І. Історико-суспільні умови розвитку літератури періоду

Суспільно-історичні та культурні умови розвитку давньої української літератури доби Пізнього Середньовіччя були дуже складними та неоднорідними за своїм характером і значимістю. Ще на початку ХІІІ ст. внаслідок процесу роздробленості давньоруські князівства, набуваючи все більшої економічної та політичної незалежності, формально пов’язувалися лише релігійними та культурними традиціями. Ослаблена Київська Русь стає об’єктом експансії войовничих сусідів, зокрема татаро-монгольських орд[1].

У 1239 році, спустошивши землі Північно-Східної Русі, кочівники захопили Переяслав, Чернігів, майже весь Кримський півострів, а 1240 року під натиском Батиєвої орди впав «стольний град» Київ, у якому після штурму із 50 тисяч мешканців живими лишилося лише 2 тисячі. Протягом двох наступних років вогнем та мечем прокотилися війська завойовників по Волині, Галичині, вторглися до Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини. Повернувшись 1242 року на відпочинок у низини Волги, Батий засновує нову державу під назвою Золота Орда[2]. І хоч землі нещодавно такої могутньої східнослов’янської держави як Київська Русь безпосередньо не входили до складу Орди, але на довгий час вони опинилися у повній політичній та економічній залежності від неї. Найдовше протрималося Галицько-Волинське князівство[3], але надалі її теж чекала багатолітня втрата незалежності.

З початку ХІV ст. території колишньої Київської Русі (насамперед центральні та південно-західні частини) стають об’єктом експансії литовських і польських феодалів. У той час, коли поступово припиняла своє існування руська Княжа доба, поряд, між Німаном і Західною Двіною, формується й міцніє нове князівство – Литовське. Князь Міндовґ (1230-1263), об’єднавши войовничі язичницькі племена литовців, дав рішучу відсіч Тевтонському ордену німецьких рицарів, що зміцнило позиції Литви. У часи правління князя Гедиміна (1316-1341) литовська знать починає прибирати до рук західноруські землі. У 1320 р. війська Гедиміна захоплюють Володимир-Волинський та Луцьк. Місцеві бояри визнають литовського князя за правителя. Внаслідок воєнного походу 1320 р. до Литовського князівства приєднаний Київ, а в 1340 р. – Галич.

Наступник Гедиміна Ольгерд (1345-1377) оголошує Литву спадкоємицею руських земель, заявивши, що вся Русь має належати литовцям. Слід зазначити, що Литовське князівство в ці часи проводить ряд успішних походів проти Золотої Орди, зокрема влітку 1363 р. литовським військом, до якого приєдналися дружини української та білоруської знаті, на березі річки Сині Води на Поділлі було завдано ординцям нищівного удару.

Отже, з одного боку завоювання територій колишньої Київської Русі призвели в кінці ХІV ст. до звільнення наших земель з-під влади Орди, з іншого – литовські феодали поступово інкорпорували Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, Сіверщину. Руські землі складали тепер 9/10 площі литовської держави, яка офіційно іменувалась Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. У цілому Русь ще на деякий час зберегла попередню систему правління, але під владою Гедиміновичів, яким удільні князі присягали на вірність та платили данину.

Специфічною ознакою литовської експансії було те, що литовські правителі не нав’язували руському населенню свої звичаї, обряди, вірування, послуговуючись принципом: «Старого не міняємо, а нового не вводимо». Чимало литовських феодалів навіть приймали православне хрещення. «Руська мова» ще довгі часи була офіційною державною мовою Великого князівства. Засвоюючи політично-адміністративний, правовий, воєнний досвід Київської Русі, Литва тим самим потрапляла під значний вплив могутньої культури русичів. Її адміністрація користувалася «руською мовою». Навіть у ХVІ ст. найголовніший державний юридичний правовий документ «Литовський статут» свідчив про подальший розвиток давньоруського права, укладеного ще за часів Ярослава Мудрого («Руська правда»). Писаний українською мовою, цей документ лише у ХVП ст. був замінений польськими перекладами. Особливу увагу в цьому документі привертають пункти із четвертого розділу:

· арт. 1: Земський писар мусить усі папери писати руською мовою;

· арт. 37: воєводи і старости вибирають у судді та писарі лише з тих, хто знає право і грамоту руську[4].

Тож можна говорити, що «руська» мова була одним із проявів компромісу литовської, української та білоруської шляхти в її протистоянні польському державно-культурному елементу, досить відчутному в Литовській державі. Фактично до середини ХVІ ст. це була своєрідна, хоча й далеко не рівноправна, федерація земель-князівств, які більший час спільного існування жили далеко не в мирі та злагоді.

Західні території Руських земель приваблювали також і польських феодалів. Вже у 1340 р. король Казимир ІІІ вторгся зі своїм військом до Галичини. Але руська знать за підтримки литовців протягом 20 років чинила потужний завзятий опір полякам, які експансію на Схід вважали хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-русинів, називаючи католицизм «щитом християнства». Тож русини боролися із загарбниками не лише за свою землю, свободи, але й за православну віру. 1366 року ця війна закінчилася не на користь руських земель. Польща майже вдвічі збільшила свою територію за рахунок Галичини та частини Волині.

У 1370 році (по смерті короля Казимира ІІІ) внаслідок попередніх угод польська корона стала власністю Людовика Угорського. Через 12 років (1382 р.), коли помер угорський король, польська знать розпочала боротьбу за відновлення незалежності своєї держави та повернення до своїх володінь Галичини. Підставою для цього став династичний шлюб 15-літньої дочки Людовика Ядвіґи з великим литовським князем Яґайлом.

У серпні 1385 р. у білоруському місті Крев Литва та Польща уклали унію (Кревську)[5]. Щоб отримати польську корону, Яґайло прийняв католицьку віру і зобов’язався розповсюджувати її по всій території Великого князівства Литовського, боротися за повернення втрачених земель та об’єднати Литву й Польщу в єдине королівство. 1386 року на сеймі в Любліні Яґайла проголосили польським королем, під іменем Владислава він прийняв хрещення по католицькому обряду, повінчався з Ядвіґою і був коронований у Кракові.

Проте об’єднання двох держав досить швидко дало політичну тріщину. У Литовському князівстві сформувалася і заявила про себе потужна опозиція. Її очолив двоюрідний брат Яґайла князь Вітовт. Виступаючи за збереження незалежності Великого князівства Литовського, він із 1392 р. фактично став верховним правителем Литви.

У боротьбі за всебічне зміцнення централізованої влади Вітовт протягом 1393-1395 рр. збройними засобами усунув київського, волинського, сіверського, подільського князів, призначавши на їх місце відданих собі намісників. Зміцнюючи свої позиції, Вітовт домігся у 1413 р. підписання нової унії між ним та Яґайлом (т. з. Городельської унії), яка підтверджувала незалежність Литовського князівства. Цей документ урівнював привілеї та права насамперед польських і литовських можновладців, але не православних українців.

По смерті Вітовта знову активізувалася жорстока боротьба за владу. Всупереч волі короля Яґайла князь Свидриґайло Ольґердович посідає литовський престол. У відповідь польські війська протягом 1430-1431 рр. руйнують та спустошують землі Поділля та частково Волині, приєднуючи їх до свої володінь.

Це були важкі, криваві часи для народу. Історики підрахували, що протягом ХІІІ – І пол. ХV ст. на території колишньої Київської Русі відбулося близько 160 воєн та військових операцій.

З другої половини ХV ст. під впливом нових факторів геополітична ситуація у східних регіонах Європи починає змінюватись. Після розгрому ординських військ на полі Куликовому (1380 р.) та звільнення від татаро-монгольського іга на півночі міцніє і активізується Московське князівство, приєднуючи до своїх володінь землі Північно-СхідноїРусі та Кримське ханство, яке у 1448 р. відмежувалося від Золотої Орди. У 80-х роках ХV ст. московський цар Іван ІІІ проголошує себе «государем всея Руси», претендуючи тим самим на всю територію давньоруської держави.

Не сприйнявши такої політики, Литва розпочала з Московією низку кривавих воєн, які на межі ХV-ХVІ ст.ст. закінчилися приєднанням Чернігівсько-Сіверських земель до володінь Івана ІІІ.

У процесі зміцнення Московського князівства посилюється релігійна складова його зовнішньої політики. Ще у 1492 р. митрополит Зосима заявив, що після падіння Константинополя на зміну «першим» (грекам) приходять «останні» (московити), і назвав Москву «новим градом Костянтина»[6]. Близько 1524 р. старець (старший монах) Псковського монастиря Филофей пише «Послание на звездочетцев», у якому розвиває теорію Зосими, оголошуючи Москву духовним центром усього християнського світу. Теорія Филофея стверджувала, що вся історія людства є історією світових держав, які послідовно змінюються, щоб виконати своє божественне призначення. За Филофеєм, доля людства пов’язана із трьома світовими царствами. Два з них – Давній Рим та Візантія – впали. Рим був покараний Богом за гріхи язичницькі, а другий Рим – Константинополь, у якому запанувала правда християнства, - зрадив істинну віру, здійснивши унію з латинською єрессю[7], за що був захоплений турками. Спадкоємцем двох перших царств (Римської імперії та Візантії), третім Римом є Москва – єдиний і останній оплот чистоти та православ’я, падіння якої стає фіналом усієї світової історії: «Два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». Тож російський цар оголошувався єдиним спадкоємцем усіх попередніх царів та імператорів на землі, носієм ідеї «богообраності», а Москва – духовним центром усього християнського світу. Так Московське князівство, як і Ватикан, означило свої претензії на вселенське панування.

У ці ж часи на Півдні заявляє про себе новостворена турецька держава – Османська (Оттоманська) імперія. Після падіння Візантії у 1453 р. ця мусульманська країна набирає могутності, постійно розширюючи свої території. У 1478 р. кримський хан Менглі Гірей визнає себе васалом турецького султана, тож південні землі східних слов’ян стають складовою частиною Османської імперії, як і вже приєднані країни Передньої Азії, Балканського півострова, Єгипту та інші території Північної Африки. Починається процес мусульманської експансії. Турецько-татарські загони здійснюють набіги на землі України, плюндруючи населені пункти та забираючи у полон молодь, жінок і дітей. Територію лісостепової України татари проходили майже без опору інколи аж до Польщі. До ХVІІ ст. Україна страждатиме від нападів кримських татар більше, ніж свого часу від ординців.

Розтерзана на шматки, колись могутня та вільна держава русичів весь означений період потерпала від зазіхань чужинців, які були зацікавлені у її землях. Феодальне гноблення народу в ці часи посилювалось ще й факторами національними та релігійними.

Непростим було і становище руських міст. Так, зруйнований ординцями стольний град Київ на досить довгий час втратив свою велич і могутність. Більшість інших міст до ХV ст. отримали різні юридичні статуси – королівський, приватновласницький, церковний. З часом окремі міста набули права на самоврядування («Магдебурзьке право»[8]): Львів (1356), Камянець-Подільський та Луцьк – 1432 р. Київ отримав цей привілей лише у кінці ХV ст. (1494).

На початку ХVІ ст. у Великому князівстві Литовському простежується серйозне переформатування політичних сил: позиції Литви слабшають, а польська корона могутнішає, починаючи претендувати на гегемонію у союзі. Посилюється не лише соціальне гноблення, а й активізується національний та ідеологічний наступ з боку польських магнатів – процес полонізації та окатоличення, насамперед щодо українського населення. Наприклад, місто Львів на початку ХV ст. за кількістю мешканців було одним із найбільших в Україні (близько 10 тисяч), але всього зо три десятки українських сімей мали право проживання в ньому, та й то лише на одній вуличці – Руській. Із 1505 року польська шляхта домоглася позбавлення більшості руських міст права голосу в сеймі.

Серйозні зміни простежуються і у міжконфесійних стосунках. У 1458 р. у Києві литовським князем була відновлена православна митрополія, яка об’єднала десять українських та білоруських єпископств, розірвала стосунки з Москвою і визнала первісну зверхність константинопольського патріархату. Це була політична акція, яка мала на меті відмежуватися від ідеологічних зазіхань Московського князівства. Однак, невдовзі литовські князі, а слідом і польські королі привласнили собі право призначати не лише православних єпископів, а й митрополита.

Втручання світської влади у справи церковні сприяли проявам корупції та хабарництва, що підривало авторитет православної церкви серед мирян, на очах у яких відбувалася моральна деградація православного духовенства, торгівля парафіями та духовними посадами.

У таких умовах залишений без підтримки народ, як правило, приречений на асиміляцію та виродження. Але в Україні цього не сталося. З середини ХV ст. почастішали втечі смердів на малозаселені південно-східні території у пошуках вільного життя. Поступово в середній та нижній течіях Дніпра, сховавшись за його грізними непрохідними порогами, утворюється козацтво – з центром на острові Мала Хортиця, де Дмитро Вишневецький (Байда) на початку 50-х років ХVІ ст. збудував замок-фортецю, яка на довгі часи стала військово-адміністративним центром запорізьких козаків. Визнавши Дмитра Вишневецького своїм гетьманом, козацтво стало офіційно називатися Військо Запорізьке низове, а територія, на якій воно розташовувалося, – Запорізька Січ.

Упродовж свого існування січовики контролювали значні, насамперед прикордонні території. Визнаючи формально правління польської корони, московського царату, турецьких султанів, запорожці проводили фактично незалежну політику. Захищаючи українське населення від турецько-татарських набігів, козаки здійснювали походи до берегів Криму та Туреччини, аби визволити своїх співвітчизників із басурманської неволі та від примусового навернення до мусульманства. Виступали вони на захист народу, борючись і проти свавілля польської шляхти та посягань католицизму. Протягом майже трьох століть козацтво було головною воєнною силою, яка стояла на сторожі життя, вольностей, православної віри українського народу.

З середини ХV ст. в Україні починають засновуватися православні парафіяльно-громадські організації – братства, діяльність яких з ІІ половини ХVІ ст. набуватиме все більшої ваги у боротьбі народу проти окатоличення та полонізації. Козаки тісно контактуватимуть із братчиками, захищаючи православ’я, матеріально допомагаючи храмам та монастирям. У створюваних цими організаціями братських школах будуть виховувати достойних захисників народу та православної церкви.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: