Моральна культура юриста

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вка­зував на існування абсолютного Духу, абсолютних та віднос­них норм, існування вищої й елементарної етики.

Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиція­ми, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу «впорядкува­ти» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'яви­лися християнська мораль і християнська етика. Можна ска­зати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи дум­ками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.

Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, прак­тично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (аб­солютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтер-

нативні.

Суть відносин (елементарних, практично-дійових) мо­ральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідно­сті тощо.

Відбувається це також під впливом різноманітних зов­нішніх, реально існуючих факторів: державних, національ­них, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соці­альне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолют­ної моралі у фактичному суспільному житті людини з пев­ною їх корекцією.

Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персона-лії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в ці­лому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.

У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсо­лютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні мо­ральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що супе­речать, - духовно-недопустимими. На основі цього й вини­кає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — за­гальнолюдська цінність як суспільна вартість людського ви­твору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.

Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм по­зитивного права.

У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо по­нять зовнішня, елементарна (рос. «моральность») та внутріш­ня, вища (рос. «нравственность») моральність (в українській мові для позначення обох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження про внутрішні та зовнішні моральні результати, про несумісність «нравст-венности» і «морали». Зазначається, що слово «нравствен­ность» вживають для позначення особливостей поведінки. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внут­рішня характеристика особи стосовно моральних норм вза­галі, з урахуванням рівня духовності.

Зрозуміло, що «нравственность» - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини гли­боко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має мі­сце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолю­тної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, сві­домість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною «інструкцією» для вищої моральності (та й моральності вза­галі) є духовність, норми природного права.

Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність лю­дини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з пра­ктичним життям, це переважно почуттєва властивість люди­ни, характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як прави­ло, керується кількома видами моральності: вищою, фактич­ною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а по­трійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, ко­ли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки):

особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру -це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.

Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелек­ту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і зале­жить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розу­міння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоден­ному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. При­чому обидві культури органічно пов'язані між собою.

Моральна культура правника як частина духовної куль­тури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрун­тується на законах добра й справедливості, за якими має жи­ти суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним слу­жбовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних від­носин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформацій­ної та іншої культури.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його ви­сокій моральній свідомості. Маємо на увазі не лише служ­бову, а й побутову поведінку.

Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати твор­цем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному при­кладі, що будувати життя треба за мо­ральними законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Моральна культура характеризує особис­тість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якос­тей, притаманних людям певного суспільства, класу, профе­сії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та ви­щих моральних норм, які існують у людській свідомості.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціо­нувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.

Моральна культура юриста — це резуль­тат становлення власної гармонії: між до­сягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та ім­перативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, роз­глянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рі­шення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: сві­домість-почуття, свідомість-поведінка, почуття- пове­дінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість -почут­тя) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «бу­дується» умовна стартова готовність юриста до певної по­ведінки.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності мораль­ного почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапля­ється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною мате­ріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформа­ції втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і пря­мувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Мо­ральна сутність юриста означає його готовність пожертвува­ти не заради конкретної справи чи людини, а заради утвер­дження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною пе­ревіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопо­рядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість - пове­дінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до мо­ральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що «справжній мо­ральний стан є свідомість, яка скоює вчинки». У цьому ви­падку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у прак­тику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взага­лі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина за­мислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно по­значитися на моральній вартості поведінки, оскільки затра­чається час на певне зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почут­тя - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір дія­ти. Як правило, схема «почуття-поведінка» ніколи не під­водить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гар­монію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна по­ведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.

Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість—поведінка» найкраще це відо­бражає, проте дія за схемою «почуття - свідомість» має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обо­в'язку.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демон­струє рівень моральної культури юриста. Фактично відбува­ється діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діа­лог людських моральностей). Правове спілкування стає спо­собом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмо­вника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не по­рушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою «свідомість - поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість - це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.

Моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не пов'я­зуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впли­вом власної моральної культури не повинно створювати сут­тєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Важливість такого компонента моральної культури юрис­та, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперати­вом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її ви­явах. У практиці правового регулювання суспільних відно­син мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від ду­ховного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунту­ється моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, тер­плячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переко­нання.

Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні мораль­ні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стри­маність) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: