Ранньохристиянська скульптура. Ідеопластика кочівників степу і слов'ян

Християнство поступово проникало і розвивалося на землях України впродовж усього І тис. н. є. Як і скрізь, воно на початку було носієм своєї ранньої символічної емблематики, сформованої на теренах Александра, Антіохії, Ефесу, римських катакомбних сакральних споруд, а пізніше і катакомбної іконографії. Активно раннє християнство розвивалось на Таврійському півострові та у Приазов'ї, мабуть, завдяки тісним торговельним контактам із Сирією, зокрема на теренах Боспорського царства у його столичному Боспорі (колишньому Пантікапею), місті, різноманітному за етнічним складом, де у відсотковому співвідношенні більшість становили праслов'яни, предки пізніших антів, а потім українців.

Боспор можна назвати найдавнішим християнським містом в Україні. Перші, хоч і скромні археологічні знахідки, що стосуються християнства, походять вже із III ст. н. е. У Боспорі археологи знайшли ранньохристиянський склеп того часу, де зображено судно зі щоглою, а над ними — символ хреста, утворений із двох перехрещених ліній. У Боспорі 1989 р. виявлено надмогильну плиту, на якій вирізьблено хрест із розширеними кінцями. Над хрестом прочитується напис: "Тут спочиває Євт-ропій. 512 р." (за боспорським літочисленням — 304 р. після Різдва Христового). Це унікальна, найдавніше датована пам'ятка християнства в Україні та, ймовірно, й у всьому світі.

Серед археологічних знахідок на терені Боспору вирізняється бронзовий перстень, виявлений у похованні III ст. Овальна декоративна його вставка містить зображення хреста овальної форми із перехрестям на кінцях, по обидва боки якого зображено дві рибини — символ раннього християнства.

Місто Боспор у І ст. н.е. перебувало під римським володінням, що забезпечувало йому захист і спокійне життя. Боспор 700 років існував як великий торговий центр. Будучи своєрідною факторією грецького м. Мілета, Боспор активно сприймав здобутки високої культури тогочасної античної Греції, її економіки, торгівлі, мистецтва. У місті побудовано численні визначні будівлі, храми, навіть акрополь. Ймовірно, Боспор об'єднував високопрофесійних майстрів із найрізноманітніших ділянок образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Тут створювалися шедеври золотарства для скіфської і сарматської знаті, сюди приїжджали відомі майстри скульптури із материкової Греції, процвітало малярство. Безумовно, численні майстри еллінізму в мистецтві могли створити в своєму середовищі творчі угруповання, які прагнули художньо втілити образи нового вчення — християнства. Люди, котрі звикли до фігуративних зображень античності, не могли уявити собі нової релігії без образотворчого втілення її основних божеств.

Християнська іконоґрафія формувалася на периферіях Римської імперії. Розвивалась іконографія в Александрії, Єгипті тощо. На той час міста Північного Причорномор'я, зокрема Боспор і Херсонес, мали активні торговельні контакти із Сирією й іншими містами римських пери-ферій. Поліетнічний Таврійський півострів був особливо сприятливим тереном для поширення християнських ідей.

У музеї м. Анапи зберігається надгробок із хрестом (виявлений у цьому регіоні 1971 p.). Це виготовлена із черепашника стела розміром 103x64x14 см у вигляді фасаду будинку, на фронтоні якого зображено хрест. Внизу між опорами фронтона, що утворюють на стелі раму, вирізьблено дві фігури: чоловіка, вдягнутого в гіматій, і юнака в хітоні. Рельєф виконано в традиціях піз-ньосарматського Боспора. Датування рельефа (IV ст. до н.е.) уточнює хрест — знак, який відтоді зображується в християнській символіці (Салов, 1985). За описом дослідників, три верхні кінці хреста мають приблизно рівну довжину, а нижній кінець — майже вдвічі довший. Усі кінці закінчуються трикутним розширенням в обидві сторони. Така форма хреста простежується на багатьох пам'ятниках V-VI ст. у всьому християнському світі (Кулаковський, 1896).

Унікальну християнську пам'ятку становить бронзовий циліндрик із двома вушками, знайдений археологами на терені боспорського міста Ки-тея, в якому зберігся християнський амулет-за-клинання. Простежуються аналогії цієї пам'ятки з Новим Завітом, передусім, Діяннями Апостолів (Діяння 14-15), де зазначено: "... проповідуємо Вам, щоб ви від цих марнот повернулись до живого Бога, який створив небой землю, і море,і те,що є в них, 16. який за минулих поколінь дозволяв усім народам ходити своїми шляхами, 17. Хоч і не лишив се бо без усякого свідоцтва, добро творячи, даючи вам з неба дощ та врожай пори, сповняючи харчами й радощами серця ваші". Текст датовано згідно з боспорським літочисленням, що у перекладі на християнське становить 305 р. н. є.

До важливих християнських пам'яток Боспору належать надмогильні плити із Пантікапею, зокрема плита Агораса сина Луя. її увінчують два хрести між епітафічним написом, палеографія якого датується IV ст. Першим десятиліттям IV ст. датовано епітафійний напис плити Трифона із Пантікапею; плиту прикрашає велика монограма Христа.

Надмогильні плити зберегли для нашого часу імена боспорських християн IV ст.: Лавніка, Марія, Платона, Евпретія. В IV-V ст. у колишньому Пантікапею існували три християнських некрополі, що засвідчує значне поширення цього вірування. Християнами стають не лише греки. Тут поховані подружжя Савага і Фаїспарти, представники місцевих сарматських племен, яких 492 р. ховали за християнським звичаєм. Стіни склепу, де вони поховані, прикрашені зображеннями і текстами молитв, написаними червоною фарбою.

У 70-х роках IV ст. на Боспорське царство напали гуни, внаслідок чого воно перестало існувати. Християнські традиції на Таврійському півострові перейняв Корсунь (античний Херсонес). Хоч сама столиця Боспору залишилась, дощенту були знищені античні міста Танаїс при гирлі Дону, Мірмікій, Тірітака та Фанагорія над Понтом Евксінським (Чорним морем).

Із усіх полісів Північного Причорномор'я Корсунь найбільше заселяли греки. Вони шанували грецькі традиції, побут, звичаї, культуру, мову, хоча жителі Корсуня не цуралися й елементів побуту місцевого населення півострова, запозичуючи їхні звичаї, навіть головні божества — богиню Діву, богиню Кібе-лу, бога Гапала, котрого слов'яни адаптували як Купала, а греки як Апала — Аполлона.

Незважаючи на те, що античні релігійні традиції трималися міцно, існують дані, що наприкінці І ст. сюди було заслано і потім страчено Римського Папу Климента і що в Херсонесі близько 324 р. був свій єпископ. У цей період тут розпочалося будівництво християнських храмів, вшановувалися могили мучеників тощо. Безумовно, доцільно простежити процес християнізації цього міста, але, на жаль, жодного культового християнського пам'ятника не лише IV, а й усього V ст. (за винятком базиліки, побудову якої відносять зазвичай до кінця V ст.) не виявлено.

Гераклейська експедиція Інституту археології АН СРСР розкопала античну садибу, що виникла, ймовірно, наприкінці IV—початку III ст. до н. є. Антична садиба розміщувалась на обширній земельній ділянці. Садибу оточували фортечні укріплення (у вигляді мурів із баштою), і вона за тривалий період існування багато разів перебудовувалась.

При розкопках башти в археологічному шарі перших століть нашої ери виявлено вапняковий рельєф у вигляді хреста із людською фігурою, розіп'ятою на ньому. Фігура одягнута в довгий одяг, що нагадує туніку. Автор (напевно, аматор) не зумів впоратися до кінця із завданням -роботи не закінчив. Таке зображення розп'ятого, одягнутого у довгий одяг Христа, відоме як антіохійський тип зображення Спасителя. В цей ранній період Христа намагалися зображати у розп'яттях одягнутим і не акцентувати моменту прибиття до хреста, а також широкого розведення рук.

Пам'ятка, відкрита відносно недавно, опублікована 1981 р. і вимагає додаткових спеціальних досліджень, хоча належить до найдавніших спроб зображення Розп'яття у мистецтві, тобто є найдавнішим зразком фігуративної християнської іконографії на українських землях. Скульптура частково збереглася завдяки матеріальній витривалості.

Якщо згадане Розп'яття із Камишової бухти виконане правдоподібно, ще в період підпільного побутування християнства у Херсонесі, то група скульптурних пам'яток на християнську тематику припадає вже на IV ст., тобто період проголошення християнства офіційною релігією Римської імперії. Це виявилось водночас у мистецтві, поховальних обрядах, громадському житті міста. (Додаток 1, іл. 16, 17).

Велич оздоблення сакральних споруд Херсонеса засвідчують високохудожні капітелі гігантських колон херсонеських базилік, хоча тут була поширена і фігуративна пластика. До цієї групи можна віднести два варіанти фігури "Добрий пастир", статуї "Орфей", "Жертвування Ісаака", "Чудовисько, що пожирає рибу".

"Добрий пастир" — мотив, характерний для мистецтва раннього християнства в усьому світі та Україні. Він простежується в інтер'єрах базилік; існували й об'ємні мармурові статуї, навіть по декілька варіантів у одному храмі. Статуя зображала Ісуса Христа-Еммануїла (тобто у молодому віці). Прикраси у вигляді повнооб'ємних статуй поширені в інтер'єрах храмів раннього християнства. Мотив Доброго пастиря відрізняє рельєфну пластику і в катакомбний період, коли він слугував своєрідним розкриттям образу Ісуса Христа, і пізніше — при державному утвердженні нової релігії у Візантії.

В музеї Херсонеса зберігаються фрагменти двох статуй Доброго пастиря. Перший — це верхня частина повнофігурної композиції, тобто голова юнака, і частина тулуба вівці, яку він тримає на плечах. Збережені овал обличчя, зачіска, шия засвідчують високий рівень елліністичної скульптурної пластики, досконале художнє опрацювання великих пластичних форм, утвердження високих критеріїв античної краси. Другий фрагмент — рештки високохудожньої античної статуї (голова юнака і частина тулуба вівці). Поверхня каменю остаточно обкатана, внаслідок чого рельєф фігури зовсім згладжений. Збереглися лише добре модельована шия і частина одягу фігури. Обидва фрагменти статуй ранні за періодом виконання, датуються IV-V ст. і знайдені на руїнах християнських храмів Херсонеса.

Ми можемо дуже приблизно уявити за римськими аналогами, як вписувалися ці твори в контекст архітектурних ранньохристиянських базилік і хрещатих храмів Херсонеса та інших античних міст Причорномор'я. Ці збережені рештки архітектури — яскравий приклад високої християнської культури, яка була на рівні тодішніх християнських центрів у світі.

Ранньохристиянська мармурова чи виконана з інших каменів пластика — носій, на перший погляд, усіх прикмет, характерних для пізньоелліністичної пластики. Однак при уважнішому ознайомленні не побачимо низки пластичних ознак, властивих пізньому еллінізму. Тут відсутні посилена настроєва аффек-тація, динаміка жестів, певна театралізація постатей та їх дій. Навпаки, у круглих статуях і рельєфах панує спокій і задумливість. Юний Христос-Емма-нуїл одягнутий на зразок античних філософів, сповнених мудрості, доброти. Винятково витончено передане внутрішнє благородство; образи випромінюють якесь внутрішнє світло, що простежується у творах іконопису княжої доби.

Це стосується і статуй або рельєфів Доброго пастиря. Вони передають настрій глибокої християнської божественності, християнського спіритуалізму, — рис, яких не знала елліністична античність. Такі статуї відомі на вівтарях у храмах Боспору, Херсонеса, Фанагорії, перед ними молилися ранні християни, сповнені глибокої віри та духовності. Автори статуй молодого Христа-Ем-мануїла, безумовно, — глибоко віруючі християни. їхнім творам властиві християнське благородство і моральна чистота, які простежуються вже у ранньохристиянському мистецтві.

В XIX ст. під час спорудження грандіозного палацу для графа Воронцова в Алупці робітники знайшли значну кількість архітектурних елементів античних будівель. З-поміж розбитих, різьблених у мармурі фрагментів античних давньоримських саркофагів вдалося виділити такі, що належали саркофагам із ранньохристиянською тематикою. Йдеться про сцени "Поклоніння волхвів", "Історія Іони", "Христос Еммануїл з учнями", "Пастухи поспішають до новонародженого Христа", "Філософ" та ін. Завдяки збереженим фрагментам встановлено, що вже у V ст., перед навалою гунів, активно розвивалася християнська скульптура. Існувало багато повторень і копій столичних зразків, ймовірно, деякі речі — імпортні. Колекція цих знахідок збереглась у музеї Алупкінського палацу, а 1945 р. її вивезено з метою поповнення зібрань античної скульптури музею ім. Пушкіна (Москва). Подібна доля спіткала безліч інших мистецьких цінностей, виявлених на теренах України.

Ранньохристиянські храми Херсонеса вміщували й скульптурні сюжетні композиції. В Херсонеському музеї зберігається фрагмент статуї "Жертвування Ісаака" — рідкісний сюжет раннього періоду. Непогано збереглась невелика композиція, яка за сюжетом не є безпосередньо християнською, але віддзеркалює настрої християн катакомбного періоду, тобто періоду римських переслідувань. Скульптура з Херсонеського музею — "Чудовисько, що пожирає рибу" — передусім своєрідна пропагандово-антиримська композиція: риба — символічне втілення християнства, чудовисько, яке її пожирає — Рим. Композиція компактна і гостра за образністю виразу, теж знайшла, можливо, певне місце у катакомбних храмах.

Окремий різновид ранньохристиянського мистецтва становить портрет. Так сталося, що всі твори портретного жанру із музейних колекцій, які збереглись, виконано у техніці металопластики. Вони возвеличують одну особу — візантійського імператора Констанція II і походять із кінця IV ст. Ймовірно, найбагатша із них — карбована у сріблі чаша із зображенням тріумфу імператора Констанція II. Тут всю площину кругової композиції займає кінна постать імператора у повному військовому обладунку, зі списом у руці. На оточеній німбом голові тріумфатора — діадема. Із боків центральну постать фланкують крилата фігурка Ніки з пальмовою галузкою та переможним вінком у руках і фігура охоронця, що несе великий круглий щит із хризмою. Під ногами коня — щит, який, очевидно, зображає переможеного ворога. Карбування збагачує золочення і чернь. Відчувається рання стадія відходу від античності, певне нехтування рисунком, що засвідчує формування нових засад візантійського мистецтва. Цей твір знайдено у Пантікапею, де також виявлено дві срібні карбовані золочені чаші з профільними зображеннями Констанція II, воз-величувальними написами, орнаментикою тощо. (Додаток 1, іл. 26).

На високому мистецькому рівні виконано римський пам'ятний двосторонній золотий медальйон, присвячений перемозі імператора Констанція II над сарматами (пам'ятку знайдено у с Верхівня). Зображення голови на медальйоні подано в ідеалізованому плані: узагальнений рисунок чіткий, портретність особи загострена, зображення голови і

шиї вирішено цілісно і монументально. Реверс потрактовано дещо жанрово: тут імператор тримає за волосся пропорційно невелику фігурку переможеного сармата із зв'язаними за спиною руками. Зверху, біля голови імператора, — прапорець із хризмою.

Знахідка візантійського медальйона у с Верхівня засвідчує широкі зв'язки місцевого населення з центрами Візантії, звідки, так само як і з причорноморських міст, поступово, зокрема серед черняхівських племен, уже на ранніх етапах поширювалося християнство. Ця знахідка — не єдина. Поблизу с Мале Перещепине на Полтавщині також виявлено два розкішні срібні блюда — дис-коси*.

Ймовірно, впродовж І тис. подібних Херсонесу осередків християнізації українських земель було декілька. У містах Боспорського царства християнство стало офіційною релігією після Медіалянського едикту 313 р. Тут з'явилися перші християнські дієцезії (общини) — Боспорська і Готська. Існують відомості Прокопія Кесарійського про поширення християнства серед антів, дані про хрещення Кия у Константинополі при імператорі Маврикію (582-602). Не маючи змоги утриматися серед слов'янського населення на Дунаї та заснувати нову столицю — Києвець, він прибув тоді на Середнє Подніпров'я і заклав Київ.

Безумовно, перші християнські храми тих невеликих осередків нової віри були дерев'яними і не збереглись, як і тогочасні ікони, без чого не можемо уявити християнських громад. Не збереглась і дерев'яна різьба, кругла чи плоска, яка напевно там була. Однак пам'ятки кам'яної пластики і ювелірного мистецтва все-таки дають підстави стверджувати про існування в добу Київської давньої культури періоду І тис. — ранньохристиянської пластики.

Скульптура степу. Степ, або Великий степ — величезний низинний простір, який починався від кордонів Китаю, охоплював увесь середньоазійський простір, рівнину між Уралом та Каспієм, степовий Південь України і завершувався на долині Паннонії, тобто терені сучасної Угорщини. До цього довгого територіального ланцюга входили і терени Північного Причорномор'я. З часів міграції індоєвропейських етносів та античності Північне Причорномор'я становить своєрідне перехрестя різних світових цивілізацій.

З IV до XII ст. на теренах Півдня України зосереджувались інтереси Візантії, яка намагалась оволодіти Чорним морем із усіма його узбережжями, затоками, опорними пунктами у Тавриді та на Північному Кавказі. Ситуація змінилася лише після 1204 p., коли Константинополь захопили хрестоносці й утворилась могутня монголо-татарська держава, яка у XIII ст. змінила маршрути торгових шляхів. Два великих порти Чорномор'я — Трапезунт і Каффа (Феодосія) стали вузловими точками між Заходом і Сходом, у системі товарообміну між великими італійськими торговими республіками, такими, як Генуя та Венеція, Золота Орда і Центральна смуга України й Московщина Півночі.

У III—V ст. настав період консолідації племен, які утворили основу праук-раїнського етносу. В цей період йдеться вже про занепад рабовласницької Римської імперії, котра на той час окупувала Таврійський півострів і південні регіони України. Відбувався перехід від первісного ладу до класового суспільства періоду Середньовіччя.

Готи. У II ст. н. є. не зі Сходу, а з теренів Прибалтики на Середньому та Нижньому Подніпров'ї й у Тавриді з'явилися готи — одна із найбільших груп кочівного населення. Племена готів упродовж перших століть нашої ери утворювали достатньо сильну, на зразок військової демократії, державну коаліцію, спрямовану проти Риму. Для їхнього мистецтва характерна кам'яна архітектура,

тобто це був кочівний етнос, що поступово переходив на осілий спосіб життя. Споруди створювались безпосередньо під впливом архітектури античних полісів причорноморських міст — Херсонеса, Пантікапею, Ольвії. Таке будівництво відоме із розкопок городищ Нижнього Дніпра (Любимівське, Козицьке, Гаврилів-ське) та пов'язаних з ними поселень. З технічного боку воно певною мірою нагадувало будівлі кочівників, що лише починають опановувати будівельну техніку (необтесаний камінь, груба кладка, глина як головний засіб скріплюючого розчину та ін.). Стосовно вертикальних архітектурних форм будівель, технологія яких мала переважно "варварський характер", важко що-небудь сказати, оскільки розкопками виявлено лише форму фундаментів.

Готи стали сусідами осілих тут ще з III ст. до н. є. скіфів, сарматів і ранніх слов'ян, у яких запозичили багато чинників осілого життя. Поступово готи стали осілим населенням, наслідували мистецькі прийоми племен Таврійського півострова, зокрема сарматського ювелірного мистецтва, котрі створювали ювелірні предмети, прикрашені великою кількістю коштовних каменів. Виробництво прикрас готами поступово набуло особливих прикмет і приблизно в IV ст. досягло високого мистецького рівня. Готський єпископ-місіонер Ульфіла в IV ст. поширював ідеї християнства, здійснив переклад Біблії. (Додаток 1, іл. 29 (1, 2)). Готські ювеліри творчо розвивали стилістику, форми, мотиви художніх виробів, які виготовляли ранньохристиянські етноси, зокрема різноманітні фібули*, лунниці, підвіски, дзвоники, прорізні бляшки, пряжки до ременів, декоровані головою орла, та ін. Ці предмети готи занесли до Центральної та Західної Європи під час їхньої міграції на Захід у IV—V ст.

Анти. В районі Півдня України, Причорномор'ї наприкінці IV-початку VII ст. існувало перше із ранньоукраїнських державних об'єднань — держава антів, про яку збереглось чимало історичних свідчень різних, переважно візантійських авторів і "Велесової книги".

Візантійський історик часів імператора Юстиніана зазначав, що анти та слов'яни розмовляли подібними мовами; управляв ними не хтось один — управління здійснювало народне зібрання. Усі справи вирішували спільно. На випадок загальної небезпеки вони вибирали з-поміж себе царя (рекса), авторитет якого визнавав увесь народ. Одним із таких володарів був Бож. Наприкінці IV ст. він організував союз для боротьби із готським царем Германаріхом. Останній захопив антську державу, полонив антського володаря Божа (Буса), його синів і 70 старійшин, яких розіп'яли на хрестах. Згодом антів об'єднав молодий воєвода Вендеслав і вщент розгромив готів, убив у бою сина Германаріха, котрого цар, маючи вже 110 років, готував у наступники. Остаточно готи були розбиті 375 р. у битві з гунами (Прокопій Кесарійський, 1941). Оселившись на теренах Півдня України, готи прийняли християнство: частина в офіційному державному варіанті, частина у варіанті аріанської єресі. Із території Півдня України вони мігрували не всі, деякі з них поселились на теренах Тавриди у печерних містах Чуфут-Кале, Іске-Кармен у Мангупі, де, крім жител, пізніше побудовано християнські монастирі.

Гуни. Навала гунів, що прокотилася землями України у IV ст., спустошуючи її, не залишила оригінальних пам'яток мистецтва. Дорогоцінні речі, які знайшли археологи у похованнях гунської знаті, становлять переважно вироби ранньовізантійського походження, що потрапили до гунів внаслідок грабунку або воєнної здобичі. Такими є, зокрема відро-ситула, оздоблена міфологічними сюжетами високохудожня посудина для черпання води. її використовували з ритуальною метою (поховальний склеп у Концештах у Молдові, срібний глек із поховань у Великому Кам'янці біля Суджі).

Іноді трапляються й оригінальні твори мистецтва. Наприклад, виконана у плані сарматського інкрустаційного стилю птахориба, поліморфічна, фантастична істота з головою птаха і тулубом риби, декорована вставками із коштовних каменів.

Інкрустаційний стиль у мистецтві гунів набув значного поширення. Збережені пам'ятки гунського ювелірного мистецтва засвідчують, що вони запозичували готові мистецькі надбання інших народів, дещо по-своєму їх інтерпретуючи. Гунське державне об'єднання перестало існувати у V ст.

Авари. Як і гуни, племена аварського об'єднання, численні групи котрих промайнули через українські степи у вирі бурхливої міграції народів, не залишили помітних пам'яток мистецтва.

Салтівські племена. Культура цих племен сформувалась близько VII ст. на змішаній етнічній основі й проіснувала аж до X ст. Терен її розташування — Схід Європи, точніше землі на Схід від Дніпра. Терміном "салтівська культура" називають також археологічні знахідки басейну Сіверського Дінця та Дону (під якими розуміються пам'ятки салтівської культури у вужчому значенні цього слова), а також могильники, розкопані поблизу с Зливок і характерні особливим обрядом поховання, чим, власне, і відрізняються від пам'яток салтівської групи. Ці пам'ятки дещо різноманітніші, а назва стосується різних культурних явищ, які хоч і мають багато спільного, але різняться походженням та етнічними коренями. Вони трапляються і серед північнокавказьких знахідок VII-X ст., окремих пам'яток Таврії. До них належать виробничі комплекси, знайдені в балці Канцировка у Надпоріжжі.

Історичними чинниками, що сприяли формуванню салтівської культури, можна вважати процеси етнічних переформувань і просторових передислокацій у період після закінчення "великого переселення народів". До цієї групи етносів увійшла частина племен аланів на Північному Кавказі, болгари у Приазов'ї та Болгарії, куди вони перенесли певні салтівські традиції, крім того — хозари і народи басейну Дону та Волги, які брали участь упродовж VII-VIII ст. в утворенні хозарського каганату. Окрему групу становили з-поміж них слов'яни, які рано почали заселяти райони Приазов'я, тобто терени майбутнього руського Тмутараканського князівства.

Ужиткове мистецтво салтівських племен представлено головно зразками бронзових прикрас. Особливо виразна група прикрас із салтівського могильника поблизу Харкова. Загальні ознаки цих ювелірних мініатюр — схематизація і спрощення форм, декоративність, ґрунтована на силуетності й ажурності речей; тут відсутні риси помпезності чи строкатості; навпаки, вироби витримані та лаконічні за формою і конфігурацією.

Хозарія. В VIII ст. у басейні Північного Кавказу, Приазов'я, Дону, Волги та Болгарії утворилось державне об'єднання Хозарського каганату. Держава існувала завдяки митним відрахуванням, оскільки їй підпорядковувались шляхи зі Східної Європи на Близький Схід, Хорезм, інші володіння Халіфату. Хозарський каган брав величезні мита за користування шляхами, нерідко грабуючи каравани з товарами.

Культура хозар входила до системи культур салтівського зразка. Хозарський каганат побудував близько 833-836 pp. фортецю Саркел — один із державних організаційних центрів. Візантійські та херсонеські будівельники зводили оборонно-житловий комплекс. Відомо, що будівництво очолював Петрона Крематор. Споруда витримана в традиціях візантійської будівельної техніки.

Датування спорудження фортеці здійснено завдяки збереженим писемним джерелам. Відповідний опис залишив візантійський імператор Константин Баг-рянородний. Згідно з описом, хозарський каган просив імператора Феофіла надіслати інженерів і архітекторів для будівництва цегляної фортеці на березі р. Танаїс (Дон), що і було зроблено. Так археологи встановили історичний час зведення фортеці Саркел.

Археологи знайшли уламки мармурових колон і розвинутої композиційної форми капітелів, зокрема капітелів комбінованих візантійсько-іонічних та візантійсько-корінфських ордерів; уламки фрагментів фігуративних капітелів із зображеннями баранячих голів по кутах, капітелів, аналогічних тим, що прикрашали пишні базиліки Херсонесу.

У 965 р. князь Святослав спрямував війська на фортецю Саркел, яка тоді вже переросла у великий торгово-перевалочний пункт і ремісниче поселення міського зразка. Потім він у 968-969 pp. розгромив Хозарський каганат. Від X ст. Саркел став давньоруським містом з назвою Біла Вежа.

Недавно побачила світ перша публікація і дослідження колекції, що містить 1300 виробів із кістки і рогу з території Хозарського каганата (Фльорова, 2001). Колекція зібрана під час розкопок городища Саркел-Біла Вежа, які здійснила Волго-Донська археологічна експедиція на чолі з М.Артамоновим 1934-1936 pp. І 1949-1951 pp. Близько 800 із виявлених предметів зберігається в Ермітажі (С.-Петербург). Певні з них — високофахові пам'ятки мистецтва, аналогів яким немає. Це передусім двосторонній різний гребінь зі слонової кістки. (Додаток 1, іл. 32). Він має прямокутну, витягнуту по вертикалі форму. На одній стороні зображений павич з розвіяним хвостом, рослинний орнамент, у нижніх кутах — собака, від якої втікає заєць. На другій стороні гребеня — біблійний сюжет, боротьба Давида або Самсона із левом; воїн, котрий тримає меч і круглий щит. Фігури розділяє дерево. Дослідники визначають гребінь як предмет візантійського кола, ймовірно, виготовлений в одній зі східних провінцій, і датують X—XI ст. (Банк, 1959) або навіть XII ст. (Славчев, 1990).

Агресивним кочівникам, які завдавали великої шкоди осілому місцевому хліборобському населенню, грабували постійно худобу, хліб, спалювали будівлі, забираючи у неволю людей, — щораз більше чинила опір Київська Русь.

Тюрки. Кочовий спосіб життя обмежував розвиток мистецтва, переважало виробництво кераміки, зброї та тканин. Однак тюркські кочові племена зробили певний внесок у розвиток монументальної скульптури. Йдеться про так звані кам'яні баби. Це, з одного боку, — вид курганної кам'яної пластики, яка була родоводом сакральної скульптури, що існує в українських просторах із періоду неоліту: антропоморфні стели індоєвропейців, скульптури кіммерійців, скіфів, надмогильна пластика міст Боспорського царства, грецьких полісів, скульптури слов'янських племен. З іншого — у кам'яних баб канони пропорцій дещо не такі; вони ближчі до деяких скіфських статуй, тут особливо великі голови, середньої величини руки і зовсім маленькі ноги. З великою старанністю вирізьблені деталі зброї, одягу тощо. Окремі монументальні скульптури зображають чоловіків-воїнів, інші — жінок. Одяг засвідчує, що це знатні жінки, ймовірно, жінки видатних воїнів-героїв. "Кам'яні баби" займають широкі простори від Монголії до Карпат, безліч скульптур виявлено на теренах слов'янських племен. Один із таких пам'ятників значних розмірів стояв біля південного давньоруського м. Тмутаракань. Пам'ятник згадується у "Слові о полку Ігоревім" як "Тмутараканський бовван". Тюркськими мовами воїна-героя називали "палван", самі тюрки ці кам'яні зображення називали "палванами". У слов'янській і давньоруській мовах ця тюркська назва була своєрідно трансформована із "полван" на "бовван".

Особливою прикметою степових "кам'яних баб" є скульптурні пластичні якості. Матеріали тут однакові: вапняк, пісковик або граніт. Скульптурна форма узагальнена, вдало передбачений захист від атмосферних опадів, зокрема відсутній ажур, який міг сприяти ерозії статуй. Статуї суцільні, що надає їм прикмет монументалізму. Хоча "кам'яні баби" і вирізняються рисами від слов'янських ідолів, однак відчуття матеріалу, розуміння його пластичних і декоративно-монументальних якостей тут спільне. Категорійно "кам'яні баби", як і вся давня кам'яна монументальна пластика, — це твори символічного, онтологічного мистецтва, вони глибоко духовні за формою і змістом.

Численні зразки тюркських "кам'яних баб" на теренах Півдня України — вияв ідеології етносів степу, що у народній поетичній творчості зафіксували ко-чівничий спосіб життя. Північна межа поширення цих статуй — Південна Київщина, на Заході вони сягають теренів Лемківщини, рідко зустрічаються в Галичині. Вони уособлюють своєрідну філософію степу, яка оспівана навіть у знаменитій персько-таджицькій поемі Фірдоусі "Шах-наме" (X ст.): "усе в світі покриється тінню забуття, і лише двоє залишаться вічними, це подвиг героя і думка мудреця". Якраз такій ідеології увічнення буття народів степу присвячена степова пластика. Половецькі "кам'яні баби" — останній завершальний етап степової пластики, існування якої фіксує ще у IV тис. до н. є. антропоморфна пластика індоєвропейських племен, а кінцевий етап сягає першої половини XIII ст.

Скульптура слов'ян. Митці, котрі творили скульптуру впродовж І тис. н. е., діяли у вирі подій, що позначилися на соціокультурному розвитку тогочасного світу. Кочівна стихія, яка пронеслась степовою смугою України, не змогла перервати тривалого культурного буття слов'янських народів. Свідчення цього — скульптура античних полісів Північного Причорномор'я і степова пластика кочових племен. Були створені кам'яні статуї, дрібна металопластика, прикраси одягу, зброя та збруя коней.

Упродовж І тис. на наших землях паралельно із язичництвом існувало і поступово утверджувалось християнство. У слов'янський побут входила нова релігія. На кінцевому етапі слов'янського язичництва, тобто у X ст., князь Володимир Великий зробив спробу його утвердити. Він поставив у Києві серію скульптур "рідних" богів, виконаних із дерева. Дотепер збереглись лише рідкісні зразки виконаної із дерева культової язичницької скульптури.

Християнство X—XIII ст. намагалось знищити слов'янські кам'яні та дерев'яні "ідоли" як чужу духовність.

Історично слов'яни зафіксовані у першій половині І тис. за етнонімами, як анти, венеди і склавіни. Археологічно — це культури Зарубинецька, Поенешті-Лушаківська, Пшеворська, Латенська, Липицька, Черняхівська, культура карпатських курганів та Київська. Пам'ятки скульптури залишили лише деякі з них. Вірогідно, у слов'ян були тісні контакти із сусідніми народами, зокрема жителями периферій Римської імперії — фракійцями, кельтами, сарматами. Поступове утвердження християнства у слов'янських племенах зафіксовано археологічно християнськими ритуалами поховання періоду Черняхівської культури, знахідками формочок для виготовлення металевих хрестиків та іншими культовими предметами.

Цікавою скульптурною знахідкою серед старожитностей Пшеворської культури є карбована у бронзі декоративна ажурна пластина із антропоморфними й зооморфними мотивами, яка прикрашала піхви меча І ст. н. є. На вертикальній пластині (21x5 см) зображено п'ять окремих сцен, розміщених у прямокутних рамках різної величини, які відповідно становлять три яруси зображень. Домінуючий і найбільший — центральний ярус, що становить одну композицію, та верхній і нижній яруси, які містять по дві менші за розміром композиції. Така потрійність ярусів традиційна у багатьох культурах і творах мистецтва Сходу та Середземномор'я, вона простежується у Золотій пекторалі з Товстої Могили, в композиції Збруцького ідола. Зооантропоморфні образи пластини дають змогу порівняти їх із сюжетами мистецтва інших суспільств того часу, зокрема з мотивами індоєвропейської міфології, та прокоментувати їх. Основний смисл зображення на пластині визначає ідея генези роду, племені. (Додаток 1, гл. 34).

Центральна сцена зображає священний шлюб героя. Вона тлумачиться як акт божественного шлюбу, що передує народженню героїчного першопредка. В поодиноких чергових сценах центральна тема розвивається по-своєму. Образ вершника у нижній сцені символізує боротьбу Бога-героя із силами Хаосу, внаслідок перемоги якого у цій дуалістичній битві відбувається стимулювання родючих сил природи, поголів'я худоби, збільшується чисельність нащадків героя. Зооморфні та фантастичні образи розкривають сутність основної сцени, тобто супутні дії сакралізованих сил природи, покликаних до життя божественністю героя-прапредка. Тут зображені баран (символізує благодать хліборобського життя), вовк-чудовисько (відомий у індоєвропейській міфології; в слов'янській міфології ототожнювався з богом тварин Велесом-Волосом), грифон (популярний символ давнього мистецтва, втілює вогненне начало Всесвіту) та ін.

Функція пластини, що прикрашала піхву меча, — освячення зброї, самоутвердження роду, пошанування Бога-прапредка. За цим постає ідея внутрішньої та зовнішньої консолідації племен, які перебували у мирних відносинах. Пшеворська культура побутувала на українських землях до III ст., потім відбувалася її інтеграція з племенами Черняхівської культури.

На теренах поселення племен Черняхівської культури знайдено цікавий скульптурний культовий пам'ятник, так званий священний жертовний камінь із с. Обухова. В цій місцевості досліджено угруповання черняхівських поселень, розташованих недалеко один від одного. Поряд з одним із цих поселень знайдено святилище з двома відкритими вогнищами — жертовниками та згаданий камінь. Камінь у формі нерегулярного чотирикутника, подібного до чотирикутного за формою Збруцького ідола, має закладену семантику космогонічної символіки квадрата. В одному з кутів вирізьблена схематична форма обличчя, решту жертовного каменя покривають петроглі-фи: схематичні рисунки тварини (бичка), людини, знака, подібного на тризубець із хрестиком, низка інших графем, що нагадують сарматські тамгоподібні знаки.

Черняхівської і Київської культур, є об'єктом ранків XX ст. Рельєф відкрив 1883 р. біля с.Буша на Подністров'ї (Ямпільський район Вінницької обл.) професор Київського університету В.Антонович. Він також здійснив опис цієї пам'ятки (Антонович, 1896). Рельєф зображує людину (ймовірно, жінку) в молитовній позі навколішки перед деревом; на дереві сидить півень, за спиною людини на пагорбі стоїть олень.

Існують різні версії приналежності зображеного на рельєфі ритуалу до певного культу та світогляду. Думки вчених "розходяться між трьома варіантами: язичництвом, християнством і можливістю започаткування пам'ятки в часи язичництва і використання її аж до пізнього Середньовіччя. Розбіжності в інтерпретації змісту випливають з того, що символічні образи: півень, олень, дерево, а також характер сюжету не суперечать як язичницькому, так і християнському світогляду" (Винокур, 1994). З погляду художньої традиції, властивої Бушанському рельєфу, вчені зазначають її місцеві (слов'янські) особливості (Б.Рибаков), називаючи разом з місцевими компоненти інших культур: пізньоантичної (Д.Айналов), зокрема боспорської (Г.Вагнер), візантійської і західноєвропейської (М.Врангель), сарматської (І.Винокур).

Семантику Бушанського рельєфу науковці простежують згідно з давніми язичницькими уявленнями. Відтак, дерево на рельєфі — передусім дерево життя; ромб з гілкою у верхній частині дерева — "ромб з гачками" (пророслий ромб) — давній землеробський символ родючої Землі та її Богині (Амброз, 1965; Рибаков, 1981; Топоров, 1991). Східнослов'янські вишивки демонструють усталене розміщення зображень: птахів — на гілках дерева або на піднятих руках Богині, біля неї чи біля дерева — тварини, в тому числі олені (Маслова, 1978), а також люди-адоранти, чоловіки-вершники або жінки.

На відомих антських фібулах VII ст. зображено голови птахів і копитних тварин, які ніби виростають із рук Богині. Цікаво, що голови людей, тварин, птахів обернені до Богині або стовбура дерева. Велика Богиня (Лада, Мокош, Мати Сира Земля) постає як володарка життя в усіх його виявах і водночас — це універсальне й плодоносне дерево.

Для Бушанського рельєфу характерна також виразна солярна семантика, оскільки в слов'янській міфології півень і олень — солярні образи (Афанасьев, 1865). Проте деякі уявлення, відображені на рельєфі, простежуються не лише у слов'ян. Наприклад, у сарматській діадемі з Новочеркаського скарбу оленів зображено перед священним деревом, а під корінням дерева — жінку.

Аналізуючи семантику Бушанського рельєфу, дослідники вважають за можливе тлумачити зображення як слов'янську язичницьку Велику Богиню життя, плодючості, сонця (Дудко, 2001).

Існують спроби по-новому реконструювати напис на рельєфі, розміщеного в рамці. На думку дослідників, напис було зроблено латинським письмом польською мовою і може означати таке: "В містечку Антополі 1524 року 3 червня зосталась єдна Бася" (Березяк, 1990). Тобто йдеться про трагічні події, пов'язані з нападом татар на це містечко, коли врятувалася єдина жінка на ім'я Бася (Буша). Сухе дерево і півень тут трактовано язичницькими символами смерті, а жінка, котра молиться за трагічно загиблих земляків, і олень — символами життя та сонця (Березяк, 1994).

Вчені також пояснюють ідейно-тематичний смисл рельєфу, використовуючи християнську іконографію і символіку (Формозов, 1968). Аналогом Бушанського рельєфу розглядається рельєф св. Онуфрія із с Кашперівці (Заліщицький район Тернопільської обл.). Зазначається подібність зображень постаті з Буші й постаті святого Онуфрія, які стоять навколішках з молитовно складеними руками (Щербаківський В., 1926). Біля зображення св. Онуфрія міститься прямокутна ніша — "рамка", яка зовні окантована іншою, врізною. Такий стиль окантування рамок притаманний і Бушанському рельєфу. Ці й інші аргументи вчені наводять на користь датування Бушанського рельєфу періодом XVI ст. і необхідності ґрунтовного аналізу цієї пам'ятки в соціально-історичному контексті української культури (Формозов, 1994).

До скульптурних пам'яток Черняхівської культури належать два ідоли, виявлені поблизу с. Ставчани (Хмельницька обл.), що утворювали композиційний комплекс одного з давньослов'янських капищ IV ст. Перший — плоска, з двох боків покрита різьбою стела, завершена головою у гостроверхій шапці. Спереду рельєфом виділено руки, в яких ідол тримає ритон, ззаду — позначений рельєфом хребет постаті, нижче половини статуї розміщено петрогліфи фігур коня, вовка й умовні символічні знаки.

Статуя виконана в традиціях степової скіфської пластики з елементами традиційних форм стел індоєвропейців, поширених на землях України. І хоча свого часу таких статуй було чимало, збереглись лише одиниці. Статуя ідола цікава як твір мистецтва. Вона цільна, скомпонована зі своєю пластикою, очевидно, зображає конкретне божество, свідченням чого можуть бути додаткові петрогліфи позаду статуї, що, ймовірно, розвивають основну ідею зображення.

Групу ідолів із с Іванівці Хмельницької області датують IV-VI ст. Це своєрідні чотиригранні скульптури божеств у схематизованих формах: фактично, чотиригранні стовпи, вершини яких заокруглені. Група цих пам'яток може належати до творів, що становлять перехідну стадію на шляху формування нового типу слов'янської язичницької антропоморфної пластики.

Визначною подією VI ст. н.е., тобто середини І тис, є виникнення м.Києва. Археологічні розкопки засвідчують, що ця місцевість заселена ще в ранній кам'яний вік і поселення продовжували існувати в період неоліту, бронзового та залізного віку. Початок І тис. н.е. залишив на терені міста пам'ятки Зарубине-цької і Черняхівської культур, які виявлено в сучасному Києві та його околицях. Відомі археологічні знахідки підтверджують, що одним із найзаселеніших районів Києва на той час була Замкова гора, де розкопами у 1932-1933 pp. і 1940 р. виявлено культурний прошарок із датуючими матеріалами кінця V—VI ст. У межах Замкової гори знайдено візантійські монети імператорів Анастасія І (498-518 pp.) і Юстиніана І (527-565 pp.). На Подолі виявлено ще дві візантійські монети Євдоксії та Юстиніана І, датовані 557 р. Розкопки, які очолили Д.Міляєв, Ф.Молчановський, М.Каргер, відкрили най-раніший оборонний рів київського городища — на його дні знайдено фрагменти ліпної кераміки VII-VIII ст. На цих теренах виявлено численні археологічні матеріали, що засвідчують існування у той період укріпленого городища міського типу. Із заснуванням м. Києва (V-VII ст.) можна пов'язати діяльність князя Кия (VII ст.), ім'я котрого зафіксовано у "Повісті минулих літ", літописах Вірменії та інших країн.

Рюген у Балтійському морі, поблизу Данії. Святилище розміщувалось на садибі відомого тоді оракула. Давню культову пам'ятку вирізняє яскрава релігійна окремішність. Пам'ятка пережила християнізацію всього південного, західного, східного слов'янства та русів.

Зафіксований записами істориків, хроністів, подорожніх, географів різних країн упродовж І тис. н.е., етнос під назвою руси був розсіяний у декількох географічних точках Європи. Руси періодично змінювали місце перебування, об'єднувались, осідали на завойованих територіях, століттями зберігаючи самоназву, родовід, чесноти. Так було із тавро-русами (у Тавриді), азовськими русами, об'єднаними в державне утворення Приазовська Русь (зі столицею у Тмутаракані), скандинавськими русами (острів Рюген). Суспільство скандинавських і тамошніх руських вікінгів функціонувало на засадах військової демократії. Місто Аркон нагадувало укріплену фортецю, оточену міцними валами, ровами, баштами.

Храм Святовита, завдяки архітектурному розміщенню, підносився над гранітним берегом, що ніби виростав із морських глибин на кілька десятків метрів. Храм проглядався далеко з моря — можливо, слугував своєрідним маяком для мореплавців. У середині храму на чотирьох стовпах піднімався балдахін, що прикривав зверху статую Святовита — чотири туловища, спрямовані на чотири сторони світу. У храмі також розміщувався священний білий кінь бога Перуна.

Захист храму здійснювали 600 воїнів із середовища так званих дужих юнаків, які досконало володіли зброєю, утворювали давнє об'єднання руських вікінгів Балтійського моря. Вони здавна виконували функції захисту племені від ворожих нападів. Із їхнього середовища походили князі держави, що згодом отримала назву Київська Русь. Саме під час нападу військ Данії (12 червня 1168 p.), які кількісно значно перевищували захисників храму, фортеця була розграбована, а святиня спалена.

Про давні ідеологічні уявлення арконців засвідчує чаша (ймовірно, ритуальна), орнаментована мотивами морських хвиль і сонця, де втілено сюжет молитви-прохання богам, щоб вони послали гарну сонячну погоду мореплавцям.

Паралельно з кам'яною скульптурою у слов'янських племен набула розвитку дрібна металева пластика. Найвідоміші пам'ятки — предмети Мартинівського скарбу й окуття турячих рогів із Чернігова. З предметів Мартинівського скарбу цікаві символізовані зображення танцюючих чоловічих фігур у вишитих сорочках.

(Додаток 1, іл. 41 (1)). Тут виявлено також зображення фантастичних коней, що мчать галопом. Ці речі яскраві за стильовим художнім вирішенням та художньою виразністю. Декор турячих рогів із Чернігова оздоблений високомистецьким окуттям з фантастичними міфологічними сюжетами.

З-поміж рідкісних давньослов'янських культових пам'яток виділяється капище V— VII ст., яке розміщувалось у стародавньому Києві неподалік Десятинної церкви. Розкопав городище 1908 р. археолог В.Хвойка. Капище відкрито на значній глибині, що ускладнювало його фіксацію у фотографіях, тому довелося це зробити за допомогою малюнків (перша публікація в журналі "Археологія", 1992 p., № 3, с 120). Нововідкрите капище зберегло неодмінні ознаки поширеного у слов'ян культу місцевого Гермеса-Світовита (Болсуновський, 1909).

Конфігурацію капища визначає круг з чотирма (на чотири боки) виступами, що відповідало традиційній солярній символіці й було постаментом, на якому стояла статуя бога Сонця Світовита чи іншого подібного божества.

На збережених фотографіях і малюнку В.Хвойки у кладці муру зафіксована кам'яна різьба зі зображенням жіночої оголеної напівпостаті, яка, мабуть, становила важливий смисловий елемент загальної ідеологічної концепції святилища. Майже посередині святилища, біля каменя з рельєфом жіночої постаті, розташована кам'яна брила з отвором — ймовірно, підставка для монтажу вертикальної кам'яної або дерев'яної статуї солярного божества, подібного до відомої чотириликої статуї Збруцького ідола.

Відкриття на території Києва слов'янського святилища підтверджує, що місто свого часу було осередком певного релігійного культу зі сформованою релігійною символікою й ідеологією, які відображено у виявленій пам'ятці. Подібність елементів святилища до Збруцького ідола може вважатися прикладом тривалості слов'янських релігійних символів упродовж V-X ст.

Українські дослідники (експедиція на чолі з І.Русановою, В.Тимощуком) відкрили давньослов'янське святилище на горі Богит, поблизу с.Городниця (Гу-сятинський район Тернопільської обл.). Вчені дійшли висновку, що тут, у давнину (до початку XIII ст.) стояв Збруцький ідол, виготовлений із місцевої породи каменю-вапняку. В XIII ст. статуя була захована у р. Збруч (за 1,5 км від гори Богит), де і виявлена 1848 р. Згодом статую вивезли до Національного музею Кракова (Польща), де вона зберігається дотепер.

Статуя Збруцького ідола становить чотиригранний стовп, завершений чо-тириликою головою у шапці. Вся площа ідола поділена на три яруси, покриті фігурними зображеннями. Відтак у єдиному скульптурному творі ідеопластики давніх слов'ян втілено уявлення про будову Всесвіту в тодішньому світосприйнятті, органічно поєднано реальне і уявне — небо, земля та підземелля (Теле-гін, 1991). Композиція статуї — єдина у світі. Виготовлена статуя в традиціях дерев'яної різьби, що підтверджує застосована різьбярська технологія.

"Прочитання" рельєфів багатоваріантне. На думку Б.Рибакова, Збруцький ідол виготовлено у ІХ-Х ст. Вчений подає цікаве тлумачення композиції. Він вважає, що тут зображено принаймні чотири давньослов'янські божества. В центрі, на головній лицьовій стороні чотиригранного ідола, — Мокош ("Матір врожаю", з рогом достатку); на правому боці від неї — Лада (богиня весни, шлюбу, кохання, з кільцем-браслетом у руці); на лівому — Перун (бог війни, грози, з конем і шаблею-палашом); а як бог сонячного світла — Дажбог (Риба-ков, 1981, с 408).

Проте наголосимо передусім на художній цілісності цієї скульптури, створеної з великим мистецьким пластичним чуттям і талантом.

Збруцький ідол — своєрідна вершина мистецтва слов'ян і художня пам'ятка світового значення.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: