Становлення та розвиток національної бібліографії України

Національна бібліографія України пройшла нелегкий шлях розвитку. Її виникнення та подальша реалізація супроводжувалися багатьма історичними подіями. А наскільки нам відомо, минуле українського народу було досить-таки насиченим, ми перебували у складі багатьох держав, що певним чином вплинуло і на культуру української нації, на її традиції та звичаї, розвиток науки та літератури. Це безумовно стосується й бібліографічної діяльності, зокрема національної бібліографії.

Формулювання основних критеріїв поняття «українська книга» на сьогодні має найбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням «Покажчика нової української літератури» (1883 р.). До свого покажчика він включив літературу переважно українською мовою, що була надрукована будь-де з того часу, коли «наша словесність обернулася до щиро народної мови», а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою. У східних та центральних регіонах України бібліографічна діяльність розвивалася у тяжких умовах через постійні урядові переслідування україномовних видань. Так, у 1880 році при обсязі біля 350 видань на рік у Києві лише 3 книжки було надруковано українською мовою [6, с.8-9].

На початок XX ст. з'являються перші спроби визначення поняття «українська книга» для періоду середньовіччя у працях дослідників стародруків Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького, які заклали основи української бібліографії стародрукованих книг.

Наступний етап у розвитку бібліографії української книги пов'язаний з періодом української революції 1917-1921 рр. За Центральної Ради, у період, коли українська інтелігенція була захоплена ідеєю заснування незалежної національної держави та створення відповідних державних органів, у Бібліотечно-архівному відділі під керівництвом О.М.Грушевського розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. У 20-х роках над репертуаром українознавчої книги плідно працювали науковці Українського науково-дослідного інституту книгознавства під керівництвом Ю.О. Меженка. Серед видань «Труди УНІК» найґрунтовнішими можна назвати: «Українська книга XVI-XVII-XVIII ст.», Шпілевич В.В. «Бібліографія української літератури та літературознавства за 1928 рік», Ігнатенко В.А. «Бібліографія української преси 1816-1919». Аналіз наукової та видавничої діяльності за матеріалами архівного фонду УНІКу дає змогу стверджувати важливість розробок бібліографічної тематики та створення свого власного фонду «україніка». Власне, у 20-і роки й були закладені підвалини понять «україніка», «українська книга», «національна бібліографія». Питання національної книги періоду нової та новітньої історії і бібліографічного репертуару розроблялися відомими бібліографами – Ю.Меженком, Ф.Максименком, М. Сагардою, М. Ясинським, М.Гуменюком; а методологічні аспекти репертуару української книги XVI-XVIII ст. – С.Масловим [8, с.93].

Отже, дискусії стосовно поняття «українська книга» зародилися у середині 20-х років, які були бурхливим періодом національного відродження в історії України. У ті роки з'явилася велика кількість вільно використовуваних термінів стосовно визначення національної ознаки української книги – «національна книга», «репертуар української книги», «національна бібліографія», «бібліографічна україніка», «державний друк». Це спричинило дискусії про зміст цих термінів та спроби їхнього розмежування, які й досі тривають у колі бібліографів.

Ю. Меженко в 1945 році відновив роботу зі створення репертуару української книги. За його ініціативи на спеціальній нараді були обговорені теоретичні та науково-практичні питання репертуару української книги, але все це було призупинено у зв'язку з ідеологічними заборонами працювати над національною тематикою.

Питання про загальну концепцію україніки було порушене на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів (вересень 1990). Археологічна комісія, а згодом і Інститут української археографії (нині Інститут Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України – ІУА взяли безпосередню участь у напрацюванні концепції архівної і рукописної україніки. Проект був доопрацьований редколегією (В. Ульяновський (ІУА), Л. Дубровіна (ЦНБ), К. Новохатський (Головархів України), обговорений і затверджений на спільному засіданні дирекції ІУА та Інституту сходознавства НАН України.

Учасники конгресу відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття «україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Йдеться про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших державах – про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але які зробили значний внесок у світову культуру. Це найзагальніший принцип [3, с.85-86].

У поняття «україніка» ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічну інформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фонду копій архівних історичних матеріалів – нагромадження масивів первинної інформації і накопичення масиву вторинної. Україніка повинна концентрувати в собі масив первинної інформації (оригінали документів чи їхні копії), а також масив вторинної інформації (систему картотек, каталогів, реєстрів, путівників, довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію).

Виходячи з потреб національної бібліографії, зрозумілим є акцент на необхідність творчого пошуку логічних конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття «національна книга» з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Саме в разі такого підходу визначення меж національної приналежності української книги спирається на певну сукупність ознак, серед яких – мовна, територіальна, авторська, змістовна, хронологічна. Причому жодна з них не може бути абсолютизованою.

Низку ґрунтовних українознавчих бібліографічних праць було видано в США, Канаді, Чехословаччині. Істотним доповненням до друкованих в Україні бібліографічних джерел стали пристатейні бібліографії у виданій за редакцією В. Кубійовича «Енциклопедії українознавства» та англомовних енциклопедіях. У цьому ряду важлива праця Є. Пеленського «Ucrainica в західноєвропейських мовах: вибрана бібліографія» [9, с.93].

Кожна країна створює національну бібліографію, спираючись на свій неповторний історичний досвід, враховуючи особливості свого розвитку. Історія створення національної ретроспективної бібліографії України − українського бібліографічного репертуару (УБР) доволі складна, як і історія нашої країни. Тривалий час держава, яка повинна була сприяти вирішенню питання створення УБР, не мала потреби в тому, щоб національна бібліографія була вичерпною і відображала всю політичну, ідеологічну і культурну багатогранність історичного розвитку.

З отриманням незалежності інтерес до проблем національної ретроспективної бібліографії спалахнув в Україні з новою силою. Цьому значною мірою сприяло відкриття спецсховищ та архівів для вільного доступу, можливість залучення «закритих» раніше матеріалів до наукового обігу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: