Друкується за рішенням вченої ради Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім.. С. Дем’янчука 5 страница

Д о н н івідкладиокеану представлені продуктами розмиву суші (теригенні), залишками відмерлих морських організмів (біогенні) і червоною глиною. Теригенні займають 25 % площі океану і характер­ні для материкової і материкового схилу. Біогенні займають 39 % площі і типові для відкритої частини океану; червона глина займає 36 % площі на глибинах більше 5000 м. В донних відкладах переважають мули (діаметр частинок менше 0,01 мм). Найбільше розповсюдження має глобигериновий мул. Більш крупні відклади (пісок, гравій, галька) розташовуються головним чином близько берега.

Х і м і ч н и й склад води. Склад соленої води океану наступний: хлориди – 88,7 %, сульфати – 10,8 %, карбонати – 0,3 %, інші сполуки 0,2 5. Це співвідношення між елементами залишається постійним. Але загальна концентрація розчинених солей міняється в залежності від приходу прісних вод і випарування. Середня солоність води океану рівна 35‰, але від району до району вона міняється майже від часток ‰ до 40-41,5 ‰ в тропічних морях з великим випаруванням (Червоне море, Персидська затока). У відкритому океані в зоні пасатних вітрів солоність досягає величини 37,5‰ і зменшується на екваторі до 34,5 ‰ і у високих широтах до 30-33 ‰. Сезонні коливання солоності спостерігаються до глибини 100-150 м, але найбільш різко виражені в шарі10-25 м, в якому відбувається сильне опріснення вод океану (за рахунок опадів, танення льоду, річкового стоку і т.д.). Нижче глибини 150 м розподіл солоності повністю залежить від глибинної циркуляції, що переносить води, занурені з поверхні. Величина солоності тут коливається від 34,6 ‰ до 34,9 ‰. Крім солей, у воді окену розчинені гази: азот, кисень, сірководень, вуглекислота та ін. Особливо важливе значення має кисень, який поступає з атмосфери і при фотосинтезі водоростей. Вміст кисню в шарі води глибиною до 100-150 м коливається від 4 мг/л,біля екватора, до 8-7 мг/л в полярних областях. В глибинних шарах він зменшується до 2,5-3,0 мг/л. Але на глибинах 150-800 м є шар з мінімумом кисню, вміст якого в ньому зменшується до 1-0.5 мг/л, а в окремих районах рівний нулю.

Т е м п е р а т у р а.Тепловий баланс океану складається головним чином з балансу променевої енергії, що поглинається і випроміню­ється поверхнею (радіаційний баланс), втрати тепла на випарування, турбулентний обмін океану і атмосфери, адвекцію (перенос) тепла течіями. Співвідношення між основними складовими теплового балансу міняються від місця до місця, що створює різні температурні умови на поверхні. Найбільша температура води на поверхні + 27^о, 29^о відмічається на екваторі, на широті 30^о вона складає +17^о, +18^о зимою і +25^о влітку; на широті 60^о зимою буває нижче 0^о, літом може досягати +10^о. В полярних областях температура міняється від – 1,5^о до – 1,9^о. Велика теплоємкість води згладжує сезонні коливання температури, які спостерігаються до глибини 100-150 м і обумовлює величезні теплозапаси в океані. Сонячне тепло, що поглинається верхнім шаром океану потужністю 1 см, який затримує 94 % тепла, що поступила на поверхню. Нижче воно передається процесами переміщення і вертикальною циркуляцією. В результаті температура зменшується з глибиною в придонному шарі складає +1,4, +1,8, в полярних областях – нижче 0.

Г е о г р а ф і ч н а з о н а л ь н і с т ь. Розподіл фізичних і хімічних характеристик води в поверхневому шарі океану підпорядковано за­гальним закономірностям географічної зональності. Однак в субтропічних широтах обоїх півкуль і північних помірних широт західних і східних частин океану широтна зональність порушується меридіональними переносами води.

П р о ц е с и п е р е м і щ е н н я. В океанах проходять безперервні переміщення води: молекулярне, турбулентне і конвентивне. Основне значення мають два останні. Турбулентне переміщення зв’язане з силою тертя і супроводжує будь-який рух води океану. Воно визначає головним чином передачу тепла від поверхні океану на глибини, а також вирівнюванню гідрологічних характеристик в глибинних шарах. Конвективне переміщення зв’язано з порушенням нормальної густинної послідовності шарів. Найбільше значення має конвекція, що розвивається при зимовому охолодженю поверхні океану, коли вона охоплює потужний шар води і в окремих замкнутих морях з високою солоністю води розповсюджується до дна (Червоне море, Середземне море). Процеси перемішування проходять як у вертикальному, так і в горизонтальному (бокове перемішування) напрямах. При перемішу­ванні вод різних температур і солоностей проходить ущільнення і занурення поверхневих вод в глибини океану.

Ц и р к у л я ц і я в о д и. В поверхневому шарі води (глибиною до 150-200 м) визначається в основному системою пануючих над океа­ном вітрів. Для цього шару характерні антициклональні круговороти в тропічних і субтропічних широтах і циклональні круговороти у високих широтах. В помірних широтах ці круговороти розділяються зоною східних течій, а біля екватора – зоною між пасатних (еквато­ріальних) противотечій. В Атлантичному і Індійському океанах пасатна протитечія має сезонний характер, в Тихому океані існує цілий рік. В областях мусонних вітрів поверхневі течії носять сезон­ний характер. Найбільш яскравим прикладом таких течій є система течій в північній частині Індійського океану і північно-західній части­ні Тихого океану. Глибше 200 м циркуляція вод визначається голов­ним чином існуючою в товщі океану різницею густини води. Води, що занурились з поверхні в районах, де сходяться різні течії (зона сходи мості), і в результаті зимового охолодження і сповзання по материко­вим схилам полярних областей, на глибинах до 1000 м, здійснюють, очевидно, циркуляції подібні циркуляціям поверхневих вод. На вели­ких глибинах в напрямку течій переважає меридіональна складова. Глибинні води повертаються на поверхню океану в зонах розходжень­ня поверхневих течій і в областях згону поверхневих вод. Таким чином проходить постійне оновлення вод на всіх глибинах океану.

Х в и л і. Крім поступового руху або вертикального переміщення шарів води, для динамічного стану океану характерні хвильові рухи, викликані вітром, приливними явищами або землетрусами (сеймичні). Вітрові хвилі спостерігаються тільки у верхньому шарі до глибини в середньому 50-60 м. Приливні і сейсмічні хвилі охоплюють всю товщу води океану.

Р і в е н ь о к е а н у міняється під впливом приливних і згінно-нагінних явищ і зміни атмосферного тиску. Найбільшої величини ко­ливання рівня досягаються під впливом приливних явищ (в затоці Фанді до 18 м). Періодичність приливних коливань рівнів бувають півдобова, добова і змішана. Зміни рівнів, зв’язані з атмосферним тиском, мають сезонний характер. Неперіодичні коливання рівнів викликаються короткотерміновим впливом згінно-нагінних явищ.

Л ь о д и о к е а н уутворюється у високих широтах, де внаслідок малої кількості сонячного тепла він зберігається до кількох років. Багаторічний льод (пак) поступово виноситься течіями і вітром в помірні широти, де тане. Найбільшої товщини (3-5 м) пак досягає в Арктичному басейні. В замкнутих морях помірних широт, які харак­теризуються суровими зимовими умовами, утворюється однорічний лід. Крім того, в океані зустрічаються численні айсберги, що відрива­ються від материкових льодів, які сповзають в океан. Найбільше роз­повсюдження вони мають в Антарктиді і в північно-західній частині Атлантичного океану. В Атлантичний океан вони виносяться з Бафі­нова і Гренландського моря.

Ж и т т я в о к е а н і. Живі організми населяють всю товщу води океану. Органічний світ океану ділиться на бентос (донне населення), плактон (пасивно плаваючі) і нектон (активно плаваючі). Рослинний світ нараховує більше 10 тис. видів; який представлений фітопланк­тоном і фітобентосом. Рослини живуть у верхньому освітленому шарі глибиною до 200-300 м. Кількість видів тварин досягає 150 тис. видів. З них молюсків 60 тис., ракоподібних 20 тис., риб 16 тис., одноклітинних тварин більше 15 тис., вільно живучих черв’яків бі­льше 10 тис., кишечнопорожнинних біля 9 тис., іглошкірих 5 тис. і губок 5 тис. видів. Ссавці представлені китоподібними і ластоногими (моржі, тюлені та ін.). Кількість видів різко зменшується в напрямку від екваторіального поясу до полюсів, а також із збільшенням глибини. Кількість організмів в будь-якому районі океану і швидкість їх відновлення (біологічна продуктивність) визначається головним чином кількістю розчинених в морській воді різних біогенних речовин, особливо сполук фосфору, азоту, кремнію і заліза. Вказані речовини нагромаджуються переважно в глибинних шарах океанічних вод, звідки вони піднімаються у верхні шари в результаті вертикальної циркуляції. Райони значної вертикальної циркуляції є тому найбільш багатими у відношенні числа особин і ступеня їх розвитку. До таких районів відносяться головним чином райони циклонічних течій.

Пасати (з голландського passaat) –стійкі (постійно існуючі) повіт­ряні течії (вітри) в тропічних широтах, направлені в обох півкулях від субтропічних областей високого тиску (субтропічних антициклонів), від широт 25^о – 30^о, до екватору. Внаслідок обертання Землі, напрям П. відхилені від меридіонального напрямку в Північній півкулі вправо, в Південній півкулі – вліво. Переважаючий напрямок вітру в П. протягом року мало міняється. Відхилення від нього в окремі ви­падках невеликі і нетривалі. В Північній півкулі П. біля поверхні Землі мають загальний напрямок з північного сходу на південний за­хід, в Південній півкулі – з південного сходу на північний захід. Швидкість вітру – середньому 5 – 6 м/с; П. розповсюджуються на шар повітря висотою кілька кілометрів; близько від екватора – до 15 км влітку і 6 км взимку, в субтропіках – біля 5 км влітку і менше 2 км взимку. Вище вітер приймає, в загальному, протилежний напрямок, так звані антипасати.

Південна Америка – материк в Пд. частині З. півкулі між Тихим океаном на 3. і Атлантичним на С. Більша частина материку знаходиться в Пд. півкулі, значна – в екваторіальному і суб­екваторіальному поясах. В субтропічні і помірні широти Пд. півкулі материк заходить тільки своєю звуженою частиною. Найбільшої ширини (більше 5000 км) Пд.А. досягає від 5^о пд.ш. Крайня західна точка материку – мис Париньяс, 81^о20^/ з.д., крайня східна точка – мис Кабу-Бранку, 34^о46^/. На південь від 40^о пд.ш. ширина материка не перевищує 600 км. Північна точка материку – мис Гальїнас, 12^о28^/ пн.ш., південна – мис Фроуерд в Магеллановій протоці, 53^о54^/ пд.ш. Крайня південна точка архіпелагу Вогненна Земля – мис Горн на однойменному острові, 55^о54^/ пд.ш. На Пд. материк протокою Дрейка відо­кремлений від Антарктиди, на Пн. Панамськім перешийком з'єд­нується з Пн. Америкою. До Пд. А. відносять острови: Підвітряні і Тринідад на Пн.з, Фолклендські на Пд.-С., архіпелаги Вогнена земля на Пд. і Чілійський на Пд.-З. Площа материка з островами 17,855 млн. км². З них тільки 150 тис. км² приходиться на острови.Берегова лінія, окрім Пд.-З., розчленована слабо.

Рельєф і геологічна будова. Велику східну частину Пд. А. утворюють середньо-висотні нагір'я і низовинні рівнини, вся Пн. і 3. материка облямовані високою гірською системою Анд. Позаапдійській С. займає головним чином Півден­ноамериканська платформа, виступи якої утворюють Гвіанське (г. Рорайма 2 771 м) і Бразильське (г. Бандейра 2884 м) нагір'я. Вони складені в основному докембрійськими| крісталічними породами, місцями прикритими континентальними і частково морськими палео­зойско-мезозойськими відкладами і лавами (плато Парани). Перева­жає горбистий рельєф (висоти400 – 800 м), залишкові столові піщаникові плато («шапади») або глибові масиви брил. Прогини платформи, заповнені головним чином континентальними неоген – четвертинними відкладами, виражені у вигляді плоских низовин – Орінокської, Амазонської (Амазонія) і Лаплатськой (названої на Пд. Пампой); на Пн.-З. від останньої лежать рівнини Гран-Чако, висотою на 3. до 500 – 600 м, а з 3. на Пд. вона облямована крайовими платформеними бриловими хребтами Предкордільер і Пампинських сьерр висотою до 2 – 6 тис. м. Крайній Пд.-С. материка займає також древня Патагонська платформа із за­лишками мезо-кайнозойського осадового покриву і льодовикових відкладень. Поверхню Патагонії утворюють східчасті плато висотою 1,0 – 2,2 тис. м, уступами, що спускаються на С. Анди майже на всьому протязі досягають значних висот (г. Аконкагуа 6 960 м) і складаються з безлічі хребтів-«кордильер». Вони сформовані під час альпійської (мезокайнозойськой) складчастості, але включають і древні структури, що створюють ядра головним чином східніх хребтів. Західні хребти складені мезозойсько-палеогеновими відкла­дами з величезними інтрузіями гранодіорітів і вулканічними товща­ми. Для них особливо характерний древній і сучасний вулканізм і землетруси (катастрофічний землетрус в Чилі в 1960). Багато вершин Анд є діючими і погаслими вулканами. Снігова лінія лежить в середньому на висотах 4800 м, численні хребти несуть вічні сніги і льоди; в центрі вона підіймається до 4700 – 6 300 м, ана Пд., де розвито потужне зледеніння, спускається до 500 – 700 м. Для Центральних Анд характерні пустинні міжгірські плато - пуни висотою 3500 – 4600 м, адля північних – глибоко розчленовані ущелинами рік

Корисні копалини. На Гвіанському і Бразильському нагір’ях – великі родовища залізних і марганцевих руд, бокситів, рідкісних металів, в предгірних і міжгірських прогинах Анд – нафта, в нагір’ях Анд - родовища руд міді, поліметалів, олова, вольфраму, платини та ін.

Клімат. Найбільш масивна і широка (до5150 км) частина Пд. А. лежить в низьких широтах, в помірні заходить лише вузька південна частина. Тому на материку переважають екваторіальні, субекваторіальні і тропічні типи клімату. В західній Амазонії, на 3. Гвіанського нагір'я, в Андах Пн. Еквадору і Пд. Колумбії поширений екваторіальний жаркий (у горах – прохолодний) і постійно вологий клімат. На Пн. і на Пд. (до 20° пд. ш.) від екваторіального поясу, а також у східній Амазонії і на 3. Еквадору – субекваторіальний клімат, не менш жаркий, але з великими амплітудами крайніх температур і вираженим (звичайно зимовим) посушливим сезоном. У тропічному поясі на С. (до 24°-28° пд. ш.) – пасатний вологий клімат, на побережжі жаркий і схожий з екваторіальним, на нагір'ї із зимовими пониженнями температур до 0°; на рівнинах Гран-Чако – континентальний літньо-вологий, схожий з субекваторіаль­ним, на нагір'ї Анд - різко континентальний високогірсько-пустинний, а на західному узбережжі між 5°- 28° пд. ш. – пустинний, відносно прохолодний. У субтропічному поясі (до 38° - 42° пд. ш.) на С. (Пд. Бразильського нагір'я і С. Пампи) - рівномірно-вологий і теплий клімат, в центрі – континентальний посушливий із спекотним літом, на 3. – середземноморський (посушливий до 38° пд. ш. і більш вологий між 32° - 42°). У помірному поясі «підвітряна» Патагонія має напівпустинний клімат (температури влітку до 34°С, взимку на плато до -35°) і, навпаки, З. Анди (Пд. Чилі) – океанічний прохолодний і дуже вологий.

Гідрографія. Стік з більшої частини Пд. А. здійснюється в Атлантичний океан. У нього впадає найбільша за площею басейну і сама повноводна ріка Землі - Амазонка, яка протікає в екваторіальних широтах. Її численні притоки та інші ріки в субекваторіальних і тропічних поясах (найбільші – Парана з Парагваєм, Оріноко, Сан-Франсисько) мають майже виключно дощове живлення, бурхливі літні повені і різкі спади взимку; на нагір’ях вони дуже порожисті і рясніють водоспадами. Ріки Патагонії, глибоко врізані в плато, - маловодні. У Тихий океан стікають короткі бурхливі ріки з Пн. і Пд. Анд, які живляться дощами і танучими снігами і льодовиками. У Гран-Чако, Пампе, областях Прекордільер, нагір'ї Центр. Анд і західній пустинній смузі величезні площі позбавлені зовнішнього стоку і мають багато солоних озер і солончаків. У Пд. Андах великі льодовикові озера (Буенос-Айрес та ін.), у Центр. Андах – велике тектонічне озеро Тітікака, а на Пн.з. материка - озеро-лагуна Маракайбо

Рослинність і ґ р у н т и. У області екваторіального клімату поширені густі вічнозелені вологоекваторіальні ліси – гілеї, абосельвас на опідзоленних латерітних ґрунтах. В поясах суб­екваторіального клімату, в залежності від тривалості посуш­ливого періоду, спостерігаються різні типи листопадно-вічно­зелених лісів (на С. Амазонії, на Гвіанському нагір'ї і на Пн. Бразильського, на С. Анд Перу), високотравні саванни - льянос (на низовині Оріноко), чагарникові саванни – кампос-серрадос (у центрі Бразилільського нагір'я) або сухих рідколісів - каатинга (на Пн.-С. Бразильського нагір'я) і червоних, коричнево-червоних і червоно-бурих ґрунтів. У тропічному поясі вологотропічні ліси на лате­рітних ґрунтах Бразилійського нагір'я зміняються на 3. в Гран-Чако сухим рідколіссям на коричнево-червоних ґрунтах, переходячими у пустелі на замкнутих плато Анд і західному побережжі. У субтропіках на Пд. Бразильського нагір'я - між 24° - 30° пд. ш. поширені хвойні ліси на червоноземах, на південь від 30° - трав'яниста савана, схожа з преріями на червонувато-чорних ґрунтах; в Пампе – лучний степ з чорноземними ґрунтами, нині розораний або використовуваний під випас, який переходить на 3. в сухий степ з сіро-коричневими ґрунтами і в напівпустелі; на 3., між 28° - 38° пд. ш. – жорстколистяні ліси і чагарники на коричневих ґрунтах, а між 38°-42° - вічнозелені листяні і хвойні ліси на бурих лісових ґрунтах. У Патагонії переважає чагарникова напівпустеля з бурими ґрунтами, а в Пд. Андах – густі змішані ліси на гірськолісових бурих ґрунтах. Пд. А. – р батьківщина багатьох цінних рослин: гевеї, хінного, червоного дерева, какао та інші.

Тваринний світ Пд. А. дуже багатий і різноманітний. Багато ендемічних видів, родів і навіть родин. Пд. А. (разом з Цент­ральною) виділяється в особливу Неотропічну область і включає дві підобласті – Бразилійську і Чилійсько-Патагонську. Найбільшою своєрідністю і фауністичним багатством характеризуються вологі тропічні ліси. З ними зв’язані всі американські (широконосі) мавпи, які поділяються на дві родини – ігрункові і капуцинові. З представників родини неповнозубих в тропічних лісах є лінивці, що проживають на деревах. До життя на деревах пристосовані деякі мурав’їди. З хижаків тропічних лісів з родини кошачих є оцелоти, невеликі ягуарунді і великі сильні ягуари. З хижаків, що належать до родини собачих, належать лісова або чагарникова собака. Копитні тварини нечисленні в Пд. А. Серед них – тапір, невелика чорна свиня-пекарі і малорослі спиценогі олені. В тропічних лісах Пд. А. багато птиць (особливо папуг і дрібних вороб’їних, гніздяться численні види мурав’їв. Фауна більш сухих просторів материку – саван трохи інша. З хижаків, крім ягуара, розповсюджена пума, оцелот, кішка Пампи. З собачих хижаків характерний гривастий вовк. З неповнозубих – броненосець. Характерною особливістю саван є наявність численних побудов термітів. В горах Анд розповсюджені південноамериканські представники родини верблюдових – лами. Відомі два види лам – вигонь і гуанако. Дикі лами зустрічаються рідко. Індійці розводять два їх види: ламу і альпаку. З хижих птиць в Андах зустрічається кондор.

Північна Америка – материк, що знаходиться Західній півкулі. Його крайні точки: на Пн. – мис Мерчісон (71^о 50^!), на З. – мис Принца Уельського (168^о з.д.), на С. мис Сент-Чарз (55^о 40^!). На Пд. з’єднується з Південною Америкою через Панамський перешийок. Південною точкою материка вважають мис Мар’ято (7^о 12^ا пн. ш). До Північної Америки часто відносять Центральну Америку. Площа материкової частини Північної Америки 20,36 млн. км², островами 24,25 млн. км². Найбільші острови: Гренландія, Канадський Арктич­ний архіпелаг, Вест-Індія і острови біля західних берегів материку – Алеутські, архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлотти, о. Ванкувер та інші. Північну Америку обмивають: з півночі Північний Льодовитий океан з Гудроновою затокою, що глибоко входять в сушу, на сході і південному сході – Атлантичним океаном з Мексиканською затокою, на заході – Тихим океаном з Каліфорнійською затокою. Найбільші півострови: на півночі – Бутія, Мелвін; на сході – Лабрадор, Флорида, Юкатан; на заході – Каліфорнійський, Аляска, Стюард.

Б е р е г и Пн. А. розчленовані вкрай нерівномірно найбільш порізані береги гірських районів, що випробували зледеніння, - Грен­ландія, східні частини Канадського Арктичного архіпелагу, Тихо­океанське узбережжя Канади і південь Аляски. Вони належать до льодовиково-тектонічним і льодовиково-ерозійним типам і представ­ляють собою складні системи фіордів. Береги затоки Святого Лаврен­тія – рівні абразійні і бухтові, півострова Нова Шотландія і північно-східної частини США – тектонічні і ерозійно-тектонічні з численними шхерними островами. На південь від 43^о пн.ш. береги Атлантичного океану акумулятивні, лагунні, ускладнені естуаріями і дельтами річок. Особливо крупні естуарії характерні для ділянки берега між 37^о і 40^о пн.ш. На півдні Флориди і в деяких районах Центральної Америки береги утворені побудовами коралів і зарослями мангової рослин­ності. Береги Тихого океану, крім Північної частини розчленовані слабше, особливо від Каліфорнійського півострова до границі США і Канади, де переважають береги абразійно-бухтового типу.

Рельєф і геологічна будова.Більшу частину Пн. А. утворюють рівнини, низини і невисокі гори. Біля 1/3 (на З.) займають високі хребти, плато і плоскогір'я Кордільєрів. Середня частина материка і район на Пн. і від неї займає Північно-Американська платформа. На Пн платформи розташований Канадський щит, складений докембрійськими метаморфічними породами і граніта­ми. Материкова частина щита – горбисте Лаврентійське плоскогір'я, перетнуте грядами з льодовикових відкладень. Пануючі висоти плоскогір'я 150 – 500 м; найбільша висота – 600 м на Пд. і 1676 м на С. Це підняття продовжується на островах Канадського Арктичного архіпелагу і в Гренландії, утворюючи нагір'я висотою до 3700 м. На Пд. від Великих озер породи докембрія занурюються під потужній покрив палеозойських і мезозойських осадових порід, перекритих четвертинними льодовиковими відкладами і лесом, що утворюють поверхню Центральних і Великих рівнин. Перші мають висоти 200 – 500 м, сильно взгорблені льодовиком на Пн.з. і розчленовані ріками. Розташовані на 3. Великі рівнини мають висоту від 500 м на С. до 1600 м на 3. Їх поверхня сильно розчленована річковими долинами і ярами. На С. від Центральних рівнин лежать сильно зруйновані Аппа­лачські гори. У Пд. частині вони мають верхнепалеозойський (герцинсь­кий) вік і складаються переважно з коротких хребтів, що досягають висоти 2036 м, і широких долин; що круто обриваються на C. до низького плато Підмонт. Пн. Аппалачі мають нижньопалеозойський (каледонський) вік і складаються з розрізнених гірських піднять висотою до 1900 м. Середньовисотні гори цього віку займають також велику частину острова Ньюфаундленд, Пн.-С. і Пн. Гренландії і Пн. Канадського Арктичного архіпелагу. На Пд. від Аппалач палеозойські складки занурюються під мезо-кайнозойські осадові породи, створюючі плоску, місцями заболочену Примексиканську низовину. Кордильєри майже на всьому своєму протязі складаються з трьох основних гірських ланцюгів і поясу внутрішніх плато, плоскогір’їв. Східний ланцюг утворюють складчасто-брилові хребти мезо-кайнозойського (лараміїського) віку: Брукса, Макензі, Скелясті гори. Вони мають масивні форми, розділені широкими улоговинами, на Пн. оброблені древніми і сучасними льодовиками. На 3. від них розташовуються плоскогір'я Юкон, внутрішнє плато Британської Колумбії, Великий Басейн, плато Колорадо і Мекси­канське нагір'я. Цей пояс плато і плоскогір’їв висотою в основному 1000 – 2500 м має древню, омолоджену складчасто-брилову струк­туру і характеризується численними, сильно зруйнованими хреб­тами, безстічними улоговинами і розчленованими ріками плато. На 3. він облямований хребтами мезозойського (невадійського) віку: Аляскінським, Сьера-Невадою, Західною Сьерра-Мадре та ін. На Алясці Кордильєри досягають висоти 6194 м (г. Мак-Кинлі вища точка Пн. А.). Для цього поясу хребтів характерний широкий розвиток щільних інтрузивних порід і значне сучасне оледеніння, особливо на Алясці. На 3. Кордильєри утворені ланцюгом молодих кайнозойських складчастих хребтів висотою в основному до 2 000 м. На Пд. від Мексиканського нагір'я Кордильєри розпадаються на 2 гілки: східну, яка утворює острови Вест-індії, і західну. Кордильєри є областю інтенсивного сучасного вулканізму і високої сейсмічної активності (Мексика, Пд.-З. США).

Корисні копалини. До Канадського щита приурочені великі родовища заліза, урану, нікелю, кобальту, міді, допалео­зойських товщ Північно-Американської платформи – родовища горючого газу, нафти і вугілля. В надрах Кордельєрів знаходяться великі родовища золота, міді, вольфраму, цинку, свинцю та інших кольорових і рідкісних металів, а також нафти. У Скелястих горах і на Флориді відомі родовища фосфатно-уранових руд.

К л і м а т. Розташування гір на С. і 3. материка полегшує вторгнення у внутрішні райони холодного повітря із Пн. і теплого з Пд., що визначає нестійку погоду на більшій частині материка. Канадський Арктичний архіпелаг, Гренландія і Пн. частина материка мають суворий арктичний клімат. Середня температура січня до -36°, липня – нижче +10°, річних опадів від 200 мм на 3. до 500 мм на С. Субарктичний пояс (від 58° пн. ш. на 3. і 50° - 53° пн. ш. на С.) характеризується в західній частині (біля Тихого океану) рясними опадами, теплою зимою і прохолодним літом, в центр, частини (на С. від Кордільєрів) значною континентальністю і лютими морозами (абс. мінімум -64°), на С. – м'якою зимою і сирим холодним літом. Помірний пояс (на Пн. від 40° пн. ш.) характе­ризується м'яким, дуже вологим (річна сума опадів до 6000 мм) кліматомна 3., різко континентальним на внутрішніх плоскогір’ях Кордильєрів і помірно континентальним на С. У субтропічному поясі (що включає весь південь США, окрім Пд. краю Флоріди) і західної частини штату Каліфорнія, має м'який середземно­морський клімат, внутрішні плоскогір'я Кордельєрів – дуже жаркий, континентальний сухий клімат, східне побережжя – вологий мусонний. У тропічному поясі внутрішньої частини Мексикансь­кого нагір'я мають клімат посушливий, решта районів – вологий клімат з літнім максимумом опадів.

Г і д р о г р а ф і я. Рікиіки більшої частини Кордельєрів відносяться до басейну Тихого океану. Найбільші з них – Колумбія, Фрейзер, Колорадо – живляться снігами і льодовиками, бурхливо розливаються влітку, мають круте падіння і часто утворюють глибокі каньйони (найбільший – на р. Колорадо). Ріки басейну Пн. Льодовитого океану (найбільші – Макензі, Нельсон,Черчилль) мають невироблений профіль, протікають через численні озера, значну частину року покриті кригою, розливаються на початку літа, створюючи в періоди льодоходу зажори. Більшу частину басейну Атлантичного океану дренує р. Міссісіпі. Праві притоки Міссісіпі маловодні, несуть велику кількість вмучених наносів; ліві (найбіль­ший – Огайо), що стікають з Аппалачів, несуть багато води; розли­ваючись весною, спричиняють повені в нижній частині ріки. На Лаврентійському плоскогір'ї і на Пд. від нього багато озер, в т.ч. Великі озера, Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска та ін.

Ґ р у н т и. Пн. частину материка покривають тундрові, болотні і підзолисті ґрунти. У районі Великих озер вони зміню­ються дерново-підзолистими і бурими лісовими ґрунтами; останні панують в районі Аппалач. На сухіших Центральних рівнинах і Великих рівнинах вони поступово змінюються зі С. на 3. чорноземновидними ґрунтами прерій, чорноземами, бурими і кашта­новими ґрунтами. На Приатлантичні низовині переважають червоноземи і жовтоземи, що змінилися в пд. частині Центральних і Великих рівнин червонувато-чорними ґрунтами прерій і сіро-коричневими ґрунтами. У Кордельєрах панують гірничо-лугові і гірські бурі лісові ґрунти, в улоговинах і на плато середніх і південних частин - каштанові, бурі і сіроземи, у області серед­земноморського клімату – гірські коричневі і сіро-коричневі.

Рослинність. Пн. половину Канадського Арктичного архіпелагу і північного побережжя Гренландії займають майже позбавлені рослинності арктичні пустелі. На південь вони переходять в мохову, мохово-лишайникову і чагарникову тундру (що займають пд. частину Канадського Арктичного архіпелагу, які простяга­ються широкою смугою уздовж північного побережжя материка). Південніше лежить зона тайги (на С. – ялина, ялиця, модрина і сосна з домішкою берези, тополі і осики, па 3.— ситхінськая ялина, дугласія, західний гемлок). В районі Великих озер переважають змішані хвойно-широколистяні ліси (сосна, ялина, клен, береза, гемлок), перехідні в густі широколистяні ліси Аппалач (каштан, дуб, клен, липа, гікорі, тюльпанове дерево). На 3. від Міссісіпі ці ліси змінюються прерією і степами (прерії і степи ниніповністю розорані). На Великих рівнинах – сухими низькотравними степами. Приатлантична і Примексиканська низовини зайняті в основному субтропічними сосновими і сосново-дубовими лісами з домішкою вічнозелених. Останні переважають на Пд. Флоріди, де зустрі­чаються тропічні рослини. На внутрішніх плоскогір’ях| Кордельєрів основні типи рослинності – різнотравно-злакові степи, чагарникові (полин, лобода) і чагарникові (салове дерево, креозотовий кущ) пустелі; на Пд. від 30° пн. ш. численні сукуленти (кактуси, агави, юкки). На Пд. Мексиканського нагір'я і в Центр. Америці переважають тропічні вічнозелені ліси, рідколісся і савани.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: