Виклад та способи викладу.

Виклад -розкриття змісту за допомогою мовно-словесних знаків, створення тексту. Передумовою викладу є комунікативна мета, прообраз того, що має бути викладено., мислительний зародок. Цей мислительний зародок не тількивтілюється в словесних формах, а й здійснюється в слові.

Творячи текст автор по-різному підходить до вибору мовних знаків, і такий різний підхід назив. Способом викладу.

Спосіб викладу – форма організації мовного матеріалу при розкритті змісту. Є 2 спобом викладу, за якими можна виділити авторську особистість:

1. безпосередній, при якому автор сам викладає зміст явища

2. опосередкований, коли зміст викладається іншою особою.

34. Безпосередній спосіб викладу та його різновиди. Функціонування різновидів у стилях сучасної укр. літ-ної мови.

(+ 33) безпосередній, при якому автор сам викладає зміст явища

35. Опосередкований спосіб викладу: пряма мова, вільна пряма мова, напівпряма мова, внутрішня мова, внутрішній монолог. Функціонування у стилях сучасної укр. літ-ної мови.

Опосередкований, коли зміст викладається іншою особою.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання.

Внутрішнє мовлення – здобуття авторського стилю, коли автор намагається правдиво зобразити внутрішній світ персонажу з позиції героя, який не розраховує на аудиторію і його розкриття носить відвертий характер. На нашу думку внутрішнє мовлення являє собою психологічне явище. Термін «внутрішнє мовлення» розуміється в лінгвістиці як «загальне визначення усіх невимовлених думок»

Внутрішня мова у романі – сильний композиційний елемент, який сприяє створенню напруження, підсилює психологічний стан героя.

Напівпрям а (або підрядно підпорядкована пряма) мова — це дослівна передача чужої мови, як при прямій мові, однак з уживанням сполучного слова що, напр.:«Шуткую, а на душі якось аж сумно, що куди се ми против ночі заїхали? Між які се ми люде заїхали, що до злодія спроваджують на ніч» (П.Куліш).

Вільна пряма мова, де зберігаються уривки з висловлення мовця-персонажа)

(АБО вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі непрямої з вкрапленнями пунктуаційно не оформленої прямої мови. Вона використовується для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. “Чи може” (пише Юринець)серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику — порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля? (М.Хвильовий).

Пряма мова – дослівна передача сказанного персонажем

(АБО Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.)

36. Модальність. Різновиди модальності

Модальність — граматична категорія, що виявляє відношення мовця до змісту висловлювання, а також відношення змісту висловлювання до об'єктивної дійсності.

Підхід до тексту як до цілісного комунікативного утворення, що відрізняється структурно-семантичною, композиційно-стилістичною та функціональною єдністю і характеризується певним набором категорійних ознак, що прийнято називати категоріями тексту, дозволяє постулювати існування і функціонування такої текстової категорії, як модальність.

Модальність як не-нейтральне ставлення позначає широке коло явищ, неоднорідних за своєю семантикою, граматичними властивостями та синтаксичною оформленістю. Образно кажучи, модальність у художньому тексті—це все (вона "пронизує весь текст", кожна деталь художнього твору овіяна відчуттям та світосприйняттям автора-митця-оповідача.

Текст подібно реченню має два види модальності: об'єктивну (онтологічну), яка відображає об'єктивні зв'язки ситуації, що описується, з позиції їх реальності, можливості та необхідності, та суб'єктивну, що виступає виразником авторського ставлення до описуваних подій та фактів дійсності. У випадку суб'єктивної модальності мовні факти ії вираження пов'язані між собою як значеннєвим зв'язком—виразом авторського модально-ціннісного ставлення (загальною ознакою модальних об'єктів, як зазначалося, виступає "точка зору"), так і формально-функціональним зв'язком, що вкладається в рамки оцінно-модальної структури, яка передбачає суб'єкт (з позиції якого дається оцінка), об'єкт (що оцінюється), власне оцінний елемент та точку відліку (що включає шкалу оцінок та оцінні стереотипи). До речі, І.М.Колєгаєва, визначає "образ автора" як "текстову категорію", сама відзначає, що вона не має "матеріальної репрезентації, сконцентрованої на якійсь конкретній ділянці тексту".

Суб'єктивна модальність належить до концептуальних (змістовних) категорій, які, на відміну від категорій структурних здійснюють зв'язок між текстом та об'єктивною дійсністю, відображеною в тексті, а отже, мають вихід у позатекстову реальність. Вищесказане викликає необхідність виокремлення в нашому дослідженні трьох вимірів модальності: текстового, підтекстового та позатекстового. Дослідження такої категорії, як текстова суб'єктивна модальність має поєднувати лінгвістичний та літературознавчий підходи, їх методи та прийоми "тісно взаємодіють у визначенні текстової модальності", оскільки літературні джерела, деякі факти біографії письменника, його листи та щоденники іноді дають широку можливість визначення авторського ставлення до світу, що зображується.

Таким чином, модальність художнього тексту має виявитися комплексною, синтетичною, багатоаспектною категорією, тісно пов'язаною з іншими текстовими категоріями, залучаючи їх до сфери впливу свого ФСП. Оскільки модальність художнього тексту постає цілісною системою художньо-зображальних засобів, що віддзеркалюють особистість митця (і його світогляду) у мові його творів, можна передбачати наявність тісного й нерозривного зв'язку категорії суб'єктивної авторської модальності з основною категорією стилістики—індивідуально-художнім стилем. Категорія текстової модальності як вираження ставлення суб'єкта до дійсності тісно корелює з багатоаспектною "індивідуальною картиною світу", яка разом з поняттям "авторського стилю", кожний зі свого боку—змістовного і формального—виражає індивідуальність того, хто пише. При розумінні тексту як загальносеміотичної категорії текст і стиль співвідносяться передусім як характеристики мовної діяльності. Якщо стиль—значуща властивість людської діяльності в цілому (і мовної зокрема), то текст виступає одночасно як "відбиток" процесу мовної діяльності, як її результат і як "інструмент", як основний засіб досягнення певної прагматичної мети, але одночасно й як виразник авторського "я".

37. Стилізація

Стилізація (- творчий а не ремісничий акт. С. не обмежуеться мовною сферою, хоч яскраво виражаеться у звуках, лексиці тощо. Зеров) — це всеохоплююче, свідоме насичення тексту ознаками певного стилю і жанру для створення відповідного стильового враження у читача. Стосовно того, яку мету переслідує автор, стилізація може бути історичною, соціальною, фольклорною, етнографічно-діалектною, поетичною.

Утвердилася у 19 ст. (тоді с. – це свідоме пристосування стилю своєї розповіді або до ідеального. Або до функціонального стилю.)

Що стилізуеться:

- стиль

- творча манера автора

- мовлен. Особливості

- жанр.

- Істор. Епоха

- Літ. течія

Завдання стилізації

- досягнення певної худ. Мети

- Створення певного враження

Для стилізації необхідно знати

- внутрішні закони, норми організації, мовні інструменти

У стилізації обов’язково присутні 2 індивідуалізовані мовні свідомості: зображальна, зображаюча

38. Розрізнення стилізації від інших дотичних до неї термінів.

Епігон(ство) – назва письменника, що тільки копіює стиль.

Імітація – наслідування, копіювання

Версифікаторство – ірон. Назва іміт віршування

Графоманія – хворобле прагнення особи, позбавлене літ. Хисту, немає худ. Змісту

Літературна підробка (літописи 17-18 ст)

Літературне наслідування - коли автор свідомо наслідує стиль, жанр тощо

Взаємовплив — обопільна дія двох або декількох явищ, яка спричиняє в кожному з них певні зміни, ґрунтується на взаємодії (див.: Дія,Літературний вплив). У літературознавстві В. має два аспекти: 1) свідоме або мимовільне засвоєння інформації митцями-сучасниками один від одного в процесі спілкування. Такий процес, будучи контактним, діалогічним, обопільним, стає В.' якщо в духовному світі його учасників і в результатах їх діяльності (художніх творах, літературно-критичних статтях) з'являються елементи (факти, ідеї, стильові уподібнення), перейняті (свідомо запозичені або підсвідомо наслідувані) один від одного; 2) взаємозбагачення літературних напрямів, літературно-стильових течій у національній літературі певного періоду або в національних літературах протягом тривалого часу. Якщо В. письменників і літературних напрямів має синхронний характер, то В. національних літератур може здійснюватись і діахронно: одна література впливає на іншу в один час, друга — в інший, а в історико-літературному процесі протягом тривалого періоду чітко фіксується, чим літератури взаємозбагачувалися, був В. контактним чи опосередкованим тощо. В українському літературознавстві проблему В. літератур крізь призму української найґрунтовніше досі обговорював Д.Чижевський. У працях радянських літературознавців при визнанні В. по суті розкривався вплив тільки російської літератури на літератури інших народів, зокрема українську.

Наслідування в літературному процесі — це свідоме використання автором творів попередників для вираження власних думок, емоцій, настроїв, почуттів. При наслідуванні ступінь використання твору іншого письменника є більш високим, ніж при запозиченні. І це виправдано, оскільки наслідування має набагато вищий рівень новаторства та розвитку певної літературної традиції. У світовій літературі багато випадків наслідування має послання Горація «До Мельпомени» (Г. Державін — О. Пушкін — В. Брюсов — Μ. Рильський). Зустрічається наслідування в І. Франка (цикл «На старі теми»), М. Старицького («На мотив з Гайне», «Як з тобою ми спізнались...»). Іноді наслідування, як це ми бачимо в Т. Шевченка, є цілком самостійним твором («Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Осії. Глава XIV (Подражаніє)»). Багатовікову традицію наслідування можна простежити в ряді літератур народів Сходу. Зокрема, знамениті «П'ятериці» Навої, Хосрова, Джамі є також наслідуванням п'яти поем («Скарбниці таємниць», «Хосров і Ширін», «Лейлі й Медж-нун», «Сім красунь», «Іскандернаме») азербайджанського поета XII — початку XIII століття Нізамі. До наслідування наближаються переспіви з творів інших авторів. Найчастіше це буває з віршами, написаними за мотивами якихось творів. Так, вірш «Рибалка» П. Гулака-Артемовського є переспівом відомої балади Ґете, а «Маруся» Л. Боровиковського — це переспів балади В. Жуковського «Світлана». 

Традиція в літературі – певні теми, мотиви, ідеї, образи, які під час літ традиції передають від покоління до покоління

Алюзія — використання в мові широко вживаного вислову, що натякає на який-небудь загальновідомий історичний, міфологічний, літературний або побутовий факт.

Напр.: «Прокрустове ложе», «Рубікон перейдено»; «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий» (Леся Українка).

Ремінісценція — елемент художньої системи, що відсилає до раніше прочитаного, почутого або побаченого твору мистецтва.

Ремінісценція — це неявна цитата, цитування без лапок. Треба розмежовувати ремінісценцію і цитату.

Ремінісценції можуть бути присутніми як у самому тексті, зображенні або музиці, так і у назві, підзаголовку або назвах розділів даного твору.

Ремінісцентну природу мають художні образи, прізвища деяких літературних персонажів, окремі мотиви і стилістичні прийоми

Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

39. Види стилізації (див. 37)

Види стилізації

1. за повнотою стилізації:

- повна (весь текст)

- часткова (елемент)

2. за худож.-ідейною метою:

- епігонська (свідоме/несвідоме наслідування)

- зумисна(з худ. метою)

3. за стилізованим об’єктом

- під Біблію

- Під народнопісенну творчість

- Під давню літературу

- Під творчі манери певного письменника

- Під мову

- Під конкретний твір

Історичну стилізацію як художній прийом майстерно використав І. Кочерга у драмі «Ярослав Мудрий»: Сильвестр: Благослови, господь, державний Київ, Що па горі над голубим Дніпром

Пильнує мир і всі труди людськії, Що їх живить земля своїм добром. Благослови, господь, твоїх людей, Не забувай їх в радості і в горі, Оратая, що в полі ниви оре, Строїтеля, що камені кладе І розчином скріпляє найміцнішим, Списателя, що праведним пером Скарби словесні в книгу перепише… Потщитесь, браття, треба поспішати, Щоб книги всі переписати нам, Бо скоро князь повернеться із Чюді, Де воював і города воздвиг, А повернувшись, зараз лее розсудить, Чи много ми переписали книг. Прилежен-бо і часто книги чтяше. Мов виноград у золотую чашу Вино словес він проливає в світ.
Прикладом народнорозмовної стилізації може бути мова твору Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»: Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з горбочком, а губоньки як квіточки розцвітають і меле ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані… усі груди так і обнизані добрим намистом з червінцями, так що разків двадцять буде, коли й не більше, а на шиї… та шия ж білесенька-білесенька, от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький… та так і сяє!

Зразок фольклорної стилізації може мати такий вигляд: …Покрова Пресвятої Богородиці. Весілля в Німчишипі, татовому селі. Брама, заквітчана весільним розмаєм. Свахи ладкають, дружечки оісалібно співають. Про те, що пізнати птицю по літаннячку, зозулю — по куваннячку, а молоду — по зітханнячку. Перед вінкоплетінням старостів у хаті приймали та й зрушниками випроводжали (Р. Кобальчинська).

40. Стилістичні функції стилізації. (+ 37, 38, 39)

- функціяя літературних узагальнень

- зіставно-порівняльна

- ретроспективна

- характеристична

- реалістична

- умовно-фантастична

- колористична

- ф. умовної маски

- ф. комічного

- розважальна

- ігрова

- орнаментальна (алюзії)

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: