П. Гулак-Артемовський – новатор у жанрі романтичної балади

45. зміст послання «і мертвим і живим»: Послання Т. Шевченка "I мертвим, i живим..." за своïм iдейним спрямуванням має гостро викривальний, сатиричний змiст. Серед раннiх поезiй Шевченка ще не було такоï, де б, як у посланнi, викривались усi злочини украïнських панiв перед народом. А злочини цi були страшнi, i поет пророкує справедливу кару за них. I все ж вiн, звертаючись до сумлiння панiв, сподiвається, що якась частина ïх - найбiльш чеснi представники дворянськоï iнтелiгенцiï - зможе стати на бiк трудящих, "обняти найменшого брата".Украïнськi пани байдужi до народу та далекi вiд украïнськоï культури, ïх ваблять чужi землi - Нiмеччина, Францiя, там вони можуть видавати себе за аристократiв, "справжнiх" європейцiв, жити в розкошах за рахунок експлуатацiï крiпакiв, i ïм не доведеться червонiти за своє походження. Деякi з них, побувавши за кордоном, видають себе навiть за прихильникiв "братерства братнього", волi. Однак це було лише словесною трiскотнею, тому що пани залишилися жорстокими визискувачами трудящих. Облуда панських "великих слов" була особливо очевидною при ближчому ознайомленнi з ïхньою крiпосницькою практикою:I знову шкуру деретеЗ братiв незрящих, гречкосiïв.Украïна та ïï народ були б щасливими, якби цi "безбатченки" нiколи не поверталися назад звiдти, куди вони полюбляли ïздити. Нiхто б не оплакав такоï втрати. Шевченко викрив зарозумiлiсть, пиху украïнського панства, що присвоïло собi право представляти украïнську нацiю. Вдаючись до iронiï, поет особливо ïдко висмiює мудрування украïнських панiв, що хизувалися своєю "освiченiстю". Але яка то освiченiсть, коли вони навiть iсторiï свого народу, своєï рiдноï мови не знають. Поет з гiркотою зазначає, що цi пани колись вивчать i свою iсторiю, i рiдну мову, якщо ïм покаже нiмець.- ïхнiй найбiльший авторитет.Украïнська дворянська iнтелiгенцiя захоплювалась iдеями слов'янського єднання, посилено вивчала iсторiю й мови слов'янських народiв, але залишалася байдужою до потреб рiдкого народу i його мови.Тарас Шевченко ïдко висмiює нацiоналiстичне трактування iсторiï Украïни, гнiвно таврує "ясновельможних гетьманiв" як рабiв росiйського царя i польського короля, розвiнчує козацьку старшину:I гармонiя, i сила, Музика та й годi.Поет непримиримий до полiтичного чванства украïнських панiв. "Героï вашi гетьмани, - нiби каже поет. - А де нинi запорозька вольниця?" Як же вони змирилися з тим, що тепер "на Сiчi мудрий нiмець картопельку садить"? Гiрка iронiя звучить у цих рядках. Справдi, царизм заселяв пiвдень Украïни чужинцями - нiмецькими колонiстами, якi ставали жорстокими гнобителями украïнського народу.Поет звинувачує украïнських панiв, яким ïхнi предки передали у спадщину "своï кайдани, свою славу", у прислужництвi росiйському царевi i зрадi свого народу.Так викриває Шевченко облудний "патрiотизм" украïнських панiв.Гнобительське своє єство вони намагаються прикрити культурницькою фразеологiєю, лицемiрним прагненням "повести за вiком" Украïну, просвiтити затурканого й темного селянина.Щиро люблячи свою безталанну Украïну, Шевченко з повагою ставився до культури iнших народiв. Рядками "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", що стали крилатими, вiн пiдтверджує свiй патрiотизм, гордiсть за працьовитий i талановитий украïнський народ i висловлює дружнi, братерськi почуття до iнших народiв. До цього поет закликає всю украïнську iнтелiгенцiю.Шевченко знав i засуджував реакцiйну суть нацiоналiзму украïнського дворянства, яке голосними фразами про славу минулого намагалося облудно перекрутити справжнiй смисл визвольноï боротьби народу. Поет показує, що справжнiм героєм визвольноï боротьби завжди був народ, не пани, не козацька верхiвка. Вiн викриває i тогочасних панiв, i ïх предкiв як пiдступних запроданцiв.I поет пише в "Посланiï" про майбутню всенародну революцiю. Вiн вiрить, що народна революцiя неминуча:Розкуються незабаром Закованi люди. Настане суд, заговорять Отже, основна iдея "Посланiя" полягає в пророкуваннi того, що народ революцiйно змете своïх лютих експлуататорiв - украïнських панiв, якi прикриваються брехливими словами про "науку" для народу та облудним "патрiотизмом".

46.побутово-етнографічна література 19 століття: ст.. 356.2 т.

47. повісті квітки-основ»яненка: Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем у кожній із них виступає сільська дівчина.Основна колізія сентиментально-реалістичних повістей письменника — долання позитивними героями з трудових верств, переважно з селянства, суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов») чи долі інших людей («Добре роби — добре і буде», «Козир-дівка», «Божі діти»). У повісті «Маруся» з'являється характерне для Квітки художньо-етнографічне портретування персонажів, відображення їх внутрішнього світу, морально-етичних якостей, з орієнтацією на фольклорні зразки. Маруся «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона... Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались...» Портрети героїв «Марусі» та інших творів Квітки стали зразками художньо-етнографічного портретування для багатьох українських прозаїків. Важливе місце в художній структурі повісті «Маруся» займає опис поетичних народно-національних обрядів сватання, весілля як високохудожніх дійств зі своєю режисурою, своїми ролями, з сюжетом, усталеним текстом, глибоко-емоційними піснями та дотепними примовками, з запальними національно-своєрідними танцями. До найкращих сторінок повісті належить майстерно виписана в традиціях сентименталістів елегійна картина українського ранку, яка ніби символізує зародження кохання Марусі й Василя; вона стала взірцем для пейзажних зарисовок в українській літературі наступних часів. І. Франко писав: «Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана» [41, 262]. У соціально-етичній повісті «Козир-дівка» (1836) — новий для української літератури реалістичний образ вольової, завзятої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Ївги, яка перемагає в боротьбі з сільською та повітовою владою і навіть губернським судом, добивається до губернатора й визволяє з в'язниці свого нареченого — бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У «козирному» характері ївги, в її рішучих діях, ставленні до «п'явки людської» — писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих» показується питома риса української жінки з її жагою до справедливості, зображено пробудження громадянської активності в простої людини. Вагоме місце в повісті відведене викривальному, в'їдливо-сатиричному зображенню судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою — дії цілої адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Проводиться думка, що простий трудівник може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них. Водночас реалістичне відтворення логіки розвитку подій порушується штучною щасливою розв'язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» — появою «доброго» губернатора, який стає на захист селянина й карає кривдників.Ще вищого рівня реалізму письменник досяг у соціально-етичній повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється тема зведення паном дівчини-селянки. В багатьох повістях із «спокушаннями», що з'явилися в російській літературі після «Бідної Лізи» М. Карамзіна, тема кохання пана й селянки чи «людей культури» й «людей природи» розкривалася в плані «неприродності», ненормальності такого явища. Так ці стосунки розумів і Квітка, присвятивши їх зображенню повісті «Сердешна Оксана» й «Щира любов». Однією з причин життєвої драми сільської красуні Оксани, що стала покриткою, письменник у дидактично-осудливому дусі виставляє її зневагу до хліборобської праці, мужицького способу життя, її намагання перейти у вищий соціальний стан завдяки зближенню з капітаном. Квітка тлумачить основну колізію не як моральне падіння дівчини, а як вияв панської розбещеності капітана. Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка — композиційно багатошарова й багатопланова повість «Конотопська відьма» — це насамперед гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей, а значить і частувань його на похоронах. Однак ідея повісті неоднозначна. До показу минулого Квітка звернувся і як до своєрідного алегоричного художнього прийому «бий у минулому сучасне» (цим принципом він керується також у романах «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова»). Він показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи поступової ліквідації російським царизмом української державності, послідовних обмежень ним демократичної суті полково-сотенного ладу в Україні у XVIII ст. виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для колишніх часів Запорозької Січі виборного принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження чи спадковістю. Але письменник у «Конотопській відьмі» думав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та одержавши від царського уряду дворянські привілеї. Цю ідейну лінію письменник продовжить в образах поміщика Шпака («Шельменко-денщик») та панів Халявських («Пан Халявский»). Квітчині негативні образи представників колишньої козацької старшини спроектовані на дійсність XIX ст. Сатиричними, гротескними мазками, карикатурними прийомами (гротескні сцени появи писаря з хворостиною, сотника з промовою-«рацеєю» під час сватання, гротеск у способі саморозкриття Забрьохи) із залученням анекдотичних мотивів і фантастики показано обмеженість, неуцтво, нікчемність панівної верхівки взагалі, її ледаче, паразитичне життя, яке обмежується задоволенням потреб шлунку, пиятикою. Безпосередні виходи на сучасність на-явні, наприклад, у такому узагальненні: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: