Творчість В.Забіли, основні теми й мотиви.Аналіз поезій»Пісня», «Не щебечи, соловейку».

Забіла Віктор Миколайович. Народився 1808р.

Вірші почав писати в середині 30-х pp., але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Є. Гребінка 1841р. в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х pp. збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив 1936р. літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані 1857р. в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» видано 1906р. у Львові заходами І. Франка. Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

Помер поет в листопаді 1869р. в м. Борзна.

Перший етап творчого шляху Віктора Забіли припадає десь на 1833–й або 1835 рік. Після зради коханої, коли життя втратило будь–який сенс, він почав дедалі частіше зазирати до чарчини. На папері поставали все болючіші віршовані рядки, які піснями линули межи люди. Ім'я Забіли стало ві­домим.
У цей час митець зближується з гуртом інтелігенції – художником В.Штернбергом, композитором М.Глінкою (ним, до речі, на Забілині «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі...» були написані романси), вченим М.Маркевичем. Нове товариство титулувало його „малороссийским поэтом”.
Великою подією для В.Забіли стала публікація у 1841 р. трьох віршів („Голуб”, „Пісня” („Повз двір, де живе мила...”) та „Повіяли вітри буйні”) у петербурзькому альманасі „Ластівка”, який видавав Є.Гребінка.

По–різному складалися стосунки Забіли з П.Кулішем. Інколи їм не бракувало й взаємної антипатії (критичний відгук Куліша про твори поета у статті „Взгляд на малороссийскую словесность...”; глузлива віршована відповідь Забіли; шаржоване зображення персонажа, в якому сучасники впізнавали Забілу, в повістях Куліша „Майор” та „Украинские незабудки”). Проте пізніше Куліш у критичних працях дуже прихильно висловлювався про поета, але це було вже після смерті Віктора Миколайовича. «Був він також собі поет з природи», – згадував П.Куліш.

Досить значну частину лірики Забіли, де „літературне” переважає „народне”, становлять посланія – „До невірної”, „До коня” та ін. В цих щирих й сердечних посланіях автор наголошує на своїй незаможності, бідності, згадуючи свої часи на службі у війську, нарікає на долю, картаючи свою життєву драму.
Але найбільшого розголосу набуло посланіє „До Шевченка” опубліковане 1893 р. редактором журналу „Зоря” В.Лукичем. З цим твором пов’язані біографічні сторінки поетів. Їх доля обернулася так, що вони розійшлися на віки, не попрощавшись. Смерть Шевченка була страшним ударом для Забіли, до того ж він відчував себе в чомусь винним перед другом.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: