Тяжко, важко по світу нудитись

Із срамотним тавром на чолі,

А ще тяжче на брата дивитись,

Як бідує на власній землі,

Як принизивсь у рабській покорі,

Відцуравшись, нарешті, й себе…

Бачить все й не здолать у тім горі

Помогти, бо й само ти слабе…

Ой, вся жовч закипить, заклекоче,

Здавить горло, що ледве дихнуть,

І, закривши свй вид, свої очі, -

Проклянеш ти себе й свою путь!

***

Ніч. У хаті зимно, темно,

Каганця дастьбі…

Бідна мати плаче ревно

В скрутонці-журбі…

Хлипа з голоду дівчатко

З-під рядна в кутку;

Під грудима немовлятко

Скигле в сповитку.

На той плач голодний в хаті

Й вітер заодно

Виє, знай, в шибки дірчаті,

Плаче жалібно…

По стіні з гнилої стелі

Крапає вода;

Мабуть, в бідного оселі

І стіна рида!

***

Болить моє серце… холоне в грудях,

А ніч кругом чорна, понура…

Крізь стуму на мене вдивляється жах

Сліпими очима з-за муру.

У комині вітер аж квилить, гуде,

На вікна сльозами дощ пада…

А там у кімнаті обличчя бліде

Лежить на подушці безвладо…

І часом доноситься стогін відтіль,

Слабий, наче шепіт криниці,

А в серці здіймає несказаний біль,

Туманить гіркою зірниці…

В тім стогоні все моє кволе буття,

І зтіхи, і смутки, й надії,

І прикре, побите в борінні життя,

І лихом розвіяні мрії…

В тім стогоні серця холонуча кров,

Отруєна в бої сучаснім;

Остання порада, остання любов,

Що в’яже з цим світом напасним…

Той стогін проймає, катує мене,

Рве серце нікчемне кліщами…

А в комині вітер щось квилить сумне,

Та дощ кропить вікна сльозами…

***

Всьому кінець… надії вже нема…

Кудись везуть… сумні якісь розваги…

В останній раз вітаюсь з усіма

І відірвать очей не маю зваги…

Прощайте ж ви, ріднесенькі краї,

Осяяні, оздоблені красою,

Де в боротьбі точились дні мої,

Де ворог наш знущався наді мною,

Де заздрість зла вергала з-за кутка

На страдника і стріли, і каміння,

Вербуючи із дружнього гуртка

Поплічників – без серця, без сумління –

Гнобителю природних наших прав…

О, скільки бід, розрад і катування

На тім шляху тернистім я дістав

За серця жар, за вибухи змагання,

За сіянку моїх питимих мрій,

Сподіванку народного пробудка!..

Не раз мене всипав наклепів рій –

І від кого ж? від брата-недолюдка!

А спільники, що в спрязі були, -

Дивилися байдуже на цькування…

Але тепер всі рани зажили,

Німіють враз болящі почування,

А йно росте незміряна любов –

До всіх моїх колишніх супостатів,

До друзяків, що били б, певне, знов

І плямили ще більше у сто кратів,

До спільників тяжкої боротьби,

До рідних дум, до пісні голосної.

До стогону бездольної юрби,

До реготу сваволі навісної,

До нив, степів, омочених плачем,

Обвіяних зітханням, хирне-кволих,

Упораних тяжким нужди бичем,

Насичених кривавицею, голих,

До зор ясних, до сонця, до тепла,

До завірюх, до збуреного моря… -

Пробачте ж цей останній вибух горя,

Простіть за все, не пам’ятайте зла!!

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: