Методи побудови теорії психології праці

Розділ 5. МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ ПРАЦІ

Теорія характеризується ознаками узагальненістю, "передбачувальною силою'1, відповідністю реальній дійсності. Ці ознаки взаємопов'язані. Щось передбачити можна лише тоді, коли знання близьке до істини (відповідає реальності) і відображає загальне в явищах дійсності.

Теорія (з гр. — розглядаю, досліджую) в широкому значенні — комплекс поглядів, уявлень, ідей, які спрямовані на пояснення психічних явищ; у спеціальному (вужчому) значенні — вища, саморозвинута форма організації наукового знання, яке дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки відповідної галузі дійсності — об'єкта цієї теорії. За будовою теорія — це внутрішньо диференційована, цілісна система знання, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії з деякої сукупності тверджень і понять — висхідного базису теорії — за відповідними логіко-методологічни-ми принципами та правилами [18; 22].

Перехід від емпіричної стадії науки, яка обмежується класифікацією і узагальненням даних, отриманих у дослідженні, до теоретичної стадії, коли пояснюють і розвивають теорію, через низку проміжних форм проводять теоретизацію, в рамках якої формуються первинні теоретичні конструкції. Зріла теорія — не проста сума знань, які між собою пов'язані. Вона має відповідні механізми побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження; все це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

У сучасній методології науки прийнято виділяти такі основні компоненти теорії:

1) висхідну емпіричну основу, яка охоплює багато зафіксованих у цій галузі фактів, що отримали в ході експериментів, і які вимагають теоретичного пояснення;

2) висхідну теоретичну основу — багато первинних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорій, які в сукупності описують ідеалізований об'єкт теорії;

3) логіку теорії — багато допустимих у рамках теорії правил логічних висновків і доведень;

4) сукупність виведених у теорії тверджень з її доказами, які становлять основний обсяг теоретичного знання.

Методологічне значення в формуванні теорії відіграє ідеалізований об'єкт, який покладений в її основу — теоретична модель суттєвих зв'язків реальності, що представлені з допомогою відповідних гіпотетичних допущень й ідеалізацій. Побудова ідеалізованого об'єкта теорії — необхідний етап створення будь-якої теорії, яка відбувається в специфічних для різних галузей знань формах [9; 18].

Розрізняють прості та складні об'єкти теорії. Прості — це ті, що відповідають фактам. Складні — відповідають закономірним залежностям. Конкретизуємо це на матеріалах психології праці.

Розглянемо основні різновиди простих теоретичних об'єктів.

Досконалий теоретичний об'єкт (простий) — термін, який має як емпіричне, так і логічне обґрунтування. Приклади таких об'єктів теорії: мотиви трудової діяльності, професія та ін. Термін може складатися з одного слова або з декількох — може бути складеним. Термін як елемент мови відповідає поняттю — думці, яка відображає загальні та суттєві ознаки тих або інших явищ, процесів у реальній дійсності.

Емпіричний напівоб'єкт теорії — термін (поняття), який використовує емпіричне обґрунтування, не отримавши поки що логічного (в рамках якої-небудь концепції, концептуальної схеми) обґрунтування.

Логічний напівоб'єкт теорії — термін (поняття) з логічним обґрунтуванням, але емпірично не підтверджений.

Прикладами простих напівоб'єктів теорії е припущення дослідників, які виникають на стадії роботи над літературою.

Теоретичний "нуль-об'єкт" — термін (поняття), який виникає в результаті вербальної комбінаторики (випадкової або навмисної). Це мовна побудова, яка не має обґрунтування ні логічного, ні емпіричного. Наприклад, в одному з підручників із загальної психології зазначено: "Значну частину кори великих півкуль людини займають клітини, які пов'язані з діяльністю кисті руки, особливо її великого пальця". Відомо, що в психології під діяльністю розуміють взаємодію людини в цілому (суб'єкта) з об'єктивним світом. Це певна мовна неточність, унаслідок якої і виник нуль-об'єкт теорії. Всі добре розуміють, що йдеться не про діяльність, а про рухи великого пальця кисті руки.

Розглянувши основні різновиди простих теоретичних об'єктів, охарактеризуємо методи і прийоми їх побудови. Висхідною ситуацією, в якій виникає потреба побудови тих або інших об'єктів теорії, є та, коли ніякого теоретичного об'єкта немає і ми до певного часу навіть не підозрюємо, що він потрібен. Для цієї ситуації можна використати три виходи та три методи.

1. Найменування (етикетування) зводиться до пошуку відповідних позначень для знайдених у практичній роботі або емпіричному дослідженні факту, явища, процесу. Під час такого пошуку важливо дотримуватися багатьох спеціально наукових (у рамках психології праці) логічних і лінгвістичних вимог:

а) уникати використання слів, термінів, пов'язаних з психологією праці або незручних у роботі. Наприклад, зіткнувшись з якісною своєрідністю трудових рухів різних людей, ми могли б увести такий теоретичний об'єкт, як "характер рухів". Слово "характер" традиційно позначає відповідну групу рис людини, якщо ми розглядатимемо виявлення характеру (як властивостей особистості), то термін не визначатиме суті;

б) уникати слів-термінів, які синонімічні до існуючих (позначають новими словами відомі речі). Наприклад, у літературі є такі терміни, як "особисті професійні плани", "проекти професійного самовизначення", "проекти життєвих перспектив" (у зв'язку з вибором професії та ін.). Всі вони позначають те саме — "Я і моя професія в майбутньому" або "Я — образ у майбутньому";

в) прагнути точно виразити в терміні сутності явища, яке позначається (з врахуванням походження слова й пов'язаних з ним асоціацій);

г) дотримуватись вимог орфографії та лінгвістики загалом;

ґ) новий термін повинен бути коротким (небагатослівним), зручним у вживанні, не спричиняти побічних асоціацій образних уявлень, які не належать до справи.

2. Логічне генерування з водити до побудови наслідків із деякої групи наукових тверджень, які є. Ці наслідки (прості об'єкти теорії) належать до передбачених можливих подій, явищ, процесів, фактів. Процедури логічного генерування повинні підпорядковуватися таким законам:

а) кожна думка повинна зберігати той самий зміст — закон тотожності;

б) не можуть бути істинними дві протилежні думки про той самий предмет, який розглядають у той самий час і в тому ж відношенні (закон протиріччя);

в) у випадку двох протилежних суджень треба визначити, яке з них істинне, а яке хибне (закон виключення третього);

г) думка, яку ми хочемо вважати істинною, повинна бути обґрунтована іншими фактами, істинність яких вже раніше доведена (закон достатньої підстави).

3. Вербальне комбінування. Недоцільно культивувати цей метод, бо він приводить до породжень нуль-об'єктів.

Ми розглянули три виходи з ситуації, коли в науковому контексті "немає об'єкта". В результаті застосування трьох охарактеризованих методів виникають нові ситуації: "емпіричний напівоб'єкт", "логічний налівоб'єкт", "нуль-об'єкт". Побудувати досконалі об'єкти теорії допомагають методи, які ми розглянемо далі.

4. Інтерпретація зводиться до системи мисленєвих дій конкретизації, підведена до поняття введених у роботу зі збирання емпіричного матеріалу. Процедура інтерпретації — пошук емпіричних даних (які досягають експериментальними або неекспериментальними методами), що відповідають "логічному напівоб'єкту" або "нуль-об'єкту". Цей пошук може означати досить тривале і ґрунтовне дослідження, обстеження або пошук фактів за літературними даними.

Не можна плутати інтерпретацію як прийом побудови теорії зі створенням вигаданих фактів, які "зручні" для підтвердження доктрини ("мисленнєвий експеримент"). "Мисленнєвий експеримент" доцільно використовувати під час розгляду простих детермінованих систем; недоцільно використовувати стосовно внутрішнього світу людини, оскільки він характеризується складними багатозначними залежностями явищ, рівнів регуляції. Інтерпретація дуже трудомістка, відповідальніша, складніша від логічного генерування.

Номологізація (надання факту, події статусу невипадкового явища) зводиться до логічного демонстрування того, що визначений в емпіричному дослідженні факт є невипадновим, закономірним. Це можна зробити шляхом підведення нових емпіричних явищ під відомі категорії психології праці та встановлення зв'язків із відомими явищами (причинних, структурних, генетичних). Виникають запитання: різновидом чого є цей факт, явище, процес? Чому відбувається саме це, а не що-небудь інше?

6. Визначення зводиться до побудови висловлювань, які задають області та межі застосування цього терміна, поняття. Процедури визначення — складові частини роботи з побудови об'єктів теорії на будь-якому етапі руху від незнання до знання і від недосконалого знання до досконалішого.

Є два значення терміна " визначення": 1) процес розумової роботи; 2) її результат (як отримане в кінці формування, мовна конструкція).

Визначення як продукт роботи розуму має декілька різновидів (за ознакою своєї будови):

а) через ближній рід і видову відмінність;

б) через перелічування ознак;

в) через зазначення на походження відповідного предмета або на спосіб, яким його створюють (наприклад, "стрес — стан людини, який виникає у відповідь на складні умови, впливи");

г) через зазначення або описування об'єктом (предметом розгляду) операцій, функцій, які виконує (наприклад, "стресор — фактор, який визначає стан стресу").

Детальніше розглянемо правила побудови першої з перелічених різновидів визначень.

Схема визначення поняття через ближній рід і видову відмінність відома кожному з шкільних років. Важлива вимога до хорошого визначення — співрозмірність між визначаючою частиною та тією, яку визначають, зокрема за ознакою об'єму понять (широта кола об'єктів мислення). Визначення не повинно бути тільки негативним, суперечливим і двозначним, а також містити помилки — "логічне коло" ("масло масляне").

7. Індуктивне передбачення зводиться до перебудови висновку про непередбачений закономірний зв'язок між явищами на підставі деякої досить великої частини факторів (на основі вивчення, наприклад, статистично виправданого представницького відбору спостережень, експериментів).

8. Дедуктивне непередбачення зводиться до побудови висновку про непередбачений зв'язок між явищами на підставі підведення нових (непередбачених) окремих випадків під відомі, які вважають істинними, загальні положення.

9. Синтаксичне комбінування — відбирає слова й упорядковує їх у форми суджень, в яких приписують або відкидають різні форми зв'язків між дещо випадково вибраними явищами, процесами, фактами, подіями.

10. Емпіричне підтвердження (верифікація) — у процесі емпіричного дослідження визначають, що "так може бути" або "саме такий зв'язок є насправді". До системи процедур верифікації входять дії з побудови гіпотез і емпіричних досліджень, планування системи збору емпіричного матеріалу (зокрема, планування експериментів), застосування методів збору емпіричних даних і їх статистичної обробки.

11. Номологічний доказ зводиться до логічного обґрунтування правомірності твердження, яке розглядаємо з позиції раніше визначених загальних положень.

За логічною формою доказ складається з трьох частин: тези, доведення, демонстрації.

12. Номологічне пояснення — це сукупність підстав, із яких видно, чи може йти за правилами логіки твердження, яке має статус емпіричного напівоб'єкта. Процедура такого пояснення — пошук названих підстав індуктивними або дедуктивними способами логіки.

Після побудови досить хорошого номеологічного пояснення складний емпіричний напівоб'єкт набуває статусу досконалого об'єкта теорії. Прикладами таких об'єктів можуть бути висновки хороших дисертацій.

13. Верифікація складного логічного напівоб'єкта теорії відбувається як емпіричне підтвердження "нуль-об'єкта" на вищому науковому рівні і розуміння питання, оскільки вже є дедуктивне номологічне передбачення, а не просто доказ можливості теоретичного об'єкта [9; 12; 18; 22].

Розглянемо найважливіше завдання — визначення структури психологічних знань, зокрема типології психологічного знання. Варіант типології психологічного знання запропонував А. І. Зінченко (1990). Автор вважає, що цю типологію можна використовувати як наближення для визначення важливої синтаксичної структури мови подання психологічних знань.

Типологія психологічного знання (за А. І. Зінченко).

1. Модальне знання. Тип знання, який характерний для позитивної спрямованості. Загалом у модальному знанні можна виділити: мову опису моделі, правила переходу від одного стану моделі до іншого.

2. Знання про механізми. Різновид або частина модельного знання — правила переходу від одного стану до іншого.

8. Знання про процеси. Різновид модального знання — знання про послідовність.

Загалом типи 1—3 є одним типом, проте в психологічній літературі не завжди про це акцентується; не завжди акцентується гносеологічний характер цих типів знання, тобто їх походження від пізнавальної активності дослідника.

4. Психологічні знання. Цей тип може бути формалізований як знання про те, що відповідний психологічний вплив, який характеризується відповідними індивідуальними особливостями й перебуває у відповідному стані, приводить до відповідного ефекту, який можна подати у вигляді нового стану суб'єкта.

5. Знання психологічних законів. Тип знання, що близький до психотехнічного. Загалом психологічний закон можна подати у формі правил переходу від опису актуального стану й актуальних умов до опису майбутнього стану. Така формалізація психологічного закону вимагає спеціального акцентування ролі опису актуальних умов, які задають зону застосування закону, обмежуючи його претензію на універсалізм. Ця обставина особливо важлива для формулювання закону, незважаючи на сферу застосування.

6. Знання генезису. Різновид знання закону, який належить до формування психічного новоутворення. Його можна подати як ланцюг переходу від певного початкового стану і початкових умов до певного кінцевого стану.

Варто зауважити, що на формальному рівні типи знань 4—6 близькі до 1—3, відрізняючись від них більшою фрагментарністю. Ці шість типів знань можна було б розглядати як один тип. їхній розподіл пояснюється як традицією, так і тим, що знання типів 1—3 є результатом теоретичної активності й об'єктом експериментальної перевірки, а знання типів 4—б за своїм генезисом емпіричні, які беруть свій початок у спостереженнях й осмисленні практики прикладної психології (передусім, психотехнічної). Варто зауважити, що систематизація психотехнічного знання тільки починається.

7. Феноменологічне знання. Воно простежує те, що відбувається у психіці безпосередньо зовнішнім спостерігачем на рівні поведінки, у внутрішньому житті — при інтроспекції.

Цей тип знання основний для побутової або "наївної" психології, носієм якої є кожна людина. Подібний тип знання трапляється у психологічних літературних творах і творах мистецтва. Кількісно феноменологічного знання значно більше, ніж теоретичного. Питання про структуру феноменологічного знання ускладнене тим, що воно не вер-балізується, оскільки уявлення людини про психіку існує в формі більш або менш нечітких образів, спогадів (здебільшого фрагментарних) про пережиті почуття, відчуття тощо. Певна частина феноменологічного знання є і в мовній формі. Можна припустити, що феноменологічне знання характеризується складною, галузевою, багаторівневою структурою.

Дескриптивно-феноменологічне знання — це простеження певних явищ у певних умовах.

Теоретичнофено-менологічне знання — це відображення у певному явищі відповідної сукупності теоретичних концепцій (властивостей, станів, процесів).

8. Знання про властивості. Важливий і розповсюджений тип знань про властивості психічних об'єктів. Цей тип знань провідний у диференціальній психології і психодіагностиці. У ньому можна виділити два підтипи знань про властивості — дефінітивне і статистичне.

Дефінітивне знання має три різновиди дефініцій (способів визначення) властивостей:

а) конструктивні визначення, які полягають в тому, що властивості психічних об'єктів визначають як те, що відповідає за вирішення об'єктів цього виду;

б) феноменологічне визначення полягає в тому, що задається шкала вираженості властивостей, відповідній вираженості властивостей відповідає відповідна сукупність психічних феноменів;

в) логічні визначення свідчать про те, що властивість визначається як логічна функція (може бути з кванторами) інших властивостей.

Статистичне знання про властивості отримують у результаті емпіричних і здебільшого експериментальних досліджень, що виражається у вигляді знань статистичних взаємозв'язків між різними властивостями. Формально з максимальною повнотою його можна сформулювати так: для відповідної популяції і відповідних методів заміри групи властивостей поєднані між собою відповідними функціональними зв'язками (практично завжди імовірнісними).

9. Прагматико-прикладне знання. Цей тип охоплює знання про правила "переведення" (визначення) прикладних завдань мовою психології. Суспільна практика ставить перед психологією різні завдання. Здебільшого ці завдання спочатку сформульовано мовою тієї предметної галузі, від якої йде замовлення (суміжних наук, ідеологій, спорту, організаторів виробництва, військових тощо). Щоб працювати з такими замовленнями, психологія повинна перекласти їх на свою мову. Загалом структуру прагматично-прикладних знань можна визначити як відповідність вимог практики психологічним умовам їх задоволення.

10. Знання про метод. Це найважливіший тип психологічних знань про структуру, функції та якості методів, які застосовують у науковій і прикладній психології для розв'язання завдань, що перед нею поставлені. Можна виділити три різновиди такого знання.

Структура знань про метод — це знання про структуру дій (способи часового та логічного взаємозв'язку), які становлять метод.

Функціональні знання допоможуть розв'язати проблеми цього методу. Загалом структура цього типу включає, крім назви методу, суб'єкти й умови його застосування, а також характер результату, який отримано [18].

Знання про якість методу.

11. Морфологічне знання. Розглядає склад психологічного знання. Специфіка об'єктів психологічного знання має три способи членування: виділення динамічних одиниць (дій, операцій предметів); часове членування, тобто виділення часових зрізів — стану об'єктів у конкретний момент або у фіксований часовий інтервал; просторове (квазі-просторове), коли в об'єкті виділяють його складові частини.

12. Структурне знання. Є узагальненням морфологічного знання. Структурне знання містить морфологічне, проте доповнює його знанням взаємозв'язків (відносин) між частинами або елементами об'єкта, який досліджують.

13. Функціональне знання. Цей тип відображає іншу сторону — прагнення використати в якості загального методологічного принципу системний підхід. Загалом функціональне знання можна подавати як відомості про те, що одна система виконує стосовно іншої відповідну функцію. Системи можуть бути як одної природи, так і різної (наприклад, психічна і соціокультурна; механічна і психічна).

14. Класифікуюче (родовидове) знання. За формою цей тип знання нагадує морфологічне. Різниця між ними полягає в тому, що морфологічне знання визначає відносини входження одного психічного об'єкта в інший, а в класифікуючому знанні визначають різнородові відношення між об'єктами. Один об'єкт є різновидом іншого об'єкта.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: