Семінарське заняття 6.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ХХ ст.

План

1. Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр.

2. Політика коренізації та її вплив на українську культуру.

3. Репресована культура України (1930-ті – перша половина 1950-х рр.).

4. Українська культура 1960–80-х рр. та її дисидентські риси.

Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр. Національно-демократична революція 1917−1920 рр. активізувала визвольний рух українців, у результаті чого відбулися значні зміни в культурному і духовному житті України. Позитивно вплинули на розвиток української культури: політика українізації, яка проводилась урядами УНР і гетьмана П. Скоропадського; зростання національної самосвідомості української інтелігенції, під впливом революційних подій; ліквідація цензури. Негативними факторами для розвитку культури з’явилися: умови постійних бойових дій, часта зміна влади і культурної політики.

1917 р. у Наддніпрянській Україні відновили свою роботу «Просвіти», діяльність яких була спрямована на сприяння просвіті українського народу. Центральна Рада і Директорія УНР проводили українізацію системи середньої освіти, у результаті якої відкривалися нові українські школи і гімназії, створювалися українські підручники, видавалися посібники з історії України. Політика уряду гетьмана П. Скоропадського була спрямована на українізацію шкільної справи – створено 150 українських гімназій, у російських гімназіях вводилось вивчення української мови й історії України як обов’язкових предметів. 1918 р. було відкрито два університети в Кам’янці-Подільському і Києві. Розвиток науки був пов’язаний з відкриттям Української Академії наук на чолі з академіком В. Вернадським (24 листопада 1918 р.). Відповідно до Статуту Академія складалася з трьох структурних відділень: соціально-економічного, історико-філологічного і фізико-математичного. Однак складна внутрішньополітична обстановка не дозволила національним урядам виконати всі намічені культурно-освітні програми.

1919 р. українізацію народної освіти було перервано. Політика більшовиків у цій сфері спрямовувалася на повну ліквідацію неписьменності дорослих. Для цього створювалася розгалужена мережа шкіл, курсів. 1920 р. рівень неписьменності серед дорослого населення знизився з 75 до 50 відсотків. У тисячах вечірніх шкіл та гуртків лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб. Державні й приватні шкільні заклади різних типів перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Після їх закінчення навчання продовжували у професійно-технічних школах і технікумах. З 1920 р. більшовики вводять у школах вивчення української мови. У цей час відкрилося 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні педагогічних курсів. Закривалися університети, що надавали різнобічну систему знань з гуманітарних предметів, а кожний з них поділили на кілька профільних інститутів. Намагаючись збільшити кількість робітників і селян у вишах, з 1920 р. радянська влада створювала спеціальні підготовчі факультети – робітфаки, які працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які відповідали профілю навчального закладу.

Період 1917−1920 рр. став часом розквіту української літератури, вільної від цензурного гніту царату. З’являється ціле покоління талановитих українських поетів і письменників: П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, О. Олесь (Кандиба), В. Блакитний (Елланський), А. Головко, Г. Чупринка та ін. Розвиток літератури характеризувався появою різних шкіл і методів.

Революційні події стали поштовхом розвитку українського театру. Виник цілий ряд творчих колективів − «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, Державний Драматичний театр ім. І. Франка (заснував Г. Юра у Вінниці), Народний театр у Києві (заснований 1918 р. П. Саксаганським) тощо.

Значний вплив на становлення образотворчого мистецтва справило створення 1917 р. у Києві Української державної академії мистецтв (перший ректор − В. Кричевський). Одним із фундаторів Академії і керівником факультету фрески і мозаїки став відомий живописець, засновник школи художників-монументалістів М. Бойчук. Серед перших академіків були М. Бурачек, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

Здобуття Україною державної самостійності посилило рух українських православних священиків за створення Української автокефальної церкви, незалежної від Російської православної церкви. Цей рух знайшов активну підтримку Центральної Ради і гетьманського уряду. Директорія УНР 1 січня 1919 р. прийняла закон про створення української незалежної церкви, який не було реалізовано через початок військових дій. Значного поширення набуває українізація церкви − ведення церковної служби українською мовою. Негативно вплинула на становище церкви антицерковна політика радянської влади, у результаті якої багато священиків стали жертвами червоного терору.

Отже, період 1917−1920 рр., незважаючи на скрутні умови революції і громадянської війни, став часом відродження української культури і духовності. Здобуття Україною незалежності дозволило провести часткову українізацію освіти, що значно вплинуло на ріст національної самосвідомості українського народу.

Політика коренізації та її вплив на українську культуру. 1920-ті рр. були часом небаченого розвитку, відкриттів та сподівань в українській культурі. Головним поштовхом до культурного Ренесансу (відродження) 1920-х рр. були наслідки Української революції; поява плеяди молодих талантів, одні з яких вірили в оновлюючу силу мистецтва, інші в культурі побачили можливість свого самовираження. Розвиток культури в цей час також пов’язаний з політикою більшовиків – «українізацією». Головну роль в її проведенні відіграли О. Шумський та М. Скрипник – керівники Народного комісаріату освіти УСРР. Українізація стала складовою частиною політики «коренізації» проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Вона передбачала використання української мови в діловодстві, освіті, видавничій справі, пресі. Українізація зустріла сильний опір серед неукраїнської верхівки КП(б)У. Була поширена теорія боротьби двох культур – селянської української та робітничої російської.

Процес культурного відродження з особливою силою проявився в розвиткові літератури, характерною рисою якої було розмаїття напрямків, жанрів, ідейних течій, літературних організацій та об’єднань. В УСРР діяли такі письменницькі організації, як Спілка революційних письменників, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація» та ін. У цей період розквітає творчість П. Тичини, М. Рильського. Серед поетів того часу на особливу увагу заслуговує творчість М. Зерова, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, В. Сосюри, М. Бажана. Значним явищем у розвитку літератури була творчість М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного, Ю. Яновського, М. Куліша та ін.

Процес українізації дав могутній поштовх розвиткові театру, який пов’язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, О. Сердюка. На 1925 р. в УСРР діяло 45 постійних театрів. У галузі музичного мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. 1920 р. з’являється створена на базі хору Київської консерваторії хорова капела «Думка» (перший керівник Н. Городовенко). 1926 р. група музикантів на чолі з В. Яблонським заснувала Київський симфонічний ансамбль. У 1925–1926 рр. було започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві, Одесі. В образотворчому мистецтві продовжують творити художники М. Бойчук, І. Їжакевич, К. Трохименко, А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко. Помітних успіхів досягло й українське радянське кіномистецтво. Велику популярність мали серед глядачів фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, О. Алещенка. Значну роль у становленні кіномистецтва мала творчість О. Довженка (перший фільм «Звенигора», 1928).

У сфері освіти було розпочато підготовку до запровадження загального обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. Асигнування на освіту протягом 1923–1924 рр. зросли в 7 разів. Станом на 1927 р. в школах навчалось 35 % дітей шкільного віку. В період коренізації національним меншинам також створювалися сприятливі умови для розвитку їхніх культур – відкривалися школи, клуби. Вирішувалась проблема підготовки учительських кадрів: кількість педінститутів зросла до 46, технікумів до 84, а загальна кількість студентів в 3,5 рази. Вклад в розвиток педагогічної думки вніс А. Макаренко, який творчо поєднав навчально-виховний та трудовий процеси при вихованні дітей-сиріт і безпритульних. У цей же час виникають школи фабрично-заводського учнівства, які були засновані на базі початкової школи та забезпечували необхідну політехнічну та професійну підготовку. В 1928 р. їх діяло 212 (навчалось 25 тис. учнів). Важливу роль у підготовці кваліфікованих фахівців відіграли вищі та спеціальні середні навчальні заклади. На 1928 р. нараховувалось 34 робітфака, де навчалось 7,5 тис. осіб. Як наслідок ліквідації неписьменності, рівень грамотності зріс з 24 % до 57 %. Внаслідок українізації 80 % шкіл, 50 % технікумів, 25 вишів були україномовними.

Центром розвитку науки в УСРР стала Всеукраїнська академія наук (перейменована 1921 р.), де працювали вчені М. Василенко, К. Воблий, Д. Граве, М. Крилов, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський та ін.

Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським, створена в жовтні 1921 р. Вже 1924 р. вона нараховувала 30 єпископів та тисячі священників, 1100 парафій. Але з 1926 р. радянський уряд розпочав наступ на церкву; розпустив Всеукраїньку Церковну Раду. На кінець 1920-х рр. радянська влада поступово почала встановлювати контроль над сферою культури, вводячи її в рамки більшовицької ідеології.

Репресована культура України (1930-ті – перша половина 1950-х рр.). В умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму на зміну українському відродженню 1920-х рр. прийшов новий воєнно-комуністичний наступ 1930-х рр. Він відзначався: крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю діячів культури, мистецтва, науки, забороною різних релігійних течій, руйнування храмів, відкиданням тих напрямків суспільної, філософської та історичної думки, що виходили за рамки ідеологічних догм більшовиків, переслідування інакомислячих.

У системі народної освіти з 1930 р. почали запроваджувати загальнообов’язкову початкову освіту. 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня (10 років). 1933 р. відновлено діяльність університетів. Кількість вишів збільшилась в 5,5 разу. Процес індустріалізації, що розпочався, вимагав прискореної підготовки кадрів. Ідея оновлення професійних кадрів на всіх рівнях спричинила створенню промислових академій та інженерних інститутів, а також умов, що стимулювали трудящих здобувати освіту на вечірніх і заочних відділеннях вишів без відриву від виробництва. Одночасно на місцях відкривалися гуртки, курси, школи для подолання технічної неграмотності робітників. Протягом 1930−1932 рр. старші класи загальноосвітніх шкіл були перетворені на технікуми. Розвивалася система шкіл фабрично-заводського учнівства і шкіл селянської молоді. Однак недостача педагогічних кадрів, які мали вищу освіту, гостро відчувалася. Від 1933 до 1939 р. багато педагогів стали жертвами сталінських репресій.

З кінця 1920-х рр. відбувався процес згортання українізації, який в історичній науці одержав назву «розстріляне відродження». 1930 р. відбувся судовий процес над «Союзом визволення України», що поклав початок переслідуванням української інтелігенції. За цією справою були репресовані близько 5 тис. науковців, учителів, лікарів і студентів. 1933 р. унаслідок партійного і суспільного тиску покінчили життя самогубством М. Хвильовий і М. Скрипник. Активізувалися репресії серед української інтелігенції (з 240 літераторів − репресовані 200, з 85 учених-лінгвістів − 62). Тоталітарний режим культивував неприязне ставлення до інтелігенції, яку не тільки принижували, а й масово знищували. Були репресовані вчені М. Слабченко, О. Пархоменко, М. Горбань, Н. Світальський, С. Семківський, М. Яворський, літератури М. Зеров, С. Плужник, Г. Косинка та ін. У Харкові був закритий театр «Березіль», а його керівник Л. Курбас заарештований. Сталінським «чисткам» піддалися наркомат освіти, редакції газет, кіностудії (фільми О. Довженка були вилучені з прокату). З 1938 р. у всіх українських школах було введено обов’язкове вивчення російської мови. Українська граматика й алфавіт були наближені до норм російської мови. Була скорочена кількість періодичних видань українською мовою (газет на 20 %, журналів на 50 %).

Посилився авторитарно-бюрократичний стиль керівництва наукою, літературою, мистецтвом. Створено органи галузевого керівництва культурою: Союзкіно (1930), Всесоюзний комітет з радіофікації і радіомовлення (1933), Всесоюзний комітет у справах вищої школи (1936), Всесоюзний комітет у справах мистецтва (1936) та ін. У літературі остаточно затвердився новий художній метод − соціалістичний реалізм − покликаний відбивати дійсність в її революційному розвитку в поєднанні із завданням виховання трудящих у дусі соціалізму. Віталися лише твори, що вихваляли побудову нового суспільства і боротьбу з його ворогами. Авторів, що описували негативні боки радянського буття, звинувачували у відході від ідеалів соціалістичної дійсності. Отже, культурне життя УСРР, досягнувши значних успіхів у 1920-ті рр. завдяки політиці українізації, на рубежі 1930-х рр. потрапило під прес сталінського режиму і зазнало непоправних втрат. В результаті репресій була знищена значна частина української інтелігенції, а ті, хто залишився в живих, стали на шлях пристосування до режиму ідеологічних та творчих обмежень.

Зменшення тиску партійно-державного керівництва на українське національно-культурне життя було помітним в роки Другої світової війни, що сприяло посиленню патріотичних тенденцій у творчості діячів культури. Але в липні 1946 р. відбувся черговий наступ на розвиток культури, коли ЦК ВКП(б) ухвалив резолюцію, в якій висувалося обвинувачення в недостатній уваги «підбору й ідеологічно-політичному вихованню кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва», де проглядалася «ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія». Початком реакції стали постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури» і «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення». Всього за період від 1946 до 1951 р. було прийнято 12 подібних постанов. В них зводилися нанівець усі попередні здобутки національної культури, а українські митці й науковці були звинувачені в «буржуазному націоналізмі» та ігноруванні зображення сучасності в своїй художній творчості. Практичне виконання партійних рішень забезпечувалося політичною цензурою, викривальними рецензіями у пресі, звинувачувальними вироками. Системою ідеологічного контролю були охоплені майже всі часописи, культурно-освітні установи, творчі спілки.

Під гаслом боротьби за «викорінення всіх решток буржуазно-націоналістичної ідеології» у серпні 1946 р. на сторінках преси розпочалися цькування творчого доробку прозаїків А. Головка, О. Копиленка, О. Вишні, М. Стельмаха, Ю. Яновського, поетів М. Рильського, А. Малишка, С. Олійника. У жовтні 1946 р. з позицій класовості і партійності на зборах художників Києва зазнали осуду майстри пензля М. Глущенко і М. Дерегус. 1947 р. нищівній критиці було піддано істориків С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка та ін. Серед зауважень, висловлених у постанові «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 p., були звинувачення в тому, що історія України висвітлюється окремо від історії інших народів СРСР, при цьому автори дотримувалися не принципу партійності, а концепцій В. Антоновича і М. Грушевського. У вересні 1947 р. відбувся пленум правління Спілки письменників УРСР, основним мотивом якого було таврування «буржуазних перекручень у творах окремих письменників». Відвертого публічного цькування зазнали М. Рильський («Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновський (роман «Жива вода»), І. Сенченко (повість «Його покоління»), О. Довженко (кіносценарій «Україна в огні»).

Кампанія боротьби з «космополітизмом» призвела до нападок на діячів єврейської культури, яких звинувачували у пропаганді національного нігілізму і низькопоклонстві перед Заходом. Протягом 1948–1952 pp. було репресовано 19 єврейських письменників УРСР. На початку 1950-х pp. масового характеру набуло вигнання євреїв з культурно-ідеологічних установ, редакцій газет, журналів, інститутів, театрів. На межі 1940-х–1950-х pp. практикувалися періодичні викривальні кампанії проти творчої інтелігенції. Поштовхом до її чергової «проробки» стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У поле зору потрапили «ідейно порочний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето до опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, в якому недостатньо розкривалася «прогресивна» роль російського царя. У цей час були затавровані письменники М. Рильський, І. Вільде, П. Воронько, Ю. Яновський, А. Малишко, композитори Г. Верьовка, П. Майборода та ін.

Незважаючи на надмірну заідеологізованість, українська література поповнилася збіркою поезій М. Рильського «Троянди і виноград», циклом романів «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха. 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого українського кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко». Вагомих результатів було досягнуто в науці. 1946 р. запущено перший в СРСР атомний реактор. Під керівництвом С. Лебедєва в 1948–1950 pp. виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. 1949 р. в Інституті фізичної хімії вперше одержали важкий азот. Проводилися дослідження в галузі біологічних, сільськогосподарських, медичних наук. Проте значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина». Агробіолог Т. Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Після сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948), почалися «чистки» серед біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях. Жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, київський професор С. Гершензон, харківські професори І. Поляков і С. Делоне.

Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х pp. (1958 р. визнано неправильною попередню оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, творчих спілок – Спілки журналістів України (1957 p.), Спілки працівників кінематографії (1958 p.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника «Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp. картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність Т. Яблонська. Плідно творили композитори Б. Лятошинський, С. Аюдкевич та ін. Пом’якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на збільшенні тиражу низки періодичних видань українською мовою («Радянське літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» тощо), фундаментальних наукових праць: Української радянської енциклопедії, «Історії українського мистецтва», «Історія міст і сіл УРСР» тощо.

Українська культура 1960–80-х рр. та її дисидентські риси. Ревізія окремих аспектів тоталітаризму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення і формування покоління шістдесятників. Нова літературно-мистецької течія серед інтелектуальної еліти на межі 1950-х–1960-х pp. заявила про себе ідеями відмінними від офіційної думки. Символом творчої розкутості, пориванням до експерименту на початку 1960-х рр. були позначені доробки поетів і прозаїків І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Дзюби, художників А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, Л. Семикіної, композиторів Л. Грабовського, В. Гордянського, В. Сильвестрова та ін.

Невід’ємною частиною культурного життя опозиційних настроїв серед української інтелігенції 1960-х роках став самвидав – непідконтрольний засіб поширення позацензурної літератури. Створення та розповсюдження відмінних від офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися серйозні деформації радянського суспільства, розглядалися інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої свободи слова, як знаряддя «інтелектуального» опору існуючому тоталітарному режиму. Центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. Серед матеріалів самвидаву 1960-х pp. були позацензурна поезія В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», наукова розвідка М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії», «Лист творчої молоді Дніпропетровська» І. Сокульського та ін.

У 1960–1980-х pp. увагу приділялась розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти. З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. Розширювалася мережа шкільних закладів, професійно-технічних училищ, відкривалися численні нові виші. Зміцнювалася матеріально-технічна база. Чимало було зроблено для розв’язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Ці заходи дали змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов’язкової середньої освіти. Разом із тим влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації школи. Нерівноправне становище української мови закріпила постанова від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у всіх навчальних закладах, збільшення годин на її викладання. У результаті урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою.

Зростання наукового потенціалу позначився на збільшенні кількості спеціалізованих наукових установ складу Академії наук. Зусиллями її співробітників 1961 р. було одержано перші штучні алмази. З 1966 р. у Фізико-технічному інституті став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» в галузі аеродинаміки, балістики, ракетобудування. Хірургами світового рівня стали М. Амосов і О. Шалімов. Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво.

З другої половини 1960-х рр. посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, О. Бердник та ін. В 1970-х–1980-х pp. штучно замовчувалася творчість поетеси Л. Костенко. Її віршований роман «Маруся Чурай» (1979), у якому змальована епоха Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, але цензори висловлювалися про його недоцільність. Поряд з ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди. У квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. З острахом працювали вчені Інститут історії І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які писали не в руслі ідеологічних потреб партії. Після видання М. Брайчевським праці «Приєднання чи возз’єднання?» його обмежували в друці.

Плідно розвивалось кіномистецтво. Найбільшою популярністю у глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» А. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка, «У бій ідуть тільки «старики» та «Aти-бати йшли солдати...» Л. Бикова. Внаслідок грубого втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на полиці фільми К. Муратової «Короткі зустрічі» (1968, вийшов на екран 1987), «Довгі проводи» (1971, вийшов на екран 1987), кіноробота Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987). Об’єктом для цькування з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Протягом тривалих років був відлучений від роботи С. Параджанов.

Втрачав національну особливість театр. Незважаючи на те, що в 1965–1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською. Життєвість українського театру засвідчували артисти А. Роговцева, Б. Ступка, О. Кусенко та ін. Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук, М. Касіяна, М. Дерегуса та ін. У сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької та ін. Традиції національної музики примножували композитори Г. і П. Майбороди, М. Скорик, І. Шамо, В. Івасюк, А. Штогаренко.

Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені М. Горбачовим, торкнулися і культурного життя УРСР. Могутнім імпульсом духовного відродження української культури після тривалого періоду денаціоналізації та політичних репресій став IX з’їзд письменників України (червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем функціонування української мови в республіці. На хвилі демократизації на сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна» з’являються твори письменників «розстріляного відродження» М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського, Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, Л. Костенко, В. Симоненка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука та ін.

Помітний резонанс мали нові твори: поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.

Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадський рух за відродження національних мов. 1989 р. відбулося перше республіканське свято української мови на Полтавщині, а наступного року – на Житомирщині. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й використання в республіці мов інших національностей.

Розвію національної сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р. у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. У галузі кінематографії створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Канському міжнародному фестивалі 1990 р. вперше в історії українського кіно була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Театральне мистецтво було представлене роботами режисерів Р. Віктюка, С. Данченка, С. Мойсеєва.

Демократичні процеси сприяли налагодженню стосунків між державою та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, храми. Колишні культові приміщення поверталися віруючим. 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор Української греко-католицької церкви, який визнав рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та проголосив Акт про її легалізацію. 5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб (7 єпископів), який затвердив відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У лютому 1990 р. Помісний собор Руської православної церкви (РПЦ) перейменував Український екзархат РПЦ в Українську православну церкву Московського патріархату і надав їй автономію (митрополит Філарет). Новим етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом релігійні організації отримували статус юридичних осіб, були врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.

Основні дати:

1918 р. – створено Національну бібліотеку Української держави.

1919 р. – заснована Одеська кіностудія художніх фільмів.

1920 р. – у Києві створено Національний академічний драматичний театр імені І. Франка.

1921 р. – постанова про створення Всеукраїнської комісії з боротьби з неписьменності.

1922 р. – заснування Л. Курбасом театру «Березіль».

1922 р. – депортація за кордон представників інтелігенції.

1922 р. – створено Волинський сільськогосподарський політехнікум.

1923 р. – заснування товариства «Геть неписьменність».

1924 р. – у Харкові відбулася перша в Україні радіопередача.

1925 р. – створено ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури).

1925 р. – засновано Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка».

1926 р. – у Києві створено Російський драматичний театр.

1927 р. – у Києві вийшов перший номер «Літературної газети».

1928 р. – заснування кіностудії імені О. Довженка.

1928 р. – у Харкові відкрито Український фізико-технічний інститут.

1929 р. – створено організацію письменників Західної України «Гроно».

1929 р. – засновано «Українське мистецьке об’єднання».

1930 р. – на екрани вийшов фільм О. Довженка «Земля».

1931 р. – створено Інститут клінічної фізіології під керівництвом О. Богомольця.

1932 р. – створена Спілка радянських композиторів УСРР.

1934 р. – засновано Інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона.

1934 р. – розпочав роботу Перший з’їзд письменників УСРР.

1935 р. – у Чернігові відкрито Літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського.

1935 р. – у Харкові відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.

1936 р. – у Києві засновано Науково-дослідний інститут клінічної медицини.

1937 р. – створено Національний симфонічний оркестр УРСР.

1938 р. – у Києві утворено Спілку художників УРСР.

1939 р. – Київському державному університету присвоєно ім’я Т. Шевченка.

1939 р. – на честь 125-ї річниці від дня народження Т. Шевченка у Києві відкрито пам’ятник.

1939 р. – відкрито меморіальний музей і пам’ятник Т. Шевченкові в Каневі.

1939 р. – заснування Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника.

1939 р. – у Києві заснована Історична бібліотека.

1940 р. – відкриття у Львові театру опери та балету.

1941 р. – у Львові відбувся «Процес 59-ти» проти західноукраїнської інтелігенції.

1943 р. – засновано Державний академічний народний хор імені Г. Верьовки.

1943 р. – у кінопрокаті фільм О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну».

1945 р. – знято фільм О. Довженка «Перемога на Правобережній Україні».

1946 р. – ліквідовано Українську греко-католицьку церкву.

1949 р. – у Києві відкрито Державний літературно-художній музей Т. Шевченка.

1951 р. – у Києві вступив у дію перший в Україні телевізійний центр.

1955 р. – стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність».

1957 р. – створення обчислювального центру на чолі з В. Глушковим.

1960 р. – засновано товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном «Україна».

1960 р. – в Інституті фізики створено ядерний реактор.

1961 р. – встановлена республіканська премія імені Т. Шевченка за видатні твори літератури.

1964 р. – у Москві й Вашингтоні відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.

1973 р. – у Києві відкрито пам’ятник Л. Українки.

1975 р. – у Києві відкрито Державний музей книги та книгодрукування.

1976 р. – завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти.

1989 р. – відновлена діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка.

Терміни, категорії:

Ідеологізація культури – прагнення поставити культуру на службу певним соціальним групам, класам та іншим спільностям.

Коренізація – надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови. Готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних регіонах.

Ліквідація неписьменності – культурно-освітня компанія, здійснювана більшовицькою партією в 1920–30-х роках.

Русифікація – сукупність дій і заходів радянського союзного керівництва в національних органах і неросійських республіках СРСР, спрямованих на звуження, приниження чи відсунення на другорядні ролі національних мов, культури, історії та водночас висунення на провідні позиції російської мови, культури, історії.

Духовна свобода – сукупність глибоких переконань людини, волі до їх реалізації та свідомих дій.

Постаті:

Шептицький А. (1865–1944) – митрополит греко-католицької церкви.

Патон Є. (1870–1953) – вчений у галузі мостобудування і зварювання.

Хоткевич Г. (1877–1938) – письменник, актор, мистецтвознавець.

Борецький М. (1879–1935) – митрополит.

Огієнко І. (митрополит Іларіон, 1882–1972) – історик, письменник.

Холодний Г. (1886–1938) – математик, розробник української наукової термінології.

Крип’якевич І. (1886–1967) – історик культури.

Холодна В. (Левченко, 1893–1919) – акторка кіно.

Крушельницький М. (1897–1963) – актор, педагог, режисер.

Кондратюк Ю. (1897–1941) – вчений у галузі ракетної техніки й теорії космічних польотів.

Міньківський О. (1900–1979) – хоровий диригент, педагог.

Теліга О. (1907–1942) – поетеса.

Івасюк В. (1949–1979) – композитор, співак.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: