Драматургія Сенеки та “новий стиль”.

Трагедії основані на традиційних міфологічних сюжетах: “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агомемнон”. Вони насичені кровавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями, не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені тонким психологічним мотивуванням, герої пристрастні, підступні, жорстокі. Сенека насичує трагедії риторичними прийомами, які не пасують драматизму ситуації. Монологи, діалоги чергуються з хоровими партіями. У “Федрі” вісник докладно розповідає, а Тесей і хор нагадують про пошматоване тіло Іпполіта, частини якого збирають слуги. Образи героїв примітивніші за грецькі аналоги. Сенека-стоїк засуджує надмірні пристрасті та спроби людини боротися з визначеною долею. У класичній трагедії забороняється прилюдна смерть, а у С. Федра проколює себе мечем прилюдно. Геркулес при свідках розправляється з сином та дружиною. На початку “Медеї” образ головної героїні сталий – жага помсти переборює всі інші почуття, ще не знає, яка буде помста, але готується до найстрашнішого. Після сумнівів вона говорить про Ясона як про мало винувату людину, але знову змінює свої плани і обвинувачує в усьому Ясона, розуміє, що він любить дітей і вирішує цим скористатись. Порівняно з Евріпідом ця п’єса примітивніша, образ героїні – спрощений та одноманітний, дії спонукаються гіпертрофованими почуттями, вибухами пристрастей, у Медеї – ревнощами. Головний прийом створення трагічної атмосфери – нагромадження жахів: в отруту Медеї увійшли пір’я Гарпій, попіл з Етейського вогнища і т.д. Трагедії Сенеки оснащені всіма ефектами “нового стилю”: урочисті довготи чередуються з лаконічними сентенціями, декламаційна патетика створена у повтореннях, градаціях, гіперболах, метафорах, порівняннях, запозичених з найпотужніших областей природи. “Новий стиль” виникає як опозиція старому “ціцеронівському”. Його лозунги пристрасність, стрімкість, поривність. Декламаційний стиль розгортається в коротких точечних фразах з раптовим ходом думки (сентенціях), в барвистих, часто змістовно суперечливих метафорах. Стиралися кордони між прозою та поезією. В “Діалозі про ораторів” Тацита нарікає Ціцерону за довготу розповідей, повільність у підступах, безмірність відступів, рідку натхненність, недостатню “відполірованість” та “блиск” промов.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: