Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 2 страница

В Китаї в 1856-1860 рр. існувало дуже складне переплетіння подій. В той час, коли в долині Янцзи велася боротьба між тайпінами і цинськими військами, в районі Гуанчжоу і в північному Китаї цинські війська вели дії проти англійських та французьких збройних сил. Йшла друга «опіумна війна» 1856-1860 рр. Після поразки цинського уряду в цій війні європейські держави нав’язали Пекіну умови, що надавали їм ширші права і привілеї. Була дозволена опіумна торгівля. Англія і Франція отримали право мати постійне представництво в Пекіні, а їх підлеглі могли вільно пересуватись по Китаю та вести торгівлю в багатьох портах. Було визнано відкритим для торгівлі і басейн річки Янцзи, тобто тайпінські території. Слід підкреслити, що тайпіни не перешкоджали торгівельній діяльності європейців, але про визнання тайпінами торгівлі опіумом не могло бути й мови. З 1862 р. європейські держави почали відкрито підтримувати пекінський уряд. Озброєні загони європейців, що билися на боці маньчжурів, не були багаточисленими, бо в Китаї знаходилось всього 2 тис. європейських солдат. Але ж європейські держави забезпечували цинські війська зброєю та інструкторами, що мало неабияке значення. 19 липня 1864 р. Нанкін було захоплено військами Цинів. Перед цими трагічними подіями тайпінський імператор покінчив життя самогубством. Придушення повстання супроводжувалось знищенням декількох мільйонів людей, жахливою жорстокістю та спустошеннями.

Тайпінське повстання зазнало поразки внаслідок низки причин, а саме: грубих збройно-стратегічних помилок повсталих. Перетворення Нанкіна в столицю, тоді коли головні сили супротивника ще не були розгромлені, поставило тайпінів у невигідний стан перед маньчжурами у військовому відношенні. Це стало очевидно після невдалого походу на Пекін, що став кульмінаційною подією у спробах тайпінів повалити манчжурське панування. В подальшому військові дії багато років велись головним чином в районах середньої та нижньої течій Янцзи, і хоча тайпіни часом одержували значні перемоги, вони і тут не змогли завдати вирішальної поразки ворогові. Очевидно, що їх стратегія «розчепірених пальців» виявилась малоефективною.

Водночас із тайпінським повстанням і під його безпосереднім впливом в багатьох районах Китаю в 50-ті роки відбувалось чимало антиманчжурських повстань. Ці локальні повстання, очолювані діячами таємних товариств, повстання ряду національних меншин, охоплювали загалом велику територію, яка набагато перевищувала розміри тайпінської держави. Число учасників цих антиманьчжурських виступів – багато сотен тисяч – також перевищувало чисельність тайпінської армії. Однак тайпінське керівництво, за рідким винятком, навіть не робило спробу встановити зв’язок і співробітництво з лідерами інших антиманьчжурських повстань, бо вважали їх «ідолопоклонниками». Інакше кажучи, тайпіни не намагались поєднати усі антиманьчжурські сили. Скориставшись цим, цинський двір зумів придушити один за одним багаточисленні народні виступи, що різко погіршило позиції тайпінів.

Жорстока боротьба тайпінів проти традиційних релігій (буддизму, даосизму) та офіційного конфуціанства віддаляла від них значну частину селянства. Як відзначалось раніше, це стало однією з причин невдачі північного походу. Підкреслимо, що багато хто з представників вчених сприйняли тайпінське християнство як загрозу цінностям китайської цивілізації. Керовані ними могутні китайські клани виступали на боці пекінського уряду. Озброєні загони на чолі з шеньши 50-х років перетворились у справжні армії, які вели активні воєнні дії проти тайпінів.

Успіху урядових сил та їх прихильників сприяли розбіжності серед керівників тайпінської держави, що переходили у відкриту ворожнечу. Згаданий раніше розкол у тайпінському русі, що відбувся в 1856 році, відіграв згубну роль у занепаді тайпінської держави.

І остання причина поразки тайпінського повстання, остання у переліку, але не за значенням – позиція європейських держав. Намагаючись використати боротьбу між тайпінами та цинським урядом в своїх інтересах, Англія, Франція і США через своїх представників, що відвідали тайпінську столицю в 1853-1854 рр., заявили про нейтралітет. В свою чергу, голова тайпінської держави Хун Сюцюань робив спробу будувати відношення з європейцями на основі традиційних для Китаю принципів зовнішньої політики, тобто розглядав європейські країни як варварську периферію. На початку 1861 року він опублікував декілька маніфестів, в яких вимагав, щоб західні країни визнали його «Істинним повелителем» всіх країн і народів, щоб вони жили в мирі і злагоді та вели торгівлю в Китаї лише в місцях, спеціально призначених для цього, щоб китайці поводились дружньо з іноземцями.

Однак англійці одразу відкинули претензії «молодшого брата Христа» на верховенство над всім світом і вимагали, щоб тайпіни дотримувались всіх прав і привілеїв, зафіксованих в договорах, що були укладені Цинським урядом після другої опіумної війни 1856-1860 рр. Встановивши свій вплив на пекінський уряд і отримавши можливість проникнення у внутрішні райони Китаю, європейські держави, як підкреслювалось раніше, відмовились від політики нейтралітету і перейшли до активної політичної та воєнної підтримки Цинів.

Незважаючи на поразку тайпінського руху, він мав велике значення в історії Китаю. В період цього повстання стало очевидним послаблення існуючих в цинському Китаї механізмів соціально-політичного контролю. Нездатність манчжурського уряду захистити свої власні інтереси та інтереси лояльно налаштованого по відношенню до Цинів населення призвела до виникнення китайських регіональних армій, що перетворились на головну військову силу країни. Військово-територіальні структури, створені воєначальниками-китайцями, що брали участь у придушенні повстання, стали фундаментом системи мілітаризму, котра підточувала політичну єдність країни і манчжурське панування.

Отже, після тайпінського повстання розпочався процес розпаду Цинської імперії на великі адміністративні райони. Ці райони знаходились під повним адміністративним, військовим та економічним контролем тих чи інших регіональних угрупувань китайських землевласників і військових. Система китайського мілітаризму наклала відбиток на всю наступну історію Китаю і фактично замінила Цинську монархію в 1912 році.

Японія

Японія до початку Нового часу. Японське суспільство в період зростання антитокугавської опозиції і криза системи сьогуната. «Реставрація Мейдзі» 1868 р.

Традиційна культура Японії – це культура багато в чому запозичена у Китаї. Японію порівнювали з допитливим хлопцем, який вчився у навченого старика – Китаю. Її називали «донькою стародавньої китайської цивілізації». У цьому процесі запозичення вищих зразків культури і політичної організації не було нічого дивовижного або унікального. Китайська політична система та її ідеологічні принципи були добре пристосовані до функціонування як централізована державність і тому охоче сприймалися суміжними країнами. Вплив китайського соціуму додав достатньо сильний імпульс тим внутрішнім процесам, які йшли в японському суспільстві, і привів до встановлення державності конфуціанського типу (VII―IX ст.). Сильний вплив китайської традиції на Японію виявився в наступних напрямах: організація чиновницького апарату, землекористування і оподаткування, освіта, кримінальний кодекс, ханьска конфуціанська школа, система літочислення, історична наука, каліграфія, музика, архітектура, ремесла і витончені мистецтва, буддійський канон, система етикету. Японці брали з китайських учень перш за все те, що було ближче їх розумінню та їх характеру і тому те, що вони брали, неминуче змінювало свою зовнішність. При цьому зв’язок з Китаєм виявився все ж таки настільки міцним, що ми маємо право говорити про те, що китайські учення стали частиною японської культури17.

Запозичуючи елементи китайської культури, Японія проте прагнула збереження своєї одвічної культури, ідеологічною основою якої був синтоїзм. Синто – «шлях богів». Вибір слова «шлях» не випадковий – на відміну від буддизму, даосизму, кофуціанства, що шанують своїх засновників і тому названі «вчення», синто ніким і ніколи не було створено. Це природний «шлях», яким повинен слідувати всякий народжений в Японії. Синто властивоешанування різних явищ природи, гір, річок, лісів, безлічі обожнюючих осіб. Головне божество синто – Аматерасу (богиня сонця). Ставлення японців до китайської культури не вичерпувалося ні відштовхуванням, ні сліпим преклонінням; достатньо часто воно набувало характеру змагання, діалогу, який з часом став внутрішнім принципом японської культури. Запозичені елементи іноземної культури творчо переплавлялися, набували нового характеру і поступово ставали складовою частиною японської традиції. У всьому цьому процесі виразно є видимим стійкий етноцентризм, що з’явився у культурній самоідентифікації.

У XI ст. японська держава китайсько-конфуціанського типу знаходилась в стані глибокої кризи. Проте, на відміну від Китаю, це привело не до зміни правлячої династії, а до становлення сьогунату.

Управління країною сьогунами є своєрідною, складною, завершеною системою державного ладу, самобутнім історичним явищем. Сьогуни не були випадковими прибульцями, авантюристами. Це були міцні військові роди, що розвинулися з перебігом часу в клани, сильні і могутні з наявністю у них військової сили. Маючи в своєму розпорядженні цю силу, вони стали абсолютно незалежними і дивилися на верховну владу як на щось, що належить їм по праву сильного; і влада перейшла до них. Декілька таких могутніх кланів, змінюючись один за одним, міцно тримали владу в своїх руках, вириваючи її один у одного, але не даючи її імператорам. Утворилися різні династії сьогунів. У тому самому сенсі, в якому прийнято це слово по відношенню до всіх взагалі кланів, що тримають в своїх руках верховну владу над країною. Спадкоємство сьогунської влади йшло в тому або іншому сьогунському клані династичним порядком; були свої сьогунські війська, свій сьогунський уряд, свої сьогунські закони. Кожна з сьогунськіх династій мала своїх прихильників в особі менш могутніх, менш сильних кланів, що мали в своєму розпорядженні також власні війська. Мала також і супротивників в особі таких же кланів. І якщо обережність, бажання зміцнити за собою отриману владу підказували сьогунам думку не робити замах на привласнення собі титулу імператора, то ті ж самі мотиви примушували їх тримати в руках, але разом з тим і підгодовувати своїх прихильників, віддаючи їм у володіння цілі області, підпорядковуючи їм місцеве населення; ті ж самі мотиви застерігали їх від того, щоб не дратувати відкрито своїх супротивників, позбавляючи їх абсолютно всякої незалежності. Таке балансування і складало внутрішню сьогунську політику, при якій сюзереном був сьогун, а його васалами, що присягалися на вірність його династії, була решта всіх більш–менш незалежних володарних родів, даймьо з їх військами. Саме цю своєрідну складну систему військового управління у всій її сукупності і позначають терміном сьогунат18.

Верховний глава держави – імператор – з титулом, але без всякої влади, і його підданий – сьогун – без верховного титулу, але з верховною фактично владою. Номінальний імператор, без уряду, з невеликим придворним штатом, що складався трохи не на половину з жінок, і фактичний глава держави – сьогун – з своїм офіційним сьогунським урядом. Імператори, що отримували свій трон від сьогуна, підкорялися даному їм сьогунському регламенту навіть в своєму відокремленому палацовому житті, і сьогуни, що отримували свій титул від цих же імператорів, розпоряджалися безконтрольно фінансами країни, мали свій двір і церемоніал, що вели міжнародні стосунки. З тих пір сьогуном стали називати тих, хто мовби правив країною від імені імператора, військових правителів Японії. Сьогун – скорочена назва від дослівного виразу – «великий полководець, що підкоряє варварів». Це військове звання спочатку привласнювалося командуючим каральними військами, що посилаються з давньої столиці Кіото з 794 по 811 рік для підкорення туземного населення північно-східної частини острова Хонсю. З переходом суверенної влади від імператора до клану Мінамото й утворенням військового уряду – бакуфу – у Камакурі в 1192 році, звання сьогуна було привласнено главі цього уряду Мінамото Ерітомо. Відповідно перший сьогунат Мінамото (1192-1333), другий Асікага (1335-1570), третій Токугава (1603-1867).

Клан Токугава вів свій рід від клана Мінамото, мав значний авторитет і військово-економічний потенціал, а також базу на північному сході Хонсю. 21 жовтня 1600 року відбулася вирішальна битва під Секігахара, в якій 140-тисячне військо Токугава розбило 95-тисячну коаліцію Ісіди.

У 1603 році із санкції імператора Іеясу Токугава проголосив себе сьогуном. Уряд сьогунів називався бакуфу (польова ставка) і складався з трьох відомств, що відали господарськими, військовими і релігійними справами, а також зі старших і молодших радників. Адміністративний апарат знаходився в руках військового стану (бусі) і не існувало поділу між законодавчою і виконавчою владою, між адміністративними і військовими органами.

Політична єдність зробила сприятливий вплив на економіку, стимулювала створення загального японського ринку.

Одночасно підсилилася міць сьогунату, що являвся абсолютистською диктатурою. Самурайство, що звільнилося від участі в міжусобицях, стало застосовуватися тепер винятково для придушення селянських виступів.

Токугавський уряд позбавив князів (даймьо) можливості вести міжусобні війни і виступати проти центральної влади, встановивши за собою право контролю над ними.

У даймьо, що виступали проти Токугава, відбирали цілком або частково володіння, у деяких випадках незадоволених переміщали в інші райони.

З метою запобігання змов або створення угруповань у середовищі даймьо в 1634 році бакуфу ввело інститут заручництва. Усі князі були зобов’язані через рік приїжджати в столицю з родиною і почтом. По закінченню року даймьо поверталися в князівство, дружина і діти залишалися при дворі сьогуна як заручники. Непокора, спроба створення антиурядової коаліції викликали негайні репресії у відношенні членів до родини. Постійні переїзди, життя в столиці, будівництво і утримання там власних палаців ослаблювали князівство, водночас збагачуючи і прикрашаючи Едо.

Крім того, за даймьо і самураями зірко стежили особливі чиновники сьогуна – мецуке (закріплене око), у підпорядкуванні яких знаходився апарат секретної служби. Інспектори, що роз’їжджали по всій країні, негайно доповідали про будь-які, навіть незначні, події й інциденти верховному керівництву.

Самураї складали приблизно одну десяту частину населення Японії. Вони були пануючим станом. Становій системі і строгому дотриманню відносин панування і підпорядкування в період сьогуната Токугава приділялася особлива увага. Вона виражалася формулою «сі-но-ко-сьо» – самураї – селяни – ремісники - купці. Усі чотири стани разом називалися «сімін».

Закон чітко визначав характер відносин між станами. Перехід з одного стану в інший був практично неможливий, що сковувало соціальну мобільність.

Регламентувалася і поведінка усередині стану. Стан самураїв формально вважався єдиним, проте, при Токугава існувала сувора ієрархія в середовищі самураїв. Поряд з трьома групами даймьо, існував значний прошарок підзнаменних, що безпосередньо підкорялися бакуфу і сьогуну. Підзнаменні у випадку війни повинні були брати участь у комплектації армії сьогуна, поставляючи по п’ять осіб з кожної тисячі коку рису свого річного доходу. У мирний час хатамото входили до складу адміністративного апарату сьогуна, наближаючись цим до даймьо. Нижче хатамото за соціальним станом стояли васали васалів – самураї, що знаходилися в підпорядкуванні численних місцевих васалів даймьо. Потім стояли нижчі самураї, рядові воїни. Останнє місце в стані самураїв займали роніни –самураї, що втратили місце у своєму клані. Вони залишали свого пана примусово або ж добровільно. Багато хто з ронінів, позбавлених засобів до існування, ставали на шлях грабежу і розбою. Основна маса самураїв не мала землі й одержувала від сюзерена за несення служби спеціальний пайок рисом, обсяг якого залежав від займаного в ієрархічній градації місця. Цим пайком самураї і задовольняли власні і сімейні нестатки, починаючи від одягу і їжі і закінчуючи предметами розкоші.

Почесне і спадкоємне звання самурая дозволяло йому мати прізвище, носити два мечі й одяг свого стану. Самураї вважалися кращими людьми країни, що знайшло відображення в приказці: «Серед квітів – вишня, серед людей – самурай».

Морально-етичною основою кодексу самураїв (бусідо) було конфуціанство, що закріпило в бусідо насамперед «вірність обов’язку». Вищою доблестю самурая є відданість панові. Не будь беззаперечної відданості, вважають автори книги самураїв, не було б ніяких інших чеснот.

За самураями в станових сходах йшли селяни (но). Землеробство, за конфуціанською традицією, вважалося найважливішою сферою діяльності людини. Селяни складали близько 80% населення Японії. Сьогунська влада регламентувала всі сторони життя селянства. Заборонялося вживати в їжу рис, витрачати його на коржі і саке, у несвяткові дні їжу готували з вівса, ячменя, не можна було носити одяг із шовку, тільки з бавовняних і льняних тканин.

Важливим елементом системи контролю за селянами була кругова порука заснована на системі п’ятидвірок.

Нижче селян стояли ремісники і вже зовсім знехтуваними вважалися купці. Замикали соціальний ряд японського суспільства дві групи населення: злиденні, актори і ета – парії, що виконували самі брудні і ганебні, на думку самураїв, роботи, пов’язані з виробленням шкіри і шкіряним виробництвом, збиранням нечистот і т.д.

Зовсім відособленою продовжувала залишатися придворна аристократія (куге), що займала формально ще більш високе місце, ніж самураї в становій організації японського суспільства, але була позбавлена всякої політичної влади і здібності до дій. Однак, поділ усього населення на чотири стани і ретельне ранжування в самому самурайському стані, зроблене спадкоємним, не завжди насаджувалось так жорстко, як це звичайно вважається. Торговці, що знаходилися на нижньому щаблі соціальних сходів, в економічному житті анітрошки не залежали від самураїв. Усередині самурайського стану також існував достатній ступінь свободи. Все-таки градація і система спадкоємного ранжування сковували соціальну мобільність, хоча в однаковій мірі і перешкоджали виникненню безладу.

Перехід з одного стану в інший був дуже складним. Але деякі вихідці з купецтва ставали самураями за допомогою різних вивертів, найчастіше за допомогою усиновлення багатих городян збіднілими самураями.

У початковий період сьогунату Токугава в Японії було чимало заможних купців, що походили зі стану самураїв. Так, сім’я Коноіке, коренями пов’язана зі знатним самурайським родом Омі Мінамото, з початку ХVІІ століття займалася виробництвом і продажем саке. Надалі сім’я Коноіке також володів конторами, що фактично нагадували банк. Шлях від самурайського меча до купецьких рахунків пройшов і знаменитий торговий дім Міцуї, засновник якого Такатосі Хатіробе зайнявся торговельною діяльністю в 1616 році. Дім Міцуї з 1689 року поставляв тканини і прикраси для сьогуна, а потім став банкіром сьогунівського уряду.

У японського купецтва існував свій неписаний кодекс честі. Угоди нерідко заключали усно, але така угода, стосувалося вона купівлі-продажу або позик, була рівносильна звичайному контрактові, і борги поверталися.

Великі торгові доми дотримували своїх правил і звичаїв, що у XVIII столітті оформилися в сімейні статути. Дім Міцуї ще в серпні 1675 року обнародував звід обов’язків і норм поведінки для осіб, які мали стати прикажчиками. Причому стосувалися вони не тільки торгівлі, але і спілкування між працівниками. В основу цього документа були покладені конфуціанські принципи.

Державною ідеологією сьогунату Токугава було конфуціанство: з нього черпали норми права, моральності і моралі. Відповідно японське право ґрунтувалося на конфуціанських нормах. Воно не проводило досить чіткого розмежування між карним злочином, цивільно-правовим деліктом і навіть просто невиконанням зобов’язання.

Нездатність виплачувати взятий у лихваря борг могла служити підставою для кримінальної відповідальності, як і крадіжка, тому що в обох цих випадках мало місце неприпустиме, з погляду конфуціанства, порушення морального обов’язку.

Японський звід «ста законів» (1742 р.) являв собою основні норми цивільного, карного і процесуального права без якого-небудь визначеного розмежування. Користуватися зводом могли одні тільки спеціально приставлені до нього чиновники (три чоловіки). Вважалося, що закони, особливо карні, повинні зберігатися в таємниці. І в цьому випадку керувалися стародавніми китайськими правилами моральності, виходячи з уявлення, що злочинець скоріше наважиться на злодіяння, якщо він буде знати, що йому не загрожує страта.

Сьогуни Токугава взяли курс на розчинення синто в буддизмі. Вони прагнули не допустити існування синто як самостійного релігійного плину, зокрема тому, що останній був тісно пов’язаний з імператором, якого вони остаточно витіснили на другий план. Навіть синтоїстські священнослужителі змушені були реєструватися як парафіяни буддійських храмів, і їм відмовляли в праві бути похованими за синтоїстським ритуалом.

Ще в 1614 році був обнародуваний наказ, за яким кожен японець зобов’язаний був відвідувати буддійський храм того приходу, у якому він проживав, незалежно від того, до якої секти належав цей храм. Усі жителі країни практично прикріплювалися до відповідних буддійських храмів. Кожен з них одержував посвідчення особи від свого храму і заносився в його списки. Важко назвати таку сферу повсякденного життя простого японця, на яку не поширювався би контроль буддійського священика. По суті він перетворився в чиновника місцевого апарату влади, одержував платню у вигляді раз і назавжди зафіксованого рисового пайка від бакуфу або даймьо. Влада у свою чергу строго контролювала діяльність священиків і зміст їхніх проповідей.

У 1614 р. християнство було заборонено як «Диявольська релігія», а церкви розгромлені. Потім пішли нові масові страти. Вони відбувалися при великому натовпі людей і з очевидною жорстокістю. Тих, хто зрікався нової віри, піддавали спеціальному іспиту: їх змушували топтати ногами зображення Христа і святих і вимовляти клятви про зречення. За підрахунками істориків, за 1614-1650 рр., було страчено 2128 людей, у тому числі 71 європеєць. Сьогунський уряд боявся, що поширення християнства й іноземної торгівлі приведе до підпорядкування країни європейцям.

Щоб позбавити заколотних князів можливості купувати вогнепальну зброю, сьогуни стали обмежувати торгівлю європейських купців. Спочатку вхід іноземних кораблів був дозволений тільки в Нагасакі і Хірадо. Потім вийшов наказ, що забороняв іспанським судам причалювати до берегів Японії. Заборонений був ввіз будь-яких книг, що згадували про західні країни і християнську релігію. Едикт 1636 р. під страхом смерті забороняв японцям плавання в інші країни. Тим, хто вже пішов туди і спробував повернутися, також загрожувала страта.

Ще більшу жорстокість проти християн і португальців у японського уряду викликало могутнє Сімабарське повстання 1639 р., в якому брала участь безліч селян, що прийняли християнство. У тому ж році державна рада сьогуна наказала португальцям припинити всяку торгівлю в Японії. Їхні кораблі нерозвантаженими були відправлені назад. Сенат у Макао одержав повідомлення про те, що португальці назавжди виганяються з Японії, а тих, хто ослухається, очікує смерть.

Сподіваючись, що японський уряд змінить своє рішення, у Нагасакі в 1640 р. було послано спеціальне судно з проханням про поновлення торгівлі. Коли португальці в парадному одязі з’явилися на прийом, їм оголосили, що всі вони будуть страчені. Корабель з вантажем японці відразу спалили, а португальців обезглавили. Тільки 13 японців з екіпажу на вутлому суденці були відправлені в Макао з повідомленням, що якщо навіть португальський король або «сам християнський бог» з’являться в Японію, то вони «заплатять за це своїми головами».

Торгівля в Японії була дозволена тільки голландцям, як відомим ворогам португальців і іспанців, а крім того велася невелика торгівля з Кореєю. На крихітному штучному острівці в нагасакській гавані в голландців була невелика торговельна факторія, будинки і склади, що знаходилися під самим строгим і ретельним спостереженням. Уряд сьогуна пропонував голландцям не привозити із собою португальців і не вступати з ними в дружбу.

Так спроби колоніальної експансії відносно Японії надовго зазнали провалу. Після 1639 р. політика самоізоляції протягом більш ніж двох століть служила цілям збереження сьогунату Токугава. Епоха правління сьогунів Токугава була часом найвищого розквіту стану самураїв, остаточного оформлення його ідеології, культури і звичаїв. Однак, цей період також ознаменував собою завершальний етап розвитку, занепад самурайства.

Криза системи сьогуната в другій половині ХVIII ст. виразилася в економічному занепаді, що торкнувся, головним чином, села. Селянство розорялося під тягарем непосильної експлуатації. Цей період був відзначений хвилею селянських виступів.

Слід підкреслити, що повстання були не єдиною формою протесту японського селянства. Ще в 50-і роки XVІІ століття Согоро – сільський староста, в умовах крайнього тяжкого положення односельців, ризикнув подати сьогуну, як голові держави, петицію. У цій петиції містилася скарга на власника маєтку, який ввів несправедливо важкі побори, і прохання відмінити кругову поруку, а також практику внесення податків із збіглих селян, рештою членів «п’ятидвірок». Согоро, як ініціатора подачі петиції, забороненої законом, суд засудив до розп’яття. Його четверо дітей було обезголовлено на очах батька. Дружину бунтівного старости змусили прийняти постриг. Согоро став одним з найзнаменитіших селянських мучеників – гимін, яких в період Токугава, за свідченням японського історика Хосако Сатору, було близько 300. Петиційний рух в кінці XVIII ст. стає масовим рухом. Багато хто з шанобливих селянських героїв всього лише подавав прохання про зниження податків від імені їх сіл; деякі очолили повстання, що охопили цілі області. Власті страчували цих людей за злочин проти держави і робили все можливе, щоб «злочинці» були віддані забуттю. Селяни у свою чергу, з дотриманням секретності, споруджували надгробні обеліски, храми і пам’ятні знаки своїм героям. Ці кам’яні монументи ставали центром регулярних релігійних церемоній, під час яких селяни молилися духам своїх загиблих ватажків, звеличивши їх як могутніх синтоїських камі. Поклоняючись мученикам, селяни перетворили цих людей на божества, яким вони молилися про хороші врожаї. Але в той же час навколо імен мучеників формувалося відчуття історії протистояння правлячій верхівці19.

Ознакою занепаду була и криза всієї фінансової системи уряду і зміцнення торгово-лихварських елементів, що розвивалися в великих містах. У той же час розвивалися ремесла і торгівля, складався загально-японський ринок і утворювалися мануфактури. Не допомогли сьогунам і реформи, якими уряд намагався зміцнити економіку, що похитнулася, припинити процес занепаду самурайства, змінити тяжке положення селян, що розоряються, які страждали від важких поборів, неврожаїв, голоду й епідемій.

Загострювалася і боротьба за владу усередині пануючих кіл. У колах придворної аристократії Кіото, що були прихильниками імператорської влади, все частіше піднімалися голоси в підтримку антисьогунівського руху.

У цих умовах існування паразитуючого і усе більш деградуючого численного стану воїнів, призначеного для захисту народу (населення князівств), від неіснуючих нещасть війни (при відсутності міжусобиць), являло собою парадоксальне явище. У мирний час самураї, вільні від свого основного заняття – війни, направляли свою енергію і хоробрість іноді лише на боротьбу з пожежами, що особливо часто виникали в кварталах столиці сьогуната Едо, яка в основному складалася з дерев’яних будівель. Самураї чергували на спеціальних постах, щоб сповіщати про пожежі. Даймьо і високопоставлені чиновники виїжджали на пожежу як на війну: у повному військовому спорядженні, у збруї і шоломах. В іншому самураї, підтримувані урядом і даймьо, не займалися ніякими корисними для держави і народу справами, нічого не робили і були лише споживачами того, що створювалося працею селян і ремісників.

Сьогунату і даймьо з розвитком товарно-грошових відносин і в зв’язку з економічними труднощами все тяжче було утримувати самурайські дружини. Даймьо, що попадали в залежність до юридично безправних торговців, постійно скорочували рисові пайки і змушені були розпускати свої дрібні армії, чому ще і сприяли акти уряду, який боявся посилення даймьо і початку нових міжусобиць. Таким чином, втрачаючи сюзерена, самураї нижчих рангів розорялися, ставали ронінами, ряди яких поповнювали і збіднілі самураї, що залишали князя через те, що їх уже не влаштовував розмір рисового пайка.

Самураї, що перетворювалися в ронінів, йшли в міста і починали займатися справами, не дозволеними представникам їхнього стану: ремеслом, дрібною торгівлею, ставали вчителями, художниками, відкривали численні школи військових мистецтв. Іноді самураї брали участь у парадних процесіях, пишних торжествах і численних святах, що влаштовувалися сьогунським двором, який, крім того, почав покровительствувати мистецтвам.

Багато хто з ронінів, які були нездатні до роботи через свою повну непідготовленість до практичної діяльності або станових забобонів, йшли на «велику дорогу», займаючись грабіжництвом, багато хто просто тягнув жалюгідне існування, нічим не відрізняючись від нижчих станів. Нерідко такі люди брали участь у селянських повстаннях, іноді очолювали їх, приєднувалися до виступів городян. Усе це показувало глибину розладу станової системи і сьогунату в цілому. Але цей розлад самурайства був не механічним, просто окремі групи його адаптувалися до нових умов, частина самурайства брала участь у процесі формування японської інтелігенції (та частина, що відчула поклик до духовних цінностей та пішла на шлях їхнього розвитку).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: