ОДНОСКЛАДНІ ОСОБОВІ РЕЧЕННЯ

Односкладні особові речення стосуються тільки осіб (або персоніфікованих предметів і явищ). У них головний член (присудок) завжди можна поєднати з особовими займенника­ми я, ти, ми, ви, він, вона, воно, вони. До односкладних особо­вих речень належать означено-особові, неозначено-особові й узагальнено-особові.

В односкладному означено-особовому реченні особа-діяч (я, ти, ми, ви) безпомилково встановлюється із закінчення дієсло­ва. Це може бути або мовець, сам чи разом з іншими, або осо­ба чи особи, до яких звернена мова.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у першій або другій особі:

а) дійсного способу в теперішньому й майбутньому ча­сах: Марную день на пошуки незримої німої суті в су­тінках понять (Л. Костенко). Назриваю в гаю запаш­ного зілля, запашного зілля, вибуялих трав (В. Чумак). Любимо Вкраїну, та не сліпо, щирим серцем, чистою душею (О. Підсуха);

б) наказового способу: Дай же руку мені, і ходімо у даль. День дорогу прослав, наче стрічку (А. М'ястківський). Так шуміть же, гаї неозорі, і, сади, зацвітайте, як дим (В. Сосюра).

За змістом односкладні означено-особові і синонімічні їм двоскладні означено-особові речення тотожні: те саме означа­ть вислови Думаю і Я думаю; Подумай і Ти подумай. Стилістична ж своєрідність односкладних означено-особових речень полягає в тому, що увага в них зосереджується більше на дії, ніж на особі. Тому в спонуканні, де основною є дія, перевагу надають односкладним означено-особовим реченням: Тільки бо­ріться! Віще слово ніколи не вмре (О. Ющенко). У розповідях, повідомленнях однаково можуть вживатися як односкладні, так складні означено-особові речення. Але коли є потреба виділити, підкреслити особу, якої стосується дія, тоді вживають речення із займенниковим підметом: В далекій дорозі найду або олю, або за Дніпром ляжу головою... А ти не заплачеш, а ти не побачиш, як ворон клює ті карії очі (Т. Шевченко).

У неозначено-особовому реченні неназвана особа-діяч мислиться як хтось із певного кола людей.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у третій особі множини або, якщо йдеться про ми­нулий час, у формі множини.

Наприклад, у реченнях На ланах співають ще не часто і сьогодні в полі день важкий (Л. Талалай). Мене любили, я любив -І це найбільше в світі щастя (М. Стельмах) присудок співають має форму третьої особи множини, а любили — форму множи­ни; із цих присудків можна здогадатися, що співають — хлібо­роби, а любили - близькі люди. Але ці діячі конкретно не названі.

Хоч у неозначено-особовому реченні присудок має форму множини, проте він може стосуватися і кількох осіб, і однієї соби, наприклад, як у діалозі «Вас там кличуть». Вона ски­нулась у тривозі: «Хто?» — «Знайомий один» (О. Гончар).

Неозначено-особові речення вживають у двох випадках: коли з різних причин не хочуть називати особу чи немає в цьому потреби: Його цінили. Мені закидали, що я над­то несправедливий у своєму до нього ставленні. Можли­во!.. (В. Домонтович);

коли сама особа невідома, але відомий її вчинок, дія: На полянах поміж дубами викосили траву, свіжіша ще лежить у покосах, а давнішу згорнули в копички (Є. Гуцало). Коли тебе шанують, шануйся й сам (Нар. творчість). В узагальнено-особовому реченні неназвана особа-діяч мислиться як будь-хто з людей.

Ці речення найчастіше використовуються в прислів'ях, а також у науковій та, рідше, художній літературі. Головний член (присудок) у такому реченні, як правило, виражений дієслово у другій особі однини чи множини дійсного або наказового способу. Наприклад, дії, названі в реченнях Що посієш, те й пожнеш. По правді роби, по правді й буде (Нар. творчість). Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М. Коцюбинський). Серед густо посаджених вільх вам три­вожно й незатишно... Оглядаєтеся по боках, намагаєтеся зап­римітити щось, але ніде нічого, тільки похмурі кущі, невеселе гілля низько понахилялося, тьмяні якісь закутки (Є. Гуцало), може виконувати будь-хто з людей.

Рідше в узагальнено-особових реченнях вживаються інші форми дієслів:

а) форма першої особи однини чи множини: Чого не люблю, того і в борщ не кришу. Як робимо, так ходимо, як дбаємо, так маємо (Нар. творчість). Беремо чисту пробірку, наливаємо в неї дистильованої води (3 під­ручника);

б) форма третьої особи однини чи множини: Швидко ро­бить, та переробляє довго (Нар. творчість). Як і батьків, прізвища не вибирають (3 газети);

в) форма минулого часу: Уморився, поки хліба наївся. Все літечко кукала, гуляла, тепер сиди, очицями моргай (Нар. творчість).

За своїм значенням узагальнено-особові речення поділя­ються на дві групи:

1) речення з широким узагальненням, що виражають за­гальні судження, міркування, поради: Ночвами моря не перепливеш. Не смійся з чужого, щоб тобі не було того (Нар. творчість). Усі зайві гілки на штамбі та в кроні вирізують на кільце. Гілки, відібрані як основні, вкорочу­ють на третину або половину їхньої довжини (3 газети);

2) речення з частковим узагальненням, у яких розпові­дається про дії або стан самого оповідача, мовця: Про­ходиш повз дерева, мов повз батькові пам 'ятники. Відчу­ваєш до них ніжність, якої ще мовби й не знав (О. Си-зоненко). На все це дивишся, все це вбираєш у себе, сповнюєшся високістю простору, що облягає тебе, і відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куток землі (Є. Гуцало).

Односкладні безособові речення

Дія чи стан в односкладних безособових реченнях пода­ються як самодостатні, безвідносні до будь-якого діяча. Підме­та, який би називав виконавця дії, у них немає й не може бути. До безособових речень належать власне безособові й інфінітивні.

У власне безособовому реченні дія чи стан мисляться як незалежні від будь-якого діяча.

Головний член (присудок) у такому реченні буває вира­жений:

а) безособовим дієсловом або особовим, що має безособо­ве значення: Тим часом розвиднялося, світало (М. Риль­ський). У лузі пахне вогкою травою (О. Гончар); дієсло­вом, безособовість якого зумовлена часткою (постфіксом) -ся: На те й ходиться біля винограду, на те й працюється, щоб мати користь (М. Коцюбинський);

б) безособовою формою дієслова на -но, -то (при яких є додаток у знахідному відмінку): На Керченському півос­трові ще раніше знайдено кілька невеликих родовищ нафти (З газети). Постанову громадську скасовано, землю зовсім забрано від Дениса (Б. Грінченко);

в) прислівником або прислівником у поєднанні з неозна­ченою формою дієслова: Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява... (О. Довженко). Годі тих співів! І так уже сумно (Леся Українка). Нам треба голосу Та­раса (П. Тичина). Щоб научитись плавать, треба води набрати в уха; щоб научитись жить, треба настраж­датись у житті (І. Карпенко-Карий). Мені приємно слу­хати себе самого, власні свої, побіжно висловлені думки (В. Домонтович); коли мова йде про минулий чи май­бутній час, то в такому присудку з'являється дієслово-зв'язка бути у відповідній формі: В кімнаті, як і завж­ди, було тепло й затишно (М. Руденко); заперечним словом — дієсловами немає (нема), не було, не буде, при яких є додаток у родовому відмінку, зай­менниками нікого, нікому, ніким, ні до кого, нічого, нічо­му, ні з чим і под. та прислівниками ніде, нікуди, ніколи, ніяк (із наголосом на заперечній частці) у поєднанні з неозначеною формою дієслова: Де нема святої волі, не буде там добра ніколи (Т. Шевченко). Немає, друже мій, свободи без вітчизни, як і вітчизни без свободи не бува! (П. Косенко). В неї мати дуже захворіла, а доглядати ніко­му (О. Гончар). Поночі нічого було рушатись (М. Коцю­бинський). — Та ніколи мені сидіти, — одвітує Бджола (Л. Глібов); заперечним словом у поєднанні з при­слівником: Немає гірше, як в неволі про волю згадувать (Т. Шевченко).

Якщо в безособовому реченні є заперечне слово ні, ані чи повторюваний сполучник ні... ні, то присудок (звичайно: не­має) може бути відсутній: В небесах ані хмариночки, та тихо, та любо, як у раї (Т. Шевченко). Проте коли в реченні йдеть­ся про минуле чи майбутнє, то разом із заперечним словом вживається також заперечний присудок: І знову не буде в ду­мах моїх ні мук, ні страждань, ні плачу (М. Рильський).

За відношенням до предмета як можливого носія дії, стану чи змінної ознаки односкладні безособові речення поділяють­ся на:

а) речення, у яких немає і не може бути вказівки на пред­мет, якого б могла стосуватися названа присудком дія чи стан: Надворі смеркало (А. Тесленко). Скрізь було тихо, спокійно (М. Коцюбинський);

б) речення, у яких на особу, якої стосується певна дія чи стан, вказує знахідний відмінок: Мене морозило, боліла голова (В. Ґжицький);

в) речення, у яких на предмет, про який щось ствер­джується або заперечується, вказує давальний відмі­нок: Василько заблудивсь. Йому було холодно й страш­но (М. Коцюбинський). Плакать хочеться мені, немов ображеній дитині (В. Сосюра). Жилося Давидові хоч і тяжко, але весело (М. Стельмах);

г) речення, у яких на предмет, про який щось ствер­джується або заперечується, вказує орудний відмінок: Надворі осінню пахне (Панас Мирний). В північному кри­лі обвал, там людей лавою привалило (Д. Ткач);

ґ)речення, у яких на предмет, про який щось ствер­джується чи заперечується, вказує родовий відмінок: Водички з джерела лиш на потреби вжитку ледве виста­чає (І. Ле). Було так душно, що грудям бракувало по­вітря (М. Коцюбинський). Немає мудріших, ніж народ, учителів (М. Рильський).

В інфінітивному реченні йдеться лише про дію безвідносно до часу й особи.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений неозначеною формою дієслова без будь-яких допоміжних слів: Проти рожна перти, проти хвиль плисти, сміло аж до смерті хрест важкий нести! (І. Франко). При неозначеній формі діє­слова може вживатися частка би (б): Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Шевченко). Отак би жити синім квітнем під небом зоряно-рясним (А. Малишко).

За допомогою інфінітивних речень виражають:

бажання: Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стель­мах). Жить би, жить та славить Бога і добро творити та Божою красотою людей веселити (Т. Шевченко). Жити! Жити! — із сонцем, віконцем. Жити! Жити! — з дверима у світ (П. Тичина);

наказ, спонукання: Мовчати! Взяти їх! - офіцери відтіснили солдатів у куток (О. Довженко);

запитання: Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох сті­нах сидіти і світа Божого не бачити? (Панас Мирний). Чим утішить її, пожаліти, де цілющих відшукувать слів? (Т. Масенко);

категоричність твердження: Старому — тліть, новому - процвісти (М. Рильський). Змарнованих днів не вернути, як вітра, що мимо промчав (П. Василенко). Не вам, плазуючим в багні, брудним, підпилим крамарям, гасить священнії вогні і підтинати літ орлам, не вам, не вам! (В. Чумак);

мету якоїсь іншої дії (у складнопідрядному реченні): З са­мого ранку узявся був за лопату, щоб прогорнути хоч стежку (Панас Мирний). Перестріти зло, щоб спинити, й пере­стріти добро, щоб підсобити, — хто ж не мріє про таке (А. Мороз).

Називні речення

У називному реченні називається предмет, але нічого не мовиться про дію.

Головний член (підмет) у такому реченні виражений імен­ником у називному відмінку: Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах). При головному члені можуть бути означення й додатки: Курява, собачий ґвалт, ревіння верблюдів, скрипіння гарб. Цілий ярмарок стоїть біля майстерень (О. Гончар).

Але якщо в реченні є будь-яка обставина, то це речення не називне, а двоскладне з пропущеним присудком. Наприклад, у реченні Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикраше­ний (Остап Вишня) обставина серед лісу вказує на те, що тут пропущено присудок є, лежить, видніється. Отже, це речення двоскладне.

За значенням називні речення бувають:

буттєві (описові), за допомогою яких стверджується на­явність якихось предметів, явищ, змальовується обстанов­ка, картини природи тощо: Хата Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіж жя (М. Кропивницький). Пітьма. Дощ. Приглушений гамір табору. Пахне димом (Н. Рибак);

вказівні, за допомогою яких виділяються певні предмети, явища; вони починаються вказівними частками ось, он, онде, ото: Ось місяць, зорі, солов'ї (П. Тичина). І ось, нарешті, вершина (О. Гончар);

оцінні, які поєднують у собі ствердження наявності пред­мета з його емоційною оцінкою, чому слугують зокрема й частки: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичи­на). — О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!(Марко Вовчок).

Називні речення в тексті, як правило, виступають само­стійно. Але можуть як предикативні частини входити й до складу складних речень: Ставок, гребелька, і вітряк з-за гаю крилами махає (Т. Шевченко). Рух і рух, наближається місто (О. Гончар). Ото ж тая дівчинонька, що сонна блудила: отаку-то їй причину ворожка зробила! (Т. Шевченко).

Слова-речення

Речення, виражене неповнозначним словом (вигуком або часткою), яке виступає замінником цілого речення, назива­ють словом-реченням.

Слова-речення характерні для розмовного й художнього стилів. У мові вони можуть вживатися і як самостійні реплі­ки, і в складі простого речення, наприклад: — Чули, серце, скоро землю нам мають давати. — Аякже, Маласю, чула. Аяк­же (М. Коцюбинський). Що ж. Бої — так бої. Нам не впер­ше страждать (В. Сосюра). Ой, не плач, моє серце, ой цить!

У ролі слів-речень виступають слова:

стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге, еге ж, ага, добре, гаразд, точно, звичайно, ще б пак, та вже ж, отож бо й є,

заперечні: ні, навпаки, неправда,

питальні: ну, та ну, невже, хіба, га, справді,

спонукальні: годі, геть, цить, гайда, стоп, ура, караул,ґвалт, доволі, ша, тс-с-с, ну,

емоційно-оцінні: ого, ох, ах, ех, хм, тьху, овва, ат, пхе, он як, тож-то й ба,

слова мовного етикету: спасибі, дякую, вибачте, даруйте, будь ласка, прошу тощо. У словах-реченнях підмет і присудок не виділяються.

ЛЕКЦІЯ 3

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: