Тема : «Сутність та зміст управлінської діяльності

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ВІЙСЬКОВОЇ ПІДГОТОВКИ

ПЛАН

проведення занять по організації військового управління (УПДП)

Тема: «Сутність та зміст управлінської діяльності

військового керівника»

м. Вінниця

ПЛАН

проведення занять по організації військового управління (УПДП)

Тема: «Сутність та зміст управлінської діяльності військового керівника»

Метод: лекція

Навчальні питання:

1. Сутність управління.

2. Повсякденна діяльність військ та її складові частини.

3. Принципи управління. Вимоги до управління військами.

4. Зміст і структура управлінської діяльності військового керівника.

5. Форми та методи управлінської діяльності керівника.

6. Структура управлінських рішень та технологія їх відпрацювання. Класифікація управлінських рішень. Вимоги до управлінських рішень.

Час: 2 навчальних години

Місце: навчальна аудиторія № 4212

1. Довести до слухачів навчальні питання лекції.

2. Сформувати у слухачів єдиний погляд на сутність форм та методів управлінської діяльності керівника.

3. Виховувати у слухачів відчуття відповідальності за прийняте рішення.

Література:

1. Командир полка: [учебное издание] / В. А. Меримский, А. Ф. Мишагин, Ю. Д. Баскалов и др.; под. ред. В. А. Меримского. – М.: Воениздат, 1988. – 320 с.

2. Руснак І. С. Методологічні засади створення інтегрованої навчально- тренувальної системи оперативної та бойової підготовки військ / І. С. Руснак, В. Л. Шевченко, Ю. І. Артемов // Наука і оборона. – 2002. – № 2. – С. 29–35.

3. Руснак І. С. Проблеми модернізації та створення тренажно-моделюваль­них комплексів війскового призначення / І. С. Руснак, В. Л. Шевченко // Наука і оборона. – 2002. – № 1. – С. 32–39.

4. Полторак С. Т. Теоретичні аспекти розроблення методики вдосконалення змісту системи бойової підготовки командирів підрозділів у період їх професійно­го становлення / С. Т. Полторак // Вісник Національної академії Державної при­кордонної служби України. – 2012. – Вип. 65. – С. 85–88.

5. Повсякденна діяльність військових частин. Частина ІІ. Організація і мето­дика бойової та мобілізаційної підготовки: підручник / О. М. Ісаєв, В. І. Куренков, Л. В. Олійник та ін. – К.: НУОУ, 2011. – 344 с.

6. Статути Збройних Сил України, затверджені Законами України від 24 березня 1999 року № 548 - XIV, № 551 - XIV; № 550 - XIV; № 549 - XIV.

Вступна частина – 10 хв.

1. Оголошення теми, навчальних питань і цілей заняття – 2 хв.

2. Вибіркова перевірка знань слухачів попереднього матеріалу – 8 хв.

Основна частина – 65 хв.

Викладання навчального матеріалу:

Навчальне питання 1: Сутність управління.

Управління у військовій сфері - процес творчої діяльності командирів усіх ступенів щодо спрямування зусиль підлеглих на виконання поставлених завдань.

Процес управління є впорядкуванням системи. Воно здійснюється в системах, в яких існує мережа причиново-наслідкових залежнос­тей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Тобто коли управлінське рішення стає причиною, а якісна зміна системи – наслідком. Цей процес є антиподом процесам дезорганізації, що уможливлює стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати динамічну взаємодію з середовищем, забезпечити розви­ток системи та досягнення певного ефекту.

Управління здійснюється на основі системного принципу зворот­ного зв'язку. Успішним управління є лише тоді, коли керуюча система (суб’єкт управління) буде одержувати інформацію про ефект, досягнутий управлінським рішенням, про досягнення (або недосягнення) мети, яку він поставив. Невідповідність фактичного стану системи заданому і є тим корегуючим сигналом, який викликає перебудову системи для того, щоб вона функціонувала у заданому режимі.

Управління підрозділами (частинами) спрямоване на підтримку високого рівня бойової готовності, використання сил і засобів в складних обставинах з метою досягнення найбільшої результативності при виконанні отриманих завдань.

У мирний час під управлінням підрозділами розуміють: роботу командирів, яка спрямована на злагодження підрозділів; організацію бойової та гуманітарної підготовки, служби військ; підтримку дисципліни та високого морального духу; забезпечення постійної бойової та мобілізаційної готовності.

Головною метою військового управління є підтримка на необхідному рівні бойової та мобілізаційної готовності.

Управління підрозділами та частинами передбачає:

- збирання, вивчення та аналіз даних обстановки;

- планування майбутніх дій та прийняття рішень;

- постановку та доведення завдань до підлеглих;

- організацію і підтримку безперервного управління;

- контроль та надання допомоги.

- командирів нижньої ланки управління;

- командирів (начальників) середньої ланки управління;

- командирів (начальників) вищої ланки управління.

Управління вищої ланки – інституційний рівень

Управління середньої ланки – управлінський рівень

Управління нижньої ланки – технічний рівень

Військові керівники нижньої ланки, складають найчисельніший рівень управління. Цей рівень є безпосереднім організатором і керівником більшості заходів, що виконуються підрозділами з бойової підготовки та повсякденного життя військ. До цього рівня можна віднести командирів відділень, командирів гармат­них обслуг і їм рівних та командирів взводів.

Аналіз діяльності цієї категорії військовослужбовців показує, що їхня праця є різноманітною та напруженою. Вона характеризується частими змінами й переходами від одного завдання до іншого. Управлінська діяльність цієї ланки характеризується мали­ми проміжками часу на прийняття рішення та виконання завдань. Командири техніч­ного рівня більше половини свого службового часу мають справу з підлеглими, менше спілкуються з рівними собі і зовсім мало спілкуються зі своїм начальством, особливо старшим.

Характерною ознакою військових керівників середньої ланки є те, що вони координують і контролюють управлінську діяльність командирів нижньої ланки.

Система управління передбачає наявність: об'єкту управління; каналів прямого та зворотного зв'язку; навколишнього середовища (умови обставин); суб’єкту (органу) управління.

Ця система може функціонувати лише при наявності кожного із перелічених елементів.

Об'єктом управління можуть бути люди, машини, військові підрозділи (устано­ви), які являють собою складні динамічні системи. Складність характеризується кількіс­тю елементів, характером та чисельністю зв'язків між ними, а також кількістю різнома­нітних станів системи.

Динамічність системи проявляється у постійній зміні стану зовнішнього середо­вища та в зміні параметрів.

Під зовнішнім середовищем (умови обставин) розуміється зовнішній вплив на об'єкт управління, умови, в яких знаходиться керована система у процесі досягнення наміченої мети. Якщо говорити про війська, то під зовнішнім середовищем розуміються конкретні обставини, дії ворога, умови місцевості і пори року, погода, матеріальне та технічне забезпечення. Із зміною зовнішнього впливу змінюються і параметри системи управління, тобто полегшуються або ускладнюються умови досягнення кінцевої мети.

Під управляючою системою розуміють орган управління (штаб, установа і т.д.), який має необхідні засоби. Ефективність цієї системи в звісній мірі залежить від тех­нічних засобів управління і особливо від засобів здобуття інформації.

Проведені дослідження процесу управління показали, що:

40 % часу керівник ви­трачає на одержання, вивчення та аналіз інформації,

12% - на прийняття рішення,

30% - на віддачу розпоряджень і доведення їх до виконавців та

18% - на перевірку вико­нання.

З цього випливає, що в процесі управління збирання інформації та її обробка вимагають великих витрат часу. Тому командир підрозділу повинен уміло організовува­ти збирання, класифікацію інформації за родом службової діяльності та використовувати її аналіз для ефективного здійснення управлінських функцій. Ця робота, як правило, виконується заздалегідь підпорядкованим йому штабом з метою надання необхідної ін­формації для прийняття обгрунтованого і своєчасного рішення.

Розглянуті загальні визначення системи управління цілком відповідають управ­лінню військовими підрозділами.

Системою управління у військових підрозділах можна вважати відділення, взвод, роту (батарею), батальйон (дивізіон), тобто система управління будується відповід­но до організаційно-штатної структури підрозділів. Як суб’єкт (орган управління) тут стає або окрема людина (військовослужбовець), або колектив людей (штаб). Об'єктом управління в таких системах є люди (особовий склад), які експлуатують відповідну техніку та озброєння. Для такої системи характерним є порядок підпорядкованості нижчестоящих органів управління вищестоящим за відповідними рівнями. Багатоступінчастість побудо­ви системи управління підрозділами дозволяє упорядковувати потоки інформації зверху до низу і, навпаки, забезпечувати організованість підрозділів при виконанні одержаного завдання. Зв'язок між органами і об'єктами управління здійснюється різноманітними каналами від зорового та слухового до радіоелектронних пристроїв автоматизованих систем управління.

Кожний з підрозділів має всі елементи сис­теми управління, а саме:

- орган управління;

- об'єкт управління;

- канали прямого та зворотного зв'язку.

- твердість при прийнятті та втіленні в життя рішень;

- оперативність;

- гнучкість;

- безперервність або стійкість.

Твердість щодо управління підрозділами означає здатність командирів (начальників) приймати сміливе, необхідне в даних умовах рішення, наполегливо вимагати від підлеглих його виконання, при цьому утримуючи підлеглих під контролем і зберігаючи організованість колективу. Для цього командири (начальники), крім знань та навичок, повинні мати відповідні особисті якості:

· мужність,

· рішучість,

· сміливість,

· силу волі,

· витримку,

· здатність швидко міркувати та впливати на людей.

Практика показує, що найменші вагання командира при прийнятті та доведенні до виконавців рішення завжди веде до невірного виконання поставленого завдання, а інколи і до його невиконання.

Але твердість не означає, що командир повинен уперто, всупереч логіці дотримуватись раніше прийнятого рішення. Тому управління підрозділами (частинами) повинне бути не тільки твердим, а й гнучким.

Гнучкість управління припускає спроможність командира своєчасно уточнити прийняте рішення, перебудувати систему управління та методи роботи у відповідності до обставин, які склалися. Через це гнучкість управління повинна супроводжувати управлінські функції командирів усіх рівнів СУ. У зв'язку з вищевикладеним передбачаються вимоги, які забезпечують гнучкість управління. До них відносяться:

· надійний зв'язок між органом та об'єктом управління;

· знання обставин та їх найменших змін;

· своєчасне реагування на зміни обставин;

· запобігання будь-яким ускладненням.

У сучасних умовах великого значення набула така вимога до управління, як його безперервність або стійкість, яка досягається шляхом постійного знання командиром (начальником) стану справ у підрозділах, безперебійним зв'язком з підрозділами (частинами) та можливістю впливати на хід виконання завдання.

Головним кількісним критерієм безперервності управління може бути час, на протязі якого відсутній зв'язок органу управління з об'єктами, що приводить до неможливості отримувати командиром (начальником, штабом) даних про зміни обстановки та доводити свої рішення до підлеглих. Крім того, безперервність управління може характеризуватися ймовірністю виходу з ладу пунктів управління, часом на їхнє відновлення та можливістю порушення зв'язку радіоперешкодами.

Ефективність та висока якість управління залежать від оперативності в роботі командирів. О перативність передбачає здатність командирів (начальників) якнайшвидще, якісно, у повному обсязі виконувати свої функції. В першу чергу це стосується збирання інформації, прийняття рішення та доведення завдання до підлеглих в найкоротший строк. Для досягнення високої оперативності управління без завдання шкоди його якості найголовнішими є особисті якості командира, такі як його професійність, організаторські здібності та уміння застосовувати новітні технічні засоби управління.

Виконання розглянутих вимог щодо управління підрозділами дозволяє підтримувати бойову та мобілізаційну готовність на високому рівні та забезпечувати всім необхідним повсякденне життя військовослужбовців.

Збройні Сили України – це військове формування, на яке відповідно Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілості і недоторканності. На вирішення цих завдань повинна бути спрямована уся повсякденна діяльність військ.

Управління повсякденною діяльністю військ полягає в цілеспрямованій діяльності командирів (начальників), штабів та інших органів військового управління щодо підтримання бойової здатності, бойової та мобілізаційної готовності військових частин на рівні, який забезпечує гарантовану реалізацію їх бойового потенціалу і вирішення поставлених завдань.

Мобілізаційна готовність – це стан військ, який визначає ступінь підготовленості військових частин щодо переведення їх на організацію та склад воєнного часу в установлений термін, а також проведення необхідних заходів і здібність до виконання бойових або інших завдань згідно з призначенням.

- укомплектування особовим складом, озброєнням, бойовою та іншою технікою;

- накопичення та утримання у необхідному стані та готовності до використання запасів матеріальних засобів;

- утримання озброєння, бойової техніки у справному стані та готовності до бойового застосування;

- всебічна підготовка заходів щодо переведення військових частин у вищі ступені бойової готовності;

- наявність добре підготовлених мобілізаційних ресурсів;

- здійснення цілеспрямованої мобілізаційної підготовки командирів, штабів та органів управління;

Бойова підготовка - це організований процес систематичного військового навчання і виховання особового складу, злагодження (бойового злагодження) підрозділів, військових частин, з'єднань та органів управління (штабів), спрямований на досягнення їх готовності до виконання завдань за призначенням.

Вона проводиться як у мирний, так і у воєнний часи та обумовлена потребою держави в якісно підготовлених військовослужбовцях, підрозділах і військових частинах, здатних успішно виконувати покладені на них завдання.

Спрямованість бойової підготовки визначається, виходячи з принципових положень військової доктрини України, Основ (Концепції) державної політики України щодо розвитку та будівництва Збройних Сил України з урахуванням тенденцій розвитку військового мистецтва. Вона будується на суворо науковій основі з використанням досвіду збройних конфліктів і навчань, перспектив розвитку організаційних форм і технічного оснащення військ (сил), а також досвіду підготовки армій іноземних держав.

Служба військ – це складова частина повсякденної діяльності військ, яка спрямована на забезпечення необхідних умов життя, бойового навчання, побуту військ, підтримання статутного порядку і військової дисципліни у військових частинах та гарнізонах, а також на підтримання належної бойової готовності військових частин та підрозділів.

Військове господарство – це сили, засоби а також об’єкти матеріально – технічної бази, які призначені для забезпечення повсякденної діяльності військ, бойової підготовки, військового побуту, правильної експлуатації, технічного обслуговування, ремонту та збереження озброєння, бойової техніки, техніки служб та майна.

Основними завданнями військового господарства є: цілеспрямоване та повне забезпечення повсякденної діяльності військових частин; всебічне та безперервне забезпечення усіх заходів бойової підготовки та служби військ; своєчасне і повне забезпечення особового складу усіма видами забезпечення; створення необхідних умов щодо швидкого переведення частин з мирного стану на воєнний та переходу на штати воєнного часу; створення, утримання та збереження необхідних запасів матеріальних засобів для забезпечення переведення військових частин у вищі ступені бойової готовності; планове здійснення квартирно-експлуатаційного забезпечення, будівництва.

Основу матеріально-технічної бази військового господарства складають об’єкти господарчого, технічного, медичного призначення а також об’єкти для забезпечення бойової підготовки, виховної роботи та служби військ.

Військова дисципліна досягається шляхом:

- виховання високих бойових і морально–психологічних якостей військовослужбовців на національно–історичних традиціях українського народу та традиціях Збройних Сил України, патріотизму, свідомого становлення до виконання військового обов’язку, вірності Військовій присязі;

- особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Військової присяги, виконання своїх обов’язків, вимог військових статутів;

- формування правової культури військовослужбовців;

- умілого поєднання повсякденної вимогливості командирів і начальників до підлеглих без приниження їх особистої гідності, з дотриманням прав і свобод, постійної турботи про них та правильного застосування засобів переконання, примусу й громадського впливу колективу;

- зразковим виконанням командирами військового обов’язку, їх справедливого становлення до підлеглих;

- підтримання у військових частинах і підрозділах необхідних матеріально – побутових умов, статутного порядку;

- своєчасного і повного постачання військовослужбовців встановленими видами забезпечення;

- чіткої організації і повного залучення особового складу до бойового навчання

Військове виховання передбачає: формування у особового складу якостей, які обумовлюються особливостями військової служби, веденням бойових дій; дисциплінованість і виконання своїх службових обов’язків; рішучість і самостійність; бойову активність і сміливість та інші якості.

Отже, повсякденна діяльність підрозділів у мирний час спрямована на вирішення наступних першочергових завдань з: підтримання бойової, мобілізаційної готовності та високої військової дисципліни; організації бойової підготовки та служби військ; активної виховної роботи з військовослужбовцями та роботи з кадрами; ведення військового господарства; експлуатації озброєння та військової техніки; активна робота з органами влади в місці розташування військової частини.

Під принципами управліннярозуміють основні правила та положення, якими керуються командири при управлінні підпорядкованими підрозділами.

За своєю природою принципи управління - це результат наукового узагальнення практики. Вони випливають із об'єктивно діючих законів управління.

- суворе додержування законності;

- науковість;

- єдиноначальність;

- особисту відповідальність командирів за прийняття та виконання рішення;

- твердість та наполегливість в реалізації прийнятих рішень;

- оперативне та гнучке реагування на зміну обставин.

Всяка система управління (СУ) незалежно від її рівня (відділення, взвод, рота, батальйон і т. ін.) повинна функціонувати відповідно до об’єктивних законів, норм та відповідати вимогам керівних документів. Інакше ефективність її працездатності буде дуже низькою. Звідси виникає необхідність вивчати закони управління, правові акти, що дозволяють командиру вміло і професійно керувати своїм підрозділом в усіх сферах діяльності.

Закон зовнішнього доповнення. У процесі управління підрозділами неможливо охопити всю сукупність факторів, що визначають ситуацію в СУ і впливають на розроблення та прийняття рішення. Але при найретельнішому розгляді ситуації, що може скластися, неможливо врахувати всі фактори, які вплинуть на функціонування СУ. Непередбачений вплив зовнішнього середовища на СУ повинен контролюватись органом управління (командиром підрозділу). Цей процес відбувається через реалізацію закону зовнішнього доповнення. Додержання цього закону дозволяє передбачити, а в разі необхідності й усунути негативний вплив зовнішнього середовища на СУ. За наявності перешкод орган управління робить спробу усунути їх як шляхом внутрішньої мобілізації, так і використовуючи сторонню допомогу.

Під різноманітністю СУ розуміють наявність великого числа станів системи, які вона може приймати під впливом зовнішнього середовища та внутрішніх причин. У такому разі кількість керуючих факторів органу управління повинна бути не меншою, ніж кількість станів об’єкта управління. Іншими словами, регулювальних параметрів повинно бути більше, ніж регульованих змінних. Цим законом керуються під час розроблення організаційно – штатної структури усіх ланок управління Збройних сил України. Під час складання цієї структури береться до уваги той факт, що коли орган управління, з об’єктивних причин, не володіє необхідною різноманітністю керуючих факторів, то він передає свої повноваження для прийняття рішення на «нижчі» рівні управління. Можливості органу управління повинні збільшуватися не шляхом його розширення, а шляхом впровадження обчислювальної техніки і математичних методів управління.

Таким чином, закон необхідної різноманітності дозволяє будувати Збройні сили України без штучного ускладнення і бюрократизації.

Головною метою управління підрозділами і частинами є підтримка на необхідному рівні бойової та мобілізаційної готовності.

Для досягнення цієї мети впроваджуються такі заходи:

- проведення занять з бойової та гуманітарної підготовки;

- підтримка статутного порядку та високої військової дисципліни;

- організація служби військ;

- ведення виховної роботи та військового господарства;

- утримання в справному стані озброєння та бойової техніки;

- удосконалення навчально - матеріальної бази;

- надання військовослужбовцям належного медичного та фінансового забезпечення.

Виконання цих заходів досягається повсякденною наполегливою працею органів та об'єктів управління.

- учбово - бойова;

- виховна;

- адміністративно - господарча;

- військово - технічна;

- службово - розпорядче;

- контрольно-виконавча.

Розглянемо більш докладно зміст кожну із них.

Учбово - бойова діяльність командирів визначається організацією і проведенням заходів з бойової та мобілізаційної підготовки. Крім цього, вона припускає участь військ в заходах старших начальників (навчання, збори і т.і.). Для виконання учбово-бойового завдання командири, як показали досліди, витрачають біля 35% бюджету сво­го часу. Вирішення цього завдання вимагає ініціативи, творчості від командирів усіх ступенів в досягненні головної мети управління - підвищення рівня бойової та мобілі­заційної готовності.

- організацію і несення служби військ;

- підтримку статутного порядку;

- керівництво веденням військового господарства;

- забезпечення військовослужбовців усіма видами постачання;

- атестацію офіцерського складу;

- побутове та медичне забезпечення особового складу;

- організацію діловодства.

Контрольно - виконавча діяльність командира пов'язана з кінцевим результатом управління. Тому вона вимагає компетенції командира в межах його відповідальності. Але командир повинен довіряти своїм помічникам, заступникам в левиній мірі спиратись на їх досвід та порядність.

Ось кілька характерних функцій контролю: оцінка діяльності підрозділу; запобігання виникненню кризових ситуацій; підтримування успіху організації; стимулювання діяльності.

За формою здійснення розрізнюють: попередній, поточний і підсумковий контроль.

Основними засобами здійснення попереднього контролю є реалізація (не створення, а саме реалізація) певних правил, процедур, політики (лінії поведінки). Оскільки правила та лінія поведінки виробляються для забезпечення виконання планів, то їх суворе дотримання - це спосіб упевнитися, що робота здійснюється у заданому напрямі.

Поточний контроль здійснюється безпосередньо при проведенні робіт. Найчастіше його об'єктами є підлеглі, а сам він є прерогативою їх безпосереднього начальника. Так, регулярна перевірка роботи підлеглих, обговорення наявних проблем і пропозицій щодо вдосконалення роботи дозволяють запобігти відхиленню від накреслених планів та інструкцій. Точність даних, одержуваних у ході контролю, досягається завдяки зворотному зв'язку з підлеглими, забезпечуваному апаратом управління.

У рамках підсумкового контролю зворотний зв'язок застосовується після виконання роботи. Одержані результати порівнюються з вимогами. І хоча підсумковий контроль здійснюється занадто пізно, щоб реагувати на проблеми в момент їх виникнення, все-таки він виконує дві важливі функції. По-перше, надає керівництву важливу інформацію, необхідну для планування аналогічних робіт у майбутньому. По-друге, сприяє мотивації працівників, оскільки вони сподіваються на тісний зв'язок між фактичними результатами та винагородами.

Усі описані види контролю (попередній, поточний, підсумковий) повинні застосовуватися комплексно і доповнювати один одного. Неприпустимо, щоб якийсь вид контролю був відсутній.

Розглянута структура показує, який великий спектр управлінської діяльності охоплює посада командира підрозділу (частини).

Навчальне питання 5: Форми та методи управлінської діяльності

Форми управління розділяють залежно від обсягу інформації, інтенсивності її надходження та важливості. Що ж таке форма управління?

У загальнонауковому, філософському трактуванні форму управління розуміють як один із проявів його змісту. Вона може виражатися по-різному як у статиці, тобто під час підготовки якогось заходу, так і в динаміці, тобто під час його виконання. У тому й іншому випадках форма визначає межі, в яких здійснюються практичні заходи командира (штабу) з виконання повсякденних завдань. Форма відображає зміст управлінської діяльності, головним чином її організаційний бік. Вона залежить від:

‒ рівня і складу управлінської ланки;

‒ необхідності поєднання централізації і децентралізації;

‒ розподілу конкретних завдань між органами управління та посадовими особам, які складають цей орган;

‒ рівня підготовленості офіцерів та злагодженості їхньої роботи.

‒ одноосібна;

‒ колективна (групова);

‒ комбінована.

Одноосібна форма управління передбачає прийняття рішення персонально командиром. За це рішення він несе відповідальність.

Але існують завдання, для вирішення яких необхідна колективна думка. В таких випадках має місце колектив-на форма управління. Наприклад, напередодні бойових стрільб у ВНЗ проводиться міжкафедральна нарада, де відпрацьовуються план стрільб, матеріальне забезпечення, взаємодія кафедр, служб, відділів тощо. За спільно відпрацьований та прийнятий до виконання план несуть відповідальність усі командири та начальники.

Мають місце завдання (наприклад, здійснення контролю та виконання наказу), що вимагають комбінованої форми управління. В таких випадках відповідальність однаково несуть і органи, які видали наказ, і ті, хто виконують його на місцях.

‒ організаційно-розпорядчу;

‒ морально-психологічну.

До першої групи методів відносять: організаційний, розпорядчий, правовий, економічний.

Коротко охарактеризуємо кожен із перелічених методів управління.

Організаційний (організаційно-адміністративний) метод призначений для планування дій кожного підрозділу та військовослужбовця. Цей метод передбачає планування заздалегідь і реалізується у вигляді планів, розкладів занять, статутів, порадників, інструкцій, підручників, різноманітних правил та інших документів. Позитивною якістю методу є обміркування, зваженість управлінських функцій командирів різних рівнів, що забезпечує обґрунтоване, доцільне планування як самого управління, так і взагалі службової діяльності підрозділу.

Прикладом організаційного методу є планування бойової підготовки роти. Під час складання розкладу занять роти її командир заздалегідь визначає: хто, де, коли і з ким проводитиме заняття; яку бойову техніку, озброєння, прилади та літературу буде використано; яке навчальне місце з навчально-матеріальної бази частини буде задіяне. Для складання розкладу занять командир роти одержує необхідні дані із батальйонного планового документа – тематичного розрахунку годин на період навчання. Щодо бойової підготовки, то видно, що організаційний метод управління охоплює плануванням усі підрозділи батальйону (частини).

Організаційний метод управління передбачає постійний вплив вищих органів управління на підлеглі їм ланки. Цей метод дає найбільш ефективні результати за таких умов:

‒ недопущення волюнтаризму під час прийняття рішення командиром;

‒ урахування конкретних умов життєдіяльності військ;

Розпорядчий метод забезпечує оперативний вплив на всю систему управління шляхом перерозподілу сил та засобів у ході вирішення епізодичних або раптово виниклих завдань. Практика показує, що чим менше деталізовані та обґрунтовані розрахунками організаційні заходи, тим частіше доведеться звертатися до розпорядчого методу. В цьому полягає зв’язок між організаційним та розпорядчим методами.

Розпорядчий метод реалізується через накази, розпорядження, які доводяться до виконавців усно або письмово. Наприклад, якщо виникають раптово невідкладні завдання (усунення наслідків стихійного лиха, розвантаження великої кількості матеріальних засобів і т. ін.), то командир (начальник) вимушений своїм наказом звільнити від занять із бойової підготовки певну кількість підрозділів. Такими наказами змінюється послідовність виконання щоденної службової діяльності підрозділу (частини). Безумовно, це призводить до невиконання заздалегідь прийнятого плану, а разом із тим і до зменшення ефективності бойової підготовки. Тому з метою недопущення надмірного використання цього методу командир частини повинен аналізувати працю своїх підлеглих. Такий аналіз забезпечить зворотний зв’язок у системі управління та викорінювання виявлених недоліків у плануванні.

Економічний метод в умовах управління щоденною діяльністю підрозділів використовується дуже часто. Сутність цього методу полягає в матеріальному впливі на всі сторони життєдіяльності військ. Маючи у власному розпорядженні значні матеріальні засоби, командир і підпорядковані йому органи управління в процесі управління повинні ощадливо їх використовувати. Вирішуючи питання використання різних матеріальних засобів, необхідно порівнювати витрати з досягненням кінцевої мети. І, безумовно, їх раціональне використання визначає ефективність управління. Розумне використання стимулювальних економічних факторів може певною мірою підняти ефективність управління. Тому економічний метод управління – це вплив командира економічними важелями на якість та своєчасність виконання завдання підпорядкованим йому підрозділом.

Демократизація всіх сфер життя у Збройних силах України повинна зумовлювати єдність єдиноначальності, міцну військову дисципліну, безумовну ретельність виконання службових обов’язків із широким залученням військовослужбовців до справ військового колективу. Вона передбачає відмову від голого адміністрування, близькість керівника до широких мас військовослужбовців, боротьбу із викривленням дисциплінарної практики та нестатутними взаємовідносинами. Крім того, демократизація зобов’язує командирів усіх ступенів вести боротьбу із грубістю, хамством, сприяти ввічливості та турботі про кожного військо-вослужбовця.

Рішення – це вибір найкращого варіанту дій із багатьох можливих та відповідальність за цей вибір.

Рішення, при котрому головний показник (критерій ефективності) стає максимальним, а решта обмежуються, й називається оптимальним.

Розглядаючи процеси прийняття рішень, слід враховувати два моменти.

Перший полягає в тому, що прийняття рішення, як правило, відносно легкий процес для коман­дира. Тобто він на підставі свого досвіду вибирає напрямок дій.

Другий момент поля­гає в тому, що прийняття рішення - це складний психологічний процес. Відомо, що людська поведінка не завжди логічна. Інколи нами керує логіка, інколи - почуття. То­му не повинні викликати здивування способи, які використовує командир для прийнят­тя рішення в межах від спонтанних до високологічних. Ці межі визначаються соціаль­ними настановами, накопиченим досвідом та особистими якостями командира.

Інтуїтивнерішення - це вибір, зроблений на підставі відчуття, що він вірний. Командир, який інтуїтивно приймає рішення, не робить свідомих зважувань «за» і «проти» по кожній альтернативі. Він просто робить вибір. Те, що ми називаємо осяян­ням або шостим відчуттям, і є інтуїтивним рішенням.

Рішення, засноване на судженнях (раціональне), - це вибір, обґрунтований знаннями або нако­пиченим досвідом. Командир використовує знання про те, що траплялось в подібних ситуаціях раніше, щоб прогнозувати результат альтернативних варіантів вибору в умо­вах, що склалися. Спираючись на здоровий глузд, він вибирає альтернативу, яка в минулому приносила успіх.

· Діагностика проблеми

· Формулювання критеріїв і обмежень

· Розробка альтернатив

· Оцінка

· Остаточний вибір

Основу управління військами, як відомо, складає рішення командира. Виражене в наказах і розпорядженнях, воно спрямовує зусилля військ до єдиної мети.

Розробка управлінських рішень – один із найбільш важливих управлінських процесів. Від його ефективності в значній мірі залежить успіх справи.

Розробка управлінських рішень – це складний творчий процес, в якому доводиться проводити ланцюг логічних роздумів, звертатись до асоціацій і аналогій, робити прогнози, враховувати історичний досвід, застосовувати аналіз і синтез, здійснювати різноманітні розрахунки.

Управління, як відомо, являє собою безперервний і цілеспрямований процес впливу на об’єкт управління. Цей вплив здійснюється за допомогою командної інформації, яка, в свою чергу, являє собою певне управлінське рішення, що подається на об’єкт управління з метою зміни його стану.

Прийняття рішень присутнє при здійсненні всіх управлінських функцій, не прийнявши відповідного рішення, не можна реалізувати жодну із функцій управління.

1. Напрацювати можливі варіанти рішень;

2. Із можливих альтернативних рішень обрати найкраще.

Проблема прийняття управлінських рішень стає сьогодні однією з основних проблем вдосконалення системи управління.

Процес прийняття рішень відноситься до сукупності конкретних прийомів, методів і процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретного рішення. Процес прийняття рішень включає в себе:

1. техніку прийняття рішень,

2. умови прийняття рішень,

3. організаційний контекст,

4.

Розглянемо основні документи здійснення військового управління.

Акт військового управління – виражений на основі і з метою виконання чинного законодавства, в межах компетенції органу військового управління і у встановленій для нього формі, його державно-владне веління, направлене на регулювання відносин в процесі організації військового управління, життя, побуту і діяльності військ.

Наказ — обов'язкове для виконання, виражене у суворій відповідності із законом, усне або письмове веління начальника (органу військового управління). Наказ є оперативним засобом організації бойової підготовки, проведення в життя волі командира, повсякденного управління та контролю за діяльністю підрозділів. Накази містять як правові норми, що є обов'язковими для осіб, на яких розповсюджуються їх дії, так і положення, які адресовані персонально окремим особам.

У Збройних Силах діє принцип, закріплений Дисциплінарним статутом: наказ начальника — закон для підлеглого. Наказ повинен бути виконаний беззаперечно, точно і в строк.

Накази служать дієвим засобом правильної організації бойової і гуманітарної підготовки особового складу, проведення в життя єдиної волі командування, повсякденного управління і контролю за життям і діяльністю підрозділу, військової частини, з'єднання. Чітка регламентація порядку віддання наказів служить важливим правовим засобом здійснення і зміцнення принципу єдиноначальності в Збройних Силах, зміцнення військової дисципліни, виховання старанності у підлеглих. Особливо важливе значення мають бойові накази, за допомогою яких здійснюється управління військами в бою. На забезпечення точного виконання наказів командування здійснює різносторонню виховну, організаторську роботу серед військовослужбовців.

Законодавство чітко регламентує порядок віддачі на казів військовими посадовцями.

Командир (начальник), що віддав наказ, зобов'язаний перевіряти його виконання і вимагати від підлеглих безумовного його виконання, виховувати в них відчуття високої відповідальності за доручену справу, розумну ініціативу в справі вибору шляхів і засобів для якнайкращого виконання наказу. Відміна або зміна наказу проводяться тільки новим наказом.

Накази, як і інші акти військового управління, вступають в силу з моменту їх підписання, якщо в самому наказі не встановлений інший порядок. Нормативні акти, що вводяться в дію наказами (наприклад, положення, керівництво), застосовуються відповідними посадовцями з моменту їх оголошення. Посадовці не можуть посилатися на незнання діючих у сфері їх діяльності наказів, положень, настанов і інших нормативних актів. Вони зобов'язані їх твердо знати і неухильно виконувати.

Військові статути - це систематизоване зведення правових норм, які регулюють визначений бік життя, побуту та діяльності, бойового використання Збройних Сил та їх структурних частин.

Директиви містять вказівки з оперативних питань, організації, устрою, комплектування, служби військ та т. ін. Право видання директив надається Міністру оборони, його заступникам, Начальнику Генерального штабу, командуючим видами Збройних Сил, командуючим оперативного командування або, від їхнього імені, начальникам штабів.

Положення регулюють визначені області службових відносин.

Порадники - це систематизоване зведення правил діяльності окремих органів управління або правил поводження зі зброєю, бойовою технікою та її використання.

Інструкція - акт, який містить в собі правила діяльності органу управління або посадової особи.

Припис - це письмове розпорядження, складене за визначеною формою. У ньому дається вказівка начальника підлеглому: що, де і в який термін підлеглий повинен виконати.

Вказівка - акт, який адресується за підлеглістю відповідним посадовим особам

Розпорядження - це передача поставленого командиром завдання підлеглим через начальника штабу.

Всі акти мають подібні форми і містять в собі:

а) назву;

б) дату і місце видання;

в) орган управління, який його видав;

г) коло осіб, які зобов'язані виконувати цей акт;

д) зміст дій відповідно до акту;

е) термін виконання.

Заключна частина – 5 хв.

1. Нагадування теми та навчальних питань заняття.

2. Постановка завдання на самостійну підготовку.

Вивчення матеріалу для самостійної підготовки:

1. Алгоритм управлінської діяльності.

2. Структура органів управління військової частини.

3. Повсякденна діяльність військ та її складові частини.

4. Структура управлінських рішень та технологія їх відпрацювання.

Перелік питань для самоконтролю:

1. Що таке управління і управління у військовій сфері?

2. Дати визначення принципу зворотнього зв'язку в управлінні?

3. Що є кінцевою метою управління?

4. На що спрямоване управління підрозділами(частинами)?