Новаторство драматургії Костомарова. Суть і специфіка конфлікту в трагедії «Переяславська ніч»М.Костомарова.

У 1839р. свiт побачив трагедiю «Переяславська нiч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-лiтнього юнака це був немалий доробок, який засвiдчував про народження нового таланту.

Думку про необхідність примирення українців і поляків як рівних з рівними Костомаров висловлював не один раз. І саме ця ідея покладена ним в основу п'єси «Переяславська ніч».

у п'єсі «Переяславська ніч» позначилися й риси теорії античної драми, про що Костомаров писав в автобіографії, згадуючи свою п'єсу, «написанную пятистопным ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придавало ей вид подражания древней греческой трагедии». До цього слід додати єдність часу, місця і дії, хронологічну послідовність події (без інших паралельних дій), типовий мотив боротьби між почуттям кохання до ворога та обов'язком перед вітчизною.

Моральна свобода може проявлятися тільки в боротьбі з чуттєвими бажаннями, внаслідок чого сама суть земного існування, як це і є у «Переяславській ночі», не має великої цінності.

Оскільки отець Анастасій представляє головну ідею твору (боротьба за національну незалежність може увінчатися успіхом тільки через реалізацію принципу християнського братолюбства), він виступає ідеальним героєм. Його особистісні риси повністю розчинені в образі християнського праведника, який покірливо терпить знущання ворогів і готовий піти на смерть («За віру вмерти — Моя потреба перша»).

Переяславський полковник Лисенко уособлює другу суспільну силу — козацтво. Це смілива, діяльна, романтична натура, яка характеризується безпощадністю до ворогів, не зупиняючись навіть перед порушенням християнської моралі («Уранці всі ми будем християне, Увечері сьогодні будем звірі»).

Хранителькою роду, уособленням безкомпромісного національного духу, який ніяк не може примиритися з духом підступності й ворожнечі — польської шляхти, виступає сестра Лисенка — Марина. Це принципово новий у тогочасній український літературі образ, що не вкладається в суто побутові традиційні виміри. Вона є суб'єктом нового конфлікту, що виникає на рівні зіткнення інтимного почуття й суспільного обов'язку.

І, нарешті, від ворожого табору виступає староста Францішек — постать досить безлика й бездіяльна, яка з'являється тільки у фіналі твору. Епізодичною постаттю є єврей-орендатор Оврам — слухняне знаряддя в руках польських властей. Отже, всі дійові особи — не суверенні характери, а носії родових рис певних суспільних верств персоніфіковані ідеї.

Сюжетно конфлікт між Анастасієм і Лисенком проявляється не в їхніх діях, а діалогах-диспутах, як це й належить бути в драмі ідей. Вони не є непримиренними антагоністами — обидва виступають як захисники народу — суперечка ведеться власне про тактику визвольної боротьби. Тому у фіналі Анастасій не перемагає Лисенка, а лише переконує його в тому, що кривава помста веде до нового кровопролиття, що зло породжує тільки зло, тоді як «нам не помсти треба, а свободи». Остання ж може бути досягнена примиренням ворогуючих народів, представників двох конфесій на спільній для них основі християнського братолюбства.
Роздвоєність Марини між моральною і фізичною природою обертається для неї (як і в «Саві Чалому») проблемою морального вибору. Почуваючи себе українкою, вона з власної волі покохала польського старосту, тобто зробила свідомий вибір на користь інтимного почуття. Зустрівши свого брата, вона видає старосту на смерть. Отже, за перший свій вибір їй доводиться платити зрадою, яку вона виправдовує патріотичним обов'язком. І коли конфлікт між Лисенком і Францішком вичерпався та зникла перешкода для шлюбу, Марина вдруге відрікається від коханого. І тут аргументом для неї служить уже органічна неспроможність внутрішнього примирення українця й поляка через відсутність спільних морально-етичних засад, бо вони у свідомості героїні не оперті на ідею християнського братолюбства.

У порівнянні з героями «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» З'ЯВЛЯЄТЬСЯ НОВИЙ ТИП позитивного героя — державного діяча, головним побудником діяльності якого є не особисті інтереси, а всенародна справа. Автор намагається показати Хмельницького не тільки як рупор ідей, що характерно для ідеологічної драми, а як живу людину. Він — і гостинний господар, що знається на старих народних звичаях, і досвідчений дипломат, і тонкий психолог, який бачить наскрізь своїх опонентів, і державний муж, здатний обійняти своїм зором і зрозуміти сенс великих історичних подій.

24.Етнографічно-фольклористична та літературна діяльність «Руської трійці».Альманах «Русалка Дністрова»(1837)

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця"
Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихо­ванців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811−1843), І. Вагилевич (1811−1866) та Я. Головацький (1814−1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

1837 року світ «Русалка Дністровая», книжка, якій судилося відкрити нову епоху в національно-культурному житті Західної України. Це був фольклорно-літературний альманах, перша книжка народною мовою на теренах підавстрійської України, написана українським алфавітом.

Книжку відкриває передмова М.Шашкевича, яка є своєрідним маніфестом відродження української літератури в Галичині.

М.Шашкевич У передмові відзначив, що учасники літературного процесу хочуть надати «теперішньому язикові істинне лице», дотримуючись фонетичного принципу письма: «Пиши — як чуєш, а читай — як видиш». Це був сміливий демократичний крок наближення літератури до життя народу, втілення романтичної ідеї народності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: