ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 1 страница

В Україні зареєстровано біля ЗО тис. періодичних видань. Близько 9 тис. із них — видання загальнодержавної сфери розповсюдження. Дуже динамічно зростає кількість людей, що регуляр­но користуються інтернетом.

Демократичні перетворення в суспільстві, зокрема роздержавлення та демонополізація у сфері засобів масової інформації, створюють передумови для того, щоб вони реально відігравали важливу роль у розбудові громадянського суспільства та правової держави.

Однак цей процес відбувається досить повільно, глибоко вкорінений острах публікувати інформацію відкрито, не вистачає досвіду вільного існування преси, тому функціонування української системи ЗМІ відрізняється від країн з більш давньою історією демо­кратичного розвитку.

Залежність засобів масової інформації від політичних інтересів власників або осіб, що офіційно чи неофіційно контролюють видання, теле- або радіопрограми, цілком очевидна.

Головне призначення ЗМІ — продукування і трансляція інформації, що забезпечує реалізацію їхніх функцій. Але практика свідчить, що ЗМІ широко використовують як для збагачення їх власників, так і для того, щоб «робити владу». Саме власникам ЗМІ часто належить вирішальне слово у визначенні пріоритетів: інформація — гроші — влада. Традиційно перевагою користуються здебільшого інтереси, пов'язані з фінансами або владою, значно рідше — міркування інформаційного порядку.

У багатьох ЗМІ набув поширення напрям, що дістав назву «жовта преса». Цьому напряму властиві концентрація уваги на плітках, інтимних стосунках, скандалах з життя передусім широко відомих людей, цинізм, балансування на межі порнографії. Прихильники такої практики, переслідуючи комерційні інтереси, посилаються на ст. 34 Конституції про право кожного на свободу слова і думки, на вільне вираження своїх поглядів і пе­реконань. Але таке тлумачення цієї статті ігнорує іншу статтю — ст. 23 Конституції про обов'язки кожної людини перед суспільством і неприпустимість порушення прав і свободи інших людей. Безперечно, фінансові, політичні міркування мають для діяльності засобів масової інформації величезне значення, оскільки індустрія ЗМІ потребує значних коштів. Можливості державного фінансування, субсидіювання ЗМІ, особливо тих, чиїми заснов­никами не є державні структури (а вони становлять переважну більшість, і їх кількість дедалі зростає), вкрай обмежені. Сконструювати справедливий критерій їх розподілу, який би відсік фаворитизм, неможливо. Усе це зумовлює посилення впливу власників на діяльність ЗМІ.

Значним джерелом фінансування є прибутки від рекламної діяльності. Це також один із проявів демократії. З іншого боку, реклама формує в людей потреби, що є впливом на суспільство. Справді, реклама у ЗМІ охоплює широке коло громадян, активно впливає на формування їхніх смаків, потреб. Однак, працюючи на інтереси споживача, вона передусім дбає про інтереси рекламодавця, будучи покликаною не просто інформувати, а спонукати споживачів зробити покупки, скористатися послугами.

Реклама не тільки формує, а й нав'язує смаки.

Крім того, реальні властивості рекламованих товарів та послуг

не завжди відповідають штучно створеному іміджу. Настирливе втручання реклами, зокрема в канву телепередачі, перешкоджає нормальному її сприйняттю. Власники ЗМІ змушені з цим змиритися, бо зацікавлені в надходженні коштів. Фактично рекламодавці мають значний вплив на ЗМІ і певною мірою визначають напрям та зміст їх діяльності.

Здатність ЗМІ забезпечувати неабиякий зиск, значний політичний вплив зумовлює гостру конкурентну боротьбу за прибутки, ринки збуту інформації, респондентів.

В Україні мають місце адміністративне втручання владних структур у діяльність ЗМІ, невиправдана прискіпливість судових органів, тиск різних кланів на ЗМІ, що суттєво обмежує реальну свободу слова.

Подальший розвиток українського суспільства, української державності залежатиме від багатьох чинників, серед яких одним із найважливіших є вдосконалення діяльності ЗМІ. Реальна влада зосереджуватиметься в руках інфократії — соціального прошарку, який контролюватиме інформаційні ресурси (продукування, розподіл, трансляцію). Інфократія, володіючи ефективними засобами контролю над свідомістю людей, або становитиме одну впливову групу (інформаційний тоталітаризм), або складатиметься з кількох конкуруючих груп.

Глобалізація призводить до функціонування більшої кількості інформації. Дедалі більше інформації розповсюджується повз традиційні ЗМІ — через інтернет. Звідти ж приходять і практики свободи слова.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть види та функції ЗМІ.

2. Яким чином відбувається функціо­нування ЗМІ в суспільстві? Як розпо­всюджується інформація за моделлю Г. Лассвелла?

3. Що означає вислів стосовно ЗМІ «четверта влада»?

4. У чому полягають функції ЗМІ в демократичному суспіль­стві?

5. Яке значення цензури?

6. У чому полягають особливості та проблеми інформаційного простору України?

Тестові завдання

Оберіть кілька правильних відповідей.

1. До моделі масової комунікацї входять такі компоненти:

А відправник

Б ефективність

В радіо

Г повідомлення

Д телевежа

2. До видів ЗМІ належать

А радіо

Б листування

В телебачення

Г чат

3. До функцій ЗМІ входять

А дезінформаційна

Б інформаційна

В рекреаційна

Г нормативно-регулятивна

Д функція політизації населення

4. Інформаційний простір України є... А закритим

Б відкритим

В таким, що підлягає цензурі

Г вільним щодо висловлювання

Д політизованим

Б насиченим рекламою

5. Ефект діяльності ЗМІ, при якому людина, яка вважає, що висловлює думку меншості, боїться суспільної ізоляції й волітиме скоріше промовчати, аніж висловити свою думку вголос, має назву:

А громадська думка

Г цензура

Б демократична преса

Д рекреація

В спіраль мовчання

Е інформаційний простір

Запитання на творче мислення

1. Поміркуйте, якими повинні бути ЗМІ України, аби сповна виконувати свої основні функції.

2.Які рубрики мали б входити до шкільної газети, щоб вона була популярною?

3. Проаналізуйте інтернетні соціальні мережі «Вконтакті» або «Facebook» за моделлю Г. Ласуелла.

4. Заповніть на окремому аркуші схему, що відображає позитивні та негативні для суспільства якості ЗМІ, класифіковані за функціями.

5. Складіть розгорнутий план доповіді «ЗМІ - четверта влада».

6. Складіть схему курсування інформації у суспільстві.

7. Складіть порівняльну таблицю різновидів ЗМІ.

Додаткова література

ТЕМА XII. НАЦІЯ

ПОНЯТТЯ НАЦІЇ. НАЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Історичний ланцюг послідовних соціокультурних утворень на шляху розвитку етносу йде від кровного роду через плем'я до народності й нації як найбільш пізньої, політичної форми спільного існування.

Словник

Народність — етносоціальна спільнота, що проживає на визначеній території, має спільні культурні особливості, зокрема мову, психологічні характеристики, звичні практики повсякденності. Народність фор­мується в період консолідації племінних союзів, коли племена змішуються, поєднуються і родинні зв'язки поступаються визначаль­ним місцем територіальним об'єднавчим чинникам.

Нація — велика соціокультурна спільнота індустріальної епохи, що відповідає державній стадії розвитку етносу. Формується на основі народності та має всі її відповідні характеристики: спільну мову, психологічні риси, культуру, територію, економічне життя тощо.

Народності скаладалися з кількох близьких племен, що мали спільне походження та мову. Так, для давньоукраїнської народності складовими стали племена полян, древлян, сіверян та русичів.

Нації формуються на основі народностей. Межі розселення на­родностей часто збігаються з державними кордонами, формуючи сучасні нації-держави.

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосу­ються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характери­стики мають нести в собі як об'єднавчу функцію — спільнота лю­дей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, — так і відокремлюючу — те, що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить у собі заперечення існування окремих націй.

Націю визначають: спільна територія, етнос, культура, пси­хологія, економіка.

Більшість націй частково визначаються власною культу­рою. Національна культура звичайно є унікальною для нації, хоч і містить багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщи­ну попередніх поколінь.

Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури з сучасною культурою певною мірою символічне. На-

•ірньих

-пгоы ттпвн вх тоньгахэ ттпвн ган9ігявхоихогііі А иияоьшігя з т 'тіп -вн гоняап iHH9doax А игинчігвткїив э от 'эх odii вннвхиц

•АэАонээноя Ая

-Атон 'вннвнЛнаїяша иїґвгїве йгЛмвіґв іончігщаЛз тхаоніґтхдоан вн иинваоновє 'wBHHadoaxA щнппняоє WHH4ifBHOiiiBd з аньихіїгоц

•ихнаиои гачігвнотпвн

'онгґтяоїігґіа 'вх гаьінха гачіґша звьвнвиа HdAx4irAH внтфипэпэ "HdAx -чігАн тонаохАїґ вх тончітвіДахви and чхэтжохэ тєваЛ вн зви аньшхд

■иявжгїзїґ woHHHBr/Bwodj з охх 'нэжоя ихвхэ эжои іояв ионаїгь 'нпвн «тохигїнїґтя» чіса^ош эд ■TffxsHBto'BwodJ Лмончіпнз 'яінєв.яодо вх aBdn іхоончіґшо яв тxэoнaвжdэiE' вн ээя ве mdan B34xsAxHAdj втпвн ohi 'ojox оїґ ВЭЧХЭВ1ГИХЭ юнмгщкои nhvH ж BiniianHojj

•ихончігшо

іончігвноіпвн «TOXHdHBe» онгїАхчігАн чігаіЛш эд "оппвн зшігаоиЛв ваои вх вdAxчIrAя внчігшд чтивн оюниьийногпйэн і моїсайвжїї мин -aoifOJ э аонхэ от 'ojox еі чхиіґохия гоымншэ nfivn втпиэпно}!

•оїпох ппвєіігвтпоа Аигэхэио e9dab

'ятдшігт xramidxAHa иохкігш B34X3oidoaxi/'ia ояопАхооп г weiHBjdo иинчігвіпоа иинаїїгіп яв зАноіпянАф 'вэявяAI^[doфэ от 'аонхя

•Аэон

-хэ оаонаэп оїґ иоонжаїгвн вххАьгґта — чшотодюоожпо пныншэ э 'кзвігваАі^офз от 'ихончігшз тоньгахэ мояиневяон HHHanxBdJ9x -ні у 'оїлох oioHHTJiirad 'oiofloaed:хончігщз иивгґиа иічитні в jige SBdJitfia ихончіггао іоньїнха IннвaAwdoф A 4irod Аньвнц

•иаїЛніг иянігґааои и іхзоиоіґтао HHHxandaxHBd

-вх tHbTJOiroxH3n-OH4ifBinoo имин є гав8в(аон жонвх в 'иннйґааоп aiHeede 'wdOH 'иахооннтп:ndAx4irAH іонаохАіґ ятхнаношчон чхотніґз — ихончіґщз тоньтнхэ вннвяАкгіоф ихнаношїон тяоаиіша інвев^оп оюяои g -вннаьвне ojOHXoiiroagB зви эн вявнео вп и airy -иаоїм чхзтнчігша з Аэонхэ вннвяЛ^оф шояоиА оіояиігжвя raojAdy

•оючнхАзіґта wpaoe чхтявн ихАд

эукош і вннэьвне ojOHi/'BdojAdb' эвяАдвн вявнео вп 'вэявaAwdoфэ зонхэ иігоя 'эттнетп зігу -иа^онг кннвніґз.до и вннваАяіггаа ojoh3ix всіґ ияоиА soidoflxs вноа эивэ иячігіязо 'ndoxHdax чхзтнчігтпа з Аз -онхэ вннваАкгіоф oioaowAfadau mohboitoj •(•ні вх iiiwih 'HHBpod) ваевноїчва — ишонхэ э Аэонхэ вннэжвdиa огаи^оф oio4Hmraaog

* иончігшо хиндііґоп хишнт

Іґта иоонніюіЦ'іа и ііооніґз тэоао кіхЛьіґіа 'Ліґвігяз олоньиоігохион bj, ad -іСічігЛн тіоояиіГ90оо іниііо і иоисі шчігтпз зви т исіоіисіаі итнвэп вн

= HUH80IO =======*=*=====^е===**>==-*--

(•оізігівн 'oixarab'odBH 'иэнэиэ1гп iHWBHHBaonAdjA ииинчігвіпоз raviHHSid інзігявхаіґдгіп ихАд чхАжои гав 'поонша — їхаон •Vb THhHdoxai чхгавіґрон іххиж АиончігшзАа я аїіаш зяиігжвд

...—,^Vi/ ииыиХ1Ы_) VMhUllV/OU ШШі4 VI VUhlW13 «ihVM

•omox HixoHdAx віґіґ Ажй'ші 'хончгщо

хитні Adoe иньох є — онаихяэ.до і явх 'ихончісіпа иниіґагіазє яв ігзчхзоіігигоЬ'іярА оґп 'хАїґ иинчігвноіпвн '«чхогачігшз вньиоісохиоп іімоіґіяззн» яв тхяэпэв Лигочїі А иігоянт вэчхэвьвнеиа втіївд -иэхэ •оаиігдооо хиньїхиап хинчігшз чхагахАаіґія одв чхагаяввн вн иь -швжвяе эн чхіявн 'вннзгіояхзіпвн мояинниь ниньмоігохизи з гхаоньихнзіг1! юняэп BHHaHaBifHHdn 'чхашоіґгааоиіва внчігвноіпвд

•явжdэlґ-ИITIBн хинзвьАа ranadoaxA а зїіада эннвхэо эн звіґроп жрявх нинниь иад "KHHiiraBdHA 'онїґгаоїііґіа Ч KHHeeradBtf -ouooj ahiHaotfadaa аниіґз чхшвьвнеиа тнв 'атаинниь хиньшононэ -ончіґвіїіоз чхатнчігіїїз жоявх з шояиігжвя вннагїояхоавжгїаіґ віг^/

•ивяинниь иингіАхчігАн і ииньгаха AaBaadau чхогвЬ1 •Vxs инов 'aiadaa вннзьвнеиа oJOHHUiirad яинниь яв эвпАхэиа эн woitbjbb WBiHOio зхогід •ив.івїґАі 'BwadnoB 'jnAdj ишьшхэ nrafo fHHBWBXHdn iijiir9d mraj -oi3TirB3daaraA з BiJiicad очніґагіазоявад вьох 'інчпиігохвя яв эдээ чхтавьвнєиа иіпвн вячи-тязЬ1:шояонхвниа ихАд вн і эжои вьох 'даончігвноіпвн воихвжвая эжои жонвх виїїгзд

•шояои ояонхвния внэьвнвия ихАд

вжок эн віпвн вніґозк 'яом хияхть 008 оячвиїгд чхогаяввн вн иьш -вжвяєан 'чхзгаьихнзіґі Анчігвноіїівн «АячзвАнви» згаохо^ш ваніад. виод-вЛнвц "iHaowoxBJBg яв вэчхотАятфихнэЬ'тоивэ 'втпвн BH4adBh і-иаатд 'tfBifHHdnBH 'яв 'піївн іява^/ '(тан вігіґ ваонхвнив эн зігв '.ипвн вігіґ BHdaxHBdex) иімвіпвн ииїитнт B34X3Aaox3HdoHHa жонвх вяои внчігвноіпвн хвяїґвпиа хитні g •іхзоньихнзіґі тончігвноіпвн ріоаонзо 'ояиігжоім 'т ''пїівн віґіґ огояоихвния з ваок хвяїґвпиа шнваіґ g -(BHH3bBHB ojohhhxbhihAkoh п їґтя онжэлгвеэн) ппвн осхзіаиігдозо оіончігвьвнЕиа вэчхэвжвяа охэвь і HdAx4ifAn шонихэвь шояиігжва з вяои внчігша внзвігд 'іііівн ионинниь иинчігвьвнвия иинигґз ихАд эжои эн BdAx4ifAH изхаоаиісдозо хингіАхчігАя вх 4H3d -оахА хиньихтігоц ягаоМоя чxэIHЖIgвod Badab і явх 'ипвн тзтніґо шиіґагіза а іпиав xHHdAx4irAH 4XoiHxraBnoxBJBg B9d3h яв эxodц

•aoHtifngvuo оюпчгрноікпн ппввпггаип

■іхтавн і ояхпэхэии 'AdAxBdexiif 'МЛхчігАн iHbiaoiroaxdB iHHBtfodBxo ■ишвжвяя оива явх ітїівн ітні 'оітвнАнот ан '(Аиох araod 0009-000Ї1) паоіґАдои ojoh извь я иaвжdэb' иь AtfodBH ojoh43hiicjhb ojohbih кьох 'iraBXHdg итяиігзд A HHHBaomexBOd жіґнзхнАохо Ч'

00£

Тема XII. Наці;

Найчастіше одна з цих причин в історії певної нації виявляєть­ся визначальною.

За дослідженнями сучасних політологів, перетворення етно«су в націю відбувається шляхом зростання і поглиблення його самосвідомості. Пасивна етнічна самосвідомість розвивається в активну національну. Етнічна свідомість, спираючись на кон­сервативний механізм традиції, забезпечує збереження і пере­давання з покоління в покоління етновизначальних рис мате­ріальної та духовної культури, мови, ментальності тощо. Ет­нос, на відміну від нації, не усвідомлює своєї єдності в межах власної етнічної території, має несформовані національні інте­реси, а тому не здатний створити незалежну національну дер­жаву. Тому для побудови і формування нації необхідний певний ряд спільних характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів, так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, — так і відокремлюючу -те, що відрізняє дану націю від сусідніх. Перетворення етносу в націю відбувається тоді, коли виникає потреба в більш тісній консолідації народу: задля розвитку економіки і культури в но­вих умовах, аби встояти перед загрозою зовнішнього вторгнен­ня чи економічного підпорядкування, або й заради досягнення власних експансіоністських цілей.

Сучасні нації існують найчастіше у формі так званих націй-держав: нація формує державу. Однак існують певні винятки, тому це правило не абсолютне.

— Словник........ ^

Національна держава — тип держави, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціополітичної системи такої держави. Ідеалом національної держави є мононаціональна держава, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знако­ву систему, зрозумілу всім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.

Концепція національної держави тісно пов'язана з розвит­ком націоналізму в Європі XVII-XVIII століть, колоніалізмом та національно-визвольними рухами XIX — першої половини XX століття. В XX столітті національні держави стали домінуючими формами державної організації більшості світу; вони замінили династичні та класові держави Середньовіччя.

Національним державам часто протиставляються наднаціональні утворення імперського інтегрального типу, як імперії минулого (GPCP, Британська імперія), так і сучасні (ЄС тощо). Наприкінці XX століття пророкувався занепад національних держав, проте роз­вал СРСР довів протилежне. У більшості міжнародних організацій, таких як ООН, саме національна держава виступає основною політичною одиницею в усіх міжнародних процесах.

Українські дослідники Зуєва В. О. та Коляда О. О. наводять, два відомі у світовому досвіді шляхи націєтворення.

Перший ґрунтується на так званому «кровному праві» (лат. jus sanguinis). Згідно з таким способом ідентифікації члени однієї нації повинні мати спільне походження і спільну культуру. Ця концепція нації здобула поширення серед німців, росіян та народів, що за­селяють простір між Німеччиною і Росією (інакше кажучи, серед народів Центральної та Східної Європи).

Другий базується на так званому «праві території» (лат. jus soli). Цей спосіб поширений серед тих груп, яким бракує спільного походження і спільної культури. Ключовим моментом у цьому ви­падку є зростання солідарності серед населення певної території, незалежно від етнічних, культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей, які існують серед місцевих жителів. Класичним зразком такої ідентичності є британська та американська нації. Обидві моделі дуже рідко зустрічаються в чистому вигляді. Часом переважають політичні й територіальні елементи, а інколи на пер­ший план виходять етнічно-мовні компоненти в різних ступенях і різних формах.

Загалом можна виділити три концепції нації: 1) Об'єктивно-ідеалістична. Народ виступає як головний суб'єкт історії, а(межі поширення конкретної мови визнаються межа­ми нації. Держава формується на основі нації, а рушійною силою її створення виступає національна самосвідомість. Такому розумінню відповідає модель націєтворення «одна нація — одна держава».

2) Суб'єктивістська концепція. Найбільш типова для су­часної суспільної науки. Нація розуміється як союз лю­дей, що виникає для реалізації спільних культурних та політичних інтересів. Це модель надання прав спільноті: якою мірою індивід має право вирішувати свою долю, та­кою ж мірою наділяється Цим правом спільнота індивідів, які вирішують власну долю разом, як нація. Національні проблеми з такої точки зору не мають власного значення, а є відображенням загальносоціальних проблем.

3) Історико-економічна концепція. Нація виникає як резуль тат капіталістичного способу виробництва. Це історичн] спільнота, що виникає на теренах спільної територ^ спільних економічних зв'язків, спільності культури.

Нація і націоналізм

НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ

Ідеологія і політика націоналізму проповідують зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу. Націоналізм виступає у двох формах: великодержавний шовінізм панівної нації та місцевий націоналізм пригнобленої нації.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це дуже поширене явище, зумовлене крахом світової колоніальної систе­ми. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р. націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, перейшов до свого чергового етапу.

Слід відрізняти націоналізм від патріотизму — руху за збе­реження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва тощо.

— Словник...........................

Націоналізм — специфічний стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика, що полягає у зверхності інтересів однієї нації над інтересами інших. Це форма самоідентифікації ет­носу.

Патріотизм — любов до батьківщини та прагнення зберегти й роз­будувати культуру власної нації без протиставлення та конфронтації з іншими націями.

Шовінізм — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях а<5о різноманітні прояви націоналістичного екстремізму.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чер­гу, — це не тільки корінний етнос, а й всі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести винятковість та зверхність «своєї» зростаючої етнонації)

і націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мети перетворен­ня певного народу на державну націю вже досягнуто, націоналізм остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Усвідомлення власної національної окремішності та/або винятковості з необхідністю доповнюється недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) — відмовою їм у праві на існування. Тому націоналізм типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьо­вому протиставленні «ми — вони».

Націоналізм може виникати як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні та політичні процеси, впливи інших етносів).

Націоналізм існує також як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти. Цей принцип виробив­ся в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій.

В екстремальних варіантах прояву націоналізму в національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного начала, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільноти людей, як єдиний критерій диференціації з іншими спільнотами. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Націоналізм найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетич­них, а останні — до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний чинник, що формує національну цілісність.

Ідеологія націоналізму постулює також пріоритет національних цінностей над особистісними, пріоритет державності над будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього над сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності над мультикультуралізмом.

Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найбільш стійка референтна група. Націоналізм у таких умовах — найдоступніший психологічний спосіб виходу зі станів конфліктної невпевненості, який абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою й занепаду даної національної культури.

У сучасному світі націоналізм залишається універсальним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з досить високим рівнем господарського і культурного розвитку

Тема XII. Нація

(наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді,/ конфлікти між фламандським і французькомовним населенням/ у Бельгії та ін.). /

Патріотизм як форма плекання власної культури серед інших рівних культур є закономірним наслідком глобалізації та по[ зитивним явищем, що допомагає створити умови для розвитку історичних надбань минулих поколінь і не втратити їх у розмаїтті сучасності, що стирає розбіжності між культурами. Конфліктний потенціал несе в собі перш за все перехід до протиставлень «ми — вони» та спроби вкорінити переконання, що одна культура краща за інші. Одним із крайніх проявів таких спроб є приклад Гітлера в Німеччині, який у боротьбі за «чистоту раси» показав, до яких наслідків це може призводити у світовому масштабі.

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ В УКРАЇНІ

Формування політичної нації в Україні являє собою складний історично обумовлений процес, на який впливало безліч чинників. Завдяки внутрішнім та зовнішнім умовам для української нації завжди були характерні суттєві відмінності між її частинами, які часом призводили до втрати державної єдності.

Систематизація цих особливих рис, які «розділяли» Україну і ще продовжують існувати, повинна сприяти розробці політики, спрямованої на подолання найбільших розбіжностей заради утри­мання національного суверенітету та єдності.

Чинники формування єдності української нації у різні історичні періоди

1. Феодальна доба (ІХ-ХШ ст.)

Характеризується великою кількістю князівств, які існували під керівництвом особи князя, який посідав «престол» у будь-якому значному місті. Через те, що система успадкування престолу була занадто важкою (престол отримував старший брат, а не син), пи­тання спадщини фактично задавало напрямок політичного роз­витку всім князівствам Русі, об'єднуючи їх навколо сильних осіб (Володимир Святий, Святослав, Ярослав Мудрий, Володимир Мо­номах) та роз'єднуючи при слабших. '

2. Польсько-литовська доба (XIV-XVII ст.)

Характеризується захопленням земель України — Русі не­слов'янською Литвою після татарської навали, створенням Литов-

! Формування політичної наці! в Україні

іської Русі з давньоукраїнською мовою в ролі державної і по-|ступовим переходом земель під владу Польщі (особливо після ІЛюблінської унії між Литвою та Польщею в 1569 p., хоча Гали­чина була захоплена ще в XIV столітті після занепаду Галицько-Волинської держави). Вплив Польщі, як найбільш боєздатної та найменш постраждало!' від Реформації католицької держави Європи, на культурне життя України склав передумови для її по­дальших поділів на ґрунті як релігії, так і політичних поглядів українського народу (початок українського католицизму на зем­лях на захід від Києва після Берестейської унії 1596 p., утво­рення гетьманського правління у центрі при підпорядкуванні польському королеві на зразок шляхетсько-васальних відносин Середньовіччя).

3. Польсько-московська доба (XVII-XX ст.) Характеризується поділом України між Польщею та Росією

(Андрусівська угода 1667 p.), який був викликаний неспроможністю національної верхівки згуртовано протистояти замахам сусідніх держав на утворену Богданом Хмельницьким незалежну українську державу (1648-1657 pp.). Загарбники впровадили політику по­лонізації та русифікації, з яких друга була більш успішною завдяки постійному посиленню Росії після часів Петра І. Із поділом Польщі в кінці XVIII ст. лише українські Галичина, Буковина та Закар­паття опинилися за межами Російської імперії — в Австрійській імперії (з 1867 р. — Австро-Угорська імперія). Український като­лицизм у Росії було скасовано, селянство закріпачено, більшість еліти й усі державні установи зрусифіковано. З іншого боку, по­валення татарського ханства дало можливість українцям узяти керівну участь у колонізації сучасних півдня і сходу України, хоча тут російська нація посіла перше місце у промислових центрах і за­давала культурний ритм суспільству. Не так активно асиміляційні процеси впроваджувалися на західних землях, особливо католиць­ку церкву як суто національний осередок було збережено.

4. Радянсько-польська доба (XX ст.) Характеризується трьома спробами поновити незалежність

України в її етнічних межах, дві з яких стали можливими лише за підтримки зовнішніх (особливо німецьких) сил і за їхньої ж участі скінчились черговими поділами. Так, Україна часів Михайла Гру-шевського скористалася послабленням Російської імперії у Першій світовій війні та після двох революцій у 1917 р. У результаті Брест-Литовського мирного договору (03.03.1918 р.) її було проголоше­но незалежною від Росії і визнано державами Четверного Союзу, але водночас де-факто її окупувала Німеччина. Визвольні змаган-

ня після поразки Німеччини у Першій світовій війні (листопад 1918 р.) і виводу німецьких військ очолив Симон Петлюра, якому вперше в історії вдалося політично об'єднати українську землю (Злука 22.01.1919 p.). Після тривалої україно-радянської війни (1917-1921 pp.) і зради польського уряду Ю. Пілсудського, з яким було укладено союзний договір, Україну було вкотре поділено між Польщею і Росією (по річці Збруч). На відміну від минулих часів, Буковину захопила Румунія, а Закарпаття було приєднано до Че-хословаччини. Друга спроба поновити державний суверенітет була зроблена 30.08.1941 р. за умов окупації Німеччиною, коли ОУН самостійно прийняла Акт проголошення Української Держави й обрала уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Яросла­вом Стецьком. Але цього разу Німеччина не мала наміру створити хоча б колабораціоністську українську державу, і новий уряд було заарештовано. У 1941-1944 pp. керування Україною здійснювалося через Варшавське генерал-губернаторство (частина Німеччини, до якої входила Західна Україна), німецькі органи на окупованих землях — рейхскомісаріати Україна, Крим, а також румунські ор­гани влади в Одеському окрузі (Трансністрія, приєднана до Руму­нії). Короткий час (1939-1941 pp.) до нападу Німеччини на СРСР і після перемоги Радянського Союзу в Другій світовій війні всі українські землі були вперше реально об'єднані, хоча тепер у складі СРСР. За часів його розпаду в 1991 р. Україна проголосила утретє й востаннє у XX сторіччі державну незалежність (24.08.1991 p.). Унаслідок політичних поділів в усі часи багато українців за­лишало свою батьківщину і рушало за кордон у пошуках волі та добробуту.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: