Партійні системи зарубіжних країн.

Змістовий модуль 1. Тема 5. Виборчі системи у зарубіжних країнах. Референдуми. Партійні системи в зарубіжних країнах.

Партійні системи зарубіжних країн.

[2]: с. 109-112)

1. Виборчі системи у зарубіжних країнах.

Існує 2 основні виборчі системи — мажоритарна і пропорційна. У свою чергу мажоритарна система ділиться на наступні основні види:

Мажоритарна система відносної більшості. При цій системі обраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, чим будь-хто з його опонентів.

При такій системі вибори, як правило, проводяться в одно­мандатних округах, тобто від округу обирається один депутат. Набагато рідше зустрічаються округи багатомандатні, коли від округу обирається декілька депутатів. Як приклад можна навести вибори колегії президентських вибірників в США в штаті або федеральному окрузі, в яких змагаються списки вибірників.

Як правило, за такої системи не встановлюється обов'язко­вий мінімум участі виборців в голосуванні. Перевагою цієї системи є те, що вибори проходять в один тур.

Головний недолік цієї системи полягає в тому, що депутат обирається відносною більшістю голосів. Абсолютна більшість може проголосувати проти, але при цьому їх голоси пропа­дають. Крім того, депутати, висунуті від нечисленних партій, як правило, програють вибори і ці партії втрачають представ­ництво. Проте при цьому партія-переможець часто забезпечує абсолютну більшість в парламенті і може сформувати стійкий уряд.

Мажоритарна система абсолютної більшості. При цій сис­темі для обрання потрібно набрати більше половини голосів виборців.

Абсолютна більшість може бути потрійною:

а) від числа зареєстрованих виборців;

б) від числа поданих голосів;

в) від числа дійсних поданих голосів.

При такій системі зазвичай встановлюється нижня межа участі виборців в голосуванні. Якщо її не досягнуто — вибори визнаються недійсними або такими, що не відбулися.

Вибори, як правило, проводяться по одномандатних округах.

Недоліки цієї системи:

а) партія, що отримала в країні більшість голосів, може не отримати найбільшу кількість місць в парламенті;

б) пропадають голоси, подані проти;

в) нерезультативність виборів, особливо при великій кіль­кості кандидатів. Якщо жоден з кандидатів не набере в першому турі необхідне число голосів, проводиться другий тур (повторне голосування), в якому, як правило, беруть участь 2 кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів в першому турі.

Основними способами подолання нерезультативності є наступні:

а) для обрання в другому турі досить отримати відносну більшість голосів;

б) альтернативне голосування. Цю систему голосування мож­на розглянути на прикладі Австралії. При голосуванні виборці розставляють номери за перевагою (1, 2, 3, 4 і так далі). Якщо ніхто з кандидатів не набрав абсолютної більшості, то прово­диться перерозподіл голосів між кандидатами починаючи з того, хто набрав найменшу кількість за вказаними в його бюлетенях двома першими перевагами, доки хто-небудь з кандидатів не набере потрібне число голосів.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості. Для обрання за цією системою необхідно набрати 2/3 голосів виборців. Іноді закон може визначати і інший відсоток голосів. Своєрідним різновидом мажоритарної системи є кумуля­тивний вотум і система єдиного непередаваного голосу.

Кумулятивний вотум — кожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скільки слід вибрати кандидатів, або інше число, встановлене законом, але у всіх виборців воно рівне. Виборець може віддати по одному голосу декільком кандидатам або всі голоси віддати одному кандида­тові. Така система застосовується на виборах в органи місце­вого самоврядування в деяких землях Німеччини.

Система єдиного непередаваного голосу (напівпропорційна) — в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує тільки за одного кандидата з того або іншого партійного списку. Об­раними вважаються кандидати, що набрали більше голосів, чим інші, тобто при визначенні результатів голосування діє принцип мажоритарної системи відносної більшості.

Система пропорційного представництва політичних партій. Сут­ність цієї системи полягає в тому, що число депутатських манда­тів, що одержують партії, пропорційно числу поданих за неї голосів виборців. Партії висувають списки кандидатів і виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за список кандидатів від партії.

Списки кандидатів можуть бути зв'язаними і вільними. За зв'язаного списку виборець не має права внести зміни до списків, представлених партіями. За вільних списків виборці мають таке право.

Основна перевага системи полягає в гарантованому представ­ництві навіть дрібних партій, які все ж мають свій електорат. До недоліків системи пропорційного представництва нале­жать наступні:

а) нестійкість парламенту, де жодна партія або їх коаліція не можуть отримати стійку більшість;

б) виборець може не знати всіх кандидатів від підтримува­ної партії, тобто фактично він голосує за певну партію, а не за конкретних кандидатів;

в) система може застосовуватися тільки в багатомандатних округах. Чим більше округів, тим більший ступінь пропорцій­ності може бути досягнутий.

Головними засобами подолання цих недоліків є виборча квота і метод дільників.

Виборча квота (виборчий метр) — це мінімальне число голо­сів, необхідне для обрання одного кандидата.

Метод дільників полягає в послідовному діленні числа голо­сів, що отримуються кожним списком кандидатів, на певну серію дільників. Залежно від того, які встановлюються діль­ники, переваги отримують великі або дрібні партії. Найменший дільник є виборчою квотою. У разі висунення незалежного кандидата він повинен отримати встановлену квоту голосів.

Загороджувальний пункт може обмежувати участь партій в розподілі депутатських мандатів за 2 підставами:

а) не допускаються до участі в другому розподілі мандатів ті партії, які не отримали жодного мандата в першому розподілі, хоча у них можуть бути значні залишки голосів;

б) найчастіше з розподілу мандатів виключаються партії, що не набрали певного визначеного відсотка голосів.

Цей недолік долається наступними способами:

З'єднання списків кандидатів (блокування) — партії блоку виступають на виборах із загальними списками кандидатів, а після того, як загальний список отримав певну кількість манда­тів, розподіляють ці мандати між собою.

Преференційоване голосування — голосуючи за список, ви­борець може усередині списку висловити перевагу певним кан­дидатам.

Панаширування — право виборця голосувати за кандидатів з різних списків або вписувати до цих списків нових кандидатів. Панаширування може застосовуватися при мажоритарній системі з багатомандатними округами або при пропорційній системі. При пропорційній системі панаширування може поєднуватися з преференційним голосуванням.

Змішані (мажоритарно-пропорційні системи). При змішаній системі частіше всього половина депутатів обирається за мажо­ритарною системою відносної більшості, а інша половина — за пропорційною.

1. Референдуми у зарубіжних країнах.

Референдум (лат.) — "повинно бути повідомленим".

Референдум — це голосування виборців, за допомогою якого приймаються рішення державного або самоврядного характеру, що має загальнодержавне або місцеве значення. Це рішення має силу закону, а іноді і більшу силу, чим звичайний закон парламенту, або силу важливого рішення місцевого самовряду­вання.

Разом з референдумами в зарубіжних країнах проводяться плебісцити.

Плебісцит — це голосування виборців з найважливіших для країни питань, пов'язаних, як правило, з територіальними між­народними проблемами, або з питань щодо статусу особи.

Окрім референдуму і плебісциту може проводитися всена­родне опитування, яке допускає виявлення думки населення, причому не обов'язково шляхом голосування. Воно може бути проведене громадською організацією або пресою. Якщо таке опитування не припускає ухвалення рішення виборцями і проводиться шляхом голосування, воно може бути консультатив­ним референдумом. Консультативний референдум проводиться уповноваженими державними органами з дотриманням необхід­них процедур.

Референдум — одна з найважливіших форм прямої демок­ратії, оскільки він дає можливість народу висловити свою волю. Але іноді референдум проводиться під тиском на виборців з боку держави.

В деяких випадках виборці не можуть усвідомити всіх наслід­ків ухвалюваного рішення через те, що формулювання питання має певний прихований підтекст.

На референдумах, що проводилися без попереднього обго­ворення питання, іноді приймалися недемократичні конституції.

Частота проведення референдумів, залежить від традицій, що склалися в державі. Наприклад, в США на федеральному рівні референдум не проводився жодного разу, а в Швейцарії — близько 400 разів.

Ініціатива референдуму може виходити:

—від деяких вищих органів держави;

—від певного числа депутатів парламенту;

—від встановленого законом числа громадян. Остаточне рішення про проведення референдуму приймає, як правило, парламент або президент.

Найчастіше на референдум виноситься одне питання, що вимагає відповіді "так чи ні". Можливий варіант, коли на вибір пропонується декілька рішень.

Питання, що виноситься на референдум, називається фор­мулою референдуму.

На референдум не можуть виноситися питання, відповідь на які заздалегідь відома, такі як зниження податків, підвищення зарплати, питання бюджету, амністії, кадрові питання тощо.

Референдум не може проводитися в умовах надзвичайного, військового або подібного стану. Референдум з одного і того ж питання може проводитися тільки через певний проміжок часу.

Організація референдумів аналогічна організації виборів: складаються списки осіб, що мають право брати участь в голо­суванні, створюються виборчі комісії, проводиться агітаційна робота тощо.

Голосування проводиться тільки за допомогою офіційних бюлетенів, підготовлених уповноваженими на те державними органами.

Як правило, референдум визнається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більшість виборців, внесених до списків для голосування, а рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість з виборців, що взяли участь у голосуванні. Можуть застосовуватися і інші варіанти визначення результатів референдуму. Наприклад, враховується не відсоток явки виборців, а відсоток позитивних відповідей.

Референдуми класифікуються за різними підставами:

1. Загальнодержавний або місцевий.

Загальнодержавний проводиться на території всієї країни.

Місцеві референдуми проводяться на території суб'єкта феде­рації, автономного утворення, однієї або декількох адміністра­тивно-територіальних одиниць.

2. Обов'язковий і факультативний.

Обов'язковий референдум проводиться, як правило, в тих випадках, коли рішення з певного питання може бути прийнято тільки на референдумі.

Факультативний референдум проводиться тоді, коли рішення може бути прийнято або шляхом референдуму або іншим шляхом.

3. Конституційний і звичайний.

На конституційний виносяться доповнення або поправки до конституцій; на звичайний — інші питання.

4. Допарламентський, післяпарламентський, позапарла­ментський.

Допарламентський проводиться до прийняття закону пар­ламентом, який хоче знати думку населення з цього питання.

Післяпарламентський проводиться після того, як закон прий­нятий парламентом і винесений ним на затверження.

Позапарламентський проводиться в тих випадках, коли закон приймається за відсутності парламенту або в обхід парламенту, якщо президент допускає, що парламент не прийме потрібний йому закон.

5. Що затверджує або скасовує (як правило, рішення пар­ламенту).

6. Вирішальний (коли думка враховується обов'язково) і консультативний (коли думка може бути неврахована).

Результати референдуму оформляються шляхом підрахунку голосів. Іноді парламент проводить їх як власний закон. У Бі­лорусії результати референдуму затверджує своїм підписом президент.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: