ІДЕАЛЬНА ПРИРОДА ЛЮДСЬКОЇ СУБ’ЄКТИВНОСТІ

Мукачівський гуманітарно-педагогічний інститут

У статті у вимірах ідейно-методологічного каркасу концепцій ідеального Е.В.Ільєнкова та Мих.Ліфшиця обґрунтовується теза про суб’єктний характер ідеального та водночас доводиться ідеальна природа людської суб’єктивності.

Ключові слова: суб’єктивність, суб’єктність, ідеальне, людина, буття.

Проблема людської суб’єктивності має багато вимірів і, відповідно, різноманітне вирішення в межах різних парадигм в історії філософії. Врешті-решт ці парадигми (класична, некласична, постнекласична) постають філософсько-світоглядним і методологічним окресленням способів осмислення історично визначеної ситуації людини в світі, тобто, в свою чергу, виступають способами тематизації природи людської суб’єктивності. Надпарадигмальним є визнання цієї природи як ідеальної реальності.

Категорія „ідеальне” є фундаментальною у філософії. Одразу вона корелюється із значеннями „нематеріальне”, з одного боку, і „належне”, „еталонне” – з другого. З поняттям „ідеальне” внутрішньо пов’язані такі принципові для філософії категорії, як „ідея”, та „ідеал”.

Стосовно тлумачення сутності ідеальності як такої у сучасній філософії існують дві точки зору: концепція Д.І.Дубровського [2] та Е.В.Ільєнкова [3]. Згідно міркувань першого автора ідеальне є виключно суб’єктивною реальністю, функціонування якої пов’язане насамперед з нейродинамічними процесами, що відбуваються в мозку індивіда. Існування ідеального поза свідомістю Д.І.Дубровський рішуче заперечує, - правда, в наступних своїх публікаціях цей автор контрабандою вводить екзистенціальні виміри. В цілому позиція Д.І.Дубровського стосовно способу існування ідеального обмежується так званим „інформаційним” підходом.

Евальд Ільєнков же стверджує об’єктивний характер існування ідеального як певного способу присутності в одній речі загальної природи і сутності іншої: одне своєю одиничністю являє, виражає, репрезентує інше. Цей автор такий характер існування ідеального пояснює особливістю людської життєдіяльності, в процесі якою людина опредмечує себе у речовині природи й водночас розпредмечує форми культури, втілені в речах, створених людиною для людини, розпредмечує в діяльності всю природу. В людині, вважає Е.В.Ільєнков, ідеалізована уся природа. За Е.В.Ільєнковим, визначення ідеального є суто діалектичним: це те, чого немає, і водночас – є. Ідеальне є іманентним рухом, втіленням і перевтіленням форми: форми речі – у форму діяльності, форми діяльності – в форму специфічної „матерії” слів, знаків, символів. Тут російський філософ творчо відтворює розуміння ідеального Гегелем. Ідеальність – як світіння іншим змістом крізь себе, самим собою втілювати, представляти, репрезентувати „інше”, - в кінцевому рахунку – „вселенське все”.

Російський мислитель ХХ ст. (радянського періоду) М.О.Ліфшиць, поділяючи анти-позитивістський і анти-натуралістичний пафос Евальда Ільєнкова, спробував у своїй концепції доповнити його погляди, розглядаючи ідеальне не тільки як характеристику людського світу, але й природи, звертаючись певним чином до традицій високого платонізму: ідеальне в світі, в природі – це певні „норми”, „еталони” як істина самої речі (veritas rei) [8].

Існують концепції, де пропонується свого роду синтетичний варіант осмислення змісту категорії „ідеальне”; це – монографії В.М.Сагатовського [12], К.Любутіна та Д.Півоварова [9]. Цікавим і грунтовним є дослідження онтологічних та гносеологічних аспектів становлення ідеального В.А.Лазуткіним [5]; тут автор досліджує взаємозв’язок форм ideelle та ideale і категорії ідеального, встановлює зв’язок суб’єктності і суб’єктивності з ідеальним в процесі стихійного розвитку і в процесі розвитку, опосередкованого людською діяльністю. Г.В.Лобастов аналізує генезу ідеальної форми і процесі становлення людської суб’єктивності [6], а також висуває тезу про ідеальне як конкретну тотожність ідеального та ідеалу [7]. В дисертації Б.І.Молчанова ідеальне розглядається в межах ільєнківського підходу, але в застосуванні до соціально-економічної реальності [11]. Істотний доробок в осмисленні категорії „ідеальне” міститься в працях О.Г.Новохатька, Ф.Т.Михайлова, А.Д.Майданського, О.В.Мареєвої та ін.

Як бачимо, основний нерв зіткнення різних способів експлікації поняття „ідеальне” – це співвідношення суб’єктивного та об’єктивного (якою є реальність ідеального?). Метою даної статті постає розгляд проблеми суб’єктивності під кутом зору категорії „ідеальне” та обґрунтування у вимірах ідейно-методологічного каркасу концепцій Е.В.Ільєнкова та М.О.Ліфшиця тези про суб’єктний характер ідеального та ідеальну природу суб’єктивності.

Чи має ідеальне (так само, як і суб’єктивність) онтологічний статус, чи притаманні ці характеристики всезагальному універсальному буттю? На мій погляд, на це питання можна відповідати ствердно. Звісно, суб’єктивність та ідеальність є атрибутами власне людського способу буття в світі. Проте обмежувати їх лише сферою людського („занадто людського”) не варто: тоді власне людське рано чи пізно зосередиться в межах індивіда і навіть під його черепною коробкою у вигляді особливого коду нейродинамічних структур і таємничої здатності людського „я” (яке невідомо звідки раптом узялось) певним чином розшифровувати інформацію з своїх власних нейродинамічних процесів, - що й відбувається в межах „інформаційного підходу” до проблеми ідеального. Тоді „суб’єктивна реальність” звужується до реальності мозкових процесів і ми маємо справу з взірцем вульгарного матеріалізму, представленого в концепції Д.І.Дубровського.

Специфікою людського буття насамперед є універсальність: людина як особлива реальність втілює в собі всезагальне; людина атрибутивні виміри субстанції робить своїми власними атрибутами, певним чином привласнює їх; а оскільки, за Спінозою, атрибут є тим, що виражає саму сутність субстанції, то людина, таким чином, успадковує саму субстанціальність світової субстанції.

Отже, потрібно визнати, що ідеальність і суб’єктивність є буттєвими атрибутами. Про це, власне, йдеться в концепції М.О.Ліфшиця. Ф.Т.Михайлов, на наш погляд, вельми вдало репрезентує смисл останньої. За М.О.Ліфшицем, виникнення мислячої матерії з самого початку і об’єктивно наперед покладене „самою суттю вселенського Буття: замкнутістю на всю його цілісність кожного окремого акту її простягання і тривання. Кожна окрема і, здавалось би, випадкова подія в світі Буття проявляє собою і в собі всю органічну і пластичну його цілісність. Воно визначається цілім, але й ціле визначається ним.” [10,c.159]. Іншими словами, тут ми маємо справу із змістом відомої категорії „всеєдність” – присутність всього в усьому. М.О.Ліфшиць працює в межах „теорії відображення”, проте вона у нього мало має спільного з її „діаматівською” версією. Відображення – фундаментальне для всієї природи. „Тотожність всезагального і окремого досягається невідворотним актом здійснення першого в другому, відображенням в окремій події усієї все загальності і цілісності Буття”. Так і окрема подія „людина розумна” можлива виключно як особливий факт в гармонії цілого, який відображає всією своєю суб’єктивністю всезагальну і цілісну суть вселенського Буття. „Ідеальність його людської суб’єктивності – невідворотна, хоча й особлива форма розвитку ідеальності самого буття, яка здійснює себе здатністю відображення своєї цілісності в усьому своєму окремому і частковому” [10, c.159]/ За концепцією Михайла Ліфшиця, ідеальне не може залишатись визначенням власне людської і тільки людської суб’єктивності, інакше ніколи не виберемося з абстрактного протиставлення „творчої природи суб’єктивності людини і нерозумної сліпої стихії всіх випадкових пертурбацій косної матерії” [10, c.161]. Ідеальне (всезагальність, відображена в частковому) – „закон Буття світу і відображення його в бутті людини” [10, c.163].

Ось ця об’єктивна логіка всеєдності („позитивної всеєдності”, як називає її В.С.Соловйов) і може бути зрозуміла в якості субстанціальної ідеальності в бутті, яка цілковито суб’єктна, оскільки – активна, субстанціальна, ентелехіальна. Людина всім своїм буттям, усією своєю суб’єктивністю успадковую ентелехіальність цілісності об’єктивно існуючого світу.

Позалюдський світ – не просто „матерія”, а людина – не просто „свідомість”. Матерія, взята в субстанціальному смислі, є суб’єкт, вона суб’єктна (суб’єкт всіх своїх змін), і власне суб’єктне в ній – об’єктивне ідеальне як ентелехіальність. Звісно, матерію можна взяти в парадигмі Платона й Аристотеля як меональне пасивне начало, якому протистоїть актуальність та дійсність форми. В такому співвідношенні ідеальне зосереджується цілковито на боці форми. Категорію „матерія” можна й тлумачити в гносеологічному смислі – як об’єктивну реальність, що протилежна свідомості (відоме визначення В.І.Леніна). – Зрозуміло, що категорією „матерія” не можна оперувати абстрактно. Треба чітко визначати ті категоріальні смисли і рамки, в яких відбувається її понятійне навантаження.

В.М.Сагатовський також стверджує онтологічний характер ідеального: „Ідеальне є атрибутом буття в цілому (що не зводиться нами до матерії, об’єктивної реальності) і, в той же час, особливою формою, рівнем буття. Це значить, що ідеальне має власний спосіб буття і його відношення з іншими рівнями буття не зводиться до відношення „те, що відображує, - те, що відображується” та „те, що визначає, - те, що визначається”. Ідеальне буття не менш реальне, не в меншій мірі „буттює”, ніж буття матеріальне, але – по-своєму” [12]. За В.М.Сагатовським, три типи реальності являють собою базову структуру буття: об’єктивна, суб’єктивна і трансцендентна, ідеальне ж постає діалогом душі й духу. Ця ж базова структура характеризує й буття суб’єкта як носія суб’єктивної реальності та її „глибинного спілкування” (Г.С.Батіщев) з трансцендентною реальністю. Тому суб’єктне ширше за своїм обсягом суб’єктивної реальності; в ньому тією чи іншою мірою присутні всі рівні буття. – З цим міркуванням автора не можна не погодитись, оскільки суб’єктність як така (у своїй розвиненій формі) не може не бути представником усіх базових рівнів буття як такого.

Якщо ідеальне взяти як тільки ideelle, як здатність предмету бути чимось іншим, приймати інші форми, як відношення репрезентації, представництва одного в іншому, присутності одного в іншому, то таке ідеальне ще позбавлене суб’єктності, хоча виступає необхідною передумовою її. Ідеальне ж як ideale, як „повнота виразу всезагального в одиничному, як здатність бути для іншого представленням об’єктивних меж, рамок розвитку даної конкретності” [5, c.7], то йому суб’єктність іманентна.

Тут виникає одна складність стосовно „повноти виразу всезагального в одиничному”. За Е.В.Ільєнковим, ідеальне є вельми своєрідним співвідношенням між двома (принаймні) матеріальними об’єктами (речами, процесами, подіями, станами), „всередині якого один матеріальний об’єкт, залишаючись самим собою, виступає в ролі представника іншого об’єкта, а ще точніше – всезагальної природи цього іншого об’єкта, всезагальної форми і закономірності цього іншого об’єкта...” [3, с.17]. Тобто, одне виражає всезагальну природу іншого. В то же час у Б.І.Молодцова, який свідомо працює в ільєнківській парадигмі, читаємо, що ідеальне як об’єктивна форма реальності „набуває свого існування в здатності одиничної реальності через ставлення до іншої реальності виявляти для себе всю повноту своєї природи” [11, c.4]. Отже, чи одне через себе виявляє всезагальну природу іншого, чи одне через іншого виявляє повноту (всезагальність) власної природи? Тут є над чим поміркувати, оскільки саме в цьому пункті, на нашу думку, виявляється суто діалектична підступність ідеального як такого: воно не є річ і не предикат речі; ідеальне є відношенням. Причому таким відношенням, яке, говорячи мовою Гегеля, є рефлексивним, тобто постає як світіння в іншому, іншим і в самому собі. Візерунок рефлексивних відношень (зв’язків) утворює сутність на відміну від сфери наявного буття. В останньому – перехід, в сутності – рефлексія. Отже, сутність є цариною ідеального. Взагалі щось окреме свою сутність виявляє лише у рефлексивних зв’язках з іншим у складі конкретної цілісності, будучи ансамблем усіх цих зв’язків. Свою особливу природу одиничне виявляє лише в контексті всезагального. Ідеальне як власне ideale, а не як ideelle, постає виявом повноти всезагальності іншого, але тим самим воно й здатне виявити, виразити і втілити повноту своєї власної природи. Самим собою представити розвинену форму своєї всезагальності, яка врешті-решт, є лише виявом усезагальності іншого, цілісності буття як такого – це і є характеристикою ідеалу (ideal).

Суб’єктивність як така не є зовнішньою протилежністю об’єктивного, вона його внутрішня протилежність, „своє інше”. Суб’єктивність є вищою формою розвитку і втілення самого об’єктивного, субстанціального; вона наскрізь і вельми цупко зіткана з матерії самої субстанції, матерії як ентелехіальної здатності (значить, в єдності з формами), з субстанціальної ідеальності яв всеєдності всеохопного буття. Пригадаймо зміст поняття „реальність” у С.Л.Франка, і все стане на свої місця. Ось чому ідеальне постає самою природою суб’єктивності: вона репрезентує собою, своєю суб’єктністю (в точці „Я”) цілісність буття. Вона і є реальною цілісністю буття, що існує як точка „Я”.

Коли ми стверджуємо, що ідеальне є природою суб’єктивності, то це аж ніяк не означає, що ми поділяємо точку зору Д.І.Дубровського. Останній просто „суб’єктивну реальність” тлумачить вкрай абстрактно, однобічно, збіднено, в парадигмі логічного номіналізму. Тут ми повністю поділяємо висновок В.А.Лазуткіна: ідеальне не є суб’єктивною реальністю у вузькому смислі, воно є „об’єктивно існуючою суб’єктивною реальністю, реальністю суб’єктивного, реальністю суб’єкта, суб’єктом як реальністю, реальністю суб’єктивності або свободи ” [4, с.256].

Саме на цьому шляху треба шукати окреслення духовності як атрибутивного виміру суб’єктивності. Духовність можна визначати як сукупність певних характеристик людської діяльності і відносин, як суму рис, ознак людського індивіду, проте дійсні поняття не так визначаються. В ідеальності як способі існування людської суб’єктивності містяться й витоки духовності. „Дух як реальність, -пише В.С.Возняк, - є ідеальність моїх „внутрішніх”, душевно-духовних станів, коли вони є даними не самі по собі, як такі, але коли крізь них просвічує інше буття, інша реальність. Це „інше” – не просто зовнішній світ предметних обставин, форм речей, що обступають мене (хоча останні, безумовно, представлені, ідеалізовані в свідомості). Бути іншим, залишаючись при цьому самим собою, й означає мати крім реального ще й ідеальне буття (Гегель). Ідеальність – як світіння іншим змістом крізь себе: самим собою представляти, репрезентувати „інше”. Ідеальність як форма світить віддзеркаленим світлом. Але де джерело самого світла? ” [1, c.172]. На гашу думку, таким джерелом може бути лише єдине – цілісне всеохопне буття, мікрокосмом якого є кожна людська індивідуальність, суб’єктивність як дійсна монада, якій не потрібні вікна („монади не мають вікон” – Ляйбніц), оскільки монада за самою своєю природою є актуально усім, є „ободиниченою всеєдністю” (С.Л.Франк).

Проте звідси з усією необхідністю має випливати, що гідний спосіб буття суб’єктивності – утверджувати не себе, не своє, а свою всезагальну (ідеальну) природу, тобто – світ, цілісність буття. Саме це і є, власне, духовністю, духовним буттям як збуванням всезагального всією своєю цілісністю, неподільністю, індивідуальністю. Та людська суб’єктивність, що нехтує своєю дійсною природою, вироджується в „ дурну суб’єктивність ”, яка пестить „своє”, „неповторне”, специфічне, яка „висиджує саму себе” (Гегель) і тому й сама є нещасною і здатна інших зробити лише нещасними. „Дурна суб’єктивність” – це суцільна зрада своєї дійсної ідеальної природи і перетворення себе у щось суто матеріальне. „Матеріальне” в якому значенні? А ось у тому, на яке вказує В.С.Соловйов: „Основою матеріального начала є прагнення до утвердження себе” [13, c.78]. Гонитва за самоствердженням, відповідно, є панування матеріального над духом, над ідеальним. Матеріальне, в такому значенні, є партикулярним, частковим, не цілісним. Адже саме явище ідеального (ideale) ми маємо лише тоді, коли одиничне, окреме „виражає своєю формою (не обов’язково зовнішньою, але і формою дії) цілісність багатоманітного буття в усій повноті” [4, с.252]. Збіг (тотожність) ideale та ideell можливе тільки в культурі, і ця тотожність, як зазначає В.А.Лазуткін, і є тим, що гідно „називати ідеалом – умним розумом або розумним умом, прекрасною і доброю істиною або істинною красою і добром” [4, с.253]. Таке ідеальне стає рушійною силою розвитку, реалізуючи свою справжню суб’єктність. Суб’єктивність же, що опанувала своєю суб’єктністю, в такому вияві діє і живе „відповідно до свого поняття” (Гегель), своєї всезагальної природи.

Розвинена суб’єктивність (як вища форма розвитку субстанціально об’єктивного) не може відноситись до іншої суб’єктивності (до суб’єктивності іншого) лише як до засобу (пригадаймо друге формулювання кантівського категоричного імперативу). Інший завжди буде виступати в подобі „Ти-буття”. Взагалі абсолютизація „суб’єкт-об’єктної” парадигми є суто новоєвропейським продуктом. Намагання розглядати в такій сітці різноманітні прояви людського відношення вкрай збіднюють, якщо не прямо спотворюють, реальний стан речей. Адже світ (природа, скажімо) – не просто німий й пасивний об’єкт людської активності, лише матеріал, лише предмет для прикладання людських зусиль. Брати її „в формі об’єкту” – значить некритично відтворювати форми суто буржуазної практики (а некритичне відтворення погано усвідомлених практик й є тим, що складає єство ідеології). Все, з чим людина має справу як власне людина, спів-суб’єктне (термін В.А.Лазуткіна) нам. Збереження, відтворення, плекання цього відчуття, цього цілісного стану спів-суб’єктності є постає тим, що називається „духовністю”, а насправді – входженням в ситуацію духовного буття.

Таким чином, розкриття ідеального як дійсної природи суб’єктивності, як способу її дійсного існування відкриває шляхи для конкретного розуміння як конфігурації, так і витоків проблем, пов’язаних із станом духовності в сучасному суспільстві, і особливо – в освітній сфері.

Література

1. Возняк В.С. Метафизика рассудка и разума. – К.: Ред. Журн. «Самватас», 1994. – 340 с.
2. Дубровский Д.И. Проблема идеального. – М.: Мысль, 1983. – 228 с.
3. Ильенков Э.В. Диалектика идеального // Ильенков Э.В. Искусство и коммунистический идеал. – М.: Искусство, 1984.- С.8-76.
4. Лазуткин В.А. К диалектике идеального // Идеальное: Ильенков и Лифшиц.- М., 2004.- С. 240-268.
5. Лазуткин В.А. Становление «идеального»: онтологические и гносеологические аспекты / Автореферат дисс. …канд. филос. наук.- М., 2005. – 25 с.
6. Лобастов Г.В. Философско-педагогические этюды. – М.: Микрон-принт, 2003. – 329 с.
7. Лобастов Г.В. Идеальное как конкретное тождество идеи и идеала // Идеальное: Ильенков и Лифшиц.- М., 2004.- С. 269-279.
8. Лифшиц Мих. Диалог с Эвальдом Ильенковым (Проблема идеального). – М.: Прогресс-Традиция, 2003.- 368 с.
9. Любутин К., Пивоваров Д. Синтетическая теория идеального / Научн.ред. Н.С.Рыбаков.- Екатеринбург-Псков: ПОИПКРО, 2000. – 207 с. (Философская б-чка учителя. – Вып. 9).
10. Михайлов Ф.Т. Идеальное – это о чём? // Идеальное: Ильенков и Лифшиц.- М., 2004.- С. 155-177.
11. Молодцов Б.І. Об’єктивність ідеального та соціально-економічна реальність / Автореферат дис....канд. філос. наук.- Луганськ, 2008. – 16 с.
12. Сагатовский В.Н. Бытие идеального: Монография. – СПб.: Изд-во «Петрополис», 2003.- 103 с. http://anthropology.ru/ru/texts/sagatovsk/ideal_1.html.
13. Соловьев В.С. Лекции по истории философии // Вопросы философии. – 1989. - № 6.

Summary

Vladimir Hazin. The ideal nature of human subjectiveness. The article runs about subjective character and ideal nature of human subjectiveness from the E.V.Ilienkov and M. Lifschitz methodology point of view.

Key words: subjectiveness, subjectness, ideal, human, being.

Авторська довідка

Хазін Володимир Олександрович,

викладач кафедри суспільних дисциплін Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту

Дом. адреса: М. Мукачево Закарпатської обл., вул. Волзька, 8.

Тел.: 5-33-34

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: