Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.




Основними нормативними актами в сфері державної політики формування інформаційного суспільства є:

Нормативні акти національного характеру:

1. Про інформацію // Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII Редакція від 21.05.2015

2. Про доступ до публічної інформації // Закон України від 13.01.2011 № 2939-VI

3. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації // Закон України від 23.09.1997 № 539/97-ВР

4. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів // Закон України від 23.09.1997 № 540/97-ВР

5. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах // Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР

6. Про науково-технічну інформацію // Закон України від 25.06.1993 № 3322-XII

7. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні // Закон України від 16.11.1992 № 2782-XII

8. Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 27-28. – Ст. 181.9. Концепція Національної програми інформатизації. Затверджено Законом України від 4 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 27-28. – Ст. 182.10. Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки. Затв. Законом України від 9 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. - № 12. - Ст.102.

11. Постанова Верховної ради України «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» // ВВРУ. – 2016. - № 17. – Ст.191.

Міжнародні нормативні акти:

1. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про взаємну охорону інформаціїз обмеженим доступом
Закон України від 01.07.2015 № 565-VIII

2. Про ратифікацію Меморандуму про домовленість між Урядом України та Організацією НАТО із зв'язку таінформації, яка представлена Генеральним менеджером Агенції НАТО із зв'язку та інформації, стосовно співробітництва з питань консультацій, управління, зв'язку, розвідки, спостереження та рекогносцировки в рамках програми НАТО "Партнерство заради миру"
Закон України від 01.07.2015 № 564-VIII

3. Про денонсацію (припиненя дії) Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федераці ї про взаємну охорону секретної інформації
Закон України від 21.05.2015 № 464-VIII

4. Про ратифікацію Протоколу між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про внесення змін до Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації, підписаної в м. Мінську 22 січня 2003 року
Закон України від 08.04.2015 № 298-VIII

5. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Грецької Республіки про взаємну охорону секретної інформації у сфері оборони
Закон України від 16.10.2012 № 5436-VI

6. Про ратифікацію Протоколу між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про внесення змін до Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації
Закон України від 04.07.2012 № 5033-VI

7. Про ратифікацію Угоди (у формі обміну нотами) між Кабінетом Міністрів України та Урядом Естонської Республіки про внесення змін та доповнень до Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Естонської Республіки про взаємну охорону секретної інформації
Закон України від 22.02.2012 № 4424-VI

8. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Кіпр про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом
Закон України від 09.12.2011 № 4098-VI

9. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Йорданського Хашимітського Королівства про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом
Закон України від 05.10.2011 № 3815-VI

10. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка про взаємну охорону секретної інформації
Закон України від 06.04.2011 № 3197-VI

11. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Екваторіальна Гвінея про взаємну охорону секретної інформації
Закон України від 01.12.2010 № 2728-VI

12. Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України та Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії щодо обміну та взаємної охорони інформації з обмеженим доступом у сфері оборони
Закон України від 17.12.2008 № 686-VI

13. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Хорватія про взаємну охорону секретної інформації
Закон України від 26.07.2006 № 34-V

Згідно із статтею 3 Законом України “Про інформаціюосновними напрямами державної інформаційної політики є: 1. забезпечення доступу кожного до інформації; 2. забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;3. створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства; 4. забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень; 5. створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування;6. постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів; 7. забезпечення інформаційної безпеки України;8. сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору.

 

Основними завданнями державної національної політики є:

1. модернізація інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій;

2. ефективне формування та використання національних інформаційних ресурсів (ІР) та забезпечення широкого, вільного доступу до них;

3. забезпечення громадян суспільно значимою інформацією та розвиток незалежних ЗМІ;

4. підготовка людини до життя та роботи в умовах інформаційного суспільства;

5. забезпечення інформаційної безпеки;

6. формування інформаційного права як правової основи та необхідної нормативно-правової бази побудови інформаційного суспільства.

Основні положення правового забезпечення державної інформаційної політики в межах інформаційного права:

1. реалізація принципу правової рівності усіх учасників процесу інформаційної взаємодії незалежно від їх політичного, економічного та соціального статусу;

2. вдосконалення чинного законодавства та розробка нових законодавчих та інших нормативно-правових актів, формування нормативно-правової бази, що забезпечувала б ефективне регулювання інформаційних відносин, а також здійснення контролю за безумовним виконанням законодавства;

3. визнання можливості обмеження доступу до інформації виключно на основі закону, як виключення із загального принципу відкритості інформації;

4. персоніфікація відповідальності за збереження інформації, її засекречування та розсекречування;

5. захист законними засобами особи, суспільства, держави від неправдивої, перекрученої та недостовірної інформації;

6. надання громадянам універсальної громадської інформаційної послуги, сприяння доступу до світових інформаційних ресурсів, глобальним інформаційним мережам.

Правове забезпечення інформаційної політики повинне розвиватись по наступним основним напрямам:

1. розробка нових законів, які доповнюють та розвивають існуюче законодавство в інформаційній сфері;

2. вдосконалення актів чинного законодавства, підвищення ефективності його норм;

3. систематизація та кодифікація актів інформаційного законодавства;

4. узгодження існуючих та розроблюваних законів у інформаційній сфері з актами інших галузей законодавства;

5. розробка підзаконних актів, керівних документів та механізмів, які забезпечують ефективне застосування норм чинного та розроблюваного законодавства;

6. розробка та застосування методів оцінки ефективності чинного законодавства;

7. активна участь у розробці міжнародного законодавства в інформаційній сфері (на рівні як близького, так і дальнього зарубіжжя).

Першочерговими заходами державної інформаційної політики в галузі інформаційного права повинні бути:

1. аналіз процесів розвитку інформаційної сфери, виявлення пробілів та дублювань у законодавстві;

2. розробка концепції формування та розвитку інформаційного права та його джерела – інформаційного законодавства;

3. аналіз причин низької ефективності чинного інформаційного законодавства та визначення необхідного комплексу заходів щодо виправлення такого стану речей;

4. підвищення інформаційно-правової культури населення.

 

4 питання. Поняття інформації як категорії науки та нормативне визначення за законодавством України.

Інформаційне право становить правовий фундамент інформаційного суспільства, а отже, без як найшвидшого формування такого права неможливим є і нормальний розвиток інформаційного суспільства у ХХІ ст.

В основі діяльності членів інформаційного суспільства лежать інформація, інформаційні ресурси та інформаційні продукти, а саме існування інформаційного суспільства ґрунтується на обігу інформації. У зв’язку з цим основним призначенням інформаційного права є регулювання відносин, які виникають при обігу інформації. Правові проблеми обігу інформації досліджуються на основі моделі інформаційної сфери – сфери виробництва, перетворення та споживання інформації.

Протягом усієї історії людства інформація розглядалась як важливий військовий, політичний, економ., соціальний чинник, що значною мірою обумовлював подальший розвиток держави, суспільства та особистості в конкретно-історичних умовах. Володіння певною інформацією означало володіння певною цінністю суспільного характеру. Здатність індивідуума збирати, накопичувати, трансформувати та передавати інформацію взагалі стала одним з головних чинників, що сформував людину як соціальну істоту, чинником, що дав змогу передавати досвід та знання наступним поколінням, тим самим ставши основою суп. процесу.

Взагалі соціальна взаємодія як окремих індивідуумів, так і соціальних груп, суспільства в цілому будується передусім на процесі обміну інформацією.

Здавалось би така важлива субстанція, як інформація, повинна була стати предметом наукових досліджень. Проте проблемами інформації, її сутністю, процесами її збирання, обробки, зберігання, передачі, поширення вчені стали безпосередньо займатись лише у ХХ ст. Інформація стала предметом окремої галузі науки – кібернетики (в перекладі з грецької – мистецтво управління), яка являє собою науку про загальні риси процесів та систем управління в технічних пристроях, живих організмах та людських організаціях.

В цьому аспекті, як не дивно, юридична наука та право взагалі почали приділяти увагу проблемам інформації набагато раніше. Передусім в аспектах обігу інформації, пов’язаної з діяльністю держави та державними інтересами. Це твердження має право на існування тому, що вже починаючи з існування таких держав, як Стародавній Єгипет, Вавилон ми можемо знайти такі поняття як державна таємниця, можемо знайти правові норми, що передбачали покарання за зраду, яка включала в себе передачу ворогові певної інформації тощо.

Поняття “інформація” у його науковому значенні було одним із найголовніших понять античної та доантичної науки. Мова йде про поняття “логос” – слово, думка, яка висловлена у мові, до розуміння якого сучасна наука дійшла тільки у 50 – 60-х рр. ХХ століття. Тому одне з головних місць серед сучасних наукових категорій воно посіло тільки у другій половині ХХ століття. Ось чому у першому виданні Великої Радянської Енциклопедії (30-ті рр.) не було терміну “інформація”. Тоді цей термін ототожнювався з газетними повідомленнями.

Не дивлячись на свою древність, термін “інформація” мав різні тлумачення по мірі розвитку суспільства.

Сьогодні термін “інформація” утворюють з латинського “informatio” – ознайомлення, роз’яснення, викладення. Проте, ще у XIX ст. він утворювався інакше: від слів “ін” – в, та “форма” – образ, вид, тобто у розумінні того, хто вносить форму. Тому у ті часи домашнього вчителя називали інформатором, а під інформацією розуміли вчення, настанову.

 

Слід зазначити, що на сьогодні поняття “інформація” є одним з найпоширеніших у науці та практиці. Але, разом з тим ця поширеність поєднується з невизначеністю та дискусійним характером самого визначення поняття інформації. Багато в чому ця дискусійність пов’язана з тим, що представники різних галузей науки та практичної діяльності по-різному сприймають поняття інформації, що обумовлено специфічним характером галузевих принципів та методів вивчення і використання інформації. Ці розбіжності виявляються у сприйнятті самої інформації як специфічної субстанції, у визначенні форм її прояву у матеріальному світі, її місця у певних системах світогляду, її ролі у функціонуванні індивідів, суспільних груп, держави та суспільства в цілому.

1. Теорія усунення невизначеності вибору. Засновником теорії інформації вважається Клод Шенон, який у своїй роботі “Праці по теорії інформації та кібернетиці” на поч. 60-х рр. ХХ ст. виклав кількісно-математичний принцип інформації, визначаючи останню як невизначеність, що скорочується. Тобто, інформація розглядається ним як чинник, що усуває невизначеність вибору, причому кількість інформації тим більша, чим більша невизначеність усувається за допомогою цієї інформації. Теорія інформації К. Шенона стала затребуваною із зростанням інформатизації суспільства для визначення розмірів інформаційних потоків і згодом дала можливість розвинути нові концепції впорядкування інформаційних процесів.

2. Теорія специфічної субстанції. Один із засновників кібернетики Ноберт Вінер розглядав інформацію як специфічну субстанцію, відмінну як від матеріального, так і від ідеального. “Інформація – це ані енергія, ані матерія ”, - говорив Н. Вінер. В його визначенні інформація виступає як філософська категорія поруч з матерією та енергією.

3. Теорія головного ресурсу. На розвиток цієї ідеї ряд дослідників розглядають інформацію як основу усього існуючого, першопричину усіх явищ та процесів. Так, Іван Йосипович Юзвішин сформулював поняття інформації як “генералізаційно єдиної первинної субстанції Всесвіту ”. Згідно з цими поглядами всі відносини у Всесвіті між об’єктами та елементами побудовані на процесі обміну інформацією, і звідси сама інформація є головним ресурсом розвитку як в мікро-, так і макросвіті, головним ресурсом людства. Названі точки зору переважно відображають динаміку поглядів на сутність інформації, якою вона сприймається “точними науками”, але не менші зрушення в підходах до визначення місця і ролі інформації відбулись і у суспільних науках.

Зрозуміло, що таке філософське визначення інформації для права неприйнятне, як і неприйнятно вести мову, наприклад, про регулювання відносин з приводу енергії взагалі чи матерії взагалі.

4. Правова теорія. Інформація як об’єкт правовідносин повинна бути конкретизована, організована належним чином, “прив’язана” до ситуації та конкретного виду відносин, класифікована за видами та іншим подібним чином “підготовлена” для здійснення щодо неї дій, які регулюються нормами права. У практичному змісті, зрозумілому кожному, визначення інформації дав Сергій Іванович Ожегов: інформація – це:

1) відомості про оточуючий світ та процесах, які в ньому відбуваються;

2) повідомлення, які надають відомості про стан справ, про стан чого-небудь.

 

Категорія “інформація” виступає одним із найважливіших факторів суспільних відносин. У зв’язку з цим у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії “інформація”.

До середини 20-х рр. ХХ ст. під інформацією (у переклад з латинської – ознайомлення, роз’яснення, викладення) дійсно розумілись “повідомлення та відомості”, які передавались людьми усним, письмовим та іншими способами.

З середини ХХ ст. інформація визначається як загальнонаукове поняття, яке включає обмін відомостями між людьми, особою та автоматом, автоматом та автоматом; обмін сигналами в тваринному та рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму (генетична інформація), одне з основних понять кібернетики. (Радянський енциклопедичний словник, 1979 р.)

У зв’язку із розвитком засобів зв’язку та телекомунікацій, обчислювальної техніки та їх використанням для обробки та передачі інформації виникла необхідність вимірювати кількісні характеристики інформації. З’явились різні теорії, і поняття “інформація” почало наповнюватись різним змістом.

Термін “інформація” та пов’язані з ним терміни сьогодні широко застосовуються і законодавством.

Для того, щоб окреслити поняття “інформація” в правовому контексті, необхідно виділити її юридично значимі ознаки, які зумовлюють специфіку інформації як об’єкта правового регулювання. До таких ознак найчастіше відносять:

1) нематеріальний характер (“самостійність щодо носія”, тобто цінність інформації полягає в її суті, а не в матеріальному носії, на якому вона зафіксована);

2) суб’єктивний характер (“інформація виникає внаслідок діяльності суб’єкта, який наділений свідомістю”, тобто вона є результатом інтелектуальної діяльності);

3) необхідність об’єктивації для включення у правовий обіг;

4) кількісна визначеність і можливість багаторазового використання;

5) зберігання інформації у суб’єкта, який її передає;

6) здатність до відтворення, копіювання, збереження та накопичення.

Отже, інформація – це багатофункціональний об’єкт. Вона створюється і застосовується в усіх сферах діяльності і забезпечує виконання багатоманітних функцій та завдань, що постають перед найрізноманітнішими суб’єктами – органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними та юридичними особами, ін. соціальними утвореннями.

Саме тому ЗУ “Про інформацію” від 2.10.1992 р. визначав інформацію як “документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі”.

Проте, таке визначення потребувало суттєвого уточнення. Розуміння інформації як відомостей лише про події та явища (статичні поняття) залишало поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі).

Визначення поняття інформації міститься і в ст. 200 Цивільного кодексу України. Зокрема в ній зазначалося, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

ЗУ “Про захист економічної конкуренції ”, прийнятий 11 січня 2001 р. у п.1 ч.2 ст.1 (із змінами) також наводить визначення терміну “інформація”, що використовується для цілей даного закону. Під інформацією в даному випадку розуміються відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (в т.ч. листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості. Аналізуючи дане визначення, можна відзначити значний поступ законодавця в інформаційній сфері.

 

13 січня 2011 р. було прийнято нову редакцію ЗУ “Про інформацію ”, згідно з якою (стаття 1) інформаціяце будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Аналогічне визначення інформації наводиться тепер і у ст. 200 ЦКУ.

ЗУ “Про інформацію” Розділ 2, стаття 10 дає перелік видів інформації (невичерпний, бо є «інші види інформації»), будучи базовим законодавчим актом у сфері регулювання інформаційних відносин, поділяє за змістом інформацію на такі види:

І. інформація про фізичну особу (персональні дані) (ст. 11 ЗУ “Про інформацію”) – це відомості або сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. У межах персональних даних виділяється конфіденційна інформація, збирання, зберігання, використання та поширення якої без згоди відповідної особи забороняється. До конфіденційної інформації про особу відносяться дані про її: національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. При цьому кожній особі гарантується право вільного доступу до інформації, яка стосується її особисто.

ІІ. інформація довідково-енциклопедичного характеру (ст. 12 ЗУ “Про інформацію”) - це систематизовані, документовані, публічно оголошені або іншим чином поширені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основними джерелами такої інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали, електронні бази та банки даних, архіви різноманітних довідкових ін форм. служб, мереж та систем, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади та органами МС, об’єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційно-телекомунікаційними системами. Правовий режим даного виду інформації визначається законодавством та міжнародними договорами України.

ІІІ. інформація про стан довкілля (екологічна інформація) (ст. 13 ЗУ “Про інформацію”) – це відомості та/або дані про:

· стан складових довкілля та його компоненти, включаючи ГМО, та взаємодію між цими складовими;

· фактори, що впливають або можуть впливати на складові довкілля (речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні, угоди в галузі навколишнього природного середовища, політику, законодавство, плани і програми);

· стан здоров’я та безпеки людей, умови життя людей, стан об’єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових довкілля;

· інші відомості та/або дані.

Правовий режим екологічної інформації визначається законами України та міжнародними договорами України. Ця інформація, крім відомостей про місце розташування військових об’єктів, не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом.

ІV. інформація про товар (роботу, послугу) (ст. 14 ЗУ “Про інформацію”) - відомості та/або дані, які розкривають кількісні, якісні та ін. характеристики товару (роботи, послуги).

Інформація про вплив товару (роботи, послуги) на життя та здоров’я людини не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом. Правовий режим даного виду інформації визначається законами України про захист прав споживачів, про рекламу, ін. законами та міжнародними договорами України.

V. науково-технічна інформація (ст. 15 ЗУ “Про інформацію”) - будь-які відомості та/або дані про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Правовий режим науково-технічної інформації визначається ЗУ “Про науково-технічну інформацію”, ін. законами та міжнародними договорами України. Інформація даного виду є відкритою за режимом доступу, якщо інше не встановлено законами України. VI. податкова інформація (ст. 16 ЗУ “Про інформацію”) - це сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому Податковим кодексом України. Правовий режим податкової інформації визначається Податковим кодексом України та ін. законами.

VII. правова інформація (ст. 17 ЗУ “Про інформацію”) - це будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації є: КУ; ін. законодавчі і підзаконні нпа; міжнародні договори та угоди, норми і принципи МП; а також ненормативні правові акти, повідомлення ЗМІ, публічні виступи, ін. джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та ін. нпа фіз. та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття.

VIII. статистична інформація (ст. 18 ЗУ “Про інформацію”) - це документована інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя суспільства. Офіційна державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Усім суб’єктам інформаційних відносин гарантується відкритий доступ до офіційної державної статистичної інформації. Обмеження вільного доступу до такої інформації можливий лише у випадках, передбачених законом. Детальніше правовий режим державної статистичної інформації встановлюється ЗУ “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 року. Наприклад, ст. 1 даного закону передбачає наявність конфіденційної статистичної інформації.

IX. соціологічна інформація - це будь-які документовані відомості про ставлення до окремих осіб, подій, явищ, процесів, фактів тощо.

Крім виділених видів інформації у чинному законодавстві передбачені й ін. Наприклад, ЗУ “Про телебачення та радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. окремо виділяє такий тип інформації як аудіовізуальна, яку визначає як зорову інформацію, що супроводжується звуком.

Також у законодавстві окремо виділяється рекламна інформація або реклама, яка в ч.2 ст.1 ЗУ “Про рекламу” від 3 липня 1996 р. визначається як спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку.

ЗУ “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 5 липня 1994 р. оперує таким поняттям як інформація в автоматизованих системах, яку згідно із ч.3 ст.1 даного закону складає сукупність усіх даних і програм, які використовуються в автоматизованих системах незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення.

 

5 питання. Підстави класифікації інформації за роллю в правовій системі та порядком доступу до неї.

Підставами класифікації інформації є:

· роль, у якій інформація виступає у правовій системі;

· порядок доступу до інформації.

За роллю у правовій системі інформація поділяється на:

1) правову

2) неправову.

Правова інформація у свою чергу поділяється також на підвиди:

а) нормативна правова інформація – створюється в результаті правотворчої діяльності та міститься у нормативно-правових актах;

б) ненормативна правова інформація – створюється, як правило, у порядку правозастосовчої та правоохоронної діяльності. За допомогою такої інформації реалізуються приписи правових норм. Ця інформація створюється в об’єкті управління та рухається в контурі зворотного зв’язку системи правового управління.

До ненормативної правової інформації відносяться:

Ø загальна інформація про стан законності та правопорядку (наприклад, заяви, що надходять до прокуратури, судів; судова, кримінальна та прокурорська статистика; інформація про дотримання прав та свобод людини, в т.ч. і за поданням Уповноваженого з прав людини; соціологічні дослідження стосовно ефективності законодавства тощо);

Ø інформація про цивільно-правові відносини, договірні та інші зобов’язання;

Ø інформація, яка надає відомості про адміністративну діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на предмет виконання нормативних приписів;

Ø інформація судових органів (судові справи, судові рішення та ін.);

Ø інформація, пов’язана із розкриттям та розслідуванням правопорушень (кримінологічна інформація – дані про злочинність та інші правопорушення, ефективність кримінальних покарань; криміналістична інформація, яка використовується при доведенні факту злочину, ідентифікації особи чи групи осіб, що скоїли злочин; судово-експертна інформація, яка використовується при проведенні судових експертиз; оперативно-пошукова інформація, яка містить відомості, що відображають перебіг та результати оперативно-слідчих заходів та ін.)

Неправова інформація – та, яка створюється не як результат правової діяльності, але її обіг відбувається згідно із приписами НПА: масова інформація; інформація про товар (роботи, послуги).

Режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

За порядком доступу інформація поділяється на:

1) відкриту інформацію;

2) інформацію з обмеженим доступом.

Відкрита інформація включає:

- інформацію як об’єкт цивільних правовідносин – твори науки та літератури, інші форми, які відображають інформацію (наприклад, карти, фотографії та ін.), а також інформація, яка міститься в документах, що посвідчують авторські права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки (патенти та авторські свідоцтва);

- масова інформація – інформація, яка містить повідомлення інформаційного характеру, що готуються та поширюються ЗМІ та (або) через Інтернет з метою інформування населення, в тому числі реклама діяльності фізичних та юридичних осіб, продукції, що виробляється, та послуг, які надаються та пропонуються споживачам.

- офіційні документи – закони, судові рішення, ін. тексти законодавчого, амін., суд. характеру, а також їх офіційні переклади. Ця інформація створюється в порядку законодавчої чи іншої правової діяльності.

- документована інформація, що обов’язково надається – обов’язкові контрольні примірники документів, інформація в облікових документах, що надаються до органів статистики, податкова, реєстраційна та інша такого типу інформація. Така інформація створюється юридичними та фізичними особами в порядку обліку та звітності і направляється в обов’язковому порядку різним органам та організаціям згідно з чинним законодавством.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом згідно із ст. 21 ЗУ “Про інформацію” поділяється на

- конфіденційну;

- таємну;

Службову.

Згідно із ст. 21 ЗУ “Про інформацію” до інформації з обмеженим доступом, не можуть бути віднесені відомості:

§ про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

§ про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

§ про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

§ про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

§ про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

§ інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, не може бути обмеженим.

6 питання. Юридичні особливості та властивості інформації.

Особливості та юридичні властивості інформації проявляються в інформ. процесах, які забезпечують реалізацію основних інформаційних прав, проголошених Конституцією України, та обов’язків відповідних суб’єктів у порядку забезпечення гарантій інформаційних прав та свобод. Для інформації будь-якого виду та призначення, яка створюється, використовується чи поширюється в правовій системі, притаманні певні властивості, які пов’язані із відповідними юридичними наслідками при обігу інформації. Закріпляються такі властивості та особливості в нормах права та реалізуються в інформаційних правовідносинах в особливостях поведінки суб’єктів, в їх правах, обов’язках, відповідальності за фактами поведінки.

Спільне дослідження інформаційних процесів в інформаційній сфері, правових норм, які регулюють відносини, що виникають в цих процесах, з діями щодо інформації, дозволяє виділити наступні властивості та особливості.

1. Властивість фізичної невідчужуваності інформації. Вона ґрунтується на тому, що знання невідчужувані від людини, їх носія. Виходячи з цього, при передачі інформації від однієї особи іншій та юридичного закріплення цього факту процедура відчуження інформації повинна замінятись передачею прав на її використання та передаватись разом з цими правами.

2. Властивість відособленості інформації. Для включення в обіг інформація завжди матеріалізується у вигляді символів, знаків, хвиль, внаслідок цього відособлюється від її виробника (творця) та існує окремо і незалежно від нього. Це підтверджує факт обігоспроможності інформації як самостійного окремого об’єкту правовідносин, в результаті чого з’являється можливість передачі інформації в такій формі від одного суб’єкта до іншого.

3. Властивість інформаційної речі (інформаційного об’єкту). Ця властивість виникає в силу того, що інформація передається та поширюється лише на матеріальному носії або за допомогою матеріального носія та проявляється як єдність інформації (її змісту) та носія, на якому ця інформація (зміст) закріплена. Ця властивість дозволяє поширювати на інформаційну річ (об’єкт) спільну та взаємопов’язану дію двох інститутів – інституту авторського права та інституту речової власності.

4. Властивість тиражування (розповсюдження) інформації. Інформація може тиражуватись та поширюватись в необмеженій кількості примірників без зміни її змісту. Одна і та сама інформація (зміст) може належати одночасно необмеженому колу осіб (необмежене коло осіб може знати зміст цієї інформації). Отже, юридично необхідно визначати обсяг прав щодо використання інформації (її змісту) особами, що володіють такою інформацією (володіють знаннями щодо змісту інформації).

5. Властивість організаційної форми. Інформація, яка перебуває в обігу, як правило, подається у документованому вигляді, тобто у формі документа. Це може бути оригінал документу, його копія, масив документів на паперовому або електронному носії (банк даних або база даних), також у вигляді оригіналу або копії, бібліотека, фонд документів, архів тощо. Така властивість дає можливість юридично закріпляти факт “приналежності” документа конкретній особі, наприклад, закріпивши його відповідним підписом у традиційному або в електронному вигляді. Ця властивість дозволяє також відносити до інформаційних об’єктів як окремі документи, так і складні організаційні інформаційні системи.

6. Властивість екземплярності інформації. Ця властивість полягає в тому, що інформація поширюється, як правило, не сама по собі, а на матеріальному носії, внаслідок чого можливим є облік екземплярів інформації через облік носіїв, що містять інформацію. Поняття екземплярності дає можливість враховувати документовану інформацію і тим самим пов’язувати змістовну сторону інформації з її “речовим” оформлення, тобто з відображенням на носії, запроваджувати поняття обліку копій документа, а, отже, і механізму реєстрації інформації, особливо враховувати обіг оригіналів документів. Екземплярність інформації вже сьогодні активно реалізується при обігу інформації з обмеженим доступом.

Визначені юридичні властивості та особливості інформації повинні враховуватись при правовому регулюванні інформаційних відносин.

 

7 питання. Модель інформаційної сфери.

Перш ніж перейти до вивчення питань правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з інформацією, потрібно дослідити ту сферу, в якій виникають суспільні відносини, що регулюються інформаційним правом або підлягають такому регулюванню, визначити склад об’єктів, які наявні у цій сфері, виявити та встановити особливості поведінки суб’єктів, які діють в інформаційній сфері та беруть участь в інформаційних процесах.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных