Законодавча база розвитку фізичної культури і

ПРОГРАМНО-НОРМАТИВНІ і ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. СТРУКТУРА І МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА РОЗВИТКУ ФІЗКУЛЬТУРНО-СПОРТИВНОГО

РУХУ В УКРАЇНІ

Метою лекції є ознайомлення студентів із законодавчою базою, державними програмами розвитку фізичної культури та спорту в Україні, структурою і характером діяльності фізкультурно-спортивних організацій, їх джерелами фінансування, матеріально-технічним та науково-інформаційним забезпеченням.

Завдання лекції:

1. Вивчитиосновні положення Законів і державних програм розвитку фізичної культури та спорту в Україні.

2. З’ясувати структуру, особливості взаємозв’язку і характер діяльності фізкультурно-спортивних організацій в Україні.

3. Вивчити характер фінансування, матеріально-технічного та науково-інформаційного забезпечення галузі.

План

1. Законодавча база розвитку фізичної культури і спорту в Україні.

2. Державні програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні.

3. Структура, взаємозв’язок і характер діяльності фізкультурно-

спортивних організацій України.

4. Матеріально-технічна база фізичної культури і спорту.

5. Джерела фінансування галузі.

6. Науково-інформаційне забезпечення фізкультурно-спортивного руху.

Ключові слова: програмно-нормативні документи, спортивні товариства, науково-інформаційне забезпечення.

Основні поняття лекції: Закон України «Про фізичну культуру і спорт», цільова комплексна програма «Фізичне виховання — здоров'я нації»,Національна доктрина роз­витку фізичної культури і спорту,джерелами фінансування фізичної культури.

Законодавча база розвитку фізичної культури і

Спорту в Україні.

Діяльність у сфері фізичної культури в Україні, як і будь-яка інша діяльність в межах держави, регулюється відповідни­ми Законами і розробленими на їх підставі підзаконними акта­ми: постановами, указами, рішеннями, програмами, наказами, інструкціями, статутами, положеннями тощо. Прийняття Вер­ховною Радою України відповідного Закону, як правило, су­проводжується постановою про порядок введення цього закону в дію. Постановою передбачається створення найнеобхідніших підзаконних актів, які утворюють механізм функціонування прийнятого Закону. Інші підзаконні акти складаються державними органами управління різних рівнів і стосуються питань, що на­лежать до їхньої компетенції.

Підзаконні акти не можуть перечити положенням, викладе­ним у Законі, як і Закони не повинні суперечити один одному.

На кожну галузь діяльності діє вся сукупність Законів Укра­їни, проте визначальними є закони про дану конкретну галузь. Так, на вирішення конкретних питань фізкультурно-спортив­ної діяльності впливають законодавчі акти економіки, освіти, медицини та інших галузей. Але основним для галузі фізичної культури і спорту є Закон України «Про фізичну культуру і спорт» (1994 р.). Крім цього Закону, для сфери фізичної куль­тури важливими є Укази Президента України «Про державну підтримку розвитку фізичної культури і спорту в Україні» (1994 р.) та «Про додаткові заходи щодо державної підтримки розвитку фізичної культури і спорту в Україні» (2002 р.); «Про розвиток олімпійського руху в Україні» (1992 р.); Цільова ком­плексна програма «Фізичне виховання — здоров'я нації» (1998 р.); Державні тести і нормативи оцінки фізичної підгото­вленості населення України (1996 р.); Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.); Постанови Кабі­нету Міністрів України про підготовку спортсменів України до Ігор Олімпіад та зимових Олімпійських ігор тощо.

Зупинимося детальніше на аналізі окремих законодавчих доку­ментів.

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» було прийнято Верховною Радою України 24 грудня 1993 р., як результат за­конодавчої ініціативи Міністерства України в справах молоді і спорту та депутатської комісії ВР України в справах молоді і спорту. До його підготовки були залучені провідні фахівці га­лузі. Проект Закону обговорювався в регіонах України, на Ко­легії Мінмолодьспорту України, в спортивних організаціях, то­вариствах, що дало можливість внести до нього відповідні змі­ни і доповнення, врахувати нагромаджений в Україні та інших країнах передовий досвід. На заключному етапі до роботи над проектом були залучені досвідчені юристи та депутати. Проект Закону було обговорено і схвалено в парламентських комісіях.

Подібний Закон прийнято в Україні вперше, що свідчить про увагу до проблем галузі з боку Верховної ради, Президента Держави, виконавчих структур влади. У 1999 році до Закону "Були внесені деякі зміни і доповнення.

Закон визначає загальні правові, соціальні, економічні та організаційні основи розвитку фізичної культури і спорту, ви­значає участь державних органів, посадових осіб, організацій, підприємств, установ у зміцненні здоров'я громадян засобами фізичної культури. Закон має вісім глав:

I глава — Загальні положення (7 статей);

II глава — Сфери і напрямки впровадження фізичної куль­тури (8 статей);

III глава — Спорт — особлива сфера фізкультурної діяльно­сті (10 статей);

IV глава — Державне управління в сфері фізичної культури і спорту (7 статей);

V глава — Самоврядування в сфері фізичної культури і спо­рту (4 статті);

V-А глава — Національна спортивна федерація (6 статей);

V-Б глава — Фізкультурно-спортивні товариства (3 статті);

VI глава — Заключні положення (5 статей).

У І главі Закону йдеться про визначення понять фізичної культури і спорту, про завдання фізичної культури, державне регулювання в сфері фізичної культури. Важливим є те, що основним показником стану фізичної культури і спорту є рі­вень здоров'я і фізичного розвитку населення. Тобто визнача­льним названо не процес і показники, які його характеризують (масовість, спортивні досягнення, рівень забезпеченості), а кі­нцевий результат — рівень здоров'я. Цей, на перший погляд, незначний запис у ст.6 істотно змінює підходи до організації фізичного виховання.

На її підставі можлива, зокрема, кардинальна зміна сис­теми оплати працівників фізичної культури і спорту. Адже досі переважна більшість таких працівників (викладачі фізи­чного виховання, тренери-викладачі ДЮСШ та інші) отри­мують заробітну платню за кількість відпрацьованого часу, а не за стан здоров'я учнів, чи хоч би тенденцію його зміни. Можна очікувати, що в недалекому майбутньому буде зроб­лено спробу реформувати підходи до оплати праці фахівців фізичної культури.

Основними напрямками впровадження фізичної культури ст. 8 вказаного Закону визначає такі:

1. Фізкультурно-оздоровча діяльність.

2. Фізичне виховання.

3. Масовий фізкультурно-спортивний рух.

У подальших статтях цього розділу розшифровується зміст роботи в названих напрямках у різних сферах діяльності: виро­бничій, соціально-побутовій, навчально-виховній, серед інва­лідів, в масовому спорті тощо.

Особливо важливими є деякі нормативні вимоги Глави II Закону. Ось найосновніші:

1. В середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладах уроки фізкультури проводяться не менше 3 разів в тиждень.

2. Фізична підготовка військовослужбовців здійснюється у формі спеціальних занять обсягом не менше 4 разів на тиж­день.

В складі педагогічних колективів дошкільних дитячих уста­нов та інших закладів освіти передбачаються посади фахівців з фізичного виховання. В дошкільних закладах мають проводи­тися щоденні фізкультурно-оздоровчі заняття.

Передбачено опрацювання державних нормативів фінансу­вання на здійснення фізкультурно-оздоровчих питань. Прикро, що і ця вимога Закону поки що не виконується.

Окремі статті II глави стосуються фізкультурно-оздоровчої діяльності серед інвалідів і серед окремих категорій громадян (в'язнів) у місцях позбавлення волі.

VIII главі внормовуються питання спорту. Йдеться про спор­тивні змагання, про види спорту, про спортивну класифікацію, про гарантії підвищення спортивної кваліфікації, про спорт вищих досягнень, про національні збірні команди, про спорти­вне суддівство, про професійну діяльність у спорті, про спор­тивні відзнаки.

Більшість з означених питань вирішуються на законодавчо­му рівні вперше. Зокрема такі наболілі, як встановлення соціа­льно-побутових пільг для провідних спортсменів, внормування статусу члена збірної команди України, окреслені питання про­фесійної діяльності в спорті.

Питання державного управління у сфері фізичної культури і спорту вирішуються в IV главі. Законом передбачено, що центра­льний орган державного управління фізичною культурою роз­робляє, а Кабінет Міністрів України (Президент) затверджує Державну програму розвитку фізичної культури і спорту. Кабі­нет Міністрів України затверджує систему програмно-оціноч­них нормативів і вимог щодо фізичного розвитку населення.

Рівень фізичного розвитку визначається органами охорони здо­ров'я.

Верховна Рада України визначає державну політику. Орга­ном державної виконавчої влади у сфері фізичної культури сьо­годні є Держкомспорт України (тут і надалі іменуємо найви­щий державний орган управління галуззю Держкомспортом, зважаючи на численні зміни його назви, які відбулися за останні десять років), а на регіональному рівні відповідні органи, ство­рені місцевими органами державної виконавчої влади та само­врядування.

Зауважимо, що у 2005 році утворено Міністерство молоді і спорту, як центральний орган розвитку сфери фізичної куль­тури і спорту.

У цій главі розглядаються також питання фінансового мате­ріально-технічного, кадрового, правового та інформаційного за­безпечення фізичної культури.

Важливо, що нормативи мінімальної забезпеченості спор­тивними спорудами житлових районів, підприємств, установ всіх форм власності визначаються державним органом у сфері фізичної культури України разом з органами управління будів­ництва та архітектури.

Спорудження та утримання об'єктів фізичної культури в сіль­ській місцевості здійснюється за рахунок державного та місце­вого бюджетів. Не допускається (ст. 29) перепрофілювання та ліквідація діючих фізкультурно-спортивних споруд, а також будівництво дошкільних виховних, загальноосвітніх і профе­сійних навчально-виховних закладів без передбачених норма­тивами фізкультурно-спортивних споруд.

Самоврядування у сфері фізичної культури і спорту врегу­льовується в главі V Закону. В ній розглянуто стосунки держави з Національним олімпійським комітетом України, Національ­ними спортивними федераціями; питання господарсько-коме­рційної діяльності фізкультурних організацій. Вказується (ст. 33), що громадські фізкультурно-спортивні організації та їх об'єд­нання керуються в своїй діяльності також Законом «Про об'єд­нання громадян».

Статями 34 і 35 передбачена можливість отримання від дер­жави матеріально-фінансової допомоги.

Викликає сумнів, на наш погляд, доречність запису в ст. 34 Закону про те, що «Міністерство України в справах молоді і спо­рту здійснює контроль за діяльністю національних спортивних федерацій». Адже федерації є незалежними об'єднаннями гро­мадян, які діють у відповідності з власним Статутом. Як певне посягання на права федерацій і самих спортсменів можна роз­глядати і положення ст. 2 про те, що Міністерство України в справах молоді і спорту «...комплектує національні збірні коман­ди України» і, що члени збірних команд України можуть брати участь у будь-яких спортивних змаганнях лише за згодою Мінмолодьспорту України.

Разом з тим Закон України про фізичну культуру і спорт є одним із найважливіших та прогресивних документів галузі ча­сів новітньої української державності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: