Журнал»Т.Шевченкаяк зразок мемуарно-публіцистичної прози.

Щоденник як літературне явище щораз жвавіше зацікавлює теоретиків літератури. Вони запитують, чи щоденник взагалі належить до літератури, чи його можна вважати за літературний жанр.

У Шевченковому «Журналі» сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія. Не дивно, отже, що про нього й досі говорять різно. Майже всі коментатори, однак, схиляються до визначення «Журналу» як інтимного щоденника.

«Пишу не для мгновенной славы, Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей, Для памяти минувших дней.»

«Журнал», отже, написаний передовсім для «милих щирих друзів». І хоч Шевченко просить Лазаревського тримати рукопис у тайні, він мусів би бути таки справді наївним, щоб серйозно надіятися на таку дискретність. Крім того, це було б проти його щирого, хоч скритого, бажання; все ж бо в тексті натякає на «запроєктованого» невідомого читача.

Одна з можливих причин того, що «Журнал» написаний російською мовою — це ті знайомі й незнайомі «искренние друзья». Передбачуваний читач «Журналу» тільки подекуди сходився з уже дійсними читачами Шевченкової української поезії. Ми ж знаємо, що деякі з цих останніх дуже дорікали Шевченкові (і нарікали на нього) за мову цього «інтимного» тексту. А коли ми вже при мові «Журналу», то неможливо не погодитися з тими дослідниками, які твердять, що Шевченкові було природніше писати свій щоденник російською мовою, бо він жив у чужому середовищі, «де урядовою й товариською мовою була мова російська. Висловлювати нею думки стало для нього річчю звичайною».

Шевченко писав свій «Журнал» ВІД ЧЕРВНЯ 1857 ДО ТРАВНЯ 1858 РОКУ, в особливо неспокійний період життя: чекання на офіційний документ звільнення з Новопетровської кріпости.

Текст можна умовно поділити на чотири частини, залежно від даних умов його писання:

1) Новопетровське;

2) плавба Волгою до Нижнього Новгороду;

3) Нижній Новгород;

4) Москва і Перербурґ.

Ці частини можна, на вищому рівні, поєднати у дві пари:

перша й друга — наближення до спокуси,

третя й четверта — боротьба зі спокусою.

Перша частина «Журналу» писана, — коли поетове життя проходило у бездіяльності й розпачливій нудьзі чекання — літературно найповніша й найвибагливіша.

Друга частина стає подорожнім нотатником, все ще високолітературним, з живими, влучними спостереженнями міст, краєвиду й людей та метафоричними перевтіленнями цих спостережень у світ мови. Ця частина дуже нагадує літературні «подорожні нариси», що були модні в вісімнадцятому і першій половині дев’ятнадцятого сторіч.

Третя частина де в чому наближається до «нормального» щоденника, з більшою увагою до щоденних подій, з менш розгорненими розповідями, з коротшими записами, окрім широко описаного «роману» з молоденькою актрисою Піуновою, що про нього більше скажу згодом. У Москві, а вже особливо у Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічів, розмов, вражень — текст неначе поїдає сам себе.

СТИЛЬ «ЖУРНАЛУ» не тільки уважно опрацьований, але іноді зухвало висувається наперед, заставляючи нас зупинятися і його подивляти. Стиль особливо кидається ввічі у перших двох частинах. Та навіть у коротких записах четвертої частини помітне уважне стилістичне опрацювання. Але, мабуть, доведеться тут говорити не так про стиль, як про стилі. Хоч у цілому «Журналі» переважає лагідний розповідний клімат, кожна з його частин стилістично дещо відмінна від інших. Щобільше, всередині кожної частини часто трапляються круті стилістичні повороти — від лірики до іронії, від високої риторики до солдатської лайки, від витонченої елеґантности до грубого сарказму.

Надиво мало у «Журналі» ліричних, «поетичних» пасажів. Найбільше їх у описах поетової туги за батьківщиною й прямих звертаннях до України. Трапляються вони також у кількох описах природи та в деяких місцях записів про жінок, які Шевченкові подобаються.

Притаманний «Журналові» лагідно-розповідний, злегка іронічний тон іноді обривається блискавично-громовим гнівом, що його ми добре знаємо з Шевченкової поетичної творчости.

Текст постійно оживлений риторичними звертаннями-апострофами, вже згаданими короткими інвективними вигуками, запитаннями. Особливо звертання-апострофи надають мовленню живої, безпосередньої діялогічности.

Українські пісні — це тільки один з багатьох видів чужих або «вставних» текстів у цій справді «строкатій книзі». Знайдемо тут записи друзів і знайомих (така практика «альбомних» записів була дуже поширена у минулому сторіччі), включно з віршем польською мовою і короткою музичною нотацією. Знайдемо теж два Шевченкові ескізи (з «суздальської» ікони й «святого» Герцена), його записи вже згаданих українських пісень і однієї російської, російських і українських віршів, власні поезії та чернетки власних листів. Навіть чужі «вставні» тексти, особливо поезії, поводяться тут так, як вставні тексти в повісті чи романі.

Неформальний, зненацька зронений «фейлетон» зустрічаємо в «Журналі» дуже часто.

У ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТІЙ ЧАСТИНАХ, коли Шевченко особливо буйно зустрічає «центральні» блага і малощо не піддається їх спокусі, переважають короткі портрети, іноді гоголівські карикатури, нових знайомих.

Окрему категорію обрамованих текстів складають «політичний трактат», «рецензія» й «есей».

В «Журналі» трапляються повно розгорнені есеї. Особливо цікавим є критичний есей про теорію естетики польського мистця, філософа та політичного діяча Кароля Лібельта.

Ще один цікавий текст цього типу — це етнографічний есей про поховання самогубців. Він починається розмовою про уральські звичаї, зв’язані з таким похованням, далі обговорює подібні звичаї в Україні, а потім, у гармонійному переході (що його «природність» умотивована не тільки тематикою, але й своєрідним «тембром голосу»), зупиняється на жорстокості до самогубців християнської церкви і нищення народних звичаїв довкола них: «І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?»

«Журнал» читається сьогодні не як щоденник (або, точніше, не тільки як щоденник), а якась експериментальна, «постмодерністична» повість, що в ній, особливо в її четвертій частині, коли героєві загрожує остаточне розсіяння, включений і «піджанр» щоденника. У тексті бо бачимо власне відзеркалення тексту — розмови про писання взагалі, а особливо про писання цього тексту, — бачимо уважно гармонійовані найрізноманітніші стилі, раптові зудари протилежних настроїв, багатство й неспівмірність тематичного матеріялу, і, щонайголовніше, членування героя на «маски», «персони», «ролі», які мусять (і це — найтрудніше завдання такого романіста-експериментатора) кружляти довкола якогось невидимого центру, щоб не розпастися на цілком автономні персонажі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: