Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ




Абстрагування (від лат. — відвертатися) — мисленнєве виділення у предметів одних ознак та відвертання від інших.

Абстрактні поняття— вид понять, в обсязі яких узагальнюються властивості предметів, які не можна сприйняти органами чуттів.

Аксіологічні (оціночні, ціннісні) модальні судження — вид модальних суджень, які будуються за допомогою модальних операторів: "доб­ре", "погано", "байдуже" тощо. Вони виявляють ставлення людей до предметів або подій.

Аксіоми — це інтуїтивно очевидні вихідні положення, істинність яких не обґрунтовується, а лише постулюється або сприймається на віру.

Алетичні модальності характеризують вид істинності суджень. Ос­кільки істина буває необхідною, можливою або випадковою, виді­ляють такі види алетичних модальностей: аподиктичні, проблема­тичні, асерторичні.

Аналіз — мисленнєве розкладання предмета на окремі ознаки.

Аналогія — це традуктивний умовивід, у якому на підставі подіб­ності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подіб­ність цих предметів в інших ознаках.

Аналогія відношень — різновид традуктивних умовиводів, коли ми уподібнюємо два предмети (або дві множини предметів) на основі відношень, що існують між ними (або між членами цих множин).

Аналогія властивостей — різновид традуктивних умовиводів, коли ми уподібнюємо два предмети (або дві множини предметів) за їх вла­стивостями.

Антитеза — структурний елемент доведення, контрадикторне тезі судження, тобто таке, що не може бути істинним або хибним одно­часно із тезою.

Апагогічне (від грецьк. арадодоа — віддалення, відведення) доведен­ня — вид опосередкованого доведення, коли спочатку робиться спро­ба доведення антитези, в результаті чого антитеза доводиться до абсурду, або виявляється, що вона суперечить іншим достовірним істинам. Таким чином, виявляється, що істинною є саме теза.

Аподиктичні алетичні модальності (судження про необхідність) буду­ються за допомогою модального оператора "необхідно" ("?"). Ка- рактеризують тип істинності знання (як істинного за будь-яких умов).

Аргументи (основа доведення) — це структурний елемент доведення, положення, з яких виводиться істинність або хибність тези.

Аристотель — видатний грецький філософ, вважається батьком тра­диційної (формальної) логіки. Він виокремив її предмет, запровадив у логіку її метод — формалізацію. Йому належить класичне форму­лювання істини і трьох основних законів логіки: тотожності, не- суперечності (заборони суперечності), виключеного третього. Арис­тотель запровадив у логіку кванторні (кількісні) слова: "всі" і "де­які". Він досліджував модальні судження. Аристотель детально дослідив окремий вид дедуктивних умовиводів — простий катего­ричний силогізм (ПКС).

Аристотелівський сорит — це регресивний полісилогізм, у якому про­пущені всі менші засновки і всі висновки, крім останнього.

Асерторичні алетичні модальності (судження про факти) будуються за допомогою модального оператора "випадково" ("А").

Атрибутивні судження — вид суджень, які розкривають наявність або відсутність у предметів думки тих або інших властивостей (ознак).

Атрибутивно-релятивні визначення — основний різновид явних виз­начень понять, у яких видовою є специфічна ознака, що мислиться у дефінієнсі (правій частині визначення). Основні види атрибутивно- релятивних визначень: генетичні, структурні, функціональні, опе­раційні.

Безпосередні умовиводи через трансформацію суджень — міркуван­ня, в яких висновок робиться з одного засновку, їх можна отримати завдяки операціям перетворення суджень або обернення суджень.

Більшим засновком ПКС є той його засновок, що містить більший термін.

Більший термін ПКС — предикат висновку ПКС.

Визначення понять — вид логічних операцій над поняттями, процеду­ра уточнення смислу вже відомих понять і запровадження нових. Існує два основних види визначень: семантичні (остенсивні) і син­таксичні.

Виконувані (судження) можуть бути істинними і хибними, залежно від певного набору істиннісних значень елементарних суджень, що вхо­дять до їх складу.

Висновок умовиводу — це судження, в якому фіксується похідне (нове) знання.

Відчуття — перша форма чуттєвого (емпіричного) рівня відображен-

І7.ня реальності. Предмети і явища навколишньої дійсності впливають


на сенсорний апарат людини, викликаючи у неї п'ять видів відчуттів: зорові, дотикові, слухові, смакові й нюхові.

Генетичні визначення — різновид атрибутивно-релятивних визначень понять, у яких видовою ознакою є спосіб походження або створення предмета.

Гіпотеза — це, по-перше, особливий рід припущень про такі форми зв'язків між явищами, які неможливо цієї миті безпосередньо бачи­ти, проте вважається, що вони існують; по-друге, — це складний на­уковий метод, який включає в себе як виведення певного припущен­ня, так і його наступне доведення; по-третє, — це особливий вид умовиводу, висновок якого є певним припущенням.

Гокленівський сорит — це прогресивний полісилогізм, в якому пропу­щені всі більші засновки, крім першого, а також пропущені всі вис­новки, крім останнього.

Дедуктивні умовиводи — міркування, в яких рух знань відбувається від більш загального знання до менш загального знання (частково­го або одиничного).

Деонтичні (нормативні) модальні судження — вид модальних суд­жень, які стосуються діяльності людей, норм їхньої поведінки в суспільстві.

Деструктивна дилема — це дилема, в якій висновок складається із за­перечення підстав умовних суджень-засновків.

Дефінієндум — структурна частина визначення понять (ліва частина визначення, поняття, яке визначається). Позначається символом "в".

Дефінієнс — структурна частина визначення понять (права частина визначення, те, через що визначається поняття). Позначається сим­волом "а".

Диз'юнкція — вид складних суджень, в яких міститься певна альтер­натива. Оскільки сполучник "або", який є аналогом оператора диз'юнкції, має два значення, диз'юнктивні судження бувають двох видів: прості і строгі (сильні). У першому випадку диз'юнкція ви­користовується для позначення альтернатив, які не виключають одна одну (вони можуть бути одночасно істинними, але не можуть бути одночасно хибними). Для позначення оператора простої диз'юнкції використовують символ "V". У другому випадку диз'юн­кція використовується для позначення ситуації, коли ці альтернати­ви є такими, що виключають одна одну (вони не можуть бути одно­часно істинними і не можуть бути одночасно хибними). Для позна­чення строгої диз'юнкції використовують символи: "V", "V тощо.

Дилема — вид розділово-умовних умовиводів, де в розділовому зас­новку можливі дві альтернативи. Дилеми бувають конструктивни­ми і деструктивними, простими і складними.

Дихотомія — вид поділу понять, за допомогою якого ділене поняття розбивають на два поняття, що суперечать між собою.

Ділене (родове) поняття — це структурний елемент операції поділу понять, поняття, обсяг якого необхідно розкрити.

Доведення — форма мислення, за посередництвом якої на основі одних знань розкривається істинність або хибність інших знань, отже, це об­ґрунтування істинності тези. Термін "доведення" застосовується та­кож для позначення самого процесу використання цієї форми як ло­гічної операції (процедури), сукупності логічних прийомів.

Еквіваленція — вид складних суджень, які будуть істинними у тому разі, коли збігатимуться істиннісні значення тих суджень, із яких вони складаються, тобто тоді, коли обидві її частини будуть або ра­зом істинні, або разом хибні. Оператор еквіваленції позначається символами: "о", "=". Аналогом оператора еквіваленції в ук­раїнській мові є сполучник "якщо і тільки якщо..., то...".

Екзистенційні судження є окремим видом атрибутивних суджень, в яких ідеться про наявність або відсутність самого предмета думки. Предикат них позначається словами: "існує" ("не існує"), "є" ("не є"), "був" ("не був") тощо.

Елементарні (прості) судження містять у своїй структурі лише один суб'єкт і один предикат.

Ентимема — це скорочений ПКС, в якому пропускають (але мають на увазі) один із засновків або висновок.

Епістемічні (пізнавальні) модальні судження — вид модальних су­джень, які визначають характер і ступінь достовірності знання.

Епіхейрема є силогізмом, кожний із засновків якого є ентимемою.

Загальними називають судження, в яких щось стверджується або запе­речується стосовно цілого класу (множини) предметів. У таких суд­женнях використовують слова "всі", "кожний", "будь-який" тощо.

Загальні ознаки — це спільні для кількох (двох або більше двох) озна­ки предметів.

Загальні поняття — вид понять, в обсязі яких узагальнено більше од­ного предмета.

Закон виключеного третього можна сформулювати у такий спосіб: із двох суперечливих суджень одне завжди буде істинним, друге — хибним, а третього бути не може.

Закон достатньої підстави фактично є правилом, яке можна сформу­лювати так: "Будь-яке судження повинно мати достатню підставу, внаслідок якої воно оцінюється як істинне, а не як хибне".

Закон заборони суперечності формулюється так: "Два судження, в од­ному з яких ми щось стверджуємо, а в іншому те саме, у той самий час, у тому самому відношенні заперечуємо, не можуть бути одно­часно істинними і одночасно хибними".

Закон тотожності формулюється так: кожна думка (та її елемен­ти) має залишатися незмінною у процесі одного і того самого мірку­вання.

Закони логіки (закони мислення, логічні тавтології) — це завжди істинні (істинні за своєю логічною формою) судження. У логіці за традицією визнають існування чотирьох основних законів: тотож­ності, заборони суперечності, виключеного третього і достатньої підстави.

Заперечення є логічним оператором (позначається символами: "1", "~"), який змінює істиннісне значення судження на протилежне, тоб­то перетворює істинне судження на хибне, а хибне — на істинне.

Заперечні судження — вид суджень, в яких щось заперечується про предмет думки.

Заперечно-стверджувальні умовиводи (тодиа (оііеп^о ропепа) — вид розділово-категоричних умовиводів, в яких другий засновок є запе­речним судженням, а висновок — стверджувальним.

Засновок умовиводу — це судження, в якому фіксується вихідне (вже відоме) знання.

Збірні поняття — вид понять, в обсязі яких узагальнюються не окремі предмети, а множини предметів, що мисляться як окремі елементи (одиниці) обсягу.

Зміст понять — сукупність істотних і загальних ознак, які в цьому по­нятті мисляться.

Зміст судження (у логіці зміст часто називають матерією) — істинні- сне значення судження, насамперед істина або хиба.

Імплікація (матеріальна імплікація) є складним умовним судженням, що складається з двох частин (вони, в свою чергу, можуть бути про­стими або складними судженнями). Перша частина імплікації є умо­вою (основою, антецедентом), а друга — наслідком (консеквентом). Оператор імплікації позначається символами: "з", В ук­

раїнській мові аналогами імплікації є сполучники: "якщо..., то...", "коли..., тоді..." тощо. У цілому імплікація буде хибною лише в

тому разі, коли її умова буде представлена істинним судженням, а наслідок — хибним.

Ім'я — вираз природної або штучної формалізації мови, що позначає окремий предмет або клас предметів.

Індуктивні умовиводи — міркування, в яких рух знань відбувається від менш загального знання (як правило, одиничного) до більш за­гального знання (часткового або всезагального).

Істина — одне з двох основних істиннісних значень суджень. Істинним називається таке судження, яке адекватно (правильно) позначає відповідну ситуацію у навколишній (позамовній) дійсності.

Істотними (якісними) ознаками називають таку сукупність ознак предмета, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні для того, щоб відрізнити цей предмет (або сукупність, множину предметів) від будь-якого іншого.

Кількість судження — це характер суб'єкта судження (його логічний обсяг). За кількістю судження поділяють на загальні, часткові й одиничні.

Комунікативна функція понять полягає в тому, що, закріплюючи свої знання у формі понять, люди потім обмінюються ними в процесі своєї життєдіяльності, а також передають їх наступним поколінням.

Конкретні поняття — вид понять, в обсязі яких узагальнюються пред­мети або упорядковані множини предметів, які можна сприйняти органами чуттів.

Конструктивна дилема — це дилема, до висновку якої входять на­слідки умовних засновків.

Контрадикторність (суперечність) — вид відношень, що існує між судженнями видів: А - О, Е- І (за логічним квадратом). Ці суджен­ня не можуть бути одночасно істинними і не можуть бути одночасно хибними.

Контрарність (протилежність) — вид відношень, що існує між су­дженнями видів: А - Е (за логічним квадратом). Ці судження не мо­жуть бути одночасно істинними, але можуть бути одночасно хиб­ними.

Концептуалізм — течія у схоластичній філософії, прихильники якої зайняли проміжну позицію у суперечці між реалістами й номіналі­стами. Вони вважали, що універсалії позначають не самі по собі предмети або їх сукупності (множини), а властивості предметів, які існують не менш реально, ніж предмети, що їх люди сприймають завдяки своїм органам чуттів.

Кон'юнкція— вид складних суджень, які будуть істинними лише у тому разі, коли всі їх складові частини (їх може бути дві чи більше) будуть представлені істинними судженнями. Оператор кон'юнкції в логіці позначається символом "л". Основним аналогом оператора кон'юнкції в українській мові є сполучник "і".

Логіка — наука про абстрактні об'єкти: закони мислення, поняття, судження, умовиводи, а також про універсальні відношення між ними.

Меншим засновком ПКС є той його засновок, що містить менший термін.

Менший термін ПКС — суб'єкт висновку ПКС.

Мова — звукова або писемна (графічна) інформаційна знакова систе­ма. Вона дає можливість закріпити й зберігати людські знання, пере­давати їх із покоління в покоління.

Модальні судження будуються з простих категоричних суджень за допомогою логічних операторів, які вказують на додаткові обста­вини, що можуть вплинути на їхнє (суджень) істиннісне значення. Основні види модальних суджень: алетичні, епістемічні, деон- тичні, аксіологічні, темпоральні та інші.

Модуси ПКС — такі їх схеми, в яких фіксується не лише їх фігура, а й конкретний вид (А, Е, І або О) засновків і висновків.

Негативні поняття — вид понять, які містять негативні ознаки або вказівку на відсутність ознаки.

Незбірні поняття — вид понять, в обсязі яких узагальнюються окремі предмети.

Неповна індукція — це вид індуктивного умовиводу, в якому висно­вок про наявність певної властивості у всього класу (множини) предметів робиться на підставі знання про наявність цієї власти­вості лише у деяких предметів цього класу (множини).

Непорівнювані поняття — вид понять, які у своєму змісті не містять спільних ознак.

Непорівнювані судження мають або різні суб'єкти, або різні предика­ти, або одночасно різні суб'єкти і різні предикати. У непорівнюва- них судженнях істинність або хибність одного судження не залежить від істинності або хибності іншого.

Непорівняльні судження — це складні судження, в яких прості суд­ження містять всі відмінні предикати й суб'єкти, тому такі судження неможливо порівняти за смислом і аналізувати їх співвідношення за істинністю й хибністю.

Непрямі доведення (апагогічні) — це вид доведень, коли істинність тези обґрунтовується через доведення хибності антитези.

Непусті поняття — вид понять, які у своєму обсязі містять елементи, тобто предмети, що мають зазначену в понятті ознаку, реально існу­ють. Непусті поняття бувають одиничними і загальними.

Нерефлексивність — вид відношень, що існує між релятивними суд­женнями, який характеризується тим, що кожний із членів відношен­ня К (між х і у) не перебуває у такому ж відношенні до самого себе.

Нерозподілений термін судження — термін, що мислиться лише в ча­стині обсягу судження.

Несиметричними називають відношення між релятивними судження­ми, коли важливим є порядок їх розташування, оскільки зміна по­рядку може вплинути на їх смислове або матеріальне (істиннісне) значення.

Неспіввідносні поняття — вид понять, зміст яких має самостійний ав­тономний смисл.

Несумісними називаються поняття, до змісту яких входять ознаки, що виключають одна одну, тому їх обсяги не містять спільних еле­ментів. Несумісні поняття поділяються на суперечливі (контрадик­торні), протилежні (контрарні), співпідпорядковані (координовані).

Несумісні судження містять різні якості (одне судження стверджу­вальне, інше — заперечне). Між несумісними судженнями можуть існувати логічні відношення (за логічним квадратом): контрар- ності (протилежності), субконтрарності і контрадикторності (суперечності).

Нетранзитивність — вид відношень, що має місце між кількома (дво­ма або більше) релятивними судженнями тоді, коли ми не можемо з одного істинного релятивного судження безпосередньо перейти до іншого істинного релятивного судження.

Номіналізм (від лат. потіпе — ім'я) — течія у схоластичній філософії, прихильники якої вважали, що існують лише ті предмети (речі), які можна сприймати за допомогою органів чуттів людини. Кожний із цих предметів можна позначити певним словом, яке буде його іме­нем (звідси і назва напряму).

Обернення (конверсія) — це логічна операція над судженнями, що по­лягає у перестановці місцями суб'єкта і предиката.

Обмеження понять — це логічна операція над поняттями, завдяки якій відбувається перехід від поняття з ширшим обсягом (родового) до поняття із вужчим обсягом (видового) через додавання до змісту вихідного поняття ознак, що стосуються лише частини елементів його обсягу. Кінцевим результатом такої операції є поняття, обсяг якого складається з одного елемента.

Обсяг понять є сукупністю (множиною) тих конкретних предметів, які підпадають під це поняття, оскільки мають спільну для них властивість (ознаку). Окрім обсягу поняття у логіці виокремлюють і доповнення до обсягу, тобто всі предмети, які не входять у цю сукупність.

Одиничні поняття — вид понять, в обсязі яких існує лише один предмет.

Одиничні судження — вид суджень, в яких щось стверджується або за­перечується лише про окремий предмет певного класу.

Ознаки — це все те, чим предмети відрізняються один від одного або подібні між собою. Ознаки можуть бути загальними і відмітними, істотними й неістотними, необхідними й випадковими.

Операційні визначення — різновид атрибутивно-релятивних визначень понять, в яких видовою ознакою є посилання на операцію, за допо­могою якої твориться предмет.

Опосередковані умовиводи — міркування, в яких висновок робиться із кількох (двох або більше) засновків.

Парадокси — вид логічних помилок, коли, починаючи з інтуїтивно очевидних суджень і керуючись правильними засобами логіки, ми в результаті отримаємо логічну суперечність (виявляється, що разом істинними є певне судження (А) і його заперечення (не А).

Паралогізм — це логічна помилка, яка виникає внаслідок несвідомого порушення правил або законів логіки.

Перетворення (обверсія) — це логічна операція над судженнями, яка полягає у зміні його якості на протилежну. її можливість ґрунтуєть­ся на тому, що подвійне заперечення дає ствердження.

Перетин (частковий збіг) — вид відношень між поняттями: поняття, що перетинаються, містять ознаки, які не виключають одна одну, і тому їх обсяги можуть часто (але не завжди) мати спільні елементи.

Підкорення — вид відношень, що існує між судженнями видів: А - І, Е- О (за логічним квадратом). Такі судження можуть бути од­ночасно істинними і одночасно хибними. Підпорядковуючі суджен­ня А (для І), Е (для О) можуть бути хибними, а відповідні їм підпо­рядковані судження — одночасно істинними, але зворотної ситуації (коли підпорядковані судження будуть хибними і одночасно відповідні їм підпорядковуючі судження — істинними) бути не може.

Підпорядкування (субординація) — вид відношень між поняттями, в яких зміст першого (підпорядковуючого) становить частину змісту другого (підпорядкованого), а обсяг другого повністю входить в обсяг першого.

Підстава поділу — це елемент структури операції поділу понять, озна­ка, за якою виокремлюються члени поділу.

Пізнавальна функція понять полягає в тому, що поняття є й результа­том попереднього процесу пізнання, і способом подальшого пізнан­ня дійсності.

Повна індукція — це вид індуктивного умовиводу, в якому на підставі знання про наявність конкретної ознаки у кожного окремого предме­та цієї множини робиться висновок про наявність цієї ознаки у всіх предметів цієї множини.

Поділ за видозмінюваною ознакою — вид поділу понять, коли ділене поняття розподіляють на види на підставі специфічної ознаки, що є у зміненому вигляді у різних видах діленого поняття.

Поділ понять — логічна операція над поняттями, за допомогою якої розкривається обсяг родового поняття через перелік його видів або елементів.

Позитивні поняття — вид понять, які складаються з позитивних оз­нак або в їхньому змісті є вказівка на наявність такої ознаки.

Поняття — це форма мислення, яка відображає предмети в їх загаль­них та істотних (якісних) ознаках.

Порівнювані поняття — поняття, які у своєму змісті мають спільні оз­наки, за якими вони порівнюються (звідси й їх назва). Порівнювані поняття можуть бути сумісні або несумісні.

Порівнювані судження — це складні судження, в яких прості суджен­ня можуть містити спільні суб'єкти, але різні предикати, можуть містити спільні предикати, але різні суб'єкти, і можуть містити спільні і предикати, і суб'єкти. Вони можуть відрізнятися одне від одного кількістю і якістю. Порівнювані складні судження бува­ють сумісні і несумісні, між ними існують ті самі типи відношень, що й між простими атрибутивними судженнями.

Порівняння — мисленнєве зіставлення одного предмета з іншим, вияв­лення між ними подібних та відмінних ознак.

Прагматика (логічна) — рівень семіотики, на якому враховуються рівень обізнаності й поведінка інтерпретатора мовних виразів.

Предикат суджень — структурний елемент суджень, який позначає властивість, що приписується предмету (для атрибутивних суджень), або відношення між предметами (для релятивних суджень).

Принцип взаємозамінюваності (один із трьох принципів теорії імену­вання) — якщо два імені мають одне й те саме предметне значення, то будь-яке з них можна замінити іншим, а істиннісне значення вира­зу залишиться без зміни.

Принцип однозначності (один із трьох принципів теорії іменування) — ім'я повинно мати один денотат, тобто позначати один предмет або одну множину.

Принцип предметності (один із трьох принципів теорії іменування) — слова мають позначати не самих себе, а лише певні предмети, відно­шення і зв'язки між ними.

Природна класифікація — вид класифікації понять, коли предмети кла­сифікують на підставі ознак, що випливають з їх власної природи.

Проблематичні алетичні модальні судження — вид алетичних мо­дальних суджень, які будуються за допомогою модального операто­ра "можливо" ("0").

Проста дилема — це дилема, в якій висновок є простим категоричним судженням.

Простий категоричний силогізм (ПКС) є різновидом дедуктивних умо­виводів і являє собою систему трьох взаємопов'язаних суджень виду: А ("Всі 8 є Р"), Е ("Всі 8 не є Р"), І ("Деякі 8 є Р"), О ("Деякі 8 не є Р"). Перші два судження є засновками ПКС, а третє — висновком.

Прості категоричні судження відрізняються між собою якістю й кількістю. Це насамперед загальностверджувальні (А, їх структу­ра: "Всі 8 є Р"), загальнозаперечні (Е, їх структура: "Всі 8 не є Р"), частково стверджувальні (І, їх структура: "Деякі 8 є Р"), частково заперечні (О, їх структура: "Деякі 8 не є Р").

Протилежними (контрарними) називаються поняття "X", "У", у яких зміст одного не лише виключає ознаки другого, але й замінює іншими несумісними ознаками (наприклад, "X" - "день", "У" - "ніч"). Для протилежних понять можна знайти родове поняття "2". У нашому прикладі таким поняттям є "частина доби".

Протиставленням суб'єкту називають трансформацію суджень, коли над судженням спочатку роблять операцію обернення, а потім операцію перетворення.

Протиставленням предикату називають трансформацію суджень, коли над судженням спочатку роблять операцію перетворення, а потім операцію обернення.

Прямі доведення є міркуваннями, спрямованими на безпосереднє об­ґрунтування істинності або хибності тези.

Пусті поняття — вид понять, в обсязі яких немає жодного елемента (предмета), який би мав зазначену ознаку.

Реалізм — течія у схоластичній філософії: у гносеології (теорії пізнан­ня) дотримувалися позицій об'єктивного ідеалізму (платонівського типу) і вважали, що загальні (спільні для кількох предметів) сут­ності можуть існувати не менш, а навіть більш реально (звідси і на­зва — реалізм), ніж окремі речі, які людина сприймає своїми чуттями.

Релятивні судження — вид суджень, які розкривають наявність або відсутність у предмета думки певного відношення до іншого пред­мета (або кількох предметів) думки. їх формула: "х К у", де х, у — предмети думки, К (від геїаію) — відношення між ними.

Рефлексивність — вид відношень, що існує між релятивними суджен­нями; характеризується тим, що кожний із членів відношення К (між х і у) перебуває в такому ж відношенні до самого себе. Рефлексив­ними є, наприклад, відношення одночасності, рівності тощо.

Рівнозначними називаються поняття, обсяги яких збігаються, але змісти яких нетотожні, оскільки кожне з них відображає лише пев­ний бік (якусь одну властивість) одного й того ж предмета (або мно­жини предметів).

Розділові умовиводи — вид умовиводів, до складу яких входить як мінімум одне розділове (диз'юнктивне) судження. Перший засновок розділового умовиводу завжди є розділовим.

Розділово-категоричні умовиводи — вид розділових умовиводів, в яких перший засновок є розділовим судженням, другий засновок є категоричним судженням або кон'юнктивним (може спостерігатися в тих випадках, коли кількість диз'юнктів у розділовому засновку перевищує два), а висновок є категоричним або кон'юнктивним суд­женням. Основні види цих умовиводів: стверджувально-заперечні умовиводи (тойиа ропеп^о Іоііепа) і заперечно-стверджувальні (тойиа (оііепйо ропепа).

Розділово-умовні умовиводи — вид опосередкованих умовиводів, в яких перший засновок завжди є розділовим (диз'юнктивним) суд­женням, інші засновки (їх кількість дорівнює кількості диз'юнктів) є умовними (імплікативними) судженнями. Висновок у розділово- умовних умовиводах може бути як категоричним, так і розділовим судженням. Виділяють такі різновиди цих умовиводів: дилеми, три- леми і полілеми.

Розподілений термін судження — термін, який мислиться у всьому об­сязі судження.

Семантика (логічна) — рівень семіотики, на якому враховуються зв'язки, що існують між мовою і позамовною дійсністю.

Семантичне визначення понять (остенсивне) — надання смислу певно­му поняттю шляхом прямого вказування на той предмет, який є де­нотатом (предметним значенням, елементом обсягу) цього поняття.

Семіотика — загальна теорія знакових систем, наука, яка досліджує зв'язки, що існують між мовою і позамовною дійсністю. Семіотика поділяється на три рівні: синтаксис, семантику і прагматику.

Середній термін ПКС— це термін, який входить лише у засновки й якого немає у висновку ПКС.

Симетрія — вид відношень між релятивними судженнями, коли не має значення, який із цих двох членів судження попередній, а який — на­ступний. Зміна порядку їх розташування не може впливати на смис­лове і матеріальне (істиннісне) значення таких суджень. Симетрія має місце у судженнях про рівність, подібність, одночасність тощо.

Синтаксис (логічний) — рівень семіотики, на якому мова розглядаєть­ся як неінтерпретована знакова система.

Синтаксичне визначення понять є висловом про те, що певний символ (мовний вираз) розглядається як символ, тотожний за смисловим значенням іншому символу. Виділяють явні і неявні визначення (контекстуальні).

Синтез — мисленнєве поєднання кількох ознак предмета у єдине ціле.

Складна дилема — це дилема, в якій висновок представлений склад­ним розділовим судженням.

Складним категоричним силогізмом (полісилогізмом) називають по­єднання двох або більше ПКС, у якому висновок одного ПКС (так званого просилогізму) є одночасно засновком іншого ПКС (так зва­ного епісилогізму).

Складні судження містять у своєму складі кілька (два або більше) про­стих суджень. Вони творяться із простих за допомогою логічних сполучників (зв'язок, конекторів). Існують такі основні види склад­них суджень: кон'юнкція, диз'юнкція, матеріальна імплікація, екві- валенція.

Слово (або сукупність слів) є звуковим або графічним комплексом, за яким закріплене відповідне предметне значення (денотат) і смислове значення (смисл, думка).

Смислом називається сукупність ознак предмета. Смисл також є спосо­бом, яким вказується на предметне значення слова. Смисл — це та­кож ідеальне поняття, що існує у думці людини.

Смислове значення суджень — певна інформація про стан справ у на­вколишній (позамовній) дійсності.

Сорит є скороченим полісилогізмом, у якому пропущено (але маються на увазі) деякі засновки або проміжні висновки. Соритів існує бага­то видів, насамперед вони поділяються на аристотелівські (регре­сивні) і гокленівські (прогресивні).

Софізми — це логічні помилки в міркуваннях, які виникають внаслі­док свідомого порушення правил або законів логіки. Софізми вико­ристовувалися ще в античну добу для того, щоб перемогти супро­тивника в суперечці, позбавити його впевненості у своїх розумових здібностях.

Співвідносні (поняття) — вид понять, зміст яких не має автономного смислу, тобто таке поняття стає осмисленим лише тоді, коли воно походить від іншого поняття або використовується у певному кон­тексті.

Співпідпорядкованими (координованими) є поняття "X", "У", які, пе­ребувають на одному рівні загальності й одночасно підпорядковані більш загальному (родовому для них) поняттю "2" (наприклад, "X" - "лебідь", "У" - "сокіл", "2" - "птах").

Спосіб (форма) доведення — послідовний логічний зв'язок аргументів і тези.

Сприйняття — друга форма чуттєвого відображення реальності, це цілісні синтетичні образи зовнішніх речей.

Спростування — це вид доведення, який полягає в обґрунтуванні хиб­ності тези.

Стверджувальні судження — вид суджень, в яких щось стверджуєть­ся про предмет думки.

Стверджувально-заперечні умовиводи (тодиа ропеп^о ІоПепа) — вид розділово-категоричних умовиводів, в яких другий засновок є стверджувальним судженням, а висновок — заперечним.

Структурні визначення понять — різновид атрибутивно-релятивних визначень, у яких розкриваються елементи системи через перелік її видів або частин.

Суб'єкт суджень — елемент структури суджень, предмет, якому при­писується властивість.

Судження — це форма мислення, в якій засобами мови розкриваються зв'язки предметів із їх ознаками або відношення між предметами.

Субконтрарність (часткова сумісність) — вид відношень, що спосте­рігається між судженнями видів І - О (за логічним квадратом). Ці судження не можуть бути одночасно хибними, але можуть бути од­ночасно істинними. Тобто із хибності одного із них випливає істинність іншого, але не навпаки.

Сумісні поняття — поняття, ознаки яких допускають можливість по­вного або часткового збігу їх обсягів. Тобто це поняття, які містять спільні елементи. Сумісність поняття виявляється в трьох видах відношень: рівнозначності (тотожності), підкорення (підпорядкуван­ня, субординації), перетину (часткового збігу).

Сумісні судження містять одну й ту саму думку (повністю або частко­во). Між ними виникають такі логічні відношення (за логічним квадратом): еквівалентності, підпорядкування, часткового збігу.

Суперечливими (контрадикторними) називаються поняття ("X", "У"), у яких зміст одного просто заперечує зміст другого, не стверджуючи інших ознак (наприклад, "X" - "планета" і "У" - "не планета"). По­няття "У" є доповненням до обсягу поняття "X", тобто "У" = "не X".

Суперечливі судження — завжди хибні (хибні за своєю логічною фор­мою) судження.

Суто розділовий умовивід — вид умовиводів, які складаються тільки з розділових (диз'юнктивних) суджень. їх зазвичай використовують лише для початкової (попередньої) класифікації предметів.

Схоластика (від грецьк. аскоіа — школа) — напрям у середньовічній філософії та логіці. У схоластиці існували три основні течії, які по- різному визначали статус загальних імен (універсалій): номіналісти, концептуалісти і реалісти.

Теза — це структурний елемент доведення, положення, істинність або хибність якого обґрунтовуються в цьому доведенні.

Темпоральні модальні судження — вид модальних суджень, які вра­ховують часові характеристики, що можуть вплинути на істиннісне значення суджень про події в навколишній дійсності. Вони будують­ся за допомогою модальних операторів: "раніше", "минулого тиж­ня", "у майбутньому", "завтра" тощо.

Термін (кордон, межа) — слово або група слів, які позначають чітко визначений предмет (або множину) і вживаються в цій науці з одним чітко визначеним смисловим значенням.

Терміни ПКС — суб'єкти і предикати засновків і висновку умовиводу.

Традуктивні умовиводи (аналогії) — міркування, в яких засновки і висновки представлені судженнями однакового ступеня загальності (як правило, рух знань відбувається від одиничного знання до оди­ничного).

Транзитивність — вид відношень, що існує між кількома (двома або більше) релятивними судженнями тоді, коли з одного відношення між ними ми безпосередньо можемо перейти до іншого.

Узагальнення — мисленнєве об'єднання однорідних предметів, їх гру­пування на основі тих або інших ознак.

Узагальнення понять — це логічна операція над поняттями, завдяки якій відбувається перехід від поняття з вужчим обсягом до поняття з ширшим обсягом шляхом збіднення його змісту (тобто вилучення специфічних видових ознак). Кінцевим результатом цієї операції є так звані категорії філософії (універсальні поняття), тобто поняття, які поєднують у собі майже всі предмети дійсності.

Умовивід є формою мислення, за допомогою якої з одних думок (зас­новків) із логічною необхідністю отримують нові думки (висновки).

Умовно-категоричні умовиводи — різновид умовиводів, у яких пер­ший засновок представлений умовним (імплікативним) судженням, а другий засновок і висновок представлені простими категоричними судженнями. Існують два основні різновиди таких умовиводів: стверджувальний (тойшропепя) і заперечний (тойш ІоПет),

Уявлення з'являються на основі минулих сприйняттів предметів, обра­зи яких збереглися у пам'яті людини.

Хиба — одне із двох основних істиннісних значень суджень. Хибним називається таке судження, яке неадекватно (неправильно) позна­чає відповідну йому ситуацію у навколишній (позамовній) дійсності, перекручує її.

Факти — це події, що були зафіксовані тим або іншим способом, вони також є найпоширенішим видом аргументів.

Фігури ПКС—різновиди ПКС, які відрізняються між собою залежно від розташування середнього терміна. Всього їх чотири.

Фреге Г. В. — видатний німецький учений, котрий широко запровадив у логіку метод формалізації, розробив варіант штучної мови, увів у логіку квантори, висловлювання почав тлумачити як функції, що мають як істиннісне значення, так і смислове. Перший варіант те­орії іменування у логіці також належить Г. Фреге. За допомогою розширеного обчислення предикатів він побудував формалізовану систему арифметики, мріяв про повне зведення математики до ло­гіки.

Функціональні визначення понять — різновид атрибутивно-релятив­них визначень, в яких видовою ознакою є призначення предмета, його роль і функції.

Часткові судження — вид суджень, в яких щось стверджується або заперечується лише стосовно частини класу (множини) предметів. У таких судженнях використовують слово "деякі" тощо.

Члени поділу — це елементи структури операції поділу понять, видові поняття, на які розподіляють ділене поняття.

Штучна класифікація понять — вид класифікації, коли предмети кла­сифікують або на підставі угод (конвенцій), або керуючись певними практичними міркуваннями.

Штучні мови — різновиди мов, які використовуються для виконання спеціальних завдань в окремих науках. Штучні мови необхідні на­самперед для того, щоб наочно представити структуру того чи іншого предмета чи явища.

Явні синтаксичні визначення понять — вид визначень, коли чітко про­стежуються структурні компоненти визначення: ліва частина (анте­цедент, поняття, що визначається) і права (консеквент, поняття, яке визначає). Основним видом явних визначень є атрибутивно-реля­тивні (через вказівку на найближчий рід і видозмінну ознаку).

Якість суджень — це їх логічна форма. За якістю судження бувають стверджувальними або заперечними.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных