги до індивідуального, де панують загальні, абстрактні фрази та гучні плакатні слова. “Так потрібно для загальної справи”, - і революційні цінності панують над загальнолюдськими, і справедливим вважається те, що є справедливим для революції. Людина повинна буть щасливою. Але як наблизитися до щастя? Як узгодити інтереси “Я” та “Ми (колективу)” – ані за рахунок “Я”, ані за рахунок “Ми”? Як поєднати боротьбу за щастя загальне, вселюдське із боротьбою за щастя особисте? Герої винниченкових творів часто не можуть цього зробити, потрапляють у нелюдські ситуації, приймають нелюдські рішення і гинуть або залишаються зовсім самотніми. В.Винниченко розкриває суперечливу красу життя з багатьма його складнощами. Для мислителя характерна увага до живої людини, до неповторної індивідуальності, яка кохає, ненавидить, страждає, помиляється, намагаючись розрізнити Добро і Зло, яка знаходиться у стані постійної рефлексії, постійної внутрішньої боротьби, яка шукає себе та власну ціль у житті. Проблема екзистенціального вибору розглядається В.Винниченком у творах “Дочка жандарма”, “Натусь”, “Гріх”, “Щаблі життя”. У романі “Лепрозорій” В.Винниченко стверджує, що людство хворе всебічно: фізично й духовно. Це хвороба хронічного дискордизму сил, вічного непогодження із собою. Терор, війна, диктатура, насильство взагалі, ненависть (особиста, класова, національна, расова, релігійна) – це вияви дискордизму. В людині змагаються інстинкти збереження життя та егоїзму. Сучасне життя людства – це велетенська прокажельня. Здійснити соціальну революцію та встановити диктатуру пролетаріату означає скинути з себе горішніх прокажених та самим вилізти їм на плечі. Щастя – це здоров’я, радість, це відчування гармонії світу, це рівновага й погодження сил, тобто конкордизм. Це мораль без абсолютів, ідолів, примусу, без ханжества. Треба жити в погодженні із законами природи, з найближчим собі, з колективом своїм, з однодумцями, із самим собою. Треба жити так, “щоб кожне твоє почуття було виправдане розумом, а кожна ідея доведена до гарячого почуття”[Винниченко В. Лепрозорій. – С.38]. Необхідно бути послідовним до кінця, бути чесним із собою. До речі, серед революціонерів були різні люди: дехто з них приєднався до комуністів заради влади, грошей, привілеїв тощо.В.Винниченко критикував аморальну поведінку деяких лідерів комуністичної партії (пияцтво, хабарництво, брехня). Про теорію “чесності з собою” йдеться також в таких творах В.Винниченка, як “Чесність з собою”, “Щаблі життя”, “Memento”. Філософська теорія конкордизму – це теорія розбудови нового, гармонійного, ідеального суспільного ладу, без насильства і брехні. В.Винниченко мріяв про національну незалежність України, уявляючи її вільною, демократичною, справедливою федерацією.

Видатний вчений із світовим ім’ям В.І.Вернадський називав себе росіянином, але все його життя так чи інакше було пов’язане із Україною, майбутнє якої він вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави. В.Вернадський був людиною, відданою ідеям демократії та гуманізму.

В.Вернадський вважав неприпустимими догматизм і схоластику. Сам він був діалектиком, здатним на глибоке проникнення в сутність та взаємозв’язок світових процесів. Немає жодної епохи в історії думки, стверджував вчений, коли б існувала лише якась єдина філософська система. В.Вернадський був упевнений, що кожна філософська система має право на існування та жодна з них не може претендувати на абсолютну істину. Вчений надавав дуже велике значення вивченню історії філософії, тим більше що філософські системи безперервно розвиваються. В.Вернадський вважав, що вчений, який наблизився до глибоких наукових узагальнень, неминуче стикається з філософськими поняттями та узагальненнями. Філософ, у свою чергу, повинен спиратися на результати наукових досліджень.

Центральною ідеєю науково-філософських пошуків В.І.Вернадського є вчення про ноосферу (від давньогрецького “розум”). Наукова думка людини, колективний розум, колективна праця всього людства призводять до того, що навколо Землі з’являється нова оболонка – ноосфера. Людина, її розум, її воля – це сила космічного порядку. Розум зв’язує людину і всесвіт. Усвідомлення цього потребує не тільки колективних зусиль вчених різних країн, але й об’єднання всіх пізнавальних здібностей людини.

Розглянемо погляди видатного українського філолога, філософа, історика філософії Д.І.Чижевського, який є автором перших ґрунтовних праць з історії філософії України. Вчений стверджував, що розвиток української філософії є пов’язаним з духовними європейськими процесами. Певну роль у цьому розвитку відіграли платонізм, неоплатонізм, патристика, французьке Просвітництво, картезіанство, німецький містицизм та німецька класична філософія ХVIII – поч.ХIХст. Вчений приходить до висновку, що специфіка української філософії є похідною від таких особливостей українського світогляду як емоційність, чутливість, релігійність, духовна зосередженість, індивідуалізм, прагнення до злагоди та гармонії, певна “бароковість” (наприклад, поєднання нез’єднуваного - язичництва та християнства, смирення та бунту, постійне вагання між крайнощами, переконання, що всяке дійсне буття - антитетичне). В історії філософської думки в Україні філософ виділяв такі періоди: період формування передфілософії (Х – ХVIIIст.); барокова епоха (ХVIIIст.); епоха німецького ідеалізму (перша половина ХIХст.); епоха романтизму (друга половина ХIХст.). Д.Чижевський наводить ряд ознак української філософської думки кінця ХIХ – початку ХХст. Це інтуїтивність, внутрішнє переживання, онтологічна спрямованість, духовно-практичний характер освоєння буття. Взагалі, кожна філософська система є лише частковим відображенням абсолютної істини. Ця “частковість” є причиною боротьби ідей в історії розвитку філософії. Однак синтез цих “часткових” істин є теж неповним, який знов треба доповнювати. Тому розвиток філософської думки є безкінечним, проявляючись специфічно через національні філософії та їхній зв’язок. Не можна ані перебільшувати значення самобутності культур, ані недооцінювати. Д.Чижевський виділяє три головні моменти, які характеризують національну філософію: метод філософського дослідження, будова системи філософії та її “архітектоніка” (становище і роль у системі тих чи інших цінностей).

Самостійно з’ясуйте, як Д.Чижевський визначав суть філософії та її завдання, який зміст він вкладав в поняття “матеріалізм” та “ідеалізм”.

Д.Чижевський вважав, що кожна людина має усвідомити саму себе, свої природні та психічні потенції, знайти шляхи самореалізації у своєму середовищі, досягти цілісності індивідуального буття, що передбачає також орієнтацію на вічні, абсолютні цінності. Віра в Бога – це основа етики.

В працях видатного українського вченого, історика, філософа, політичного діяча В.К.Липинського українська національна ідея знайшла свій подальший розвиток. Він стверджував, що українська нація повинна створити свою власну державу, щоб не загинути, щоб розвиватися повноцінно (спробуйте самостійно порівняти погляди В.Липинського з поглядами українських радикал-націоналістів, зокрема Д.Донцова). Держава – це реальне втілення самостійної нації, джерело її єдності. Складовими держави він вважав територію, владу, громадянство. В.Липинський критикував українську демократичну інтелігенцію за те, що ідею української держави вона сприймала для себе як чужу. Нація, з точки зору В.Липинського, це єдність усіх мешканців даної землі і всіх громадян даної держави: “Коли я пишу в цій книзі про нас – “ми українські націоналісти” – то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі”[Історія філософії України: Хрестоматія. – С.458]. Дійсним українцем є той, хто живе на українській землі та працює заради неї. У праці “Листи до братів-хліборобів” вчений писав про те, що “Україна не сотвориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом”, а організацію містичної сили такого пориву дає чуття міри, яке притаманне тільки християнській релігії[Там само. – С.459]. Україна – це перш за все дух, а не матерія. Тільки перемогою духу може бути побудована Україна.

Нації В.К.Липинський поділяв на недержавні (ті, які не мають власної держави) та поневолені (державні нації, які на певний час позбавлені власної держави сильнішою державною нацією). Основою нації є народ. Однак велику роль у національному розвитку повинна відігравати національна еліта, провідна верства, або аристократія. Аристократія – найкраща, активна частина нації, її організатор та керманич. Ідеалом української держави В.Липинський вважав династичне монархічне правління гетьманського типу – Гетьманщину. Вчений писав, що тільки той, хто стоїть понад усякими виборами і понад усякими партіями є зацікавленим в реальному розвитку держави. Він несе за всю державу не часткову, а постійну відповідальність (навіть і після смерті – перед нащадками). Тільки господар – монарх, право якого бути володарем (Гетьманом) є підтвердженим його родовою та українською державною історичною традицією, може, не зв’язуючи себе ніякими партіями, знайти найкращих організаторів державної справи. Гетьманство – це найдоцільніша форма влади в Україні. Навіть найкраща виборна влада змушена перш за все брати до уваги не здібності людини, а її партійну належність. Представники виборної (тобто тимчасової) влади намагаються використати час свого правління у власних інтересах, піклуючись про наступні вибори. В.Липинський вважав, що на Україні саме відсутність абсолютної монархії як перехідної ланки до демократичної держави не дала можливості об’єднати весь український народ навколо ідеї державної незалежності. Принципом організації Гетьманщини є “клясократія”, тобто розуміння кожним класом свого місця й призначення в Гетьманській Українській Державі, фундаментом, захистом та творчою силою якої буде клас хліборобів. Цей лад спиратиметься на співробітництво всіх класів; Верховна Гетьманська влада повинна бути обмеженою законом. Аналізуючи форми націоналізму, В.Липинський вважав, що він буває державотворчим і державоруйнуючим. Першу форму В.Липинський називав патріотизмом, а другу – шовінізмом. Шовінізм може привести тільки до загибелі України.

У статті “В’ячеслав Липинський і слово” Ю.Шаповал цілком слушно зауважує, що В.Липинський вмів “не тільки правильно розставити емпірику, а й прилучити читачів до досвіду історії, збудити історичну пам’ять через розкриття індивідуальних доль людей, поколінь, держав, націй <...>”[Дзвін. – 1994. - №6. – С.150]. Як приклад можна навести змістовну історичну працю вченого, присвячену діяльності Богдана Хмельницького, у якій В.Липинський як оригінальний філософ всебічно аналізує конкретні історичні факти, політичні погляди різних класів та особистостей, виявляє взаємозв’язок явищ та подій.

У 60 – 90–ті роки, незважаючи на “застойні часи”, мав місце подальший розвиток різних галузей філософського знання. Активізації філософського життя наприкінці 50-х – на початку 60-х років сприяло певне пом’якшення політичної ситуації. Директором Інституту філософії АН України від 1962 по 1968р. був відомий філософ П.В.Копнін, який досліджував проблеми логіки, теорії та методології пізнання. У своїх публікаціях (“Диалектика как логика и теория познания”, “Гносеологические и логические основы науки” та ін.) він підкреслював, що не може бути “чистої” гносеології, вона може бути тільки “людською” гносеологією. Завдяки П.В.Копніну відбувалася певна переорієнтація філософської уваги: від того, що є об’єктивною реальністю та не залежить від людини, від об’єктивних законів розвитку на пізнавальні та світоглядні можливості людини, на ціннісні регулятиви людського життя. У 1964 та 1965 роках виходять колективні монографії “Проблема мышления в современной науке” та “Логика научного исследования”. До вагомих наукових результатів в галузі логіки слід віднести праці М.Поповича, С.Кримського, П.Йолона, В.Мельникова, Б.Парахонського, А.Ішмуратова та інших вчених.

У 60-ті роки активно досліджувалися методологічні функції матеріалістичної діалектики. Світоглядні функції діалектики розглядалися, головним чином, через аналіз її методологічних функцій у сучасному науковому пізнанні.

У 70 - 80-ті роки друкуються праці з світоглядно – гуманістичної тематики. Це, насамперед, колективна монографія “Человек и мир человека”, а також праці В.І.Шинкарука і О.І.Яценка (“Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения”), В.Ф.Чорноволенка (“Мировоззрение и научное познание”, “Практика – познание - мировоззрение”), В.Г.Табачковського (“Критика идеалистических интерпретаций практики”), В.П.Іванова (“Человеческая деятельность – познание - искусство”), О.І.Яценка (“Целеполагание и идеалы”), Ю.В.Осичнюка (“Идеал и деятельность”), М.Ф.Тарасенка (“Философские аспекты отношения человек - природа”, “Природа, технология, культура: философско-мировоззренческий анализ”), В.А.Малахова (“Культура и человеческая целостность”), колективна праця “Философия гуманизма” та ін.

Вагомим внеском у дослідження історико-філософських проблем, включаючи проблеми сучасної світової філософії, є дослідження М.В.Поповича, І.В.Бичка, В.С.Горського, Л.Т.Левчук, В.І.Шинкарука, Ю.В.Кушакова, Г.А.Заїченка, І.В.Огородника, Є.М.Причепія та ін.

Плідно працювали українські вчені і над дослідженням історії української філософської думки. Помітним явищем стали праці А.І.Пащука, О.П.Павелка, І.О.Табачникова, І.В.Іваньо, М.В.Поповича, В.М.Нічик, Я.М.Стратій, М.В.Кашуби, А.К.Бичко, В.С.Горського та ін. Важливе місце відводилося дослідженню та переосмисленню спадщини мислителів Київської Русі, представників українського гуманізму, філософів Києво-Могилянської академії, Г.С.Сковороди.

Значним є доробок українських філософів в галузі етики та естетики. У 70 – 80-ті роки друкуються праці О.І.Фортової, В.О.Кудіна, В.П.Іванова, П.І.Гаврилюка, А.Т.Гордієнка, І.В.Іваньо та ін. Видатний філософ А.С.Канарський вивчав проблеми діалектики естетичного процесу в загальному контексті наукового пізнання й культури. Він досліджував гносеологічні аспекти естетичного, природу та форми естетичної культури, взаємозв’язку практики та естетичної свідомості.

Значна кількість наукових праць присвячена дослідженню філософії науки. Це, насамперед, праці П.С.Дишлевого, В.М.Найдиша, Е.П.Семенюка, В.С.Полікарпова, Н.П.Депенчук, Т.Д.Пікашової, О.І.Кедровського, В.С.Лук’янця, М.М.Кисельова, Л.А.Солов’я, Л.І.Сидоренко, В.І.Кузнецова та ін.

Сучасні українські філософи продовжують плідно досліджувати різні галузі філософського знання при загальній орієнтації на гуманістичні цінності людства. Інтегративною основою сучасного наукового знання повинна стати людина, її потреби, інтереси, цінності, її духовність. Осмислюється гуманістичний зміст екологічних ідей. Багато уваги сьогодні приділяється проблемам онтології культури. Досліджуються питання співвідношення універсальних та екзистенціальних рівнів культурного буття людини, взаємодії загальнолюдських універсалій та національної системи культурних норм і цінностей, онтологічні основи моральної свідомості та інші проблеми. У сучасних філософських дослідженнях культури (зокрема національної) активно використовуються останні розробки світової філософії.

Сучасні українські філософи продовжують переосмислювати спадщину мислителів доби Київської Русі, представників українського гуманізму, української академічної філософії, філософів Києво-Могилянської академії, бо подальший розвиток філософії без цього є неможливим. Однак він є неможливим і без звернення та поважного ставлення до філософії інших країн, до світової філософської спадщини взагалі. Можна цілком погодитись із вченими І.В.Огородником та В.В.Огородником, які стверджують: “Верхом будь-якої вульгаризації історичного процесу, відношення до минулого і його проектування на сучасність та майбутнє є заклик “відхреститися від ляхів і москалів” та інших інородців, їх культури і впливів, визнавати лише виключно українське” [Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. – К., 1999. – С.8].

Виключно важливе місце займає подальша розробка національної ідеї, досліджуються суперечності суспільних процесів, осмислюються головні події в Україні та в світі. Філософія в Україні завжди відображала процеси, що відбувалися в суспільному житті нації. Одне з її суспільних завдань - сприяти вихованню людей інтелігентних, доброчесних, із державним розумом, справжніх патріотів України.

Рекомендована та використана література

1. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій; Навч. посібн. – К.: Вища шк.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 543с.

2. Історія філософії України: Підручник /М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 416с.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наук. думка, 1996. – 287с.

4. Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій /Підготував Ю.М.Вільчинський. – К.: ВІПОЛ, 1994. – 272с.

5. Історія філософії України: Хрестоматія; Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закладів. – К.: Либідь, 1993. – 559с.

6. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібн. /За ред. М.Ф.Тарасенка. – К.: Либідь, 1997. – 328с.

7. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Вид. т-во “Криниця”, 1991. – 128с.

8. Винниченко В. Відродження нації: (Репр. відтв. видання 1920р., Киів: Відень). Ч.1. - К.: Політвидав України, 1990. – 349с.

9. Володимир Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навч. посібн. – К.: Вища шк., 1995. – 223с.

10. Мороз Л.З. “Сто рівноцінних правд” (Парадокси драматургії В.Винниченка). – К.: ВІПОЛ, 1994. – 208с.

11. Винниченко В. Лепрозорій //Вітчизна. – 1999. - №1-2. – С.2-63; №3-4. – С.22-72; №5-6. – С.20-80.

12. Лісовий В. Дмитро Іванович Чижевський: онтологія, гносеологія, філософія культури //Філос. і соціол. думка. – 1994. - №5-6. – С.4-17.

13. Липинский В. Письма братьям – хлеборобам. Об идее и организации украинского монархизма (написаны в 1919 – 1926гг.) //Филос. и социол. мысль. – 1991.- №10. – С.64-84.

14. Шаповал Ю. Вячеслав Липинський і слово //Дзвін. – 1994. - №6. – С.150-152.

15. Хвильовий М. Твори: У 2 т. Т.1.– К.: Дніпро, 1990. – 650с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: