Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Друкується за рішенням вченої ради Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім.. С. Дем’янчука 3 страница




Географічна оболонка - комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і взаємодії речовин окремих геосфер - літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери. Верхня межа географічної оболонки знаходиться на висоті 25-30 км, нижня - в межах літосфери на глибині кілька сот м, іноді - 4-5 км чи по океанічному дну. Отже, до її складу повністю входять гідросфера і біосфера та більша частина атмосфери. Г.о. являє собою складну ди­намічну природну систему, що характеризується наявністю речовини в трьох агрегатних станах - твердому, рідкому й газоподібному; окисним середовищем, наявністю і фазовими переходами води, а також живої речовини і складною міграцією речовини з участю води, кисню та живих організмів.

Географічне середовище - частина географічної оболонки Землі, яка безпосередньо пов’язана з життям і діяльністю людини є постійно діючою матеріальною основою розвитку суспільства.

Гори(гірські країни, гірські системи)обширі ділянки земної поверхні дуже підняті над прилеглими територіями, що характери­зуються різким коливанням відносних висот і контрастним рель­єфом. Гори утворюються в результаті складних деформацій земної кори, зумовлених тектонічними рухами і наступним розчленуванням екзогенними процесами. Поверхня гір обмежена замкнутою кривою – підошвою або перехідною смугою горбистих передгір’їв. Основними елементами гірського рельєфу є: гірські хребти, масиви, відроги (хребти другого порядку) повздовжні і поперечні до хребтів долини, міжгірні западини і підняті древні поверхні вирівнювання (пенеп­лени). Схили гірських хребтів можуть бути крутими, більше 45о, або пологими; за формою профілю прямими, увігнутими, випуклими, випукло-увігнутими, ступеневими. Вони можуть перетинатися, утворюючи гострі гребні, або переходити один в один округлим згином та обмежувати розташовані між ними поверхні древнього вирівнювання (пенеплени). Гребенева лінія може бути більш-менш рівною або хвилястою – при округлому (тупому) гребені, а також різко зубчаста – при гострому гребені. В останньому випадку на гребні чергуються гострі вершини (піки) і глибокі перевальні сідловини. Майже всі гори, за виключенням вулканічних, є в своїй основі складчастими структурами, що формуються в геосинкліналях. Гори, як правило, витягнуті рядами в загальному напрямку простя­гання складок. Форма і будова гір дуже залежить від етапу їх розвитку. Розрізняють гори, що утворилися в палеоген-неогеновий орогенез і гори більш ранніх епох. В молодих горах, слабо зруй­нованих дією зовнішніх агентів (вивітрювання, ерозія, денудація), елементи гірського рельєфу співпадають за своїм місцезнаходженням в просторі з елементами складок; кожний гірський хребет є антиклі­нальною складкою, кожна повздовжня долина – синкліналью. В більш давніх горах це співвідношення вже порушено і антикліналі виявля­ються розчленованими на кілька паралельних гряд, відповідаючи шарам більш стійких порід. Часто складчасті структури гір, переважно древніх бувають ускладнені розломами з значними зміщен­нями окремих блоків. Гори з такою структурою називають скидовими або брилевими. Деколи брилеві гори утворюються на місці зруйнова­них (пенепленованих) складчастих гір. Якщо брилеві гори ще несуть на піднятих брилах залишки вирівняної поверхні, вони називаються залишково-брилевими. Крім осадових, в будові гір приймають участь магматичні породи у вигляді різних інтрузій (лаколітів, дайок, жил), рідше ефузій, а також метаморфічних порід. Виходи магматичних порід сильно ускладнюють рельєф гір. Поверхня гір обмежена замкнутою кривою – підошвою або перехідною смугою горбистого передгір’я. За морфологічними ознаками гори поділяють на високі, з висотами понад 2000 м; середньовисокі, від 1000 до 2000 м і низькі, від 600 до 1000м.

Губа – розповсюджена на півночі Росії назва заток і бухт, що глибоко вдаються в сушу, в які впадають великі річки. В таких зато­ках чітко виражений вплив рік: на дні розповсюджені річкові наноси, вода сильно опріснена.

Дельта – область відкладення річкових наносів в гирлах рік. Назва походить від букви грецького алфавіту “Δ” (дельта), за подіб­ністю якої воно було дано в давнині трикутній дельті р. Ніл. Утворен­ня дельти проходить в результаті складної взаємодії річкового стоку, морських хвиль, приливів, згінно-нагінних явищ. Формування дельти в умовах мілководного узмор’я починається з виникнення коротких пригирлових кіс і підводних відмілин (осередків) в самому руслі або відмілин в пригирлових ділянках перед гирлом ріки. Під час паводків осередки і пригирлові бари нарощуються, поступово стають надвод­ними і перетворюються в низинні острови, розділені між собою системами розгалужених рукавів. В умовах глибокого узмор’я хвилі будують з матеріалу, що виноситься рікою, берегові вали, що знаходяться по морському краю дельти. При цьому русло ріки не роздроблюється на рукави: ріка меандрує у пониженнях між валами. Сприятливими умовами для швидкого росту дельти є: значні об’єми твердого стоку, величина наносів, відносне пониження рівнів води водойми, положення гирла у вершині затоки або в лагуні (блоковані дельти), а також мілководність останніх. Перешкоджають утворенню дельт сильні приливні і відливні течії, і відносне підвищення рівня води у водоймі. Швидкість нарощування дельти міняється в широких межах і досягає в окремі роки 1-2 км (р. Амудар’я). Дельти, що ростуть в вершинах заток носять назви дельт виповнення, дельти відкритого морського узбережжя – дельтами висування. За методом утворення і за стадіями розвитку виділяють наступні типи дельт: дзьобовидні (р.Тібр), лопастні (р.Сулак), блоковані (р.Камчатка), висунуті з округлим морським краєм, багато рукавні з округлим (р. Лена) або лопастним морським краєм (р. Волга). Дельти багатьох рік досягають великих розмірів: площа дельти р. Амазонка – 100 тис. км2, Лени 45 тис. км2. Деколи дельти кількох річок об’єднуються, утворю­ючи обширні алювіальні рівнини (західний берег Камчатки).

Долини – понижені або негативні, лінійно витягнуті форми рельєфу земної поверхні, створені ерозійною (розвиваючої) діяль­ністю текучої води. Розвиті переважно у вигляді складних систем. За формою долини розрізняють на: 1) Тіснини, або щілини, вузькі долини з дуже крутими, нерідко з вертикальними і навіть нависа­ючими схилами; характерні переважно для гірських країн. 2) Каньйони – глибокі долини з дуже крутими схилами і відносно вузьким дном; зустрічаються на плато з горизонтально залягаючими осадовими породами або лавовими потоками. 3) Долини з V-подібним поперечним профілем, який характеризується стиканням обох схилів під кутом на дні. Такі долини зустрічаються головним чином в горах. 4) Долини з плоским дном, найбільше розповсюджені на рівнинах. 5) Коритоподібні долини – троги; гірські долини, що були піддані оброб­ці. Дно таких долин увігнуте і поступово переходить в схили, на яких є уступи – тераси. Часто такі долини мають несиметричний попереч­ний профіль. Такий профіль може бути зв’язаний з геологічною будовою (моноклінальні долини) з первинним нахилом поверхні, в яку врізані долини, з дією відхиляючих сил обертання Землі, з впливом ґрунтових вод, тощо. В розвитку долин основними проце­сами є поглиблення і розширення долини розмивом і формуванням схилів. По відношенню до простягання структур і хребтів розрізняють долини повздовжні, що витягнуті вздовж простягання пластів, попе­речні, перпендикулярні до осів складок і діагональні. Повздовжні долини можуть бути синклінальними, антиклінальними і моноклі­нальними в залежності від того, чи заклались вони вздовж вісі синкліналі, антикліналі, або в односторонньої полого падаючої товщі гірських порід. Долини, що прорізають будь-яку височину на всю їх ширину називаються крізними або долинами прориву. Вони можуть утворюватися: 1) шляхом закладення в інших, раніше існувавши геоморфологічних умов, на поверхні, що розташовувалась вище су­часних хребтів, які вони тепер пересікають, в породах іншого складу і тектонічної структури (епігенетичні долини), 2) в результаті пропилю­вання молодого хребта, що починає підніматися поперек течії ріки, яка вже існувала (антецедентні долини), 3) в процесі перепилювання височини або регресивної ерозії.

Долинами називають також деякі западини, що виникли в результаті тектонічних опускань. Такі, наприклад, Алтайська долина в Середній Азії, Каліфорнійська долина в Північній Америці. Долини великих річок представляють собою своєрідні ландшафти, що відрізняються від прилягаючих межиріч. В заболочених районах долини виділяються як найбільш дреновані ділянки з менш вологолюбною рослинністю, ніж на навколишній території; в пустинних райо­нах, навпаки, долини служать місцем проростання більш вологолюбних рослин. За умовами рельєфу і зрошення численні долини сприяють скупченню значних мас населення.

Долини підводні – улоговини в межах материкової мілини. Від надводних річкових долин відрізняються більш згладженим попереч­ним профілем. В повздовжньому профілю деколи є поглиблення і пороги. Деколи на продовженні великих річкових долин суші розта­шовані підводні каньйони (Див. каньйони підводні). Дані про рельєф і опади долин свідчать про їх наземне походження. Затоплення вказа­них долин морем було викликане або підвищення рівня Світового океану або занурення окремих ділянок суші. Найширшим розпов­сюдьженням долини підводні користуються на атлантичному узбе­режжі США, Англії і Франції.

Дрейф (від голанд. Drijven – гнати, плавати) – знос на порі судна, що рухається (або рух льодового покриву), а також в повітрі літального апарату під дією вітру. Шлях судна відхиляється від заданого по компасу напрямку на кут дрейфу, величина якого зале­жить від сили і напрямку вітру, висоти і площі надводної частини (парусності) судна.

Дрейф льоду в морі – горизонтальний рух льоду, викликаний вітрами і течіями. Швидкість дрейфу льоду і кут між напрямком вітру і напрямком дрейфу (кут відхилення) залежать від швидкості вітру. При слабих вітрах швидкість дрейфу близька до нуля. Лід приведений в рух вітром завдяки тертю захоплює прилягаючі шари води.

Дрейфові течії (вітрові течії) – потоки в поверхневому шарі води моря чи океану, що виникають в результаті тертя вітру на поверхню води і його тиску на тилову частину хвилі. За допомогою тертя рух води передається від поверхні на більш глибокі шари. Теорія дрейфових течій з якісної сторони розроблена норвезьким океанологом Ф. Нансеном, математично обґрунтована шведським геофізиком В. Екманом в 1906 р. Під впливом обертання Землі дрейфові течії відхиляються на поверхні моря під кутом 45о і Північній півкулі вправо, в Південній – вліво. Кут відхилення збільшується з глибиною, і на деякій глибині напрям руху потоку стає протилежним його напрямку на поверхні. Ця глибина, що досягає до 200 м і яка залежить від сили і стійкості вітру, є вертикальною межею розповсюдження дрейфової течії.

Друмліни (анг. drumlin) - горби витягнутої форми, складені в ядрі корінними породами або флювіогляціальними пісками, на поверхні – моренними відкладами. Висота досягає 20 м, довжина кілька сом метрів. Зустрічаються групами в областях розвитку древніх льодовиків, переважно на рівнинах і в передгірських районах.

Європа– частина світу і частина материка Євразія (назва від ассирійського – ереб – захід). Майже вся Є. лежить в помірних широ­тах північної півкулі, тільки крайня південна окраїна заходить в субтропічний пояс, а північні острови розташовані в межах Арктики. Координати крайніх точок: на Пн. – мис Нордкін на Скандинавському півострові 71о08/ пн. ш., на півдні – мис Маррокі на Піренейському півострові, 36о 34׀ пн. ш., на заході – мис Рока, 9о34׀ з. д., сході – східне підніжжя Полярного Уралу біля Байдарацької губи, 67о20׀ с. д.

О с т р о в и. До Є. відносяться острови і архіпелаги. Найбільш великі з них є: Нова Земля, Земля Франца-Йосифа, мис якої Флігері на острові Рудольфа є самою північною точкою Є., 81о49׀ пн. ш., Шпіцберген, Ісландія, Британські, Зеландія, Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Кріт. В цих границях, тобто з островами загальна площа Є. складає біля 10 млн. км2, загальна площа самих островів біля 730 тис. км2. Є. обмивається водами Атлантичного і Північного Льодовитого океанів.

Б е р е г и. Серед інших частин світу Є. відрізняється найбільшою розчленова­ністю берегової лінії: на 1 км її довжини приходиться біля 246 км2 території. Загальна довжина берегової лінії біля 38 тис км. Максимальна відстань внутрішніх районів Європи від моря 1600 км. Біля 25 % площі Є. приходиться на півострови: Канін, Кольський, Скандинавський, Ютландія, Бретань, Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський. Переважають вирівняні акумулятивні і абразійні береги, які формуються переважно хвильовими процесами моря.

Р е л ь є ф. За середньою (біля 300 м) і максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) Є.поступається решті частин світу, за виключенням Австралії. Біля 60 % поверхні Є. знаходиться на висоті менше 200 м, частково навіть нижче рівня моря (північне побережжя Каспійського моря, - 28 м, а також деякі райони побереж Північного і Балтійського морів), 24 % - від 200 до 500 м, 10 % - від 500 до 1000 м, 6 % - більше 1000 м ( в тому числі 1,5 % - вище 2000 м). Такий розподіл висот поверхні відображає переважання в Є. рівнин­ного рельєфу. Основні рівнини: Східноєвропейська, рівнини Феноскандії, Середньоєвро­пейська, Верхньо- Середньо- і Нижньодунайська. Гори займають біля 17% території, основні – Альпи, Карпати, Піренеї, Апенніни, Урал, гори Скандинавського і Піренейського півостровів. Діючі вулкани в Ісландії і в Середземномор’ї.

Г е о л о г і ч н а б у д о в а і к о р и с н і к о п а л и н и. Східну частину Є.займає Східно-Європейська платформа, на якій склад­частий фундамент докембрійського віку з гранітів гнейсів і кристалічних сланців перекритий потужним чохлом з осадових серій кінця протерозою (іотнія, рифея), піщано-глинистих товщ кембрію, ордовику, вапняків силуру, червоноколірних, соленосних і вапнякових порід девону, потужними континентальними вугленосними товщами кам’яновугільного, пер­мського і тріасового віку. На північ від Східноєвропейської платфор­ми, займаючи північний шельф материку (від Землі Франца-Йосифа до Печорської низовини), простягається докембрійська платформа Баренцового моря. Аналогічна її древня платформа (Еріа) утворює шельф на північ від Британських островів. Ісландія і острів Ян-Майєр представляють собою неоднорідні вулканічні підняття, що виникло в кайнозої над північною частиною Серединно-Атлантичного хребта. Північна частина Європи, до якої відноситься Тиманський кряж, Печорська низовина та обрамлення Кольського півострова, складені рифейськими сланцевими серіями, відноситься до байкальської склад­частості. Через північний захід материка, від Шпіцбергена на північ через острів Медвежий, Скандинавські гори, північ і захід острова Великобританія і острів Ірландія простягається каледонська складчаста система, яка виникла із глибоких геосинклінальних прогинів древнепалеозойського і допалеозойського часу. В ній розвинуті потужні вулканогенні і осадові товщі кембрія, ордовику і силуру, розріз яких завершується потужними девонськими червоноколірними моласами. Південніше каледонід, виступаючи на денну поверхню на Піренейському півострові, в Центральному і Арморіканському маси­вах Франції, в Південному Уельсі, Арденнах, Вогезах, Шварцівльде, Гарце, Рудних горах, Богемському масиві, Судетах, Сілезії і Свенток­шинських горах, простягаються герцинські складчасті споруди, перекриті чохлом слабо порушених осадових порід мезозоя і кайнозоя. Гірські споруди півдня Європи, до яких відносяться Анда­лузькі гори, Апенніни, Альпи, Карпати, гори Балканського півострова та Криму, належать до Альпійської геосинклінальної (складчастої) області. Північна частина альпійських геосинклінальних прогинів наклалась на палеозойські складчасті споруди Західної і Південної Європи. В цих зонах формувались головним чином сланцеві, флішеві і потужні карбонатні серії, які і складають Альпи і Карпати. В цих гірських системах слабо проявився магматизм; протягом усієї альпійської тектонічної епохи виникли потужні покрови і глибокі краєві прогини. Діючі вулкани в Ісландії і в Середземномор’ї. Корисні копалини: в палеозойських і мезозойських відкладах платформ знахо­дяться родовища нафти і газу. Це Волго-Уральська нафтогазоносна область, північний Прикаспій, Дніпрово-Донецька западина, Північне море і шельф Норвезького моря. Є родовища кам’яного і бурого вугілля (Польща, Німеччина, Україна) залізних руд (Україна, Росія, Німеччина, Швеція.) та кольорових металів (Балканський півострів).

К л і м а т. На більшій частині території Є. клімат помірний: на заході океанічний, на сході континентальний; на північних остро­вах субарктичний і арктичний, в Південній Є.– середземноморський. На островах Арктики, в Ісландії, Скандинавських горах, Альпах – зледеніння (загальна площа 116 тис. км2). Найбільш високі середні місячні температури січня – в Середземномор’ї, від 10 до 12оС, а також в приокеанічних районах, де ізотерма 0оС доходить до 70о пн. ш. Самі низькі середні місячні температури – в північно-східних районах до -20о С в басейні р. Печора (тут зафіксований абсолютний мінімум температури Є. -52оС). В цілому в Західній Є. зима м’яка, в Східній – морозна, із стійким сніговим покривом, тривалістю від 1 місяця на півдні до 7-9 місяців на півночі. Середня температура липня досягає найвищих значень в Середземномор’ї від 28 до 30оС, в Прикаспії, від 24 до 26оС, найнижчих – на островах Арктики, від 2 до 4оС. Абсолютний максимум температури 48оС (південь Піренеїського півострова). Річна сума атмосферних опадів в цілому зменшується з заходу на схід. В приатлантичних районах і на навітряних схилах гір вона складає 1000-2000 мм (на окремих станціях приморських районів Словенії вона перевищує 4000 мм). В східній Є., особливо на південному сході і півдні, річна сума опадів понижується до 500-300 мм, а в Прикаспії до 200 мм і менше.

Г і д р о г р а ф і я. За величиною шару стоку води, біля 295 мм Є. займає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але в наслідок менших розмірів суші за об’ємом стоку, біля 2850 км3 вона переважає тільки Австралію і Антарктиду. Розподіл стоку по Є. нерівномірний. У відповідності із ступенем зволоженості стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Основні ріки: Волга, Дунай, Дніпро, Дон, Печора, Північна Двіна, Вісла, Одра, Рейн, Луара, Рона. Великі озера: Ладожське, Онежське, Чудське, Верн, Женевське.

Ґ р у н т и і р о с л и н н і с т ь. Розподіл різних типів ґрунтів і рослинності в Є. має зональний характер. На рівнинах Східної Є. добре виражена широтна зональність ґрунтів і рослинності, в Західній Є.вона ускладнена впливом океану і розчленуванням рельєфу; в горах чітко проявляється висотна зональність. На крайній Північно-Західній Є. протягуються вузькі смуги тундри і лісотундри. Південніше (до 60о пн.ш. на заході і до 56о пн.ш. на сході) розташована підзона хвойних лісів на підзо­листих ґрунтах з європейської ялини і сосни на заході, сибірської ялини, ялиці і модрини на сході, з домішкою дрібно-листяних порід. Підзони змішаних лісів на дерново-підзолистих ґрунтах (хвойних з домішкою дуба, липи, клена, горішника) і широколистяних (дубових) на сірих лісових ґрунтах займають головним чином західну частину Східно-Європейської рівнини і Німецько-Польську низовину на схід від Ельби. Дубово-букові ліси на бурих лісових ґрунтах властиві вологим рівнинам Західної Є.Зона лісостепу, переважно на вилуже­них або потужних чорноземах представлена на Східно-Європейській рівнині, Середньо-Дунайській і Нижньо-Дунайській низинах. На біль­шій частині поверхні рівнин природна рослинність замінена культур­ною (головним чином поля і луки). Південь Східно-Європейської рівнини і Нижньо-Дунайської низини займали різнотрав’яно-ковильні степи на звичайних чорноземах, за виключенням півдня України і Поволжя, де розповсюджені сухі степи на каштанових ґрунтах. На південному сході Нижнього Поволжя невелику територію займають зони напівпустель і пустель на бурих і сіро-бурих ґрунтах з масивами солонців і пісків. В Південній Є. переважають вічнозелені серед­земноморські ліси і чагарники з дуже різноманітним видовим складом (головним чином дуби) на коричневих ґрунтах, які в горах заміня­ються широколистяними і змішаними лісами.

Т в а р и н н и й с в і т. В зоогеографічному відношенні територія Є. відноситься до Палеоарктичної обл..; більша частина Є. – до Європейсько-Сибірської підобласті; Крайня Північ Є. входить в Арктичну під область; країни прилягаючі до Середземного моря – в Середземноморську підобласть. На півночі зустрічається північний олень, песець, лемінг, заяць-біляк; з птиць – біла куропатва, чайки, чистики, гааги, гуси, качки. В лісах Є. ще зустрічається бурий ведмідь, косуля, благородний олень, росомаха, лісова куниця, рись, дикий кіт. З птиць зустрічаються сови, філіни, глухарі, рябчики, ворони, горобці. В степових районах багато гризунів: мишей, хом’яків В Середземномор’ї багато плазунів: зміїв, ящірок, хамеліонів Часто зустрічається дикий кабан, білка, горностай, черепахи. Дика фауна збереглась в не багатьох районах. В Є. – 43 держави.

Западина – депресія – від’ємна форма структури і поверхні Землі. У тектоніці під западиною розуміють різні за розміром, прогнуті ділянки земної кори синклінальної будови, які ускладнюють будову континентальної і океанічної земної кори, виповнені осадовими і вулканогенними товщами. На Україні більшість западин сформувались над грабенами у складчастому фундаменті або вздовж зони розломів. Тут виділяють Дніпрово-Донецьку западину у складі Східно-Європейської та Скіфської платформ, Закарпатську западину, або Закарпат­ський прогин, у межах Карпатської складчастої системи тощо. Окрему групу становлять западини внутрішнього моря (наприк­лад Чорного моря). З регіональними тектонічними западинами трива­лого розвитку пов’язані нафтогазоносні, соленосні та артезіанські басейни. В рельєфі западини здебільшого виражені низовинами.

Заплава – частина дна річкової долини, що лежить вище меженного рівня води в річці і періодично затоплюється під час повені. Заплава утворюється майже на всіх рівнинних та гірських ріках, за винятком ділянок з порогами і водоспадами та вузьких ущелин. Формується заплава внаслідок бокової ерозії річища. У будові заплави беруть участь руслові, заплавні та старичні типи алювію, потужність яких залежить від глибини річки і висоти рівня води під час повені. В основі заплави залягає русловий алювій, складений з максимальних фракцій алювію. На рівнинних ріках це пісок, часто з гравієм та галькою, косошаруватий; на гірських ріках це галька з валунами. Над русловим алювієм залягає заплавний алювій представлений супісками і суглинками з нечітко вираженою горизонтальною або хвилястою шаруватістю. У заплавних озерах утворюється старичний алювій, що складається з мулів і глин з лінзами піску і тонкою горизонтальною шаруватістю. За морфоло­гічними особливостями розрізняють заплави прируслові, що склада­ються з різнозернистих пісків, центральну – з дрібнозернистих пісків та супісків, та притерасну, що складається з мулистих відкладів і суглинків; часто заболочену, з озерами. За положенням відносно річища заплави бувають двобокі та однобокі. Рельєф заплави ускладнений прирусловими валами, гривами, старицями, дюнами, останцями першої надзаплавної тераси. За характером рельєфу розрізняють сегментні, паралельно-гривисті і обваловані типи. Сегментні заплави властиві меандруючим рікам, коли дугоподібні гриви і міжпасмові зниження (сухі або зайняті озерами) є результатом зміщення меандр і блукання річища по дну долини. Такий тип характерний для рівнинних річок України, наприклад нижньої течії Прип’яті, Десни, Псла, Ворскли, Орелі та ін. Паралельно-гривисті заплави характерні, зокрема, для окремих ділянок Дніпра. Їх утворення зумовлено зміщенням річища до західного схилу долини. Особливістю рельєфу цього типу заплави є видовжені паралельно до річища пасма і міжпасмові зниження, де часто утворюються озера, наприклад заплави Дніпра в межах Канівського заповідника. Паралельно-гривисті заплави однобокі. Обваловані заплави властиві звуженим ділянкам річкових долин з малорухливим річищем і прирусловими валами (Дністер і його притоки Стривігор і Бистриця-Тисменицька; Західний Буг, Іква, Стир у їхніх верхів’ях)

Ширина і висота заплав над меженним рівнем залежить від довжини ріки, її гідрологічного режиму та віку, тектонічних рухів та положення базису ерозії. У долинах річок виділяють два рівні заплав – високу і низьку. Наприклад у Дніпра та його приток Прип’яті і Десни, а також у Сіверського Дінця, Дністра і Прута та інших виділяють високу заплаву, що затопляється у повідь раз на кілька років або десятків років, та низьку заплаву, яка заливається щороку. Низька заплава Дніпра (нижче Києва) має висоту 2-3 м, висока від – від 4-5 до 7 м. Ширина заплави змінюється від кількох сотень метрів (у верхів’ях) до кількох десятків кілометрів (у пониззях рівнинних річок). У малих річок ширина заплави від 300-500 м до 1-2 км. Ділянки заплав окремих річок України затоплені водосховищами. В межах заплав є родовища піску, торфу, болотних залізних руд. Рослинність переважно лучна, поширені чагарники; центральні і притерасні заплави великих річок часто вкриті ділянками заплавних лісів. Різноманітний тваринний світ заплав, особливо багато птахів. Використовують заплави як сіножаті, випаси, для вирощування овочів тощо. Значна частина заплав річок України меліорована (Стаття О.П. Андріяша з ГЕУ)

Затока– частина океану, моря чи озера, що вдається в сушу, але має вільний водообмін з основною частиною водойми. В результаті вільного водообміну затоки за гідрологічним режимом майже не відрізняються від основної водойми.

Індійський океан– один з чотирьох океанів Землі, розта­шований між Африкою, Азією, Малайським архіпелагом, Австралією і Антарктидою. Границю з Атлантичним океаном проводять по меридіану мису Доброї Надії, з Тихим океаном – по північному входу в Малаккську протоку, західному берегу острова Суматра, південним берегам островів Ява, Тимор, через Тересову протоку і по меридіану мису Південного (на Тасманії). Площа І. о.74917 км2, середня глибина біля 4 тис. м. Біля берегів Азії І. о.утворює Червоне море, Аравійське море з Персидською, Оманською і Аденською затоками, Бенгальську затоку і Андаманське море, біля берегів Австралії - Тіморське і Арафурське моря і затоки Карпентарія і Велика Австралійська.

Р е л ь є ф дна І. о.Дно океану перетинається підводною височиною: від західних берегів Індостану тягнеться до Пд. Це Центральний Індійський хребет, який біля 40° пд. ш. переходить в Австрало-Антарктичне підняття. Переважаючі глибини у області цієї підвищеної смуги 3000-4000 м; на С. від неї переважають гли­бини більше 5000 м. Велику частину площі дна тут займають Індійсько-Австралійська улоговина, Південно-Австралійська уло­говина і Яванська западина. В останній І.о. досягає своєї найбіль­шої глибини – 7729 м. На 3. і Пд. від Центрального Індійського хребта і Австрало-Антарктичного підняття рельєф дна значно більше розчленований: обширні пониження із глибинами 4000 – 5000 м розділені підводними височинами, у області яких глибини складають переважно 2000 – 3000 м, місцями менше 100 м. Тут розташовуються котловини: Аравійська, Сомалійська, Мадагас­карська, Австрало-Антарктична і височини: Центрально-Індійсь­кий хребет,Аравійсько-Індійський хребет, підняття Маскаренських, Коморських і Сейшельських островів, плато Крозе, хребет Кергелен.

Острови. Значна частина островів, в т.ч. усі великі - материкового походження: Мадагаскар, Занзібар, Маврикій, Сей­шельські, Сокотра, Цейлон, Андаманські, Никобарські, Ментавай та ін. Багато вулканічних островів: Реюньон, Коморські, Амстер­дам, Сен-Поль, Кергелен, Крозе. Широко поширені коралові острови: Лаккадівські, Мальдівські, Чагос, Амірантські|, Кокосові, Крістмас (Різдво).

Донні відклади. Материкова мілина покрита головним чином піском. Глибше, до 2000 м, переважає мулистий пісок, на глибинах 2000 – 4000 м – піщаний мул. В межах глибин 4000 – 5000 м океанічне ложе покрите коричнево-жовтим мулом, глибше 5000 м - коричневим глинистим мулом.

К л і м а т. Для клімату північної частини І. о. характерна мусонна циркуляція (див. Мусони), що формується тут під впли­вом сезонного чергування високого і низького атмосферного тиску над Азією. З листопада до березня тут панує північно-східний мусон, що досягає найбільшого розвитку в грудні – січні, коли його переважаюча сила складає 3- 4 бали. З червня по жовтень панує південно-західниймусон, переважаюча сила якого в липні - серпні – 5-6 балів в Аравійському морі, і 4-5 балів в Бенгальській затоці. В екваторіальному поясі вітри слабкі, змінні, нерідкі штилі. У південній частині І. о. пануючі вітри пов'язані з наявністю в 30-х широтах постійної області високого тиску. Характерні дві вітрові системи: південно-східний пасат між 10° пд. ш, і 30° пд. ш., що досягає в травні – вересні сили 5 - 6 балів, і західні вітри між 40° пд. ш. і 60° пд. ш. силою більше 6 балів. Шторми найбільш часті в зоні західних вітрів і в західній частині Аравійського моря. У тропічних широтах І. о. найбільш сильні шторми пов'язані з тропічними ураганами. У більшості районів північної частини І. о. найбільша хмарність і найбільш рясні опади спостерігаються при південно-західному мусоні. У еква­торіальних широтах значна хмарність і рясні опади спосте­рігаються круглий рік. Річна сума опадів в цих районах 2000 – 3000 мм. Найменша кількість опадів (100 мм) випадає біля берегів Аравії. Середня темпеpaтура повітря в екваторіальному поясі для всіх місяців біля +28°. У північній частині І. о. середня темпеpaтура травня +29°, серпня +25°, +27°, лютого +22°, +23°. У Пд. широтах східна частина океану холодніша західної. Середня температурa лютого (літо у Пд. півкулі) на 50° пд. ш. +5°, +6°, на 60° пд. ш. – нижче за 0°, серпня на 50° пд. ш. 0° +5о.

vikidalka.ru - 2015-2018 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных