Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Друкується за рішенням вченої ради Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім.. С. Дем’янчука 6 страница




Тваринний світ. Для зони тундри найбільш характерні північний олень, тундровий вовк, білий ведмідь, оригінальний вівцебик, песець; для тайги – бобер, американський лось, олень вапіті, канадська рись, іглошерст, звичайний скунс; для широко­листяних і субтропічних лісів на С. материка – віргінський олень, ведмідь барібал, американський борсук, деревний дикобраз, вилохвостий лунь, каролінський папуга, колібрі. У зоні степів і прерій численні гризуни – зайці, ховрахи, лугові собачки. Для гірничо-лісових ландшафтів Кордельєр характерні товсторогий баран, ведмідь гризлі, пума; для пустинно-степових плоскогір’їв – вилорог, повзуни, в т.ч. гримуча змія.

Північний Льодовитий океан – найменший з чотирьох океанів земної кулі. Розташований між Євразією і Пн. Америкою. Площа 13,1 млн. км2, об'єм 17 млн. км3. Береги на 3. переважно фі­ордові, місцями дельтові; на С. – дельтові і лагунні. Багато островів, усі – материкового походження (Канадський Арктичний архіпелаг, Нова Земля, Північна Земля та ін.), розташовані на материковій мілині шириною до 1200 – 1300 км. Рельєф дна утворює в основному 2 котловини – Канадсько-Сибірську глибиною більше 4000 м і Гренландско-Європейську глибиною до 5449 м. Котловинирозділені хребтом Ломоносова (найменша глибина 954 м). Ґрунт на мілководдях – пісок і піскуватий мул, в котловинах – мул. Клімат – арктичний. Круглий рік панує антициклоп, який влітку значно слабшає і розвивається циклонічна діяльність. Температура повітря взимку -40°, +3°, влітку 0°, +6°. Хмарність взимку 40 – 50%, влітку 90 – 95%. Опадів 75—250 мм в рік. Поверхневі течії утворюють антициклональний круговорот, на 3. – антициклональний і циклональний круговороти. Атлантичні води поступають в Пн. Л. о. в потоці Північно-Атлантичної течії, яка проникає до північних берегів Шпіцбергена, де занурюється на глибини до 600 – 900 м. Водообмін з Тихим океаном не відіграє великої ролі. Температура води в шарі від 0 до 100 – 250 м від -1° до -1,75°, солоність 30,0 – 32,0 ‰ на поверхні і 34,6 ‰ на глибині 150 – 250 м. В прибережних водах температура| змінюється протягом року від -1,5° до +8°, солоність менше 25 ‰. У шарі від 100 – 250 м до 600 – 900 м, зайнятому водою, температура від 0° до +2,5°, солоність 34,7 – 34,9 ‰. У глибинному шарі від 600 – 900 м до дна температура від -0,85° до -0,40°, солоність 34,90 – 34,96 ‰. Круглий рік 2/3 поверхні Пн. Л. о. покрито багаторічною кригою. Товщина крижаних полів 3 - 4 м, торосистого льоду 20 – 25 м. У прибережній зоні утворюється припай. Зустрі­чаються айсберги. Льоди дрейфують в основному з С. на 3. і виносяться разом з гренландськими айсбергами в Атлантичний океан. Приливи в Пн. Л. о. переважають неправильні півдобові, величиною до 1 м. Найбільша величина 6,1 м (у Іокангській затоці). Рослинний і тваринний світ Пн. Л. о. представлений арктичними і атлантичними формами. Число видів і особин організмів убуває у напрямі до полюса. Фітопланктон складається з 67 видів, головним чином діатомей. Донну флору складають фукуси, ламінарії, алярії та інші. Зоопланктон включає до 300 видів. Величезні нагро­мадження утворюють північноатлантичні риби в т.ч. оселедці, тріска, пікша та ін. Водяться кити, моржі, тюлені, білі ведмеді. Перераховані види риб і ссавців (крім білих ведмедів) є об’єктом промислу. Найбільші порти розташовані в Росії: Мурманськ, Архангельськ.

Півострів – ділянка суші, оточена з трьох сторін водою і з однієї сторони з’єднана з масивом суші (материка, острова, півострова).

Плато – рівнина, піднята над рівнем моря і відділена від нижче розташованих ділянок крутими схилами, деколи уступами. Типи плато: структурні, складені горизонтально залягаючими шарами; вулканічні, в яких нерівності попереднього рельєфу залиті лавою; денудаційні – підняті денудаційні рівнини (пенеплени і абразійні рів­нини); і нагірні – міжгірні западини, заповнені продуктами вивіт­рювання з навколишніх гір.

Плоскогір’я – більш-меншзначні і високо підняті ділянки суші з рівнинними або ступеневими вододільними просторами, або це плос­ковершинні і часто обмежені уступами обширні ділянки платформне­ної суші. Нерідко плоскогір’я глибоко розчленовані річковими доли­нами, у зв’язку з чим їм характерні різкі коливання висот. Окраїни плос­когір’їв деколи мають характер гір (наприклад в Африці).

Передгір’я – понижені периферійні частини гірських систем і хребтів, які мають горбистий або гірський характер рельєфу. Як правило складені менш древніми породами, ніж осьові частини хребтів. Максимальні абсолютні висоти передгір’їв від 500 до 2500 м. Деколи передгір’я мають місцеву назву: на Північному Тянь-Шані – прилавки, у Ферганській долині – адири.

Протоки – звуженічастини Світового океану, що розділяють будь-які дві ділянки суші (два материка, острів і материк, два остро­ви). З’єднують океани (протоки Магеллана, Дрейка), моря Босфор, Дарданели), моря з океанами (Гібралтарський, Ла-Манш, Берінгів). Протоками називають також протоки між озерами або частинами озер.

Пустелі – природні зони, що відрізняються крайньою посуш­­ливістю. Діляться на пустелі помірного, субтропічного і тропічного поясів. Характеризуються вкрай незначною кількістю атмосферних опадів, жарким літом, великою випаровуваністю і значними добовими і річними амплітудами коливання температур повітря і поверхні ґрун­ту, відсутністю постійних поверхневих вод (за виключенням “транзит­них рік”), нагромадженням у верхніх шарах ґрунтів солей, розрідже­ним рослинним покривом або його відсутністю. Крім зональних, є гірські пустелі. Загальна площа усіх пустель планети за різними да­ними від 15 до 20 млн. км2.

В зону пустель помірного поясу входять усі рівнинні території Середньої Азії (Таджикистану, Узбекистану, Туркменії) та південні частини Казахстану, а також пустелі Західного Китаю. Великі площі займають пустелі субтропічних і тропічних поясів на північному захо­ді Індії, в Пакистані, Ірані, Іраку і майже повністю Аравійський пів­­острів. В Африці пустелі займають всю північ материку, за виклю­ченням північно-західної гірської частини. В південно-західній части­ні Африки вони займають вузьку берегову смугу (пустеля На­біб). В Північній Америці пустелі займають міжгірні депресії (пустелі Мохо­ве, Хіла та ін.). В Південній Америці пустелі простягаються смугою вздовж західного побережжя материка (пустеля Атакама) в Перу і північній частині Чилі, а також в північно-західній частині Аргентини. В Австралії пустелі займають центральну частину материка.

Річна кількість атмосферних опадів в пустелях коливається в межах 100-250 мм, а місцями 60-80 мм і навіть нижче. В деяких з них атмосферні опади не випадають по кілька років, і навіть десятиліть, поспіль. Для пустель характерні дуже високі літні температури. Середні температури найбільш теплого місяця в Середні Азії досягають +27о, +32оС, в Північній Америці +27о, + 34оС, в Північній Африці +30о, +40оС, в Австралії біля +30оС. Зимою в пустелях помір­ного поясу переважає холодна погода. Середні температури повітря в січні 0о, –10оС, в Західному Китаю і Монголії –15о,–20оС. В тропічних пустелях температура усіх місяців позитивна, але окремі морози спостерігаються майже на всій території пустель. Для клімату пустель характерні сильні вітри (більше 10 м/сек.. Кількість сонячних днів в році 145-180 і більше.

За характером ґрунтів і рослинного покриву розрізняють пустелі піщані, кам’янисті, глинисті і солончакові. Піщані пустелі відрізня­ються найбільшим багатством рослинного покриву. Рослинність при наявності ґрунтових вод складається із заростів чагарників, частково дерев; в Середній Азії саксаулові ліси, в тропічних пустелях в оазисах культивуються фінікові пальми та інші. Кам’янисті пустелі найбільш бідні рослинністю. В північноамериканських пустелях рослинність представлена кактусами (Мексика), в Австралії – Казаріни. Глинисті пустелі групуються з солончаками і солонцями, де частіше зустріча­ються спорові рослини і солянки. У тваринному світі пустель перева­жають форми, здатні до швидкого переміщення: з копитних – кулани, антилопи; з гризунів – тушканчики, з птиць – рябчики. Багато тварин здатні швидко зариватися в пісок (гризуни, ящірки, численні комахи). Особливо характерно для пустель велика кількість повзунів. Деякі тварини на літній період впадають в сплячку. В місцях наявності води пустелі перетворюються в оази. Найбільші з них притаманні долинам в дельтам рік, що пересікають пустелі. В окремих місцях пустинні простори обводнені каналами (наприклад Каракумський канал). В оазах сконцентрована основна маса населення, тут широко розвито землеробство. Рослинний покрив пустель використовується як база тваринництва (каракулеве вівчарство в Середній Азії, Афганістані, Калахарі, Наміб).

Ріасовий тип берегів („ріас” – іспанського походження) – береги з лійкоподібними бухтами.

Рівнини – ділянки суші з незначними відносними коливан­нями висот на значних відстанях і переважно з плавними переходами від підвищень до понижень. Розрізняють рівнини первинні (підняте дно моря), наносні або акумулятивні, що утворилися в результаті акумуляції річних, озерних та морських наносів; залишкові або денудаційні, що утворилися в результаті зносу первинного рельєфу суші денудацією або руйнівною дією моря – абразією. За абсолютними висотами рівнини поділяють на ті, що нижче моря, низини з висотою до 200 м; підвищені з висотами від 200 до 500 м; нагірні з висотами більше 500 м. За структурним принципом виділяють рівнини платформенні і ерогенних (гірських) областей, головним чином в міжгірних та передгірних областях. Разом рівнини займають більшу частину поверхні суші.

Р ельєф – сукупність нерівностей поверхні земної кори, що утво­рилися в результаті взаємодії ендогенних (внутрішніх) і екзогенних (зовнішніх) процесів. Найкрупніші з нерівностей обумовлені поділом земної поверхні на материкові глиби і западини океанів. На тих і других виділяються нерівності другого порядку. На суші розрізняють рівнини, плато, височини, плоскогір’я, нагір’я і гори, в океанах – котловини, глибоководні западини, підводні хребти, плато та ін. Амплітуда нерівностей земної кори складає біля 20 000 м. На будь-якій ділянці земна поверхня являє собою нескінченне чергування піднять та знижень, які утворюють опуклі та увігнуті об’ємні тіла, що називаються формами рельєфу.За своїми особливостями форми рельєфу можуть бути замкнутими (горб, западина) або відкритими (яр, балка), додатними (підняття) або від‘ємними (зниження ).

В залежності від спрямування діяльності зовнішніх агентів (води, вітру, льодовиків тощо) розрізняють форми рельєфу акумулятивні і денудаційні. Акумулятивні форми утворюються за рахунок нагро­мадження матеріалу (бархани, дюни, моренні горби). Денудаційні (руйнівні або вироблені) форми рельєфу формуються при винесенні матеріалу (яри, карстові лійки тощо).

Сукупність генетично пов’язаних між собою форм рельєфу, взаємоподібних за будовою і віком та поширених на певній території, розглядають як генетичні типи рельєфу (наприклад, яружно-балковий рельєф лісостепової України, водно-акумулятивний рельєф Полісся).

Великого поширення набула класифікація форм рельєфу за їх розмірами: 1 .Мегаформи (планетарний рельєф) займають веле­тенські площі і утворюють найбільші комплекси рельєфу – мате­рики і океанічні западини. Часто до мегаформ відносять і великі ділянки планетарного рельєфу площею у сотні тисяч і міль­йони квадратних кілометрів (Східноєвропейська рівнина, Великий Кавказ, Карпати тощо). 2 .Макроформи (від грецьк.- “великий”, “довгий”) є складовими частинами мегарельєфу Землі і охоплюють площі у десятки і сотні тисяч квадратних кілометрів. До макроформ належать окремі хребти або западини якої-небудь гірської країни, значні ділянки крупних рівнин тощо. На Україні, наприклад, до макроформ можна віднести окремі частини Східно-Європейської рівнини (Поліська низовина, Подільська височина тощо), Карпат (Бескиди, Горгани, Вододільний хребет тощо), Криму (Головне, Внутрішнє, Зовнішнє пасма). 3. Мезоформи (від грецьк.- “середній”, “проміжний”) займають за розмірами своєрідне проміж­не становище між макро- і мікрорельєфом, і здебільшого охоплюють площі у десятки (іноді сотні) квадратних кілометрів. До мезоформ відносять долини річок, яри, балки, відгалуження гірських хребтів, кінцево-моренні пасма тощо. 4. Мікроформи (від грецьк.- “малий”) рельєфу являють собою порівняно незначні нерівно­сті, якими ус­кладнюється поверхня макро- та мезоформ. До мікроформ рельє­фу, наприклад, відносять степові блюдця таподи, карстові лійки, конуси виносу, берегові вали тощо. 5 .Нанаформи (від грецьк.- “карликовий”) – це найменші нерівності, що ускладнюють по­верхню мікроформ та форм рельєфу більш високих рангів (купини на болотах, кротовини, еро­зійні вибої тощо). Розміри форм рельєфу часто віддзеркалюють їх генетичну специфіку. Так, якщо форми мега- і макрорельєфу утворюються при визначальній дії ендогенних (внутрішніх) сил Землі, то форми менших розмірів виникають переважно внаслідок прояву екзогенних (зовнішніх) проце­сів, у тому числі і під дією антропогенезу, під яким розуміють перетворення рельєфу у процесі діяльності людини (антропогенне походження можуть мати не тільки нана- та мікроформи, але часто й мегарельф – наприклад, гідротехнічні перетворення, спорудження каналів тощо).

Ріки (річки) – водні потоки, що течуть в розроблених ними руслах (річищах) і живляться стоком атмосферних опадів. Кожна річка характеризується довжиною, шириною, площею басейну, глибиною, падінням, похилом, рівнями води, швидкостями, витратами води і наносів, хімічним складом води.

Початок ріки називають витоком, кінцеву частину – гирлом. Ріка зі своїми притоками утворює річкову систему. Ті притоки, що впадають безпосередньо в неї називають притоками 1-го порядку, ті що впадають в притоки 1-го порядку, - притоки 2-го порядку і.т.д. Річкова система характеризується протяжністю русел, їх звивистістю і густиною річкової мережі. Характер і розвиток річкової мережі обумовлюються кліматом, рельєфом геологічною будовою, формою і розміром басейну, висотним його положенням та іншими факторами. Процес розвитку кожної річкової системи і розробка її долини проходить від гирла до витоку. У верхній своїй течії річка має більш значні похили і має більшу кінетичну енергію, ніж на ділянках ниж­ньої течії, тому у верхній течії вони виконують більшу роботу по розробці своїх долин в глибину, стиранню і переносу подрібленого матеріалу. В середній і особливо в нижній течії річки розробляють свої долини головним чином в ширину і внаслідок зменшення швидкостей відкладають наноси, винесені з верхньої частини басейну. В нижній течії долина буває звичайно широкою, деколи нечітко вираженою, а русло розташовується в товщі алювіальних відкладів; течія води має спокійний характер. На схилах більшості долин розвинуті повздовжні уступи – тераси, що виникають в результаті періодичного врізання русла в дно. В залежності від рельєфу місце­вості, в межах якого вони протікають, ріки поділяються на дві великі групи: гірські і рівнинні. Багато річок на окремих ділянках можуть мати гірський або рівнинний характер.

Основними джерелами живлення рік є атмосферні опади. Виді­ляють чотири основних види живлення рік: дощове, снігове, льодовикове і підземне, тобто ріки одержують воду від дощів, танення снігів та льодовиків, а також живляться підземними водами, які виклинюються в їх долинах і руслах. Дуже часто живлення річок буває змішаним, але з переважанням одного або двох з перерахова­них. Закономірні зміни рівнів, витрат води, швидкостей течії, хімічного складу, температури води, твердого стоку, льодових утво­рень та інших явищ, що визначають стан ріки називається режимом ріки. Найважливішими характеристиками режиму є рівні і витрати води. Їх зміни залежать головним чином від живлення ріки, кліматич­них умов місцевості, по якій вони протікають. Водність річок протя­гом року коливається в широких межах. Розрізняють три основних фази режиму ріки: повіддя, повені, межень. Режим ріки може бути простим (однорідним протягом усього року) і складним (різнорідним). Складний режим мають переважно великі ріки, басейн яких знахо­диться в різних кліматичних зонах і вони одержують різні види живлення. На поверхні земної кулі ріки розподілені нерівномірно. Головний вододіл Землі ділить материки на два схили: атлантично-арктичну, яка належить Атлантичному і Північному Льодовитому океанам (53 % суші) і тихоокеанську, яка відноситься до Тихого і Індійського океанам (47 % суші). Перша область значно багатша поверхневими водами, ніж друга. Сумарний річний стік усіх річок у Світовий океан складає 36,3 тис. км3. На земній поверхні є обширні області внутрішнього стоку, або так звані безстічні області, стік з яких в океан не поступає.

Сублімація – перехід води х газоподібної фази безпосередньо в тверду фазу (проминувши рідку фазу), з утворенням кристалів снігу або льоду.

Тайга (тюркськ.) – тип рослинності, хвойний ліс, утворений одним або нечисленними видами дерев з родини ялинових (Abietaceae), деколи з невеликою домішкою листяних порід. В лісовій зоні тайга покриває величезні простори (деякі вчені вважають тайгу самостійною зоною, що поділяється на низку підзон). Тайга розвинута і в горах Середньої і Південної Європи, Азії (Тянь-Шань, гори Західного Китаю, Японії, Америки та ін.), де утворює пояс хвойних лісів. Густі, тінисті ліси, утворені ялинами, ялицями, сибірським кедром і деякими близькими породами, називають темнохвойною тайгою, ліси з модрини і сосни або з їх панівним положенням – світло хвойною. Для тайги характерні: однорідний нечисленновидовий склад деревостою, бідність або відсутність підліска, одноманітність трав’яно-чагарникового ярусу з переважанням чорниці, брусниці і деяких інших; з трав: кислиця, майник, папороті; дуже типові плавуни, грушанки. Моховий покрив з зелених мохів, досить одноманітного складу. Тайга очевидно, древній тип рослинності, що спочатку розвився в гірських умовах, в в кінці неогену розповсюдився і на рівнинах холодно-помірної зони Північної півкулі. В тайзі сконцентровані найбільші промислові запаси деревини. Тайга відіграє велику водоохоронну роль і є базою мисливського промислу.

Тераси (франц. terrasses, від лат. terra – земля) – природні горизонтальні або трохи нахилені площини на схилах річкових, балкових долин, узбережжі морів і озер. Як правило, мають добре виражені площину, уступ з бровкою та тиловий шов. Більшість терас утворюється в результаті циклічної акумулятивної і ерозійної діяльності водних потоків або хвиль в умовах тектонічних рухів земної поверхні або коливань рівня басейну (екстатичних чи кліматичних). Розрізняють акумулятивні тераси (річкові, морські, озерні, яружно-балкові) і вироблені у корінних породах ерозійні, цокольні, коли нижня частина складається з корінних порід, верхня з алювіальних відкладів та структурні (відпрепаровані горизонтальні пласти). В Україні найпоширеніші річкові акумулятивні тераси. Терасовані схили долин мають ступінчатий профіль. До річища прилягає заплава, далі – перша, друга над заплавна тераси тощо; вищі тераси старші за віком. У льодовикові зоні розвинуті переважно заплавна і дві надзаплавні антропогенові тераси Прип’яті та її приток. У східній частині лесової зони – 4 антропогенові та 2-3 пліоценові тераси, у західній до 11 антропогенових і пліоценових терас (Дністер і притоки). В Карпатських горах налічують 5-9, у Кримських – до 5 річкових терас. Найбільшу загальну ширину мають тераси Прип’яті – до 150 км. Річкові ерозійні та структурні тераси трапляються переважно в Карпатах і Кримських горах; морські простежуються на узбережжі Чорного і Азовського морів. Наслідком техногенної діяльності є штучні тераси (насипні, намивні, вироблені). Тераси є зручними формами рельєфу для будівництва населених пунктів, агропромислових об’єктів, сільськогосподарської діяльності (Стаття Е.Т. Палієнко з УГЕ).

Течії морські – поступальний рух водяних мас в океанах і морях обумовлений нерівномірним розподілом тиску. Морські течії відіграють величезну роль в житті Світового океану і в мореплавстві; сприяють обміну вод, зміні берегів (руйнування, намив нової суші) обмілінню портів, переносу льоду. Мають великий вплив на циркуляцію атмосфери і на клімат в різних частинах земної кулі; наприклад Гольфстрім зм’якшує клімат Європи. Морські течії розрізняються: 1) за походженням, наприклад, такі, що викликаються тертям вітру по поверхні моря, нерівномірним розподілом темпера­тури і солоності води, атмосферного тиску, обумовлені притоку і відтоку морських вод (згін, нагін, випарування) і.т.п; 2) за ступенем стійкості – стійкі, перемінні, періодичні (наприклад сезонні течії, що міняють напрям під впливом мусонів); 3) за розташуванням – поверхневі, глибинні, придонні; 4) за фізико-хімічними властивостями – теплі (якщо температура води, що приноситься течією вище температури навколишніх вод), холодні (температура нижче температури навколишніх вод); опріснені (якщо солоність води, що приноситься течією, менше солоності навколишніх вод), осолоненні (солоність більше). На напрям морських течій великий вплив має обертання Землі, під дією якого течії відхиляються в Північній півкулі вправо, в Південній – вліво.

Тихий океан - найбільший за площею і глибиною океан на земній кулі. Розташований між Азією і Австралією на 3., Північною і Південною Америкою на С., Антарктидою на Пд. Морська межа Т. о. з Північним Льодовитим океаном – проходить по Берінговій протоці від мису Крігуйгун до мису Йорк; з Атлантичним океаном по протоці Дрейка від отрова Осте до мису Чарлз; з Індійським океаном – по західним і південним околицям Малайського архіпелагу, через протоки Торресса і Басса, по меридіану мису Південного (о. Тасманія) до Антарктиди. Площа Т. о. з морями 179 679 тис. км2, середня глибина 4028 м, об'єм води 723 699 тис. км3; без морів відповідно: 165 246,2 тис. км2, 4 284 м і 707 555 тис. км3. Площа Т.о. складає більше 1/3 площі земної кулі і рівна половині пло­щі Світового океану. Т.о. тягнеться приблизно на 15,8 тис. км із Пн. на Пд. і на 19,5 тис. км з С. на 3. У ньому знаходиться найбільша глибина Світового океану 11 022 у Маріанському жолобі. Через Т. о. по 180-му меридіану проходить демарка­ційна лінія дат.

Береги Т.о. переважно корінні, оточені високими гірськими ланцюгами. Винятком є центральна і південно-східні ділянки побережжя Азії, зайняті низовинами. Береги Антарктиди в основному крижані. Берегова лінія порізана слабо. У Т. о. відсутні моря середземного типу. Всі моря, розташовані вздовж західної окраїни Т. о., відокремлені гря­дами островів (Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східно- і Південно-Китайське, Коралове, Тасманове, моря Малайсь­кого архіпелагу). На С. знаходиться лише одне напівзамкнуте море – Каліфорнійська затока. На Пд. – окраїнні моря Бел­лінсгаузена, Роса, Амундсена. Найбільші затоки – Аляска, Па­намська, Теуантепек.

Острови. За кількістю островів Т.о. займає перше місце серед ін. океанів. У центр, частині Т.о. розташовані численні острови переважно коралового походження, об'єдну­вані під спільною назвою Океанія. В західній і в меншій кіль­кості в східних окраїнах Т. о. лежать материкові остро­ви: Сахалін, Японські, Тайвань, усі більш великі острови Ма­лайського архіпелагу, Нова Зеландія і ін. – на 3.; усі острови біля берегів Пн. і Пд. Америк – на С. До вулканічних островів відносять Алеутські, Курильські, Гавайські, Рюкю, Гала­пагосські та ін. Загальна площа островів океану 3,6 млн. км2.

Рельєф дна. Загальними особливостями рельєфу дна Т. о. є найбільша в порівнянні з іншими океанами його розчленованість і слабий розвиток материкової мілини, яка займає всього 1,7% загальної площі океану. На материковий схил приходиться біля 6%, на ложе – більше 91%, на глибоководні западини – більше 1,3%. Центр, область Т. о., що включає велику частину ложа океану, є древньою платфор-мою, складеною базальтами. Характерна риса її рельєфу – величезні улоговини зглибинами – більше 5 000 м (Північно-Тихоокеанськая, Східно-Тихоокеанська, Південно-Тихооке­анська та ін.), розділені високими підводними хребтами, на яких глибини убувають до 2000 - 3000 м (Гавайський, Марі­анській, Південно-Східний Тихоокеанський і ін.). У різних районах центральної частини Т. о. розташовані численні вулканічні конуси, в більшості випадків підводні. Деякі з них підіймаються вище за рівень океану у вигляді вулка­нічних островів. Периферійна частина Т. о. – молода геосинклінальна область, складена материковим комплексом осадових, метаморфічних і магматичних порід. Ця частина характеризується головним чином меншими глибинами і меншими розмірами улоговин (Перуансько-Чилійська та ін.), а також наявністю високих підводних хребтів, верши­ни яких утворюють численні острови і ланцюги островів (Алеутські, Курильські, Японські, Малайський архіпелаг, Тонга та ін.). Материковий схил в численних місцях перет­нутий глибокими каньйонами (Монтерей, Беринга і ін.). Для периферичної області характерні глибоководні запа­дини, по кількості і глибині яких Т. о. займає 1-е місце серед ін. океанів. На даний час відомі 16 западин: Маріанська (11022 м), Тонга ( 10882 м), Філіппінська (10265 м), Куріло-Камчатська ( 10 542 м), Японська ( 10375 м), Кермадек ( 10047 м), Бонін ( 9156 м), Бугенвіль ( 9140 м), Яп ( 8597 м), Палау ( 8137 м), Алеутська ( 7822 м), Атакамська ( 8064 м), Новогебрідська ( 7569 м), Нансей ( 7507 м), Гватемальська (6662 м) і Ануда (6146 м).

Ґ рунти в глибоких улоговинах представлені глинис­тим мулом, який називається червоною глиною і займає величезні площі. Підняті ділянки дна (хребти, плато і ін.) покриті пісковитим мулом і мулистим піском. У північних помірних і південних високих широтах поширений діатомовий мул, в тропічних і південних помірних широтах – глобигериновий мул. У невеликих районах в низьких широтах відмічаються радіоляреві мули. На мілководдях коралових островів ґрунт складений кораловим піском.

Клімат. Над Т. о. розвинені чотири основні центри дії атмосфери: Алеутський (1000 мб) і Антарктичний (988 мб) мінімуми, Північно-Тихоокеанській (1027 мб) і Південно-Тихо­океанський (1021 мб) максимуми, розділені екваторіальною зоною зниженого тиску (1012 мб). Ці центри атмосферної циркуляції визначають панування сильних західних вітрів в помірних широтах і північно-східних і південно-східних вітрів (пасатів) – в тропічних широтах відповідно Пн. і Пд. півкуль. У північно-західній частині Т. о. розвинена мусон­на циркуляція атмосфери. Взимку тут панує холодний північно-західний мусон, влітку – теплий південно-східний му­сон. Шторми найбільш часті в помірних широтах, особливо в Пд. півкулі, де їх повторюваність 25 – 35%. У тропічних широтах влітку часті тропічні урагани (тайфуни). Середня темпеpa­тура повітря в лютому змінюється від +26о, +28о біля екватора до -20° в Берінговій протоці і до -10° біля Антарктиди; у серпні відповідно від +26°, +28° до +5о і до -25°. При цьому під впливом особливостей циркуляції атмосфери і підстилаючої поверхні океану на північ від 40° пн. ш. температуpa на 3. на 10°, 12° нижче, ніж на С., а між 40° пн. ш. і 40° ю. ш., навпаки, на 3. на 10°, 12о вище, ніж на С. Середня річна хмарність в областях низького тиску атмосфери 60 – 90%, в субтропічних максимумах 30 – 50 %. Середня річна кількість опадів біля екватора більше 3000 мм, в помірних широтах змінюється від 1000 мм на 3. до 2000 – 3000 мм на С., у субтропічних широтах на С. зменшується до 100 мм іменше, в Антарктиці кількість опадів коливається від 300 до 500 мм. У районі Курильських островів і в Пд. помірних широтах часті тумани; повторюваність їх відповідно до 30 – 40% і до 10%. Для району між Австралією і Новою Зеландією характерні пилові тумани.

Гідрологія. Поверхневі течії Т. о. утворюють анти­циклональні круговороти в субтропічних широтах і цикло­нальні круговороти в північних помірних і південних високих широтах. На північ від екватора круглий рік вираз­но розвинена Міжпасатна (Екваторіальна) противотечія. Характерною рисою північної частини Т. о. є могутня сис­тема теплих течій, т. з. система Куросіо, подібна системі Го­льфстріму в Атлантичному океані. Температуpa води на поверхні Т.о. в середньому на 2о вище, ніж в Атлантич­ному океані. В лютому вона міняється від +26о, +29о біля екватора до -1о і нижче північніше 65о пн. ш. і півден­ніше 66о пд.ш.; в серпні – від +26о, 29о біля екватору до +5о в Беринговій протоці, і до -1о і нижче південніше 60о пд.ш. Теплі і холодні течії значно порушують зональний розподіл температури. Північніше 40о пн. ш. температура на З. на 5о, 7о нижча, ніж на С., між 40о пн. ш. і 40о пд. ш., навпаки на З. на 2о, 5о вище, ніж на С. Найбільша солоність води в північних субтропіках досягає 35,5 ‰, в південних субтропіках – 36,5 ‰. На екваторі солоність зменшується до 34,5 ‰, у високих широтах – до 32 ‰ на Пн. і до 33,5 ‰ на Пд. Густина води на екваторі 1,0225, на Пн. збільшується до 1,0265, на Пд. до 1,0272. Лід в Т.о. утворю­ється головним чином в антарктичних широтах, де він розповсюджується зимою (серпень – вересень) до 61о-64о пд. ш. Літом (лютий-березень) тут численні айсберги, які виносяться до 46о-48о пд. ш. В північній частині Т.о. лід утворюється в основному в морях помірних широт. Колір води Т.о. міняється від синього в тропіках до темно-голубого в помірних широтах і до зеленуватого в Антарктиді. Найбіль­ша прозорість води 40-50 м відмічається на З. тропічних широт. В помірних і високих широтах прозорість 15-25 м. Приливи в Пн. частині Т.о. в основному змішані, величиною до 5,4 м (затока Аляска), в деяких районах півдобові, величиною до 12 м (затока Кука). В Пд. частині Т.о. переважають півдобові приливи величиною до 7,2 м (біля берегів Австралії). Найбільша величина приливу 12,9 м в Пенжинській губі (Охотське море). Вертикальний розподіл гідрологічних характеристик визначається глибинною циркуляцією Т.о. Води, що занурюються з поверхні в зонах сходимості підповерхневих і проміжних горизонтів несуть відповідно на глибини від 100-150 м до 400-500 м і від 400-500 м до 1000-1500 м температуру +10о, +15о і +3о, +5о і солоність більше 35,0 ‰ і 34,0 – 34,5 ‰. На більших глибинах розташовується дуже однорідні води з темпера­турою менше +2о і солоністю 34,64-34,75 ‰, які формуються в результаті перемішування води у високих Пд. широтах. Вміст кисню в при поверхневому шарі міняються від 4 мг/дм3 (л) біля екватору до 7-8 мг/дм3(л) у високих широтах, в глибинних шарах – біля 3 мг/дм3. Характерною рисою Т.о. є шар мінімуму кисню на глибинах від 200 до 1500 м, в якому вміст кисню в Пн. частині океану складає 0 – 1 мг/ дм3.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных