Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 3 страница

Звичайним явищем наприкінці епохи стало порушення законів і традиції стану: продаж військової збруї, зброї і самої приналежності до стану самураїв шляхом «усиновлення» багатих городян або одруження на купецьких дочках.

Нестабільність правового положення відрізняла фактично всі міські прошарки. Юридичні і фактичні переваги самурайства не рятували навіть найвищі прошарки від репресивних заходів сьогунату.

Погіршення економічного становища в князівствах змушувало самурайство пристосовуватися до обстановки. У японському селі в останні десятиліття панування сьогунів Токугава постійно ріс досить своєрідний соціальний прошарок – госі, сільські самураї. Госі поєднували в собі специфічні риси самураїв, юридично відносячись до цього стану, і селян, тому що проживали в селах, мали землю, і займалися сільським господарством поряд із селянами. Положення сільських самураїв було стійким в економічному сенсі, вони вигідно відрізнялися від бусі нижчих рангів, що жили на зменшувані пайки, і ронінів, що не одержували ззовні ніяких засобів до існування. Госі мали значно більші, ніж у селян, ділянки землі, що дозволяло їм здавати частину її в оренду. Вони не гидували навіть торгівлею і лихварством, нерідко скуповували селянські ділянки, стаючи разом з гоно – багатими землевласниками – особливим різновидом дрібних феодальних поміщиків, соціальною верхівкою токугавського села, що використовувала більш гнучкі методи експлуатації селянства.

До середини XIX століття процес розкладу самурайства досяг вищої точки. Соціальна система суспільства, що розділяла населення Японії на привілейовані і нижчі стани, практично перестала існувати.

З кінця ХVIII століття в Японії усе помітніше посилювався культ імператора. Це було пов’язано з процесом зближення неоконфуціанства з синтоїзмом. Режим сьогуната Токугава ґрунтувався на диференціації світської (сьогун) і духовної (імператор) влади. По офіційній ідеології сьогун вважався єдиним законним правителем країни, що був об’єктом великого морального обов’язку з боку підданих. Використовуючи конфуціанську концепцію «мандата неба» ідеологи сьогуната стверджували, що імператор «доручив» керування країною будинку Токугава. А безперервність і вічність імператорської династії були запорукою єдності і стабільності. Імператор виступав як сакральний символ держави.

Представники найбільш впливової ідейно-політичної течії в Японії першої половини XIX століття, продовжуючи традиції неоконфуціанської «школи Міто», сформували основні ідейно-політичні настанови, покладені в основу руху за відновлення влади імператора. Історична концепція цих вчених виходила з «дійсності» міфологічної ери як початку японської історії, а також «божественного» створення японських островів і особливого «божественного» походження японського імператора і всього японського народу. У Китаї, за твердженням одного з них, звичайна людина випадково стає імператором, і імператор раптом перетворюється в звичайну людину. У Японії ж династія Ямато протягом незліченної кількості тисяч поколінь існує.

«Школа національних наук» заявила про себе ще в першій половині ХVІІІ століття в працях Када Адзумамаро (1669 - 1736). В останній чверті ХVІІІ століття найвизначніший теоретик «школи національних наук» Мотоорі Норінага (1730 - 1801) оформив вчення про «стародавній шлях» у повноцінну традиціоналістську концепцію «Щирого Шляху», «шляху Божества», порівнявши ці поняття одне з одним і позначаючи ними Синто в його споконвічній формі: Богиня Аматерасу – це сонце на небі, що благодатно освітлює увесь світ. Онук богині Аматерасу став керувати, спустився з небес на землю. У цей час був проголошений божественний едикт Аматерасу про те, що престол імператорів, подібно небу і землі, не має меж і буде вічно процвітати. Цей божественний едикт є першоджерело, основа Шляху и тільки в божественній країні, де править імператор, суть цього Шляху передається належним чином з покоління в покоління. Вчення Мотоорі Норінага було розвинуто Хірата Ацутане (1776 - 1843), що політизував вчення школи, зорієнтувавши її програму на боротьбу за відновлення імператорської влади. Хірата Ацутаке додав доктринам школи більш етноцентричний характер, стверджуючи, що розумінням Шляху володіють тільки етнічні японці, причому не в силу добрих чеснот, а по праву народження. В результаті на базі «школи національних наук» і «школи Міто» до 50-х років ХІХ століття вже сформувалася дієздатна традиціоналістично орієнтована духовна і політична опозиція, достатньо структурована, яка мала програму дій у сформованих кризових умовах.

Протягом всієї історії японського етносу і держави існувала якась константа, незмінна духовна основа, властива тільки Японії. Такою константою є традиційна релігія Синто («Шлях богів»), на основі якої сформувалася справді самобутня національна ідея. Синто став для Японії національною формою інтегральної Традиції, яку варто розглядати як особливий тип світобачення і світопізнання, відчуття себе у світі і розуміння цього світу і свого природного місця в ньому.

Концепція «школи національних наук» була викликана необхідністю ідейного обґрунтування повернення імператорові всієї повноти не тільки духовної, але і реальної, політичної влади в країні. Відповідно до основних принципів цієї доктрини шанування богів імператором і керування державою єдині. Імператор передає божественні приречення своїх предків і освячує великий шлях підданим20.

У своїй пропагандистській і просвітительській роботі опозиція прагнула дати масам це вчення у вигляді остаточного відпрацьованого і зрозумілого кожному імператива, оскільки саме в такій формі ідеї щонайкраще засвоюються масами. Ці нормативи маси розглядають як щось недоторканне, самодостатнє, і поступово народ настільки зживається з ними, що вони стають для нього чимось само собою зрозумілим. У результаті суспільна думка виявилася практично одностайною у тому, що країна може об’єднатися тільки навколо імператорської династії, що саме вона здатна стати символом країни, національним імператором. Загальним прагненням у японському суспільстві стало створення сильної незалежної держави. Як загальнонаціональну ідею висунуто гасло: «Багата держава – сильна армія», що об’єднало навколо себе людей різних переконань, здатних в ім’я досягнення цієї мети йти на значні жертви.

Реставрація імператорської влади була цілком логічним підсумком боротьби націоналістичних сил країни. Однак важливе значення мало досягнення згоди з колишньою правлячою елітою. Вирішення проблем шляхом компромісів – явище цілком традиційне для Японії. Як правило, перетворення в японському суспільстві, навіть досить серйозні, відбувалися без соціальних вибухів, шляхом реформ. Зокрема, для реставрації Мейдзі був характерний компроміс між консервативними силами і силами відновлення. Перші виявили схильність до зміни положення в суспільстві, другі – до збереження і підтримки традиції.

50-ті роки ХІХ століття – період насильницького «відкриття» Японії для зовнішнього світу, період хворобливого ламання сталих стереотипів політичного мислення. У 1853 році США послали в Японію ескадру, командуючий якої пред’явив бакуфу ультимативну вимогу про встановлення торговельних відносин. Під тиском вирішальної військової переваги уряд сьогуна змушений був задовольнити цю вимогу. У 1858 році був підписаний нерівноправний договір, за яким Японія не могла встановлювати мита на ввезені з США товари вище визначеного відсотка (від 5 до 35), повинна була визнати екстериторіальність американців.

Слідом за тим нерівноправні договори були укладені Японією з Англією, Францією, Голландією й іншими країнами. Ці договори ставили іноземних купців у привілейоване положення. Японія фактично втратила митну самостійність. Іноземці викачували з Японії золото (використовуючи сформоване в умовах ізоляції надзвичайне співвідношення між золотом і сріблом), що порушило фінансову систему країни. Проникнення дешевих європейських і американських товарів завдавало удару по слабкій японській мануфактурі. Оскільки внутрішні японські ціни були нижчі світових, то іноземні купці скуповували японську сировину і продовольство. Почалося загальне підвищення цін на всі товари, включаючи рис.

Поведінка європейських і американських прибульців у Японії часто створювала привід для вибуху антиіноземних почуттів. Головним політичним рухом у Японії кінця 50-х і початку 60-х років ХІХ століття був рух за «шанування імператора і вигнання іноземних варварів». Центром антиіноземного руху стає імператорська столиця – місто Кіото. Туди з усіх боків стікалися загони ронінів. У 1862 році відбулося кілька нападів ронінів на англійських резидентів. Бакуфу, прагнучи зняти з себе відповідальність перед державами за ці замахи, опублікувало повідомлення про те, що воно не в силах взяти на себе охорону іноземних місій. Англія і Франція висадили на японській території загін морської піхоти і ввели їх у Едо під приводом необхідності забезпечити охорону своїх дипломатичних представників.

Крім того, Англія пред’явила ультиматум бакуфу, і в серпні 1863 року англійський флот бомбардував центр князівства Сацума. І бакуфу зрештою вирішило почати боротьбу проти опозиційних самураїв, що ведуть антиіноземну кампанію. У вересні 1863 року вірні сьогуну війська, за допомогою отриманого з Франції європейського озброєння і за деякою підтримкою більш помірних сацумців, виступають проти радикально настроєних самураїв Тесю, що засіли в Кіото, очищають місто від прихильників війни з європейцями і направляються далі на південь проти головних сил клану Тесю. Викладені вище події фактично є початком громадянської війни в Японії.

З цього часу Тесю стає центром притягання всіх опозиційних сил, опорою руху за скинення сьогуната Токугава. Цей рух надихався ідеєю реставрації імператорської влади, його прихильники називали себе «монархічною партією». У Тесю здійснювалися заходи зміцнення військової міцності і військової організації князівства. Активна роль у цьому належала радикально настроєному нижчому самурайству. Були створені «загони раптової дії», що відрізнялися від традиційних військових формувань не тільки озброєнням, але і принципами організації. Для них було характерне стирання станових перегородок у процесі комплектування, «вільне спілкування» між членами цих військових об’єднань. В обличчі «загонів раптової дії» відбувалося «озброєння нижчих шарів», «озброєння народу».

Під впливом радикально настроєного нижчого самурайства і реформаторського угрупування, що співчувало йому, у місцевому уряді влітку 1864 року князівство Тесю організувало наступ на Кіото з метою звільнення імператора. Ця спроба, відома в японській історіографії як «інцидент у заборонних воріт», закінчилася повним розгромом військ Тесю 19 серпня 1864 р. Проти Тесю була організована перша каральна експедиція, що спричинила усунення від влади і страту чиновників уряду Тесю, які співробітничали з монархістами. У самому князівстві Тесю виникає громадянська війна, що закінчилася перемогою прихильників повалення бакуфу.

Сьогунський уряд не міг примиритися з таким розвитком подій у князівстві Тесю, що загрожувало його існуванню, і організував другу каральну експедицію проти нього, що закінчилася поразкою в липні 1866 р. Друга експедиція проти Тесю показала вирішальне ослаблення позицій сьогунату. Князівство Сацума, у якому підсилився вплив радикально настроєного нижчого самурайства, відмовилося брати участь у другій каральній експедиції проти Тесю. Громадянська війна між сьогунатом Токугава і його супротивниками докорінно змінила розміщення політичних сил у країні. На перший план було висунуте питання про владу. Режим сьогуната Токугава переживав тотальну системну кризу, що вже не могла бути переборена шляхом реформ зверху, тобто без радикальної зміни еліти. Правляча еліта не могла протистояти іноземній експансії військовою силою, і заклики до «вигнання варварів» нічим не підкріплювалися; не могла цілком підкорити місцевих даймьо і домогтися справжньої, а не тільки формальної централізації; не могла цілком ізолювати японців (насамперед торговців) від зовнішнього світу; не могла домогтися однодумності і покори.

На початку 1866 року був укладений союз між Сацума і Тесю на основі таємного договору. Після смерті імператора на початку 1866 р. його спадкоємцем став чотирнадцятирічний Муцухіта. Скориставшись ситуацією, лідери антисьогуновської коаліції пред’явили сьогуну меморандум з вимогою повернути владу законному правителеві. У жовтні 1867 р. меморандум був вручений сьогуну Кейкі. Він формально відмовився від влади й активно готувався до боротьби.

Воєнні дії почалися в 1868 році і закінчилися в травні 1869 р. на Хоккайдо. Сьогунат був ліквідований. Токугава Єсінобу (Токугава Кейкі) (1837 - 1913) – останній п’ятнадцятий сьогун династії Токугава, ставши сьогуном у 1867 році, вже в травні 1868 року склав свої повноваження і передав їх Муцухіто Мейдзі (1852 - 1912), відповідно до традиційної хронології, 122-му імператорові Японії. Токугава Єсінобу зберіг за собою значну частину колишніх земельних володінь. Лорд Редесдейл, перебуваючи в Японії навесні 1906 року, особливо виділив свою зустріч з екс-сьогуном у палаці м. Осака, підкресливши ту пошану і повагу, яким була оточена дана персона. Лише 1 березня 1898 року відбулася офіційна зустріч Єсінобу й імператора, під час якої останній показав, що вважає колишнього правителя майже членом своєї родини. У 1902 році вийшов імператорський наказ, відповідно до якого Єсінобу повинний був заснувати нову галузь будинку Токугава й одержати титул герцога. У травні 1904 року він уперше після реставрації Мейдзі зробив далеку поїздку – в Осаку, де згодом оселився.

Специфіка кардинальних перетворень у японському суспільстві породила різні оцінки подій періоду Мейдзі. Японські історики називають ці події реставрацією або відновленням Мейдзі – Мейдзі ісін – оскільки основні політичні зміни вилилися у форму реставрації імператорської влади, збереження традицій, реконструкції специфічної японської спільності і твердження ідеї обожнювання імператора. Вирішувалося питання: бути або не бути незалежній країні, що здатна встати на рівень з розвинутими на той час державами. Єдиним шляхом уникнути долі колонії або напівколонії і гідно відповісти на виклик Заходу було проведення корінних перетворень, що і було зроблено в Японії.

Реставрація Мейдзі проклала шлях прискореної модернізації країни, але її передумови і деякі елементи сформувалися задовго до цього. Незважаючи на строгу ізоляцію країни і тверду регламентацію укладу життя і господарської діяльності, період Токугава ні в якій мірі не можна назвати застійним.

IНДIЯ

Індійське суспільство до початку Нового часу. Індія під владою Великих Моголів. Політика англійської Ост-індської компанії в Індії. Індійське повстання 1857-1859 рр.

До початку Нового часу в Iндiї проживало приблизно 150 мiльйонiв чоловiк, проте це населення не складало єдиного народу. Переважна бiльшiсть населення Iндiї iндуси.

Iндуiзм – строкатий релiгiйний комплекс, який склався в Iндiї. В нього увiйшли змiненi традицiї ведаїстичної релiгiї, деякі iдеї буддизму, джайнiзму, асимiльованi елементи доарiйських культур, у тому числi дравидійської.

Народностi, що населяли Iндiю, говорили рiзними мовами, знаходились на рiзних рiвнях розвитку. Кожна народнiсть була подiлена на замкнені групи – касти. Iсторiя каст сягає далекого минулого i протягом тисячолiть проявлялась у їх життєдiяльностi. Вiдомо, касти походили з давньоiндiйських варн. Таких варн було чотири. До найпривiлейованішої з них належали жецi – брахмани. Другу за значенням варну складали кшатриї – воїни. До третьої варни, члени якої називались вайшви, входили купцi, торговцi та частина ремiсникiв, селян. Найнижчою варною вважалась варна шудр, до неї належали пригнобленi селяни та ремiсники. Поза варнами знаходились найбiльш зневаженi прошарки iндiйського суспiльства – недоторканi. В Iндiї була велика кiлькiсть каст, i кожен iндiєць усвiдомлював себе членом касти.

Касти захищали своїх членiв вiд зовнiшнiх небезпек. З одного боку принцип касти закрiплював взаємну iзоляцiю, з iншого – мав єднальний елемент, бо вiн не рахувався нi з племенем, нi з державою. Брахмани – головнi носiї кастового принципу – блискуче здiйснювали це культурне єднання, не звертаючи увагу на вражаючу рiзноманiтнiсть племен, народiв, мов. Існувала система джаджмані – міжкастової взаємодії в рамках сільської общини. Джаджмані – це цілісний соціальний організм, який пояснює і регулює всі мислимі сфери життя общини: виробництво, розподіл, споживання, виробниче і побутове спілкування, ритуали, управління, відносини з державою. У системі джаджмані кожна каста живе своїм внутрішнім життям відповідно до її звичаїв і вірувань, займає суворо визначене місце в системі внутрішньо-громадського життя, чітко виконує певну роль – виробничу, ритуальну, соціальну, та взаємодіє з іншими кастами через зафіксовану звичаєм систему взаємних послуг. Одні касти займаються сільським господарством, інші виготовляють знаряддя праці і домашнє начиння, треті стрижуть і голять, перуть білизну, служать посильними, метуть вулиці; четверті спостерігають за порядком, збирають податки, учать дітей і т.д. У ритуалах з приводу подій в житті окремих сімей, каст або общини в цілому за кожною кастою також закріплена її певна роль, яку не може грати ніяка інша каста. Кожна каста була включена в певну варну: одні касти належали до брахманських, інші – до кшатрійських і т.д. Община і суспільство в цілому розглядають місце і роль окремої касти в житті общини як її дхарму (закон, моральний обов’язок). Село, тобто община в цілому, теж мала свою дхарму,правильне проходження якої мало на увазі виконання окремими кастами їх дхарми. Iндiйська община, як правило, складалася з одного села, яким керував «панчаят» (общинна рада), що складався з представників основних каст.

Злочини проти дхарми каралися штрафами на користь брахмана або общини в цілому, процедурами очищення, яким піддавався винний, тілесними покараннями. Найстрашнішим, рівносильним смертному вироку, було вигнання з каст. Дуже рідко центральна влада втручалася в справи общини, в питання місцевого самоврядування та приватне життя.

Кастова система, на перший погляд жорстка і нерухома, насправді була гнучкою і легко адаптувалася. Ті ж принципи, які стояли на варті існуючого порядку, містили в собі і механізм змін. «Важелями» цього універсального механізму стали дроблення і злиття каст, хота значення кожного з цих процесів на різних етапах розвитку суспільства було різним.

Припустимо, група ремісників-гончарів виснажила місцеві запаси червоної глини і вимушена використовувати білу глину. Ця зміна – порушення дхарми касти гончарів. Тому гончарі – «червоноглинники» перестають спілкуватися зі своїми колишніми побратимами, припиняються шлюбні відносини. «Білоглинники» створюють свою касту. Інший випадок, що пояснює злиття каст: дві нечисленні касти зазнають труднощів при виборі відповідних нареченого і нареченої для своїх представників і тому опиняються перед загрозою зникнення. Якщо статусні позиції двох вимираючих каст близькі, а тим більше якщо вони колись були єдиною кастою (а якщо і не були, зворотне завжди зможе довести спеціаліст-генеолог), то їх представники, укладаючи шлюбні відносини один з одним, поступово створюють нову касту21.

Друге тисячолiття наповнене для Iндiї iноземними вторгненнями та завоюваннями. Iноземцi не раз вторгалися в Iндiю i ранiше, однак, як правило, полiтичне панування їх було географiчно та хронологiчно досить обмеженим, i врештi-решт вони асимiлювались в індiйський культурний свiт. Але в другому тисячолiттi на Iндiю звалилося декiлька хвиль мусульманських завоювань, якi якiсно вiдрiзнялись вiд усiх попереднiх вторгнень. Мусульмани не тiльки протягом декiлькох століть, з XIII по XVIII, були господарюючою силою на субконтинентi, але i принесена ними культура справила на iндiйську значний вплив.

Iсторiя Iндiї знає лише два перiоди, коли майже весь субконтинент об’єднувався в єдину державу. Вперше це трапилось при буддiйському правителi Ашоцi в III столiттi до нашої ери. Другий раз Iндiю було об’єднано при династiї Великих Моголiв (XVI-XVIII ст.). Передумови створення Могольської iмперiї складались в процесi взаємодiї iсламської та iндуїстської цивiлiзацiй. Цей процес почався ще з ХIII столiття за часiв Делiйського султанату. У XV столiттi в мусульманських державах в Бенгалiї, Джаунпурi, Гуджаратi та Мальвi сталися змiни, якi свiдчили про синтез iндiйської та мусульманських полiтичних традицiй. Уряди цих держав були зацiкавленi в розвитку мирної дiяльностi та добробуту своїх пiдлеглих.

Рiзниця мiж «iндуською» та «мусульманською» концепціями державної влади iснувала та була зумовлена культурними традицiями. Але вони мали i спiльнi риси. Iндуський та мусульманський правитель повиннi були обороняти освячений релiгiєю громадський порядок. В обох випадках пiдлеглi були зобов’язанi пiдкорятись, причому не стільки волі правителя, скiльки цьому божественному законовi. Саме ця подiбнiсть «iндуської» та «мусульманської» полiтичних концепцiй давала можливiсть створення загальноiндiйської держави. Традицiоналiстичний характер iндуського суспiльства був бiльше виражений. Мусульмани пiддавались його впливу. Але принципи органiзацiї централiзованої держави у мусульман були бiльш розвинутi.

У XVI ст. в Пiвнiчнiй i Центральнiй Iндiї з’явилася нова держава, заснована колишнiм правителем Фергани – Бабуром. Спочатку Бабур укрiпився в Афганiстанi, а потiм, захопивши значну частину Iндiї, оголосив себе в 1526 р. падишахом. Бабур був нащадком великих монгольських завойовникiв: по материнськiй лiнiї – Чiнгiсхана, по батькiвськiй – Тимура, i його держава названа в європейськiй лiтературi державою Великих Моголiв. Проте Бабур мало чим походив на своїх сумновiдомих пращурiв. Вiн був вiльний вiд релiгiйного фанатизму i духу зруйнувань. Видатний полководець i полiтик, Бабур вiдомий як блискучий поет, знавець схiдної лiтератури та мистецтва. Мемуари, що залишилися пiсля смертi, написанi простою, чiткою мовою. Як мусульманин, Бабур вважав iндусiв «невiрними», але не переслiдував їх, якщо вони не йшли проти нього. Перший прем’єр-мiнiстр незалежної Iндiї, брахман за походженням, Дж.Неру назвав Бабура «одним з найкультурніших та чарiвних людей, якi тiльки iснували»22.

Стосунки мiж iндусами та мусульманами в раннiй перiод могольскої династiї були складними. Поряд iз взаємним ворогуванням був i взаємний вплив. Так, серед iндiйських мусульман, чия релiгiя проголошувала єднiсть усiх людей перед богом, виникали своєрiднi касти. Сейїди (так називали нащадкiв пророка Мухаммеда) займали в мусульманськiй iєрархiї мiсце, близьке за значенням до привiлейованих iндiйських каст – брахманiв, а середньоазiйськi та iранськi воїни осiли в Iндiї i створили своєрiдну касту моголiв i фактично були найвищою з військових каст.

Але до правлiння Акбара (1556-1605), онука засновника iмперiї, падишахи були правителями перш за все переможної спiльностi своїх одновiрцiв. Обмежуючись одержанням ренти – податку i данини з «васальних» iндуських князiв, держава вiдносно мало втручалась у внутрiшнi справи пiдвладних територiй. Прагнення поповнити казну штовхало правителiв на загарбання нових земель, але чим бiльшою ставала держава, тим важче було утримати в покорi величезнi областi.

Акбар прагнув створити централiзовану державу. Вiн здiйснив ряд реформ: релiгiйну, фiскальну, вiйськову. Полiтична концепцiя реформ Акбара містила два принципово нових для Iндiї аспекти:

1) прiоритет волi правителя, як духовного голови всiх підлеглих, правителя, який би мав безпосереднiй зв’язок з божественним абсолютом;

2) визнання легiтимностi всiх релiгiй i рiвних прав представникiв усiх релiгiй.

Всупереч розповсюдженiй серед iсторикiв думцi, Акбар не пробував створити нову релiгiю. «Дiн-iлахі» – етико-фiлософське вчення iнтелектуальної елiти.

Внаслiдок реформ Акбара Могольська iмперiя змiцнiла, соцiальна база влади розширилася. Особливо активно його пiдтримувала неортодоксальна частина як iндуської, так i мусульманської iнтелiгенцiї, торгово-ремiсницькi прошарки. Полiтика Акбара вiдповiдала загальноiндiйським iнтересам, за його правлiння монголо-тюркська династiя стала скорiше iндiйською, нiж тюркскою або монгольскою. За Акбара старий iндiйський iдеал єдиної Iндiї знову здобув реальнiсть. Акбар прагнув створити не тiльки полiтичне об’єднання, але також i культурне злиття.

Пiдкреслимо, що «золотий вiк Акбара» – феноменальне явище в iсторiї людства. За часом вiн спiвпав з перiодом кровопролитних релiгiйних воєн у Францiї та iнших європейських країнах. Принцип Акбара – усi рiвнi у своєму прагненнi до бога, хоча й належать до рiзних релiгiй – унiкальний для XVI столiття, не має аналогiв не тiльки в європейськiй полiтичнiй практицi, але i в європейськiй iдеологiї того перiоду. Одним із відгуків на релігійну політику Акбара був «Лист мудрецям» Абу-л Фазла: «Сказано мудрими, що той, хто запозичує світло знань з інших країн і освітлюється променем розуму інших народів, проникає в усі таємниці. В світі людей, які є відображенням світу небесного, немає нічого вищого за любов і нікого, хто б не був гідним дружби: сам Всевишній розпорядився так, аби кожне серце, пронизане світлом приязні, очистилося від темряви низості духу»23. Акбар заповiдав своїм послiдовникам два головних принципи своєї полiтики: примирення з iндусами та об’єднання всiєї Iндiї. Першого принципу дотримувалися, хоч i не в повнiй мiрi, Джахангiр i Шахджахан.

До середини XVII столiття Моголи досягли вершини своєї могутностi. Майже всi оброблюванi землi обкладались податком чи повинностями на користь держави, паєм якої була обумовлена 1/3 врожаю. Наявнiсть державної землi дозволила не лише збирати ренту – податок до скарбниці, але й роздавати землi в умовне пожалування. Такi земельнi володiння, в деяких випадках, перевищували 500 тисяч гектарiв i називались джагиром.

Джагирдар, власник джагиру, зобов’язаний був отримувати загони найманих воїнiв, з яких складалася державна армiя. Сильна армiя давала можливiсть придушувати внутрiшнi заворушення, захищатися вiд сусiдiв, вести загарбницькi війни. Однак, джагирдари прагнули з часом перетворити землi у свою власнiсть, що послаблювало центральну владу. Поряд з джагирдарами, якi в переважнiй бiльшостi були мусульманами, в Iндiї до аристократiї належали i замiндари. Замiндари, як правило, були iндусами. Вони збирали на користь падишаха земельний податок i залишали собi десять вiдсоткiв зiбраного. На вiдмiну вiд джагирдарiв, замiндари мали право передавати землю у спадок.

У другiй половинi XVII столiття в Iндiї правив падишах Аурангзеб (1658-1707). Вiн захопив трон силою, убив трьох своїх братiв i ув’язнив батька.Фанатичний мусульманин Аурангзеб розпочав гонiння на послiдовникiв iндуської релiгiї. Iндуси були зобов’язанi платити спецiальний податок, як немусульмани, i не допускались до державних посад. У цей перiод тисячi iндуських храмiв i прекрасних давнiх споруд було перетворено в руїни. Аурангзеб прагнув створити ортодоксальну державу сунiтiв, жертвами його правовiрностi були також шиiти та деякi мусульманськi секти. Жорстока полiтика Аурангзеба посилила антимогольські настрої в Iндiї.

Найбiльшу небезпеку для держави Великих Моголiв становив свободолюбивий народ – маратхи. Протягом 50-ти рокiв Аурангзеб вiв вiйни з маратхами. Вiн руйнував їх мiста, спалював села, але зламати опiр не змiг. Проти моголiв поряд з маратхами виступала мiцна секта сiкхiв. Сiкхи не визнавали кастового подiлу i прагнули створити свою державу у Пенджабi. У районi столицi iмперiї Делi пiднялася войовнича каста джатiв. Армiї падишахiв здiйснювали каральнi заходи, спустошували країну.

Аурангзеб вiв активну завойовницьку полiтику, але чим бiльше народiв опинялося пiд його владою, тим менше було перспектив збереження iмперiї. Аурангзеб настроїв проти себе маратхiв на пiвднi, сикхiв на пiвночi, Аурангзеб також втратив пiдтримку раджпутiв. Вiдданостi iндусiв, якої так старанно добивались його три попередники, бiльше не було. Пiсля смертi Аурангзеба Велика iмперiя Моголiв розпалась. Іранський правитель Надiр в 1739 р. зруйнував Делi. Влада великого могола, який, як i ранiше, сидiв на тронi в Делi, перетворилася в пусту формальнiсть.

До кiнця XVII ст. європейцi мiцно оселилися на берегах Iндiї. Першими прийшли в країну португальцi ще в XVI ст., якi прагнули захопити у свої руки торгiвлю зi Сходом. Слiдом за ними до Iндiї попрямували голландцi, французи, англiйцi. Заснована в 1600 р. англійська Ост-Iндська компанiя до середини XVIII ст. залишалась торговою органiзацiєю. Монопольна торгiвля мiж Англiєю та Iндiєю, посередницька торгiвля в басейнi Iндiйського океану приносила їй прибутки. Укрiпленi факторiї на побережжi Iндiї управлялись трьома губернаторами – в Калькуттi, в Бомбеї та Мадрасi. Головним товаром, який англiйцi вивозили до самого початку XIX ст., були бавовнянi та шовковi тканини. Компанiя вивозила тканини не лише до Європи, але i в країни Азiї та Африки. Ввезення європейських товарiв XVII-XVIII ст. до Iндiї було незначним. Iндiйське населення не виявляло особливого iнтересу до європейських товарiв. I англiйськi, й iншi європейськi купцi змушенi були купувати iндiйськi товари за дзвiнку монету. Відтік дорогоцiнних металів з Європи, i зокрема Англiї, викликав незадоволення впливових кiл цiєї країни. Були й протести з боку англiйських мануфактуристiв проти ввезення iндiйських тканин до Англiї. Проте акцiонерам Ост-Iндської компанiї вона приносила значнi прибутки. Службовцi компанiї не раз використовували свої службовi посади для особистої наживи. Вони займались контрабандною торгiвлею, перепродували свої привiлеї безмитної торгiвлi iндiйським купцям. Кожний службовець Ост-Iндської компанiї мав пiдручних в особi iндiйських лихварiв, перекладачiв, купцiв.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: