Засоби творення образу Сави Чалого в однойменній драмі Костомарова.

На початку 1838 року пiд псеводнiмом Iєремiя Галка виходить його перший твiр «Сава Чалий». Показово, що написаний вiн був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом.

У лютому 1838 p., письменник написав історичну драму «Сава Чалий» — першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як «драматические сцени на малороссийском язьке».
Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М. Костомаров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С. Чалого упорядників «Запорожской старини» — І. Срезневського та І. Розковшенка, а також М. Максимовичу, який пов'язав ці події з С. Наливайком, публікуючи пісню «Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий»

У цій пісні народ звинуватив Саву Чалого в тому, що: Ой не схотів да пан Сава козакам служити: Він пішов же до ляшеньків слави залучити.Що не тільки да пан Сава церков да руйнує: Із бісами став за право й бардзо знахарює.
Такі два «обвинувачення» — зраду батьківщини й віри — висунув народ Саві, причому друге увиразнює і підтверджує загальне перше: зрада своєї віри була тяжким злочином.
М. Костомаров же інтерпретує вчинок Сави дещо інакше: відчуваючи велику образу й приниження через невдячність козаків, яких той переможно водив на ляхів, підкошений підступництвом рідного батька, що спершу обіцяв синові допомогу в обранні гетьманом, а, зібравши раду, двічі заперечив проти цього,— Сава пристає на пропозицію коронного гетьмана С. Конецпольського, зроблену від імені польського короля,— прийняти гетьманство над українськими козаками. Сучасному читачеві незрозуміло: як може Сава Чалий погодитися на це, не тільки не відчуваючи себе зрадником «своїх», а й тішачись, що «хоч і поляки нарікуть (гетьманом.— В. С), та зрадником не буду, уп'ять достанеться послужити рідній Україні»? А річ у тім, що після Люблінської унії 1569 р. майже вся Правобережна Україна відійшла до новоутвореної Речі Посполитої під владу польського короля, котрий затверджував при владі обраного козаками гетьмана; і козацькі гетьмани, визнаючи цю владу, не раз брали участь у спільних походах, про що справедливо й сміливо нагадує обурений Сава знахабнілому Конецпольському на початку четвертої дії.

Надії Сави Чалого встановити братерські взаємини між народами або хоча б домогтися від Конецпольського елементарної толерантності щодо громадянських прав українського народу, захистити його від наступу католицтва — церковної унії, дуже швидко зазнали краху; Конецпольський, побачивши незламність Сави, його готовність будь-якою ціною відстоювати правду, відбирає королівський привілей і свої подарунки, але все ж пропонує Саві захист від козаків, які повинні скарати його. «Се я знаю,— відповідає герой драми.— Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смерті! Візьмете мене ви, мені те легко буде на душі, що за віру свою доведеться вмерти; уб'ють мене козаки, я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!»

Таким чином, бачимо, що письменник-романтик, знявши з Сави обвинувачення в зраді православної віри, робить його, навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той «відібрав» у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не згодилася прихилитися до Ігната.

Історичні Сава й Ігнат були учасниками антишляхетського повстання Верлана на захист короля Августа III; причому Сава справді перейшов на бік шляхти, а Гнат ще довго вів боротьбу. Але М. Костомаров тоді ще не знав цієї історичної правди, а використав лише пісню про Саву Чалого в кількох її варіантах.
Романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми.

Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сави, заздрістю й мстивістю у Ігната,— це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія типу Яго.
Козацький гурт зображено далеко не спрощено: козаки одночасно сентиментальні й жорстокі, патріотичні й корисливі, забобонні й легковажні.

М.Костомаров своєю драмою прагнув не піднести національний дух нашого народу, а вказати на помилки українців у минулому, аби попередити їхню появу в часи самого автора і майбутньому. Твір письменника мав стати застереженням та оберегом української нації.

Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його характеру батьковій натурі, у зіткненні цього незалежного індивідуального характеру нівеляційною козацькою масою. Як у античній драмі, так і в «Саві Чалому», право особистості на свою людську гідність, на вибір власної життєвої позиції у войовничо поляризованому світі прирікає героя на динамічне існування між «своїми» й «чужими». Його свобода волі може реалізуватися через неминучий конфлікт або зі «своїми», або з «чужими». Будучи не прийнятий і в чужому світі герой опиняється сам на сам із своїми нерозв'язаними проблемами. В порівнянні з конфліктною ситуацією свого батька конфліктний простір сина набагато ширший: конфлікт із козаками, які його не оцінили, внутрішня опозиція до батька, який незаслужено зайняв його місце гетьмана, конфлікт з Конецьпольським на ґрунті православної віри, із Гнатом Голим на ґрунті любовного почуття до Катерини. Однак головний — це внутрішній конфлікт Сави, який стає причиною всіх інших конфліктів і переростає в глибоку душевну драму. Він криється в самому його характері як особистості. Це — прагнення до необмеженої свободи, яке сублімувалося у волю до влади.

Сава помирає, не розв'язавши своєї душевної драми, хоч він уже й підійшов до розуміння того, що в тих жорстоких історичних обставинах, які владно детермінували свободу волі особистості, іншого виходу немає. Те, що критерій поведінки героя не в його особистих інтересах, а в тому, що історія — то справа народу, з позицій якого й судиться Сава, свідчить водночас і про нерозвинутість особистісного начала в українському романтизмі, про вторинність індивида як заложника національної історії (у французькому романтизмі цього ж періоду цінність особистості була вищою, ніж суспільства).
У «Саві Чалому» позначилися суттєві риси античної трагедії. До них належать єдність і закінченість дії, взаємозумовленість її елементів, визначеність часу дії внутрішньою логікою зображуваних подій, коли відбувається перехід від «щастя до нещастя», умовність відтворюваної події (говориться не про те, що було, а про те, що може статися в силу ймовірності чи необхідності), деформація зображуваного об'єкта в порівнянні з реальним прототипом; герой трагедії не може бути цілковито ні доброчинним, ні злочинцем.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: