НАПРЯМИ СЕМІОТИКИ в ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Історія семіотики починається з давніх часів.

«Семіотикою» як системами знаків стану хворого
займалися античні лікарі. Знаки присутності на землі Бога вивчали
середньовічні філософи (від св. Августина до Дунса Скота). Саме від
них прийшло положення про те, що наш світ ми можемо читати як книгу.
Дослідження знакових процесів пов'язані також з іменами тих, хто
визначав себе як лінгвіст (Ф. де Соссюр, Б.Успенський, Р.Якобсон),
як фольклорист (В.Пропп), як філософ, історик релігій і культур
(П.Флоренський), як футуролог і інформатик (Ст.Лем).

Як окрема галузь науки, семіотика сформувалася на початку
другої половини ХХ в. Школи і напрямки семіотики визначаються,
насамперед, стосовно пріоритетного об'єкту дослідження. Справжній початок семіотики пов'язаний з двома лініями розвитку: 1) американським
логіко-філософським напрямком Ч. С. Пірса і Ч.У.Морріса і 2)
європейською лінгвістичною лінією Фердінанда де Соссюра.

Чарльз Сандерс Пірс (1837-1914) описував знакові системи
методами логічного аналізу. В історію семіотики він увійшов як
основоположник класифікації знаків, що грунтується на способі їх
співвіднесення з референтом.

Чарльз Вільям Морріс (1901-1978) розглядав семіотику як науку, покликану уніфікувати всю систему людського знання. Йому належить теорія семіозиса як простору знаків, в якому кожен знак посилається на інші знаки і описується за допомогою інших знаків, що виступають і як знаки, і як метазнаки. Морісу належить загальновизнане положення про виміри семіозиса (в аспектах його існування та опису): семантика як відношення знаків до їх об'єктів, синтактика як сфера відносини знаків один до одного, і прагматика − відношення знаків до їх користувачів, або інтерпретаторів.

Фердінанд де Соссюр (1857-1913) увійшов в історію семіотики як автор детально розробленої двосторонньої моделі знака. Знак, за Соссюром, є нерозривним співвіднесенням акустичного образу і поняття і, таким чином, повинен розглядатися як психічна сутність. Знак стає таким виключно в системі знаків, де і набуває свою значимість, займаючи певне місце в системі протиставлень. Знак довільний, або невмотивований − це друге важливе положення соссюрівскої теорії. Соссюр ввів розрізнення двох станів знакової системи − синхронії (формальної зафіксованої системи в певний час) і діахронії (історичного руху системи в часі), а також розмежував поняття «мова» (система потенційних можливостей) і «мовлення» (діяльність з реалізації цієї системи).

У 1969 р. в Парижі за активної участі Р. Якобсона, Е. Бенвеніста, А.Греймаса і К.Леви-Строса створюється Міжнародна організація семіотичних досліджень (IASS). Її офіційним періодичним виданням став журнал «Semiotiсa», а його головним редактором − Томас Себеок. Починаючи з цього часу, активно розвиваються відносно автономні семіотичні напрямки.

Французька семіотична школа, що у 60-х роках об’єднала науковців навколо журналу «Tel Quel». В ній умовно можна виділити групи:

- група, яка займалася семіотичними методами аналізу текста (Ю.Крістєва, Цв. Тодоров, Р. Барт);

- школа аналізу дискурса, де семіотичні методи застосовувалися до аналізу будь-якого дискурсу – феміністичного, політичного, рекламного, релігійного, моди тощо (П. Серіо, Р. Барт);

- філософський структуралізм (М. Фуко, Ж. Дерріда);

- структурна антропологія Клода Леві-Строса;

- психоаналіз Ж. Лакана.

До початку 1960-х рр.. в Радянському Союзі сформувалася московська семіотична школа (А.Залізняк, І.Ревзін, Т.Ніколаева, В.Топоров), базу якої склали дослідження в галузі структурної лінгвістики, компаративістики, автоматичного перекладу, теорії мови. На відміну від логічного напряму семіотики, основним об'єктом дослідження в рамках цієї школи був обраний текст, що належить до вторинної знаковій системі. У 1962 р. був проведений симпозіум із структурного вивчення знакових систем, на якому розглядалася не тільки природна мова, але й семіотичні аспекти мистецтва і літератури, семіотика невербальних знаків комунікації, математичні аспекти віршознавчого аналізу та інш.

Далі у зв’язку з конфліктом московських семіотиків з офіційною владою центр семіотичних досліджень переміщується з Москви до Тарту (Естонія). Тут семіотична школа пов’язується з іменем Ю.М. Лотмана, його школою вивчення знакових систем та збірником «Труды по знаковым системам», що видавалися в Тарту. В рамках тепер вже московсько тартуської школи були розроблені положення про:

- вторинні моделюючі системи (література, мистецтво), підґрунтям для яких є система первинного моделювання – природня мова.;

- культура та історія як об’єкти семіотичного аналізу;

- культура як система систем (мов та знаків) тощо.

Семіотичні дослідження в Россії кінця ХХ в. асоціюються з працями В. Н.Топорова (конструювання «гіпертекста» – «Петербургский текст», «Лізин текст» і т.д), з семіотикою мистецтва Б. А. Успенського, працями з семіотики живопису Б. Раушенбаха, працями в галузі семіотики кіно М. Ямпольского, Вяч. Вс. Іванова, Ю. Лотмана, працями Ю. Степанова, дослідженнями в галузі семіотики інтертекста І. Смірнова, Вяч. Вс. Іванова.

У розвитку європейської семіотики значна роль належить польській семіотичній школі (М.-Р. Майєнова, Є. Фаріно, Ст. Жолкевький, М. Гловінський, Я. Славінський, Е. Пельц). Підгрунтям для семіотичних досліджень літератури ця школа вважає формалізований, структурний опис тексту.

Знаковою фігурою сучасної семіотики є Умберто Еко – італійський медієвіст, філософ, автор шести романів, завідувач каф. семіотики Болонського університету. Основний напрям його семіотичних досліджень – текстуальні стратегії: знакові підвалини, основи породження текстів, коди їх інтерпретації та перекладу, семіотичні моделі тиражування текстів у сучасній масовій культурі тощо. Практично всі свої ідеї Еко переніс з власних теоретичних праць у простір романів, і тим самим зробив семіотичні підходи до інтерпретації світу загальнокультурним здобутком і показав, що семіотика – це і наука, і метод, і спосіб життя, і спосіб мислення (семіотична «пригода» як гра у створення та розшифрування знаків).

Слід назвати деякі сучасні періодичні видання, присвячені проблемам семіотики:

У США: «The American Journal of Semiotics» (Bloomington); «Semiotica. Journal of the International Association for Semiotic Studies» (Bloomington); «Ars Semiotica. International Journal of American Semiotics» (Philadelphia); «Semiotic Scene. Bulletin of the Semiotic Society of America» (Medford).

В Європі: «Semiotics and Mentalities. European Journal for Semiotic Studues» (Wien – Barselona –Budapest − Perpignan).

Журнали семіотичного напрямку видаються в Канаді, Ізраїлі, Австрії, Іспанії, Франції, Росії, Естонії.

Сучасна семіотика сформувалася на перетині структурної лінгвістики, кібернетики та теорії інформації. Семіотика стимулювала антропологічні дослідження комунікації, символізму, розвиток структурної та когнітивної антропології.

Семіотика розглядає будь-які способи спілкування (передачі інформації) за допомогою симолів (знаків).

Тут розглядаються такі системи: 1) спілкування між тваринами (зоосеміотика); 2) спілкування між людьми; 3) стосунки в системі «людина – машина».

Предметом семіотики стають об’єкти, які можуть розглядатися як «мови». Серед мов розмежовують: а) природні мови, тобто історично сформовані мови національних колективів; б) штучні мови – мови команд і програм в системі «людина – машина»; в) метамови – мови, які використовують для опису природних та штучних мов, до них належать й штучно створені мови науки; г) вторинні мови (або так звані вторинні моделюючі системи) – різноманітні мови культури, які виникають на основі первинних природних мов (символічні системи міфів, ритуалів, соціоетичних заборон та приписів, мови різних мистецтв тощо).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: