Структура Біблії, дві редакції Старого Завіту

Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.

Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.

Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту, що складалися із середини І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., — Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків. Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назвупротоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.

Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:

— П'ятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);
— книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);
— книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даніїла;
— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

Новий Завіт. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).

Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.

Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у п'ять розділів, повторюючи цим самим П'ятикнижжя — п'ять книг Закону Мойсея на початку Біблії.

Лука, мабуть язичницький теолог, акцентує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.

Так само розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євенгеліє — від Іоана. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоан називає знаменнями. Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоан дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.

До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов'язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об'явлення Святого Іоана Богослова (Апокаліпсис).

Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом І—IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. У цій справі участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Оріген, Климент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським собором. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонськом та Карфагенському соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IX ст. бралася час від часу під сумнів.

Апокрифи. У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до Святого Письма не ввійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів.

Апокрифи (гр. apokriphos — таємний, секретний) — релігійні твори, які офіційно не визнані священиками, а відтак не є канонічними.

Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні і новозавітні. Із прийняттям відповідних канонічних текстів більшість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існування.

Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька у Новому. Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Александрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.

П*ятикнижжя Мойсея,структура, образи і сюжети (Сотвореніє світу і людини, Адам і Єва, Каїн і Авель, Всесвітній потоп, Вавилонська вежа, Содом і Гоморра, Ісав і Яків, Йосиф і його брати,"неопалима купина",Сава, Давид і Голіяф, Соломон, Самсон)

П’ятикнижжя Мойсееве. Першіп’ять книг Біблії євреї називають То­ра, тобто Закон. У давнину це булип’ять окремих сувоїв, що містилибожі приписи для людей. Ці настано­ви подані в коротших або довшихоповідях про створення Землі, людейта обраний народ.
Перша книга П’ятикнижжя — Буття — розповідає про створення світу й людини, про розвиток людства, про звиродіння людей і ви­нищення їх потопом, про післяпотопну цивілізацію, про найдавнішу добуіснування єврейського народу, з якимБог укладав угоду через пророків Ав­раама та Якова (Ізраїля).
У книзі Буття є символ — Вави­лонська вежа, символ людської ци­вілізації, здатної піднестися до небес,аж до самого Бога. Бог не схвалює та­кого наміру, змішує мови й розселяєлюдей у різних землях.Книга Буття оповідає й про початокобраного Богом єврейського народу.
Друга книга Мойсеева — Вихід — оповідає про вихід ізраїльтян з Єгип­ту, перехід через Червоне море, соро­калітнє ходіння пустелею, прибуттядо гори Синай, де Бог передав Мой­сееві дві дошки заповіту — знаменитідесять Заповідей (Декалог). Як і на перших сторінках Біблії,коли Бог десятьма словами творить
світ і людину, так і тут, на вершечкугори, захований у дим полум’я, Богдесятьма наказами (заповідями) спря­мовує Ізраїль у світ нової цивілізації,докорінно відмінної від цивілізаціїстародавніх племен і народів.
На Синаї Ізраїль чує одкровення,що не треба людині шукати богів ухмарах, під землею, у морі, на сонцічи в будь-якому явищ і природи. Нетреба творити зображень із золота чиінших матеріалів, а вклонятися тимзображенням і поготів. Про що дізна­ються сини Ізраїля з цих заповідей?Про те, що в основу людського життяБог закладає моральний закон, керу­ючись яким людина мусить приборку­вати власну сваволю, визнавати єди­ного Бога, шанувати батьків, не вби­вати, не красти, не зраджувати, неказати неправди, не заздрити. Невико­нання усіх заповідей викликає Божийгнів, кара його падає на дітей, онуків іправнуків. Божа милість даруєтьсятим, хто дотримується цих заповідей.
Третя книга Мойсеева — Левит —подає закони єврейського народу, якіпередав Бог через Мойсея: про жерт­ву цілопалення (усепалення), жертвихлібну, за гріх тощо. Подано законпро чисте й нечисте — таке, щопідтримує або оскверняє людину.Книга застерігає вірних від грішнихучинків і нагадує про кари, які падають на людей за їхні гріхи.
Четверта книга П ’ятикнижжя»Числа — описує перебування народуІзраїля під горою Синай, мандри пустелею й зупинку в Кадеші; війни, яківів Ізраїль із сусідніми народами тощо. На початку книги перелічені всісини Ізраїля, здатні йти до війська. Від цього переліку й названо книгу -Біблія твердить, що Господь сорок років водив пустелею євреїв, ЯКІповірили йому, і лише їхнім нащад­кам дав побачити Обіцяний Край,омріяну землю. У нове життя зне­вірені прийти не можуть — тількилюди з безмежною вірою в Господа,незабруднені гріхами, чисті душею йпомислами.
Остання книга П ’ятикнижжя —Повторення закону (Второзаконня) — тобто другий закон, що його передсмертю Мойсей дав своєму народові.Це одна з найзмістовніших та високо­художніх книг.З давніх-давен уважається, що ав­тором усього П ’ятикнижжя був Мой­сей. Деякі науковці зарахували Мойсея до легендарно-міфічних постатей,як Авраам, Ісаак чи Яків. Христи­янська церква, сучасні вчені-богослови переконані, що в Мойсея булиспівавтори, що Мойсей у складаннісвого зведеного епосу користувавсяусними переказами, легендами, опо­відями, можливо, міфами, гімнами,а також документами. Наукова кри­тика Біблії схиляється до того, що ізсередовища ізраїльтян міг вийтивождь, законодавець, релігійний ре­форматор. Питання ж історичностіпостаті Мойсея — це питання дос­товірності всієї біблійної історії.Найприхильніші до Біблії дослідни­ки не радять тлумачити навіть істо­ричні книги Біблії як достовірнийлітопис історії людства, а тим пачевважати Біблію за підручник історії.Оцінка текстів Біблії з поглядуісторії дуже залежить від світоглядних позицій дослідника. Учені-богослови розуміють і тлумачать біблійні тексти інакше, ніж дослідники-матеріалісти, що стоять на позиціяхатеїзму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: