Соціально-економічний розвиток

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов´ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов´янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

а) смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

б) закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

в) рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

г) челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

ґ) холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними ознаками формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництво, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг у греки»), що через Дніпро зв´язував Прибалтику та Причорномор´я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з´єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з´явилися в II—III ст. З часом східні слов´яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з´являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м´які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г. Лише наприкінці XIII ст. з´являється карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов´ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв´язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «гра-дів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв’язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Етнічний розвиток

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її розв´язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон´юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов´ян російських істориків — М. Карамзіна, С Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв´язання проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держана право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 року ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя возз´єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов´янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов´янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);

3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4) з´явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов´янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов´янських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов´янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов´янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов´янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов´янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву1.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов´янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов´янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східно-слов´янських племен слов´янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-то-слов´янські племена — пращури білорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки Ини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон´юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.

Хрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов´янського Перуна — був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв´язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров´я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов´язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ´я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира. — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Розв´язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацію, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов´язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала Декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб´єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв´язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов´язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—ХНІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом´якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім´яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов´язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім´ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ´я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов´янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі Церковна служба правилася слов´янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов´янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: