Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 5 страница




Пiсля завоювання арабських земель Селiм I (1512-1520р.р.) був проголошений «служителем обох священних мiст». Тим самим вiн затвердив себе як духовний та свiтський глава мусульманського свiту (мусульман-суннiтiв). В результаті завоювань на Сході Османська імперія включила до свого складу величезні території з переважно мусульманським населенням. У середині XVI ст. воно складало 75% всіх жителів імперії.

Шаріат був основою основ османського правління. Накази шаріату, особливо тi, що відносилися до сфери політики, суспільного життя були обов’язковими для всіх жителів Османської iмперiї. Навiть султан не мав права змiнити або замiнити яку-небудь частину шаріату. Османські султани були дуже обмеженi у прийняттi рiшень, особливо пiд час розробки курсу внутрiшньої та зовнiшньої полiтики. Вони не могли вийти за межі споконвiчно прокламованих цiнностей i настанов. У XVI-XVII ст. iз 15 султанiв 6 були позбавленi влади у зв’язку зi звинуваченням у порушеннi правил шарiату, та двоє з них були страченi.

В Османськiй iмперiї лише шейх-уль-iслам, вищий мусульманський богослов, мав право тлумачити релiгiйнi канони, юридичнi положення шарiату. Вiн був, власне кажучи, верховним прокурором. Без його «Освячуючого указу» - фетви – жоден султанський закон, жодне нововведення не було дiйсним, не вважалося законним. Крiм цього, шейх-уль-iслам вiдав справами освiти, був нiби головним iнспектором навчальних закладiв. Йому пiдпорядковувались муфтiї, функцiї яких теж були комплексними: це були богослови, прокурори та iнспектори освiти на мiсцях. Пiд наглядом шейх-уль-iсламу були кадiї – мусульманські, а отже, державнi суддi. В Османськiй iмперiї шейх-уль-iслам та вища група мусульманського духовенства – улеми – мали важливу перевагу: недоторканність власного життя.

Султан правив разом з імперським «диваном», який складався з вищих сановників держави. Саме «диван» вважався носієм єдиної влади, що виражає загальну волю мусульман. «Диван» (правляча рада) - суто мусульманський орган колективного управління. Формально він нi вiд кого не залежав, з європейської точки зору вiн одночасно був надiлений законодавчою та судовою владою. «Диван», як орган колективного керівництва, існував на всіх рівнях. Таким чином, «диван» втілював принцип соборності – спільного обговорювання та прийняття рішень шляхом досягнення загальної згоди.

Принцип єдностi та неподiльної влади, тобто зосередження владних функцiй в одних руках, здiйснювався султаном та намiсниками. До початку XVI ст. Османська iмперiя дiлилась на 32 провiнцiї чи намiсництва, в кожному з яких був «диван». У фiнансовому вiдношеннi «дивани» були незалежними вiд вищої влади.

Внаслідок цього, незважаючи на одноманітну органiзацiю державного управління, сувору субординацію та регулярну звiтнiсть, Османська iмперiя не була адмiнiстративно-централізованою державою. Власне, це була полiтична конфедерація, створена за волею османських туркiв i заснована на вiйськово-адмiнiстративних відносинах. Головне її призначення полягало в пiдтримцi внутрiшньої рiвноваги в Середньоземноморському регiонi та в захистi вiд зовнiшнiх нападiв.

На величезному просторі Османської iмперiї розташовувалися десятки історико-культурних областей чи «країн» зi своїми традиціями, мовою та способом життя. У кожній з них були свої митниці, свої гроші, власна система мiри i ваги. В Османськiй iмперiї не було навіть єдиної османської монети, яка могла б служити єдиним загальним засобом платежу в усiх частинах iмперiї.

При повній господарській, адмiнiстративнiй, культурно-iсторичнiй вiдокремленостi окремих провiнцiй, єднiсть Османської iмперiї засновувалась саме на факторах морально-політичного характеру. В основi їх лежала спiльнiсть соцiально-теократичного iдеалу i, як логiчна закономiрнiсть, схожiсть економiчних i соцiально-полiтичних структур, єднiсть у визнаннi верховної влади султана, єднiсть країни, де основним законом є шарiат. В Османськiй iмперiї мусульманин скрiзь знаходився пiд захистом своєї вiри, зустрiчав того ж бога, сповiдував подiбнi звичаї.

Морально-політична єднiсть забезпечувалась представниками султана на мiсцях. По лiнiї шарiатської влади вiд столичного шейх-уль-iсламу кадiї – мусульманські суддi – становили хребет османської адмiнiстрацiї, а намiсник султана – паша – головував у «диванi» еялета.

Свою владу кадiї i пашi здiйснювали разом з «диваном», як органом колективного керiвництва. Вiд його iменi йшло керiвництво на мiсцях, видавались укази, збирались податки, проводились призначення, виплата грошей. Паша пiдписував указ, а кадiй його обнародував i давав санкцiю на виконання.

Економiчним базисом Османської теократiї була державна власнiсть на землю та iншi засоби виробництва. У рядi випадкiв справа доходила майже до повної заборони приватнопідприємницької дiяльностi, обґрунтованої егалітарними принципами ісламу, вся земля, надра, iншi джерела багатств, якi могли б стати джерелом гноблення людини людиною, розглядались як суспiльне надбання, як власність мусульманської общини. Від iменi общини держава керувала ними. Таким чином, приватна власнiсть i особисте майно обмежувались. У приватнiй власностi могло знаходитися лише майно, створене особистою працею людини i зокрема її особистим зусиллям, мисливськi трофеї, прибуток вiд неспекулятивної торгiвлi, отримане у спадок та iнше.

Отже, на початку нового часу переважна частина усього майна, перш за все земля, вважалась надбанням мусульманської общини – умми. Її власнiсть виступала у двох формах: державнiй i вакфнiй. Вакф – це землi, що знаходились у власностi мусульманських релiгiйних установ. Держава, роздаючи землi, (мова йде про вiйськово-ленну систему) не лише всебiчно контролювала прибутки ленникiв, але й вимагала, щоб вони брали участь у вiйськових походах, слiдкували за господарством, контролювала надходження податкiв до казни та iнше.

Самі власники пожалувань мали право успадковувати лише мiнiмальний розмiр батькiвської землi, прибуток з якої давав можливiсть брати участь в ополченнi лише однiй людинi. Лише у разі додаткових заслуг спадкоємця, його пожалування могло бути розширеним. Таким чином, на вiдмiну вiд європейських держав, в Османськiй iмперiї не було спадкового дворянства, не було i спадкоємного майна, титулiв i звань.

Пiдкреслимо, що вiдсутнiсть подiлу i вiдповiдно узаконених станових привiлеїв не означало вiдсутнiсть привiлейованих груп в османському суспiльствi. Придворна бюрократiя, вiйськова та адмiнiстративна верхiвка, звичайно, користувалася привiлеями. Проте живi, конкретнi люди мiнялися. Будь-який мусульманин, навiть раб чи iноземець, який прийняв iслам, в Османськiй iмперiї мiг стати пашою чи вiзиром.

Правляча елiта, яка керувала iмперiєю на «рiвнi рiшення» (у центрi, еялетах та iн.) майже повнiстю складалася з вiйськових. Армiя, як домiнуюча сила держави, не була однорiдна. Можна видiлити двi верстви: правлячу i командну елiту, тобто осiб, якi функцiонують на «рiвнях рiшення» й управлiння, якi, власне кажучи, i складали основний резерв.

Османськi воїни, зокрема яничари i сiпахи, самi обирали собi командирiв, якi пiсля закiнчення термiну повноважень входили до полкових рад - «диванiв», що спiльно вирiшували вiйськовi справи та господарсько-побутовi потреби. Молодшi командири, якi були свого роду перехiдною ланкою вiд службової маси до правлячої елiти, складали перший ступiнь вiдбору до османської вiйськової iєрархiї.

Починаючи з воєводи, призначення на всi вiйськовi та вiйськово-адмiнiстративнi посади проходили з вiдома та згоди центральної влади. Пройшовши складну, багатоступеневу систему відбору, воєначальники входили до привілейованого прошарку вiйськовослужбових знатних людей. Вони отримували вiдповiднi пости та призначення, титули беїв i пашей, разом з ними величезні оклади, лени.

Функціонуючи на «рiвнi рiшення та управлiння», всі вони разом із могутніми шейхами величезних бедуїнських племен i мамлюкською вiйськовою аристократією в сукупності складали османську аристократію, бюрократичну еліту.

Американський османiст К. Карпат досить слушно підкреслює, що «...османська держава була зобов`язана своїм довгим існуванням, окрім всього іншого, бюрократичному апарату, що функцiнував i як соцiальний клас, i як адмiнiстративний органiзм»30.

Підкреслимо, що даючи величезні привілеї вiйськово-бюрократичнiй елiтi, держава разом з тим вимагала вiд свого персоналу повної покори. В разi невиконання вона жорстоко карала їх. Iз 200 великих вiзирiв, якi займали свою посаду у XV - на початку XIX ст., близько 20 були страченi. I все ж таки кар’єра чиновника була найпрестижнішою в османському суспiльствi.

Першооснову всiєї Османської iмперiї складала селянська община. Аж до середини XIX столiття в Османськiй iмперiї не було нiчого, що хоч би приблизно нагадувало б вотчиннi чи монастирськi економiї. Не було нiяких крупних маєткiв з прямим веденням господарства, селянське самоврядування залишилося єдиною формою органiзацiї соцiального та економiчного життя. На чолi общини стояла рада – виборний орган, вона здiйснювала загальне керiвництво життям, сама вирiшувала всi питання, пов’язанi з використанням, розподiлом та обробкою землi. За османськими законами рада несла особисту вiдповiдальнiсть за органiзацiю сiльськогосподарських робiт. Всi посадовi особи общини, як i iншi члени общинної ради, збирались на сiльському крузі чи сході – загальних зборах усiх членiв колективу. Сiльський круг вважався головним органом самоврядування, який колективно вирiшував усi питання, пов’язані з внутрiшнiм життям та виробничою дiяльнiстю людини.

Усi землі общини дiлились на три частини: присадибнi дiлянки, надiленi землi та землi загального користування. Надiленi землi являли собою угіддя, якi знаходились у розпорядженні колективу. Але кожен з повноправних членів общини мав єдиний наподільний “соціальний пай” – чіфт, який при постійному перерозподілі общинних земель надавав право його власнику на тимчасову iндивiдуальну дiлянку. Община виступала як єдиний соціальний господарський організм. У неї було загальне трудове життя, єдиний ритм сільськогосподарських робіт. Усе було підпорядковане інтересам колективу. Селяни обробляли однi i тi ж культури, в один день починали оранку, сівбу та збирання. Неписаною формою общинного життя була взаємодопомога. Селяни по черзі працювали один на одного, не вимагаючи нiякої нагороди, крім приготовленого з цього приводу обіду. Вони безкоштовно позичали один одному робочу худобу, плуги та iнший iнвентар. Члени общини надавали допомогу пiд час будiвництва i ремонту будинкiв, пiд час весiлля, похорон та iнших сiмейних подiй. В усiх селах iснували каси взаємодопомоги, якi в разi необхiдностi видавали позичку. Слiд пiдкреслити, що на принципах кругової поруки оплачувались також i податки, вивозився урожай, особливо в рахунок поставок державi, i виконувались рiзного роду громадськi роботи.

Община являла собою iзольований самодостатнiй свiт, який, по сутi, не потребував нiякої правлячої влади. Селянськi общини не входили нi в якi бiльш широкi територiальнi чи корпоративнi спiльностi, якi хоча б вiддалено нагадували станове чи земське представництво. У цьому планi Османська iмперiя уявляється як безмежний свiт общин, якi живуть пiд покровительством верховного правителя. У певнiй мiрi в арабо-османськiй общинi втiлились сподiвання мусульманського селянства i одночасно iдеали османської теократiї.

На сторожi общинних порядкiв у селi стояв кадiй. Вiн покликаний був вирiшувати всi конфлiкти, якi виникали як мiж общинами, так i мiж общиною та адмiнiстративно-господарським апаратом. Саме кадiю жалiлися на перевищення влади посадовими особами, на неправильне збирання податкiв.

У мiстах Османської iмперiї iснували цеховi общини. Їх життя було теж автономним. Але вони виступали як низовий осередок адмiнiстративно-господарського апарату i повнiстю контролювалися кадiями. Саме цехова система була постiйною всеохоплюючою системою державного регулювання та контролю.

Перебуваючи в руках кадiїв, вона була унiверсальним знаряддям теократичної регламентацiї. Встановлюючи для кожного цеху точну кiлькiсть пiдмайстрiв та учнiв, держава контролювала точну кiлькiсть торгово-ремiсницьких закладiв i чисельнiсть осiб, зайнятих в тiй чи iншiй галузi виробництва. Розподiляючи сировину та роботу, вона конролювала обсяг товару та послуг, наданих населенню. При посередництвi шарiатської влади держава слiдкувала за рiвнем цiн, якiстю та своєчаснiстю надходження продукцiї. Крiм того, влада визначала пункти, де повинна була продаватися та чи iнша сировина, давала розпорядження щодо маршруту руху торговцiв, щоб внутрiшнє мито бралося владою певних областей. У залежностi вiд коливання цiн, регулювалася державою оплата працi ремiсникiв та прибуткiв торговцiв.

Отже, життя мусульманського податкового населення було зумовлене iснуванням общин, що функцiонували за принципами шарiату.

Нагадаємо, що приблизно 25 вiдсоткiв населення Османської iмперiї складали iновiрцi. Для Османської iмперiї XVI-XVII ст. була характерна незвичайна для того часу атмосфера вiротерпимостi, релiгiйної свободи. Послiдовники всiх вiросповiдань, що сплачували спецiальний подушний податок (джизья), за винятком католикiв та унiатiв, одержали право без перешкод жити на землях iмперiї без будь-якої дискримiнацiї, брати участь в її економiчному та соцiальному життi.

У полiтичному життi османська влада дарувала iновiрцям необмеженi права самоврядування, якi здiйснювалися в рамках культурно-релiгiйної автономiї iновiрчих общин, тобто мiлетiв. Таким чином, у рамках Османської теократiї iснували в серединi XV ст. бiльш дрiбнi теократiї iновiрцiв. Не маючи власної територiї, вони все ж таки володiли досить широким внутрiшнiм суверенiтетом, фактично здiйснювали всю повноту духовної та громадської влади в межах своєї спiльностi. Проте права i вiльностi мiлетiв не повиннi були суперечити принципам шарiату, зокрема його положенням про безумовний прiоритет мусульман.

Першим щодо створення i найчисленiшим був «вiзантiйський мiлет» - християнський, на чолi якого стояв патрiарх вселенської православної церкви. Християнська церква вiдiгравала значну роль в життi османського суспiльства XVI-XVII ст.

Але найголовнiше положення при дворi султана з початку XVI ст. займав керiвник «єврейського мiлету». Згiдно з протоколом, глава єврейського мiлету йшов вiдразу пiсля шейх-уль-iсламу, попереду партiарха. Представники єврейського мiлету були серед вищих сановникiв iмперiї. Вони контролювали всю сферу фiнансiв, значну частину пiдрядiв i морської торгiвлi. Саме в цьому євреїв, без особливого перебiльшення можна було б назвати справжнiми спiвуправителями iмперiї.

Третьою iновiрчою общиною загальноiмперського характеру можна назвати вiрменський мiлет. Крiм вiрменських церков, до його складу входили всi християнськi вiросповiдання, якi, як вкрай еретичнi з православної точки зору, були абсолютно не прийнятими для вiзантiйського мiлету.

Як слушно зазначає М.О. Iванов, теза про першопочаткову конфлiктнiсть вiдносин мiж мусульманською владою та iновiрцями Османської iмперiї, яка побутує в радянськiй лiтературi, не пiдтверджується конкретними iсторичними фактами. Аналогiчнi судження мали мiсце в доповiдях конференцiї «Система мiлетiв: iсторiя та спадщина», яка вiдбулася в Прiнстонському унiверситетi ще в 1978 роцi. У вступi до двотомного видання матерiалiв цiєї конференцiї пiдкреслюється, що 100-лiття пануюча думка про переслiдування оттоманськими властями iновiрцiв, «у значною мiрою була мiфом»31.

Мiлет, як система управлiння iновiрцями в Османськiй iмперiї, вiдображала не тiльки внутрiшнi потреби держави, але i її пiдданих. Фактично у рамках османської теократiї iснували бiльш дрiбнi теократiї iновiрцiв.

Таким чином, одним із визначальних принципiв загального устрою Османської державностi був iсламський iдеал. Останнiй знайшов своє втiлення, по-перше, в iснуваннi окремих автономiй i самоврядувань їх колективiв, сiльськi та іновірчі общини, цеховi органiзацiї, родовi групи, тощо, що є загальновизнаною тезою в османiстицi. По-друге, правляча елiта, для якої була характерна висока мобiльнiсть i відсутність станової замкненості, формувалася шляхом виборностi у нижчих ешелонах i самопоновленнi (кооптацiї) – у верхнiх.

«Диван», як система управлiння, повинен в результатi такого вiдбору включати найбiльш талановитих i вiдданних державi осiб. В iдеалi Османська iмперiя повинна була стати мiрiтакратiєю – владою найбiльш талановитих. Для правовiрного мусульманина його заслуги перед Аллахом визначаються тим внеском, який вiн зробив у земне процвiтання всiєї iсламської iмперiї. Тому в османському суспiльствi досить престижною була служба вiтчизнi, соцiалiзацiя передбачала виховання в дусi безмежної вiдданостi iсламськiй державi.

На кiнець XVII ст. вiйськова конфронтацiя iсламу та захiдного християнства закiнчилася поразкою Османської iмперiї. Битва пiд Вiднем 12 вересня 1683 року та Карловицький мир 1699 року означали припинення османської експансiї в Європi. Над османами почав танути ореол непереможностi та воєнної могутностi. Вони стали здаватися васальним народам не такими вже грiзними властителями та надiйними захисниками, як ранiше.

Окрiм того, ще з XVII ст. держава османiв почала втрачати своє значення центру свiтової торгiвлi. Народи регiону почали поступово пов’язувати свої торговельнi та економiчнi iнтереси не iз Стамбулом, а зi столицями iнших держав. Пiвнiчнi територiї почали тяжiти до росiйського ринку, балканськi – до центрально-європейського, близькосхiднi та пiвнiчноафриканськi – до свiтової торговельно-економiчної системи англо-французького капiталу.

Створена в XV-XVI ст. iмперська структура в поєднаннi її централiзаторських та децентралiзаторських тенденцiй виявилася достатньо гнучкою та змогла пристосуватися до нових умов.

Очевидно, що Османська iмперiя у XVIII ст. вступила у смугу соцiально-полiтичної кризи, що найбiльш рельєфно вiдбилося у занепадi воєнно-ленної системи. Але водночас йшов процес перебудови державного механiзму. Цей процес був адаптативною реакцiєю на кризовi явища в полiтичнiй сферi. Криза XVIII ст. не торкнулася сфери духовного життя. Вона продовжувала розвиватись у руслi традицiйних цiнностей. Не було зниження рiвня елементарної грамотностi, шкiльної освiти та традицiйних знань. Як i ранiше, iнтенсивним було релiгiйне життя, позицiї духовенства закрiпилися.

Пiдкреслимо, що зовнiшньополiтична ситуацiя у XVIII ст. складалася не на користь Османської державностi. До середини XVIII ст. військова слабкість Османської держави стала такою виразною, що в європейських столицях почало обговорюватися питання про повне вигнання турок з Балкан і розділ «османського спадку». Ініціатором цих планів виступила Катерина II. Стурбовані військовими успіхами Росії і побоюючись її виходу до Середземного моря, Англія, Франція та інші європейські держави виступили проти проектів Катерини, заявляючи про свою готовність захищати «цілісність і недоторканність» Османської імперії. Взаємна боротьба християнських держав Європи за право визначати майбутнє імперії і окремих її територій лягла в основу так званого Східного питання, яке з кінця XVIII ст. набуло дуже важливого значення в міжнародних відносинах. По сутi, в другiй половинi XVIII ст. Османський уряд опинився в безперспективному становищi: прагнення зберегти цiлiснiсть iмперiї змушувало його розраховувати на пiдтримку захiдноєвропейських держав для здiйснення вiйськових перетворень та протидiї Росiї, але така орiєнтацiя посилювала залежнiсть iмперiї, розпалювала суперництво держав. Османськi володiння в Європi, Переднiй Азiї, Пiвнiчнiй Африцi стають об’єктом колонiальної експансiї європейських держав.

Війни другої половини XVIII ст. показали також відсталість османської армії з погляду її організації, рівня матеріально-технічного оснащення і стану військових знань. Вони підтвердили правоту тих «західників» в правлячій османській верхівці, які підтримували проекти військових реформ і інших нововведень, і сприяли появі великих планів перетворень.

До кінця XVIII ст. Османська імперія опинилася в стані якнайглибшої соціально-економічної і політичної кризи. Її положення стало таким критичним, що шукати вихід з ситуації, що створилася, почали найвищі представники бюрократичної еліти імперії.

Протиборством старого і нового у всіх сферах соціального і політичного життя країни було відзначено правління султана Селіма III (1789-1807). Після поразки Туреччини у війні з Росією (1787-1791) Селім III повелів групі високопоставлених сановників підготувати записки про заходи, здійснення яких могло б поліпшити положення державних справ. Помітний вплив на реформаторські плани султана надало надзвичайне турецьке посольство до Відня. Його глава Ратіб-ефенді в записці, поданій султанові, вперше в своїй країні прямо говорив про те, що багато бід і недоліків Османської імперії виникають тому, що європейські держави мають перевагу над турками у військовій і державній організації.

У першій половині 1793 р. Селім III видав ряд наказів щодо нової організації армії, перш за все указ про створення нового піхотного корпусу, сформованого і навченого по європейському зразку. Були також видані накази про організацію спеціальної військової каси, через яку повинні були йти всі засоби на фінансування оновлених збройних сил. Оскільки було очевидним, що відразу неможливо замінити всю стару військову систему, реформатори приділили певну увагу поліпшенню стану традиційних формувань: військового ополчення і яничарського піхотного війська. Але головним змістом реформи було, за ідеєю її ініціаторів, створення нового війська. Нові методи військового навчання, нове озброєння і сувора дисципліна дали деякі результати. Вже під час франко-турецької війни 1798-1802 рр. нові військові формування показали непогані бойові якості. У ряді інших військових реформ Селіма III були заходи щодо посилення боєздатності і технічної оснащеності турецької артилерії і флоту.

Військові реформи не могли проводитися без участі європейської науки і культури, що, в свою чергу, відбивалося і на інших сферах суспільного життя, зокрема на подальшому розвитку світської освіти. Спочатку нововведення були запроваджені у військових навчальних закладах. У 1793 р. Селім III відкрив новий спеціальний військовий заклад для підготовки армійських інженерів і артилеристів – Сухопутне інженерне училище. У цьому училищі пройшли військову і загальноосвітню підготовку по європейському зразку сотні турецьких хлопців. Прагнення поліпшити підготовку військових фахівців, зокрема інженерів для армії і флоту, природно, привело до перекладу турецькою мовою ряду європейських, особливо французьких, праць у військовій справі, математиці, з деяких інших наукам.

Військові реформи і пов’язані з ними заходи відбилися і на стані ряду галузей промисловості і культури. У зв’язку з відродженням флоту почалися розробки на мідних і вугільних копальнях; для потреб удосконалення порохових заводів збільшили здобич селітри, побудували мануфактуру і збройові заводи з метою поставити обмундирування для нових військових підрозділів і переозброїти їх.

Реформи, особливо створення нової армії, коштували великих грошей. Коштів не вистачало, їх почали шукати шляхом обкладення населення додатковими податками. Податки викликали сильну незадоволеність населення, що виливалася іноді в повстання проти уряду.

Що ж до реформування державної організації, то Селім III і його уряд прагнули добитися реального контролю над провінційною владою. Султан видав спеціальний указ, що визначав порядок управління провінціями, призначення губернаторів та їх обов’язку.

Після франко-турецької війни зовнішньополітичне становище імперії якийсь час залишалося стабільним, але різко пішов на підйом украй небезпечний для імперії національно-визвольний рух в балканських провінціях. Посилилася визвольна боротьба проти владицтва Османської імперії в Греції, Болгарії і Чорногорії. Важке внутрішньополітичне положення імперії, ускладнення міжнародного стану дали можливість супротивникам реформ Селіма III активізувати свою діяльність. Група реакційно налаштованих сановників склала змову проти султана. 25 травня 1807 р. почалося повстання. Селім III зрікся престолу, через рік він був убитий. На престол був зведений принц Махмуд (1808-1839), якому призначено не тільки продовжити справу Селіма III, але і увійти до історії своєї країни як крупному перетворювачу. Не дивлячись на те що реформи Селіма III виявилися безуспішними, перш за все через вузькість соціальної бази реформаторів, яким постійно протистояв могутній блок консервативного чиновництва і фанатичних сил клерикалізму, цими заходами були закладені перші камені у фундамент подальших реформ державного устрою і побуту.

Міжнародне положення Османської імперії на початку XIX ст., і без того важке, було ускладнено російсько-турецькою війною 1806-1812 рр., а потім і національно-визвольними рухами в Болгарії, Сербії, Молдові і Валахії. Весною 1821 р. проти владицтва османів повстали греки.

Махмуд II і його найближче оточення усвідомлювали необхідність проведення військово-адміністративних реформ, здатних зміцнити імперію перед натиском визвольних рухів нетурецьких народів і постійною загрозою втручання великих держав у внутрішні справи імперії. Військові дії в Греції продемонстрували дуже низьку боєздатність турецьких військ. Махмуд II вирішив прискорити проведення військової реформи. Весною 1826 р. султан і Порта стали обговорювати проект створення нових піхотних частин. Ці частини (до 8 тис. солдатів) повинні були бути організовані і навчені по європейській системі. Проект був обговорений, схвалений фетвою шейх-уль-ісламу, оформлений наказом султана.

Ці дії султана незабаром викликали протидію яничар, що побачили в новому війську посягання на свої традиційні привілеї. Бунт яничар у червні 1826 р. був рішуче придушений. Всього під час бунту загинуло або було страчено за рішенням спеціальних судів не менше 6-7 тис. яничар, близько 15-20 тис. – вислано із столиці. Було ухвалено рішення про скасування яничарського корпусу і, крім того – піддати анафемі цей традиційний державний інститут, про що був виданий спеціальний указ султана.

Ліквідація яничар дозволила султанові-реформаторові піти на знищення могутнього мусульманського ордена дервішів бекташи,з яким яничарський корпус був зв’язаний віковими узами. Рішення це було ухвалене вищими світськими і духовними сановниками імперії на чолі з шейх-уль-ісламом. У липні-серпні 1826 р. керівники ордена бекташибули публічно страчені, обителі дервішів зруйновані, майно ордена конфісковано владою.

Усунувши основні військові і соціально-релігійні інститути, що були перешкодою на шляху військової реформи, Махмуд II видав указ про створення нових піхотних з’єднань, які належало організувати, озброїти і навчити по європейському зразку. Для навчання нового війська притягувалися іноземні військові інструктори, особливо французькі офіцери. Махмуд II направив велику групу турецької молоді для навчання у військових інженерних і медичних учбових закладах Франції.

Незважаючи на складні зовнішньополітичні обставини, Махмуд II досить енергійно проводив військові реформи: в середині 30-х років поступово стала формуватися регулярна кіннота, в 1836 р. загальна чисельність турецької регулярної армії досягла 60-70 тис. чоловік.

Деякі реформаторські заходи Махмуда II створювали певні передумови для будівництва нового фундаменту державного і соціального життя імперії. Йдеться про таку важливу справу, як ліквідація ленної (тімарної) системи, яка в кінці XVIII - початку XIX ст. знаходилася в стані повного занепаду. За указом султана реформу системи землеволодіння, що позбавила військових ленників їх наділів, почали здійснювати у 1831 р. Вона проводилася у декілька етапів і в основному була завершена в кінці 30-х років XIX ст. У всіх провінціях Османської імперії у колишніх власників вилучили близько 2500 ленних володінь. Право на управління ленами і на збір податків в цих володіннях по відкупній системі перейшло в руки держави.

Махмуд II здійснив ряд перетворень в адміністративному управлінні як в столиці Османської імперії, так і в її провінціях. У 1834 р. він провів спеціальну реформу, яка встановила адміністративний поділ імперії. Були створені нові провінційні адміністративні одиниці, дещо впорядковані взаємини центральної і провінційної влади. Султан-реформатор звертав увагу і на такі проблеми, як поліпшення системи стягування податей і податків, маючи на увазі ліквідацію зловживань при їх зборі. У 1834 р. був навіть виданий спеціальний указ, який вимагав, щоб чиновники – збирачі податків і інші посадовці оберігали населення імперії від утисків і свавілля. Проте Махмуду II не вдалося ліквідувати ні свавілля провінційної влади, ні практику купівлі державних посад.

Прагнучи укріпити управління країною, Махмуд II в 1834-1839 рр. провів низку заходів, направлених на створення нової структури органів центральної державної влади, ближчої до європейської. Вперше були утворені міністерства – внутрішніх і закордонних справ, фінансів. У 1837 р. Махмуд II створив Раду міністрів. Для підготовки подальших реформ з урахуванням потреб країни і європейського досвіду султан заснував спеціальний орган – Вищу раду юридичних рішень. Було проведено впорядкування і регламентацію діяльності чиновників державного апарату. Таким чином традиційна османська система органів державної влади була дещо видозмінена. Важливим було, зокрема, те, що в результаті адміністративних реформ 30-х років був скасований колишній порядок надання земельних володінь крупним чиновникам у вигляді плати за їх службу. Реформи цього періоду дещо обмежили вплив мусульманського духівництва на султанську бюрократію.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных