річчя визволення Полтавщини від фашистських загарбників. Проблема національного примирення воюючих сторін у другій світовій війні

Матеріали до єдиного дня інформування населення Полтавщини у вересні 2008 р. підготовлені управлінням з питань внутрішньої політики Полтавської облдержадміністрації

У вересні 2008 року громадськість Полтавщини відзначає 65-річчя визволення області від фашистських загарбників. Багато змін відбулося в нашому житті за ці роки. Час вимагає розглянути питання комплексно, з урахуванням останніх наукових розробок питань про події, що відбувалися на теренах України у довоєнний час, в роки війни та після її закінчення.

Але за складними переплетіннями світла й тіней тієї епохи не повинно тьмяніти безсмертя подвигу народу-переможця. Подібно до народів інших республік СРСР, населення України сприйняло німецьку агресію як страшну загрозу для себе. У ході фашистської окупації зникли навіть ілюзії відносно більш демократичної влади чи своєї держави. Саме тому війна стала визвольною, всенародною. У ній українці захищали від іноземного поневолення передусім власне життя, свої родини, культуру, тобто – Батьківщину. В історичній перспективі незліченні бідування та жертви не минули даремно. Вітчизну було врятовано від поневолення. І нині, як ніколи, зрозуміло, що визволення України від фашистів створило передумови для її майбутнього незалежного існування.

Говорячи про визволення Полтавщини від фашистських загарбників, слід згадати події на території області 1941-1943 років.

У планах німецького командування важливе місце належало захопленню у найкоротші строки України з її величезними сировинними запасами та родючими землями.

Уже в перші три тижні війни радянські війська втратили 850 тисяч чоловік, 6 тисяч танків, 9,5 тисяч гармат, залишившись без укріплених рубежів. Яскраво проявилася криза військово-політичного керівництва, яке не усвідомлювало ні суті, ні масштабів трагедії, намагаючись терміново перекласти вину на керівників військових формувань.

Кривавий слід війни прокотився Полтавщиною із заходу на схід у серпні-жовтні 1941 року, залишаючи по собі чорні згарища і смерть.

Коли гітлерівські війська почали наближатися до Полтавщини і нависла небезпека окупації її території, область перетворюється у єдиний військовий табір. Працездатне населення залучалось на спорудження оборонних рубежів, формувались загони народного ополчення. Одночасно проводилась збір зернових,евакуація на Схід обладнання заводів і фабрик, сільськогосподарської техніки, худоби, художніх цінностей тощо. В області було створено 44 винищувальні батальйони для боротьби з десантами та диверсантами ворога, озброєну варту та аварійні відбудовні загони.

Разом із частинами Червоної Армії у серпні 1941 року вели оборонні бої і народні ополченці, зокрема 3-й добровольчий полк Кременчуцької дивізії народного ополчення. Ополченці завдали відчутних ударів ворогові, стримували його, як могли.

Незважаючи на опір військ і ополченців, ворогу вдалося на початку вересня форсувати Дніпро південніше Кременчука і створити плацдарм на лівому березі Дніпра. У цей же час розпочали наступ на південь частини гітлерівської групи армій “Центр” і 2-а танкова група генерала Гудеріана. В оточення потрапили чотири радянські армії. Загинув штаб Південно-Західного фронту на чолі з генерал-полковником М.П.Кирпоносом. У німецькому полоні опинилося 453 тисячі чоловік (за німецькими даними – 665 тисяч), з них 60 тисяч – особи командного складу. На середину вересня 1941 року гітлерівці наблизилися до Полтави. Фактично у Полтаві бої велися з 18 до 28 вересня.

В районі Диканьки оборону тримала воїни 37-ї дивізії. Особливо відзначилися артилеристи 170-го полку під командуванням капітана О.І.Нестеренка. 25 вересня 1941 року вони використали грізну зброю – реактивну артилерію. Ворога було затримано на цьому напрямку на 14 днів.

З вересня 1941 року по вересень 1943 року Полтавщина знаходилась в окупації. Одразу було встановлено окупаційний режим. Кожне розпорядження, наказ чи звернення окупаційних властей до населення обов’язково загрожували розстрілом. У Гришкиному лісі за м.Полтавою та в інших місцях було створено „долини смерті”, де полтавців розстрілювали й закопували заживо. Лише у перші дні окупації фашисти розстріляли понад тисячу мешканців обласного центру.

На території області в Полтаві, Кременчуці, Хоролі гітлерівцями були створені концтабори для військовополонених, які утримувалися в жахливих умовах. Так, у „Хорольській ямі” за одну тільки зиму з 26 тисяч вижило лише 2 тисячі чоловік, а в Кременчуцькому концтаборі було знищено більше 47 тисяч людей. Усього на Полтавщині за роки окупації було розстріляно, спалено і закатовано майже 222 тисячі чоловік.

На початку 1942 року в життя почали впроваджуватися зловісні програми відправлення людей на роботу до Німеччини. Жахливою трагедією для 175 тис. жителів Полтавщини стала їх примусова депортація. А всього з українських теренів до Німеччини та інших країн вивезли від 2,4 до 2,8 млн. мирних громадян, що становило трохи менше 50% всіх депортованих нацистами радянських людей.

Наша земля нещадно грабувалася. Вивозилося все, що можна було вивезти: чорнозем, твори мистецтва й культури, цінності, худоба. Документи Нюрнберзького процесу свідчать, що німці знищили незліченні багатства Полтавської бібліотеки, де зберігалися рідкісні примірники середньовічної рукописної літератури, друковані видання XVI-XVII століть, які навіть оцінити неможливо. По-хижацькому було знищено пам’ятку архітектури - будівлю краєзнавчого музею. Згоріли будівлі театру ім. М.В.Гоголя, чотирьох клубів, трьох кінотеатрів, обласного архіву, художнього музею, будинку-музею В.Г.Короленка, а також унікальна, дерев’яна, без єдиного залізного цвяха Покровська церква, збудована у XVIII столітті.

Та в ті жорстокі часи населення не похитнулося, в чорну годину фашистської окупації не скорилося, самовіддано боролося із загарбниками.

На території Полтавщини планувалося розгорнути діяльність 150 партизанських загонів і груп. Деяким загонам вдалося досить швидко розпочати активні дії. Наприклад, бійці партизанського загону “Перемога” Миргородського району, очоленого І.О.Іващенком, проводили розвідки фашистських військ, передаючи відомості частинам Червоної Армії, що потрапили в оточення, виявляли місця безпечного виходу з окупованої території (вивели понад 20 тис. червоноармійців та багато військової техніки), виконали ряд диверсій на мостах і шляхах району, налагодили випуск і розповсюдження листівок (всього було випущено 15 листівок загальним тиражем до 8000 примірників) тощо.

На території Миргородського та Шишацького районів виникли цілі партизанські села: Велика Обухівка, Олефірівка, Панасівка.

28 листопада 1941 року приймається рішення про створення в гадяцьких лісах обласного партизанського з’єднання. До нього увійшли партизанські загони Гадяцького, Миргородського, Комишнянського районів, рейдові загони І.Й.Копьонкіна із Запоріжжя та Скобелєва з Луганської області. За період з 30 листопада 1941 року по 15 січня 1942 року загін провів 10 бойових операцій, знищив понад 300 гітлерівців, поліцаїв, чиновників окупаційної адміністрації. 17 січня біля хутора Веселий Гадяцького району загін провів останній бій з карателями. Загинули керівники підпілля в області С.Ф.Кондратенко і Г.Ф.Яценко.

Активно діяли також партизани Шишацького, Зіньківського, Карлівського та інших районів.

Перший період підпільного та партизанського руху на Полтавщині завершився невдало. В боях з окупантами загинуло понад 6 тисяч партизан і підпільників. За активну допомогу, яку надавали патріотично настроєні селяни партизанським загонам, села Велика Обухівка, Сакалівка, Панасівка, Олефірівка були майже повністю, а село Баранівка – повністю знищені. Та боротьба продовжувалася.

У 1943 році партизанський рух активізувався. У результаті об’єднання підпільників Лохвицького і Сенчанського районів було утворено Лохвицько-Сенчанський підпільний партійний центр.

У Лохвицькому районі в с.Степуки сформувався партизанський загін “Сокіл”, який згодом виріс у рейдове з’єднання Є.Х.Соколовського. За час свого існування партизанське з’єднання знищило ряд комендатур, сільських управ, поліцейських і жандармських дільниць, сотні автомашин, десятки мостів, сотні гітлерівців. Серед населення було розповсюджено 11,5 тис. екземплярів зведень Радінформбюро, близько 630 листівок. У вересні 1943 року партизани з’єднання “Сокіл” разом із частинами Червоної Армії визволяли Полтавщину від окупантів.

Утворився Придніпровський район посиленої діяльності партизан і підпільників Кременчука, Кременчуцького, Градизького районів та прилеглих сіл Кіровоградської області. Тут активно діяли підпільна група “Патріот Батьківщини”, група І.Х.Марченка (“Лейтенанта Діброва”), партизанський загін М.А.Червяковського, який у серпні 1943 року об’єднався з парашутно-десантною групою В.П.Большакова.

Грозою для окупантів в Україні стало партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака, уродження с.Котельва, якому одному з перших партизанських командирів було присвоєно звання генерал-майора. Це з’єднання за час свого існування з боями пройшло по тилах ворога більше 10 тисяч кілометрів, громивши гарнізони противника. Дії ковпаківців були настільки активні та ефективні, що на боротьбу з ними направлялися великі фашистські угруповання, а за голову командира обіцяли велику винагороду.

Опорою діяльності партизанських загонів були підпільні групи, що діяли в багатьох містах і селах Полтавщини. Наприклад, у Полтаві діяли групи: “Нескорена полтавчанка” під керівництвом О.К.Убийвовк, під керівництвом колишнього батальйонного комісара Г.Г.Калиниченка, група П.П.Сіриченка і П.І.Токаря, що добувала зброю для партизанських загонів, організовувала диверсії на ливарно-механічному, паровозоремонтному заводах та залізничному транспорті тощо. На Полтавському м’ясокомбінаті діяла група Ядвіги Мисецької, що розповсюджувала листівки, виводила з ладу верстати й устаткування, саботувала розпорядження окупаційних властей. Члени групи Й.Баяна допомагали радянським льотчикам, що потрапили у фашистські госпіталі, втекти з полону й перейти лінію фронту.

У партизанському і підпільному русі на Полтавщині активну участь брали медики. У Кременчуці лікарі В.К.Константинович і Каракозов звільнили з полону понад тисячу радянських людей. Лікар В.В.Монбланов з медперсоналом у м.Гадячі врятував сотні юнаків і дівчат від відправки в Німеччину, лікував поранених червоноармійців, допомагав їм перейти лінію фронту.

Активну участь в боротьбі проти гітлерівців брала молодь м.Кременчука. В місті діяло кілька молодіжних груп. Очолювали їх Микола Баль, Григорій Шавва, Микола Зозуля, Євген Марохін, Володимир Орел, Марія Штепа та інші. З лютого 1942 року в с. Білецьківка Кременчуцького району діяла підпільна молодіжна організація „Набат”. Командиром її був Василь Ус. Діяльність підпільників спрямовувалась на зрив відправки молоді до Німеччини, на здійснення диверсій на залізничному транспорті, виведенні з ладу військової техніки, на організацію збройних виступів проти загарбників.

У цілому на Полтавщині діяли 39 партизанських загонів і груп, понад 70 підпільних організацій і патріотичних груп, 10 підпільних райкомів партії, обкоми партії та комсомолу. В них брали участь понад 10 тисяч чоловік.

Боротьба полтавців на тимчасово окупованій ворогом території була високо оцінена. Близько тисячі партизан і підпільників області нагороджені орденами і медалями. Серед них – двічі Герой Радянського Союзу С.А.Ковпак, Герої Радянського Союзу О.К.Убийвовк, І.Й.Копьонкін.

Одним з найбільш гострих питань політичної історії XX столітття залишається діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії в роки Другої світової війни. Слід зазначити, що в роки окупації у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді діяло підпілля бандерівської і мельниківської організацій ОУН. Вони вели серед населення пропаганду про необхідність боротьбу як із німцями, так і з більшовиками. У Полтаві центром національно-патріотичного підпілля стала міська управа, яку очолював бургомістр Ф.Борківський.

З початком радянсько-німецької війни із Західної України на Схід вирушили утворені Організацією Українських Націоналістів похідні групи, до складу яких за різними даними входило від двох до трьох тисяч чоловік. Шлях похідних груп на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. Серед їх членів були і уродженці краю. Не виключено, що це були учасники визвольних змагань 1917-1920-х років, які з тих чи інших причин опинилися в еміграції. Зокрема, протягом 17-19 липня 1941 року на Схід вирушили Іван Гарман, Григорій Падалка, Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир Білик.

У Полтаві діяли підпільники обох течій ОУН, прикриттям для яких булла робота в органах місцевої окупаційної адміністрації та тилових німецьких установах і штабах. Членам похідних груп допомогу надавала також Полтавська управа Українського Червоного Хреста, зокрема, голова управи Галина В’юн, її мати Єлизавета Гришко, священик УАПЦ Демид Бурко, родини Остапенків, Потульницьких та ін.

Підпільна організація українських націоналістів мельниківської орієнтації в Полтаві була створена у кінці 1941 року. Полтавські енкаведисти вважали, що її очолював Петро Петрович Дейнеко — начальник адміністративного відділу міської управи. Дещо іншу версію наводить у своїх спогадах Микола Сарма-Соколовський: у грудні 1941 року він вступив у члени ОУН, взявши при цьому псевдо „Біда", і його відразу ж було призначено керівником Українського націоналістичного підпілля на Полтавщині. За його словами, мельниківцями були бургомістр Полтави Ф.Борківський, редактор обласного часопису „Голос Полтавщини” Петро Сагайдачний, начальник полтавської поліції, член ОУН ще з часів еміграції Петро Чуй та його заступник Мірошниченко, начальник земельного відділу міської управи Микола Скрипниченко, агроном Оснач, брати Громи та ін. З підпіллям ОУН був пов’язаний і кобзар Іван Скляр.

До складу національно-патріотичного підпілля у Полтаві загалом входило близько 30 чоловік з числа жителів міста та навколишніх сіл, Крім названих вище, серед них були: Костянтин Павлович Вайденко, проживав у Полтаві по вулиці Короленка, працював завідуючим паливним відділом міської управи; Яків Семенович Четвертило, уродженець села Чорноглазівки; Павло Іванович Шпигун, завідуючий бакалійним складом; Іван Юхимович Васильченко, виконавець міської управи; Петро Прокопович Марченко, Арсеній Григорович Дникало, и також Петро Васильович Грінченко, бухгалтер міської управи, та Степан Степанович Григ, завідуючий адресним столом міської управи. Останній 1937 року був засуджений за те, що публічно висловлював свої невдоволення радянською владою. 6 червня 1941 року у С.Грига закінчився термін покарання і він повернувся до Полтави. На допиті в НКВС 19 жовтня 1943 року заарештований чекістами С.Григ заявив, що підпільники ОУН хотіли шляхом збройної боротьби проти німців і більшовиків домогтися створення самостійної Української держави.

Бандерівці в Полтаві також мали свою підпільну „п'ятірку", яку очолював Ярослав Мудрий (очевидно це псевдонім, справжнє прізвище його невідоме), що прибув зі Львова незабаром після приходу німців до Полтави. Один час він разом із М.Сарма-Соколовським мешкав на одній квартирі. До складу „п’ятірки” входив також Петро Ключевський, що жив перекладачем в одній із тилових німецьких установ. Основним завданням українських патріотів, як випливає з доповідної записки наркома НКВС УРСР Рясного на ім’я М.С.Хрущова, це ведення націоналістичної пропаганди серед українського населення, військовополонених, яким вони доносили „ідеї” боротьби з більшовиками, а також і з німцями, за створення „Самостійної Української держави”. У числі інших завдань українських націоналістів було залучення нових членів до свого підпілля, створення фонду допомоги сім'ям репресованих радянською владою, збір коштів для ОУН та ін. Підпільники підтримували також зв'язок із своїми керівними центрами у Києві.

Навесні 1942 року до Полтави приїздив представник Проводу ОУН.. Одночасно один із керівників центральної управи Українського Червоного Хреста М.Діхтяр, який привіз нелегальну літературу державницького змісту та провів нараду з керівництвом полтавського підпілля ОУН на селі, створення там осередків національного відродження та залучення до боротьби за волю української інтелігенції. Цим зв'язковим між Полтавою і проводом ОУН в Києві, за словами М.Сарма-Соколовського, був Василь Шарий, який постійно мешкав у Полтаві. Серед підпільної літератури переважав журнал „Сурма” та невелика за розміром книжечка „Симон Петлюра”.

Навесні 1942 року німецьке фронтове командування передало Полтавщину в управління цивільної влади — вона була включена до Рейхскомісаріату „Україна”. Відтоді розпочалися репресії проти національно свідомих українських елементів. Першими жертвами терору стали учасники похідних груп ОУН — молоді підпільники-націоналісти, які прибули на Полтавщину з Галичини та еміграції. Але в середині березня було заарештоване і керівництво Полтавської міської управи, у тому числі її голова — Ф.Борківський. Галина В'юн у своїх спогадах вказувала, що вони стали жертвами доносів з боку радянської агентури, яка працювала в німецьких установах.

На початку квітня 1942 року стало відомо, що заарештованим українських патріотів фашисти розстріляли. У офіційних документах німецького командування про це говорилося так: „Начальнику поліцейської команди в Полтаві вдалося ліквідувати таємну організацію яка підтримувала зв'язок з більшовиками і займалася розвідувальною діяльністю. Крім того, у коло її завдань входило ведення ворожої пропаганди, підрив мостів і залізниць, а також вбивство офіцерів. Організацією керував професор філософії, який працював у Полтаві бургомістром. Була знайдена зброя, а також схеми і деталі для складання радіоприймачів”.

У іншому німецькому документі від 10 квітня цього ж року вказувалося: „У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, у ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким Вермахтом.” Після загибелі керівництва полтавської управи та закриття німцями Українського Червоного Хреста рятувати заарештованих патріотів було вже нікому.

Ідеї незалежності України підпільники ОУН пропагували під час збору продуктів для радянських військовополонених, якими опікувався Український Червоний Хрест, по містах і селах Полтавщини. З цією вони побували в Котельві, Нових Санжарах, Опішні, Диканьці, Мачухах та ін. Державницька пропаганда велася також серед робітників промислових підприємств і військовополонених. Значна частина підпільників ОУН працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста, який вони використовували для прикриття своєї діяльності. Зокрема, завідуючим лікувальним відділом у ньому був Петро Прокопович Марченко. З його допомогою та при сприянні деяких німецьких лікарів з табору військовополонених були звільнені сотні українців, які розійшлися по домівках з почуттям глибокої вдячності за врятоване життя.

Отже, аналіз діяльності національно-патріотичного підпілля у Полтаві (ми свідомі того, що він далеко не повний), дозволяє зробити деякі висновки. В умовах терору й переслідувань учасники націоналістичного підпілля, залишаючись відданими ідеї утвердження української державності, розгорнули антифашистську діяльність на всій окупованій території України. Цей факт офіційно визнавався в донесенні наркома держбезпеки УРСР С.Савченка від 23 травня 1943 року, як і те, що ОУН-УПА вели боротьбу проти окупантів: „В усі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує необхідні кадри для збройної боротьби”. У Полтаві підпільний осередок, незважаючи на нечисельність, перетворився на істотний дестабілізуючий фактор окупаційного режиму.

У середині листопада 1942 року почався контрнаступ радянської армії під Сталінградом. А в середині грудня у наступ перейшли Воронезький та Південно-Західний фронти. 18 грудня воїни І-ї гвардійської армії вибили ворога з перших українських сіл Ворошиловградської області.

Слід зазначити, що під час визволення України, яке тривало 680 діб, проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій.

Після переможної битви на Курській дузі почалося остаточне визволення Полтавщини.

6 вересня війська Воронезького фронту під керівництвом генерала М.Ф.Ватутіна визволили Зіньків, 9-го вересня Котельву, 11 вересня –Гадяч, 13 вересня –Лохвицю. Поблизу Гадяча, підірвавшись на протитанковій міні, 16 вересня загинув командуючий 47 армією генерал-лейтенант П.П.Корзун.

Наступ наших військ стрімко наростав, 19 вересня було вибито гітлерівців з Миргорода, звільнено важливий залізничний вузол Ромодан, 19-го вересня –Лубни, Хорол, Пирятин. Почесне найменування „миргородських” було присвоєно 93-й і 373-й стрілецьким дивізіям, „Ромоданівська”-218-й, „Лубенська”-237-й стрілецьким дивізіям.

Розвиваючи наступ, війська Воронезького фронту 21-26 вересня, звільнили Оржицю, Семенівну, Глобине і в районі Градизька вийшли до Дніпра. Поблизу села Кирияківки Глобинського району 27 вересня обірвався бойовий шлях командуючого 4 гв.армією генерал-лейтенанта О.І.Зигіна.

Війська Степового фронту під командуванням генерала І.С.Конєва після звільнення 23 вересня 1943 Харкова розгорнули наступальну операцію в напрямку Полтава-Кременчук.

Німецьке командування прекрасно розуміло значення рік для оборони території України і призупинення наступу радянських військ. Правий берег Ворскли було перетворено у суцільний укріплений рубіж. Уся річка практично була під прикриттям вогню артилерії. У самій Полтаві та околицях міста було зосереджено танкові дивізії СС “Райх”, “Мертва голова”, 3-а танкова дивізія, 232-а, 198-а, 320-а, 355-а піхотні дивізії. Сюди підтягували резерви з частин 106-ї піхотної дивізії.

У напрямку міста Полтави вели наступ частини 5-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта О.С.Жадова та 53-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта І.М.Манагарова. Їх підтримували літаки 5-ї повітряної армії генерал-лейтенанта С.К.Горюнова. На жаль, погода не дозволила авіації вести активні дії.

Увечері 20 вересня командуючий 5-ї армії поставив завдання командирам стрілецьких корпусів. Головний удар наносився правим флангом армії в обхід Полтави з півночі. До кінця дня радянські війська ввійшли у Вакуленці, Крутий берег, на залізничну станцію Полтава-Південна і почали підготовку до форсування Ворскли.

Форсування почалося о 3-й годині 22 вересня передовими загонами перелічених корпусів. О 5-й годині 22 вересня загони наблизились до східної околиці міста Полтави і розпочали запеклі бої з гітлерівцями. За цей час сапери збудували тимчасову переправу через Ворсклу.

О 19-й годині 22 вересня 95-а гвардійська стрілецька дивізія, 9-а гвардійська повітрянодесантна дивізія, артилеристи, сапери 5-ї гвардійської армії, а з півдня 84-а гвардійська стрілецька дивізія 53-ї армії розпочали штурм міста.

Війська, придушуючи опір фашистів, вибивали ворога з будівель та укріплень. Розвідники 28-го гвардійського повітрянодесантного полку прорвалися в місто і тим самим посіяли паніку в тилу ворога.

У ніч на 23 вересня підняли червоний прапор над містом розвідник 9-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії П.Скачко та командир 201-го стрілецького полку 84-ї стрілецької дивізії Єрмишин.

Після триденних запеклих боїв 23 вересня 1943 року Полтава була повністю визволена від фашистів.

Уранці все населення міста вийшло на вулиці.Полтавці радо зустрічали своїх визволителів. У героїчних боях за Полтаву особливо відзначилися 9-а гвардійська повітрянодесантна дивізія, 13-а, 66-а, 95-а, 97-а гвардійські стрілецькі дивізії, 84-а гвардійська Харківська стрілецька дивізія, 42-а артилерійська бригада, 301-й винищувальний протитанковий артилерійський полк, 57-й танковий полк, 431-й інженерний батальйон, 294-а винищувальна й 266-а штурмова авіаційні дивізії, 90-й гвардійський авіаполк дальньої авіації. Усім цим частинам було присвоєно почесне найменування „Полтавських”.

29 вересня був звільнений Кременчук, Крюків і правобережні села Полтавської області очищені від ворога 26 листопада 1943 року.

Отже, жорстокий вал боїв прокотився Полтавщино у 1941 і 1943 роках, причому північно-східні райони двічі захоплювалися ворогом і двічі звільнялися у тяжких боях. Повністю територія області була звільнена лише у листопаді 1943 року.

За роки окупації область жорстоко потерпіла від ворожого нашестя. Руїни лежали не тільки там, де були промислові підприємства й культурні заклади, а й там, де були МТС, колгоспні ферми, житлові будинки. Німецько-фашистські загарбники завдали нашому краю збитків більш ніж на 50 мільярдів карбованців у вимірах того часу. Відступаючи, окупанти підірвали й спалили у м.Полтаві всі підприємства комунального господарства, 83 промислових підприємства, електростанцію, фабрику-пральню, готель, зруйнували мережу каналізації і водопроводів із усіма спорудами та інше. Було спалено всі цегляні приміщення і житлові будинки, знищено всі лікувально-профілактичні установи, приміщення і майно всіх навчальних закладів.

Фашистські варвари майже повністю зруйнували м.Кременчук. Особливо постраждали населені пункти Диканського, Шишацького, Чутівського, Котелевського, Решетилівського, Полтавського районів. Було спалено 355 населених пунктів.

Але, як тільки територію області було визволено від ворога, розпочалися відновні роботи, піднімалися з попелу оселі й промислові підприємства. Полтавці своїм самовідданим трудом робили все можливе щоб вернути життя на нашу багатостраждальну землю.

За 1943-44 роки до ладу стала більшість підприємств області. Розгорталися сільськогосподарські роботи. Основний тягар нелегкої праці ліг на плечі жінок і підлітків на людей похилого віку.

Необхідно було дбати й про молодь і дітей, які в годи окупації не мали змоги навчатися. Як не важко було, а вже в першій половині листопада 43-го сіли за парти десятки учнів. Відновлювали свою роботу вищі навчальні заклади й технікуми. Відбудовувались бібліотеки, кінотеатри, музеї.

Вставала із руїн Полтавщина, як пам’ятник воїну-визволителю, воїну-переможцю.

Відрадно відзначити, що полтавці бережуть пам’ять про подвиг захисників Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни. Не всі знають, що 40 вулиць і площ Полтави названі на честь героїв війни і наших уславлених земляків. Це бульвар маршала І.Конєва, вулиці маршала С.Бірюзова, генералів М.Ватутіна, І.Черняховського, легендарного партизанського командира С.Ковпака, площа генерала О.Зигіна, вулиці Л.Убийвовк, В.Мироненка, В.Талаліхіна, З.Космодем’янської, Л.Чайкіної і багато інших. День і ніч горить Вічний вогонь Меморіалу солдатської слави у парку ім.І.Котляревського. На гранітних плитах полум’яніють квіти. Тисячі жителів та гостей Полтави приходять сюди, щоб вклонитися світлій пам’яті героїв. На двадцятидвохметровому обеліску, що височить у центрі парку, напис: “Слава героїв безсмертна”. На гранітних плитах викарбовано імена О.Зигіна, Я.Судакова, С.Кондратенка, Г.Яценка, Ф.Поліщука, П.Лідова та інших полеглих у боях з фашистськими загарбниками.

Війна рясно засіяла Полтавщину братськими й індивідуальними могилами. На її території поховано 142130 військовослужбовців, які загинули в боях і померли від ран у госпіталях. Серед них 25 Героїв Радянського Союзу. Імена 21834 воїнів відомі і викарбувані на гранітних плитах братських могил. На полтавській землі поховано 6040 партизані підпільників, 261680 військовополонених, 88970 мирних жителів, які стали жертвами війни і фашистського терору. А всього полтавська земля прийняла 498820 чоловік. Ніхто не може посвідчити, що цифри ці остаточні. Пошуки нових фактів і матеріалів, вірогідно, внесуть зміни.

Полтавці свято шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя у двобої з фашистськими агресорами. Прах героїв покоїться в 919 братських і індивідуальних могилах. Немеркнуча пам’ять про них закарбована в бронзі і граніті, натхненних творах письменників, художників. На місцях поховань в області споруджено 33 меморіальних комплекси, 662 пам’ятники, 104 обеліски, 31 стелу. Про події Великої Вітчизняної війни розповідають меморіальні дошки, пам’ятні знаки тощо. Тут спочивають вічним сном ті, кому ми зобов’язані життям.

Також турботою Української держави на Батьківщину повертаються останки тих, хто в лиху годину склав голову вдалині від рідної землі. Так, 27-28 жовтня 2007 року в області за участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової, за підтримки облдержадміністрації проведено заходи, пов'язані з перевезенням з Естонії в Україну та перепохованням останків загиблих у роки Великої Вітчизняної війни вихідців з Полтавщини.

В День визволення України від фашистських загарбників у Полтаві на Алеї Слави біля Вічного вогню з військовими почестями перепоховали командира гармати 26-го окремого гвардійського важкого танкового полку гвардії старшого сержанта Степана Хапікала та віддали землі капсулу із землею з могили старшини медичної служби, фельдшера дивізіону 4-го гвардійського мінометного полку Олени Варшавської. На плиті Алеї Слави викарбовано імена обох героїв-полтавців, котрі віддали життя у вересні 1944 року й донедавна спочивали біля пам’ятника воїну-визволителю в центрі Таллінна.

Нагадаємо, 27 квітня 2007 року після гарячих дискусій, що тривали декілька місяців, влада Естонії розпорядилася демонтувати пам’ятник радянським воїнам-визволителям, що знаходився на площі Тинісмяги у центрі Таллінна. Це рішення викликало масові акції протесту.

Двоє з дванадцяти радянських військовослужбовців, які були поховані на площі Тинісмягі, походили з Полтавщини — Олена Варшавська та Степан Хапікало.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова виступила проти такої наруги над пам’яттю загиблих, провівши спеціальне розслідування. Співробітники її секретаріату збирали інформацію в архівах і музеях Москви, Києва, Полтавщини та Донбасу. У столиці РФ вдалося зв’язатися з двоюрідним братом Олени Варшавської — Володимиром Федоровичем Парнесом, в Полтавському обласному архіві було знайдено довідку про народження Олени Варшавської від 14 лютого 1925 року.

Ніна Карпачова через Полтавські ЗМІ звернулася до родичів, земляків, знайомих С. Хапікала та О. Варшавської з проханням відгукнутися. Це повідомлення було опубліковане в газеті «Вечірня Полтава», де його і прочитав племінник Степана Хапікала — Володимир. Також було відшукано і інших родичів загиблого воїна — Наталію Однойко та Аделаїду Бережну. Продовжили пошукову роботу і у селі Новий Тагамлик Машівського району Полтавської області. Допомагали органам влади учні місцевої школи, які з анкетами ходили по дворах, збираючи у старожилів будь-які відомості про родину Хапікалів. У результаті з’ясувалося, що Степан Хапікало народився 1920 року у селі Полузір’ї Новосанжарського району Полтавської області, був призваний на військову службу Лозно-Олександрівським райвійськкоматом Ворошиловградської області, помер 28 вересня 1944 році під час визволення Таллінна у госпіталі. Після війни політичні репресії розлучили родину, змусили батьків С. Хапікала переховуватися і залишити рідні місця.

Перед перепохованням на Алеї Слави, 27 жовтня, домовину з прахом Степана Хапікала привезли до його рідного села Новий Тагамлик Машівського району Полтавської області. Тут відбулася панахида та мітинг, на якому виступила Ніна Карпачова.

Сьогодні ми схиляємо голову перед усіма, хто поліг у смертельному двобої з фашистським агресором, чиї братські могили є не лише на українській землі, а за її кордонами. Немов червоні гвоздики, палають вони факелами Вічного вогню. Це полум’я великого подвигу й безсмертя. Горіти йому вічно, бо джерело, що живить його, проходить крізь душу й серце нашого народу.

Відзначення 65-річчя визволення Полтавщини у вересні цього року, 65-річчя визволення України у жовтні 2009 року та 65-річчя Перемоги у травні 2009 року повинні стати значними подіями в житті полтавців, сприяти патріотичному вихованню молоді, вшануванню пам’яті загиблих, зростанню турботи про ветеранів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: